Розділ 11

Ісабель і Баргрим йшли мовчки, минаючи старі квартали, де повітря ставало дедалі густішим, ніби наповненим пилом спогадів і тінями. Звуки міста залишилися позаду, і навіть джаз, який раніше линув із провулків, здавався відлунням чогось далекого, майже забутого. Тут панувала дивна тиша — не повна, а така, де щось наче слухає тебе з-за кожного рогу.

Баргрим ішов попереду, і його вуха час від часу сіпалися, вловлюючи нечутні людському вуху звуки. Ісабель мовчала, зосереджено вдивляючись у фасади старих будинків, деякі з яких виглядали занедбаними або порожніми.

Коли вони звернули за черговий ріг, кладовище постало перед ними, як величезна кам’яна шепотлива тінь. Високий мур із облупленим тиньком огороджував його від решти міста. За муром тягнулися вгору білі гробниці, які виблискували в сірому світлі, немов надгробні зуби в роті древньої істоти.

Вони пройшли повз кладовище, знову завернули за ріг і побачили будинок, про який говорив Бред.

«Не подобається мені ця зловісна тиша. Навіть у царстві Ліліт буває веселіше», — зупинившись, оглянувся Баргрим.

«У царстві матері я бачила лише гарну ілюзію затишку й миру. І так, від цієї зловісної тиші моторошно становиться».

Ісабель оглянула будинок. Він був темним, з обваленим карнизом, похиленим ганком і вікнами, зашитими на першому поверсі зсередини дошками. Але найстрашніше було навіть не це. На стіні, яку видно було ще здалеку, чітко вирізнявся символ — змія, яка поїдає власний хвіст. Химерна, викривлена, з очима, що ніби стежать за кожним твоїм кроком. Фарба, якою її намалювали, здавалась не просто червоною, а темно-багряною, як кров. І вона блищала, немов ще була свіжа.

Ісабель на мить завмерла. Вона відчула, як по шкірі побігли мурахи — не від страху, а від тієї тягучої, чужої енергії, яка просочувалася з дому, ніби волога з тріснутої труби. Це не було просто прокляте місце — це місце дихало, шепотіло, чекало…

Баргрим загарчав і вишкірився.

«А знаєш, як ти це називаєш? А, згадав — "початок фільму", так? Там, де перший, хто каже "усе нормально", завжди гине».

Він подивився на неї і глузливо додав:

«Тож… усе нормально».

Ісабель закотила очі.

— Ти ж ніколи не дивився фільмів.

«То й що? Я уважно слухав, коли ти дивилася ті дурацькі фільми з місіс Морріс. Ніколи не розумів вашу забаву!»

Він пирхнув, і шерсть на загривку залишалася настовбурченою.

«А якщо серйозно… тут щось не те, — вже серйознішим тоном додав він. — Цей запах… ніби гниле коріння, яке тягнеться крізь землю, шукаючи, до кого причепитися».

Він принюхався ще раз і сплюнув убік.

«У будинку хтось є. Вчуваю людський запах!»   

Ісабель, ступивши на дерев’яні сходи, які скрипіли під ногами, силою відчинила двері. Оглянувшись, промовила:

— Я пропускаю тебе уперед!

«Що, страшно стало? — вишкірився Баргрим і пройшов усередину. — Ну й запах! Як помийна яма!»

Внутрішнє приміщення будинку зустріло їх запахом вологи, старого дерева та чогось затхлого, мовби сам дім розкладався зсередини. Ісабель ступала за Баргримом обережно, інстинктивно прислухаючись до кожного звуку.

Вона піднялася на другий поверх, де стеля просідала, а шпалери злазили зі стін клаптями, немов стара шкіра. І тоді в одній із прочинених кімнат побачила її.

Мойра, одягнута в чорний одяг, сиділа на пошарпаному дивані біля великого брудного вікна. У кутку кімнати стояв невеликий стіл, на якому, крім свічки, була залишена їжа — кілька черствих шматків хліба та скибочка сиру, які більше нагадували залишки того, що колись мало смак. Вони обвивали кімнату легким запахом гнилої їжі, доповнюючи й так важкий атмосферний тиск.

— А в тебе ту не дуже затишно! — голосно промовила Ісабель.

Повернувши голову й побачивши Ісабель і пса, Мойра враз здригнулася, наче її пробивало струмом. Її очі розширились від жаху. Вона різко підвелася, наче шокована видінням, і відступила в куток.

— Що таке, Мойро? — Ісабель і Баргрим повільно зайшли в кімнату. — Не очікувала побачити мене?

— Як ти довідалася де я? — скривила гримасу й схопила свічку, яка стояла на столі.

Ісабель посміхнулася, видихнула, і свічка враз згасла. Мойра перевела погляд на свічку й кинула її на підлогу.

— Ну, не варто так нервувати! — усміхнулася Ісабель. — Я прийшла для розмови. Ти ж цього хотіла?

Мойра затремтіла всім тілом і визвірилася: 

— Талгарон — єдиний спадкоємець Ліліт… — прошепотіла вона, ніби вимовляла молитву. — Він зробить мене Королевою. І тоді старе стане новим. Кров очистить ніч. Він обрав мене. А ти згинеш…

«Тепер все стало зрозуміло. Оце так Талгарон промив мізки дівці!» — ставши поряд із Ісабель, пирхнув Баргрим.

Ісабель подивилась на неї з подивом. Потім, не стримавшись, засміялась.

— Королевою? Ти серйозно? А ти знаєш, хто такий Талгарон?

— Він мій володар! Мій подих! Моє серце!

Ісабель ще раз прискіпливо оглянула дівчину, шукаючи в ній демонську енергію. Утім вона була чистою. І це ще більше насторожувало.

«Вона не одержима. Вона… притрушена!»

— Мойро, ти навіть божевільніша, ніж я думала! — вигнула брову Ісабель й, поглянувши на Баргрима, кивнула, погоджуючись із його думкою.

Мойра вихопила з рукава ніж і кинула його. Ісабель навіть не моргнула. У повітрі між ними щось стиснулося — простір ніби скривився, і ніж рикошетом відлетів убік, вдарившись у стіну з глухим дерев’яним стуком, і застрягнув у гіпсі.

Баргрим люто загарчав, і його очі налилися червоним.

— Відійди! — прошипіла Мойра, відступаючи до стіни. — Я обрана! Талгарон сказав, що лише я зможу носити корону Ночі! Я — єдина!

«Вона справді в це вірить. І це вже не просто безглуздя — це лякає, — зітхнула Ісабель, кинувши погляд на ніж, що стирчав зі стіни. — І яка ще, до біса, Корона Ночі?

Баргрим пирхнув і скривив пащу в подобі усмішки.

«Корона Ночі, обрана… І бла-бла-бла. Я багато чого чув за своє довге існування, але це — офіційно мій новий фаворит серед маячні».

Мойра завищала, немов дика істота, і рвонулась уперед. Баргрим вишкірився, вже готовий стрибнути, але Ісабель зреагувала першою. Вона зробила крок назустріч, різко і точно вдарила Мойру кулаком у щелепу. Звук удару був глухим, і Мойра зупинилася на пів кроці, очі її закотились, і тіло безвольно впало на підлогу. Вона більше не рухалась.

Баргрим пирхнув, опустивши хвіст, мовби виявляючи своє задоволення ситуацією. Ісабель, не відриваючи погляду від непритомної Мойри, зітхнула й нарешті промовила:

— Ну чудово. Тепер нам доведеться чекати, поки ця королева ночі прийде до тями.

Баргрим знову пирхнув, не стримуючи свою саркастичну думку.

«Королева Талгарона, отримавши удар у щелепу, валяється на брудній підлозі покинутого та занедбаного будинку, який, ймовірно, служив місцем для танців вампірів-пенсіонерів».

Ісабель ледь стримала смішок і оглянулася довкола. Раптом із темного кута приміщення прорвався дивний шерех. Звук був схожий на тихе скреготіння по стінах. І тільки тоді, коли її погляд знову торкнувся забрудненого вікна, на підвіконня сів сич. Його очі блищали, наче два маленькі вогники, а сам він сидів, ніби спостерігав за кожним її рухом.

«А це що за… птах?» — настовбурчив вуха Баргрим.

— Сич, — тихо відповіла Ісабель. — Вони завжди з’являються, коли щось не так. Як вісники неприємностей, тільки мовчазні.

«Знову це прочитала у своїх книжках?»

— Не зовсім. Так говорила місіс Морріс. У багатьох культурах сичі символізують таємничість, смерть або погані прикмети. Однак, як на мене, вони досить… милі.

«Сподіваюся, ти не маєш на увазі, що я теж… милий?» — перевів погляд на Ісабель.

— Ні, ти не просто милий. Ти мега крутий і неймовірно харизматичний.

За кілька хвилин Мойра почала приходити до тями. Вона важко зітхнула й, розплющивши очі, поглянула на Ісабель. В її погляді ще тремтіло божевілля, але тіло вже підкорювалося страху, наче йому було сказано сидіти тихо й не висовуватися.

— Вибач, але тепер я тебе послухаю, — голос Ісабель став холодним. Вона створила довкола дівчини енергетичну хвилю, нахилилася до неї і прошепотіла: — Стань на коліна. Говори правду. Ти не зможеш мені брехати.

Сила примусу розгорнулася, немов ланцюг невидимого світла, що стягнув думки Мойри. Та зігнулася від болю й впала на коліна. Її руки вперлися в підлогу, а очі розширилися, на мить зробившись кришталево ясними — поламані, беззахисні. І вона закричала від болю.

— Навіщо я тобі?

Мойра захитала головою. Вона намагалася боротися із силою примусу. І, судомно вдихнувши, підняла голову й відповіла:

— Ти… повинна загинути. Талгарон все підготував… для тебе! Я лише для того, щоб відволікти твою увагу!

— З Талгароном все зрозуміло. Тепер скажи мені, де перевертень на ім’я Джордан? — спокійно, майже тихо запитала Ісабель.

— Він… він один із трьох… — прошепотіла вона, поклавши долоню на голову й відчуваючи нестерпний біль, знову закричала.

— Ти ж сама собі робиш лише гірше, — Ісабель схилилася й, поклавши долоню на її руку, додала: — Підкорися моїй волі. І біль мине.

«Підкорися моїй волі. І біль мине».

«Підкорися моїй волі. І біль мине».

Мойра подумки повторила ці слова. Глибоко вдихнувши, провела очима по кімнаті й, перевівши погляд на Ісабель, прошепотіла:

— Маєток Лавуар. Це старе місце. Покинуте угіддя на болотах, північніше міста, неподалік Маншак-Свап. Там стоїть вівтар із кісток. Його відновили…

— Вівтар із кісток? — Ісабель вигнула брову. — Що за маячня…

— Він… плаче кров’ю, — тихо промовила Мойра. — Їх троє. Вони жертви. Ми повинні прив’язати мого коханого Талгарона до цього світу плоттю та кров’ю. Перевертень, відьма, фейрі.

— Фейрі? — округлила очі Ісабель. — Мойро, як звати ту фейрі?

— Учора вночі Талгарон піймав її. Фейрі з довгим синім волоссям.

— Ох, невже Несса?

Баргрим насторожено оглянувся. Здавалось, повітря в будинку стиснулося, стіни знову затремтіли.

«Три жертви мають надприродні сили. І віра фанатиків живить самого Талгарона. І їхній фанатизм також реальна сила. Повір, я знаю це не з пліток».

Ісабель вдихнула глибше, стримуючи хвилю тривоги.

— Мойро, коли відбудеться даний ритуал?

— Під час сходження Кривавого місяця.

— Баргриме, коли зійде цей Кривавий місяць? — не відводячи погляду від Мойри, запитала у свого гончого.

«Я що тобі, вовк, який виє на місяць? Я звідки знаю?» — огризнувся Баргрим.

— Мойро, і коли зійде цей місяць?

— За чотири дні.

 «Я б на твоєму місці не відкладав це! Хтозна в якому стані всі троє».

— Скажи мені імена фанатиків!

— Я не знаю імен. Шість місцевих жителів. Я сьома. Обрана. Утім ми ніколи не бачили обличчя один одного…

— Чому?

— Маски. Звірячі маски. Кожен — звір, хижак, чудовисько. Це наш захист. У масці легше бути тим, ким ти не є. Або тим, ким хочеш стати. Ти не людина — ти ідея. Тінь. Лють. Правда.

«А Талгарон ще той вигадник! Однак не можу зрозуміти, як він зміг так швидко одурманити людей і знати, що ти будеш саме в Новому Орлеані?»

«Я приїздила сюди кілька разів, щоб обрати нам будинок! І це був той період, коли в тебе буди дуже важливі справи в царстві матері. — Ісабель зітхнула. — Мабуть, він вже тоді слідкував за мною!»

— Що ж мені з тобою робити, Мойро? — захитала головою Ісабель, і в цей самий момент сич, про якого вона вже й забула, почав бити крилами по склу.

— Я ніколи не зраджу… — простогнала Мойра.

Ісабель важко зітхнула й перевела погляд на сича.

— Що думаєш, пташко, врятуємо її душу?

Птах ще раз вдарив крилом по склу й відлетів. Ісабель, поглянувши на Мойру, запитала:

— Де живуть твої батьки?

— Рік назад ми переїхали з Нового Орлеану в Бостон. Я так сумую за батьками… хоча вони навряд чи помітили, що я зникла.

— Ти думаєш, що вони не шукають тебе?

— Я втекла з Бостону й повернулася в Новий Орлеан. А в батьків завжди були важливіші справи. Я нікому не потрібна. Ніколи не була. Талгарон… він відкрив мені істину.

— Мойро, ти все ще можеш повернутися. Забудь про Талгарона й фанатиків. Живи не серед звірячих масок, а серед людей, які здатні любити.

— А як знайти тих, кому ти потрібна? Де шукати, якщо навіть батьки дивились крізь тебе, як крізь вітрину?

Мойра здригнулася всім тілом, а потім знову втратила свідомість.

— Маєток, — зітхнула Ісабель. — Чудово. Болото, кістки, фанатики й демон на додачу, який бажає моєї смерті. І, здається, угода матері з Асмодеєм дала тріщину.

«Принаймні не буде нудно», — буркнув Баргрим.

Ісабель піднялася й, відійшовши від Мойри, простягнула руку. Повітря навколо неї раптом стало важчим. З її долоні вирвалося полум’я, охопивши Мойру захисним колом. Вогонь не палав — він дихав, оберігав. За кілька секунд язики згасли, залишивши на підлозі ледь помітний слід.

«І навіщо створювати захисне коло для цієї божевільної?» — фиркнув Баргрим.

— Вона зможе вийти з кола. Утім ті, хто ховаються в темряві, не зможуть їй нашкодити, доки вона без свідомості. А далі вже вибір за нею.

Вона розвернулася, не чекаючи схвалення, і вийшла з кімнати. Баргрим мовчки пішов слідом. Вони вийшли на вулицю, де ніч затягнула місто, як темне простирадло.

«Ну що, полювання на Талгарона починається?»

— Не зовсім. Мені потрібен один перевертень. Ти знаєш, де шукати.