Розділ 16.1

Ісабель прокинулась на світанку, коли перший промінь сонця торкнувся шибки, малюючи візерунки на підлозі. У кімнаті було тихо, лише десь у глибині будинку скрипнули стіни.

Вона важко зітхнула й, піднявшись із ліжка, поглянула на себе в дзеркало й скривилася. Волосся сплуталось і спадало на обличчя й відчутно пахло потом і кров’ю. Халат зминувся й був брудним від крові, яка вже встигли засохнути. Ісабель повільно розстібнула його й провела пальцями по шрамах. Вони дійсно заживали. І це було… досить дивно та незбагненно. У голові був туман, думки плуталися, спогади виринали уривками: біль, світло, пляшечка і… нефілім.

— Натаніель, — буркнула й захитала головою.

Вона знову важко зітхнула й поспішила у вітальню.

— Баргрим… Баргрим… — шепотіла його ім’я.

У вітальні її зустріла застигла сцена вчорашньої ночі. На столику стояла порожня пляшечка, поряд лежав пакет із їжею, яку принесла Амара. А на дивані лежала її куртка з прахом Баргрима.

Ісабель застигла, дивлячись на неї. Спогад про гончого пронизав її, мов невидима стріла. Вона опустилась на край дивану, торкнулась тканини, ніби це була ще тепла плоть. Але ні, лише порожнеча.

— Мій любчику, мені так шкода, — ледве стримуючи сльози, тихо промовила.

Вона просиділа ще кілька хвилин у тиші та мовчанні, роздумуючи, що їй далі робити і як повернути Баргрима. Утім думки були перервані стукотом у двері, який продовжувалися до того часу, доки вона не відчинила їх. На порозі стояла мадам Жозефін, яка тримала в руках пакунок, і Амара. Вони на коротку мить переглянулися, а потім перевели погляд на Ісабель.

— Ну, і довго ви будете стояти на моєму порозі й оглядати мене, як статую?

— Якщо жартуєш, значить не все так і погано, — кивнула мадам Жозефін, і Амара підтримала її слова також кивком.

— Проходьте! — Ісабель відступила й гості зайшли.

— Калеб також хотів прийти, — оглянулася Амара. — Утім… батьки перед самим від’їздом приїхали. І тато був дуже сильно розлюченим.

Мадам Жозефін попрямувала відразу на кухню й залишила дівчат удвох.

— Не стій у коридорі. Проходь у вітальню.

Амара ступила уперед і, оглянувшись, побачила учорашній пакет з їдою. Зітхнувши, присіла в крісло.

— Як ти себе почуваєш? — поглянула на Ісабель.

— Не знаю, якщо чесно, — захитала головою і розмістилася на дивані. — Емоції… ніби притупилися. У голові дивний шум. І я розгублена. Знову відчуваю порожнечу в душі.

— Я тебе розумію, — кивнула Амара. — Схожі відчуття в мене були, коли Джордан зник.

— До речі, як він там?

Амара, стримуючи сльози, відвернулася.

— Він… отямився. Я навіть встигла з ним коротко поговорити. Однак потім Джордан раптово перетворився… і ми змушені були його закрити в підвалі маєтку містера Арлена. Він підпускає до себе лише мене. А на інших ричить… Це жахливо.

— Це й не дивно, — прижмурилася Ісабель. — Несса — це фейрі, яка також була викрадена Талгароном, говорила, що їх катували. І Джордан таким чином ніби намагається позбутися тих страшних спогадів. Позбутися того болю.

— Так, можливо, — кивнула Амара. — А дівчина-відьма ще й досі не отямилася.

— І ми не знаємо, хто ще був у тій… секті фанатиків Талгарона. Тому вам всім варто бути обережними. Хтозна, що в них там в головах.

Ісабель перевела погляд на куртку й взяла її в руки.

— Дівчата, мерщій на кухню! — вигукнула мадам Жозефін. — Я приготувала смачний сніданок.

— Ходімо! — підвелася Амара й подала Ісабель руку.

— Дякую, що прийшли, — кивнула вона й, простягнувши долоню, легко стиснула її. — Однак спершу мені варто помити голову й знову викинути одяг у смітник.

— Так, це дійсно варто зробити! — легко усміхнулася Амара.

Ісабель зайшла у ванну, швидко скинула із себе закривавлений халат і склала весь брудний одяг у пакет. Діставши чисту білизну й ще один халат, так само швидко рушила до душу. Після нетривалих процедур вийшла з вогким, але чистим волоссям і яснішими думками. І вже переодягнувшись у своїй кімнаті в спортивні штани й футболку, спустилася на кухню й зустріла погляд мадам Жозефін.

— Я готова до сніданку!

Жінка, усміхнувшись, кивнула.

Сніданок був простим, але ситним — тост із джемом, яєчня та міцна кава. Ісабель їла мовчки, насолоджуючись спокоєм цього моменту, і водночас відчувала теплі, майже материнські погляди мадам Жозефін, яка мовчки спостерігала за нею з іншого кінця столу.

Раптом у вітальні спалахнув на мить вогонь, а потім враз і зникнув. Ісабель, ще не піднявши голови, відчула її — Ліліт. Амара теж відчула чужу присутність у будинку. Вона округлила очі й поглянула на Ісабель.

За секунду Ліліт зайшла на кухню. Її темні очі оглянули присутніх, зупинившись на кожному, а потім на мить перевела погляд на Ісабель, яка продовжувала мовчки їсти й ніяк не реагувати на неї. Ліліт повільно підійшла до столу, і її кроки не створювали жодного звуку, лише легкий шелест її чорного вбрання порушував тишу.

— Добрий ранок, — усмішка, яка зазвичай приховувала будь-які емоції, трохи з’явилась на її обличчі. — О, які в нас чудові гості. Жозефін, давно не бачилися! І… вовчиця. Як мило!

Ліліт стояла, оглядаючи присутніх, і ніби оцінювала ситуацію, а її погляд залишався холодним і невидимим, водночас змушуючи всіх відчути себе наче під мікроскопом.

Мадам Жозефін скривилася й відвернулася. Ісабель закотила очі й, доїдаючи тост, байдужим тоном промовила:

— Яка неочікувана поява. Щось трапилося?

— Мила моя, я прийшла перевірити як ти!

— Я жива, — поглянула на матір і криво посміхнулася. — Також не очікувала цього?

Ліліт на коротку мить скривилася. Однак навіть і цього вистачило, щоб Жозефін гукнула Амару й сказала, що їм вже час йти.

— Куди ж ви так швидко? — розвела руками Ліліт.

— Нам вже час, — поглянувши на Ліліт із-під чола, буркнула жінка.

Амара напружилася й поглянула на Ісабель. Вона кивнула й підморгнула їй.

— Так, дійсно, нам вже час, — промовила Амара й підвелася. — До зустрічі, Ісабель.

— Я рада була вас бачити. Дякую, що прийшли, — Ісабель встала зі столу й, мовчки обійшовши матір, провела мадам Жозефін і Амару до виходу.

— Якщо ти хочеш, то ми залишимося, — шепнула жінка.

— Не потрібно, — захитала головою Ісабель. — Ти ж сама знаєш норов матері.

— Гаразд, — зітхнула мадам Жозефін.

Коли вони вийшли з будинку, Ісабель примружилася й, відчувши, що мати стоїть позаду, оглянулася.

— І навіщо ти прийшла? — склала руки на грудях й оглянула матір.

— Ісабель… я раніше не могла прийти. Були деякі невідкладні справи. І учора я була… там. Утім не могла пройти через твій вогонь. Він не впустив мене.

— Угу, — кивнула й, стиснувши вуста, обійшла матір й попрямувала на кухню.

Ліліт стиснула кулаки й пішла слідом за нею. На кухні запала тиша. Ісабель, мовчки допивши каву, обернулася й дістала із шафи темний старий кухоль із кришкою. Ліліт, стиснувши вуста, поклала руки на стіл і повільно почала нігтями проводити по поверхні, залишаючи там сліди.  

— Не псуй мені стіл, — оглянулася Ісабель. — Будь ласка.

— Та що з тобою не так? — розвівши руками, вигукнула Ліліт.

Ісабель обійшла стіл і кивнула матері. Зайшовши у вітальню, взяла куртку й, присівши на підлогу, обережно пересипала прах Баргрима в кухоль.

— Ну що ж, якщо ти вже тут, то мені потрібна твоя маленька допомога. Ходімо на терасу. На свіжому повітрі буде легше розмовляти.

Ліліт не розуміючи, як їй поводитися, скривилася й пішла слідом за донькою.

— Поверни мені Баргрима! — присівши в крісло, промовила Ісабель і поставила кухоль та стіл.

— Я не можу це зробити!

— Чому? — прижмурилася Ісабель.

Ліліт хмикнула й розмістилася на кріслі навпроти доньки.

— Ну, — поправила рукою своє довге волосся, — як ти так швидко зцілилася? Шагарт повідомив, що Талгарон поранив тебе списом…

— Я перша задала питання, — повернула голову набік. — Чому ти не можеш повернути Баргрима? Ти ж його створила.

— Все… досить складно, — закинувши ногу на ногу, Ліліт вирівняла спину.

Ісабель ледве стримувала гнів на матір, який клекотав в її душі.

— Поясни, будь ласка, свої слова, — зціпивши зуби, подалася уперед, і Ліліт помітила дивний сріблястий спалах в очах доньки.

— Баргрим дійсно особливий. І його особливість полягає в тому, що… — вона на мить замовкла, пригадуючи те, як вперше піймала гончого. На її обличчі промайнула задоволена посмішка, і вона додала: — Він не просто гончак. Він небесний гончак. Або, як ще називають… небесний пес. Хоча гончий мені більше подобається.

— Не зрозуміла! — вигукнула Ісабель. — Як так може бути?

— Я тоді була дуже сильно лиха. Хоча й зараз це не змінилося, — знизала плечима. — А тоді я ще відчувала гнів на небеса за те, що мене вигнали, як ту… браковану. І я придумала дуже хороший план. Залучилася підтримкою кількох демонів і вперше піймала небесного гончого. Ох, він був прекрасний.

Ісабель голосно фиркнула й скривилася.

— Тобто ти… перетворила небесного гончого в… пекельного?

— Так, — кивнула й задоволено продовжила говорити: — І це було дуже тяжко. Він знищив кілька сотень демонів. А потім ще кілька довгих років не підкорявся мені. Утім… я терпелива. І зрештою його сила слабшала, а моя в ньому ставала сильнішою. І коли він повністю перетворився на мого… смертельно пекельного гончого, я по його подобі створила Шагарта та інших. А опісля мені захотілося більшого. І я почала полювати на інших демонів та з їхніх залишків створила Талгарона. А далі пішло поїхало…

— Тобто… я також твій вдалий експеримент?

— О, ні, ні, — захитала головою Ліліт і нахмурилася. — Ти моя єдина та улюблена донька.

— У мене просто слів немає, — розвела руками Ісабель і підвелася з місця. — Ти… не просто лиха, мамо. Ти… мега злюка! Ти уособлення всього грішного.

— Так, — посміхнулася, — я така!

— І більше немає ніякого шансу повернути Баргрима?

— Та досить вже про нього! — фиркнула Ліліт. — Мені також його шкода. Адже він був моїм досконалим гончим. І так, як я розповіла тобі про походження Баргрима, тепер твоя черга!

Слова матері вдарили не гірше, ніж спис, яким могла б пронизати просто в груди. Небесний гончак? Це пояснювало все. І водночас — нічого.

Ісабель завмерла, ніби в грудях щось обірвалося. Світ звузився до тьмяної плями перед очима. А потім знову настала порожнеча. Вона на кілька секунд затамувала подих. Відвернувшись від матері, витерла сльози з обличчя й, глибоко вдихнувши, оглянулася.

— Учора до мене в гості дехто навідався. Це був нефелім.

Ліліт повільно підвелася й втупилася поглядом в Ісабель. На її обличчі промайнула чорна тінь. Очі стали багровими від гніву.

— Нефелім говориш, — процідила крізь зуби. — І що він зробив?

— Він вилікував мене!

— Що? — заволала Ліліт, і раптово трава біля тераси спалахнула, вигинаючись у вогняних язиках. У повітрі різко запахло паленим. Дим клубами здіймався вгору, змішуючись із важким, застояним повітрям, наче навіть небо притислося до землі, пригнічуючи все живе. — І ти дозволила йому?!

Ісабель не здригнулася. Лише перевела погляд на вогонь, який бісився біля ґанку. Спокійно змахнула рукою, і полум’я згасло, лишивши по собі чорні обвуглені плями й дим, що повільно стелився до її ніг.

— Не порти мені траву, — закотила очі. Її голос був холодний, майже байдужий.

— Як ти… посміла?! — зарепетувала Ліліт. Навколо повіяло крижаним вітром, хоча повітря ще хвилину тому було теплим. Десь у лісі зашелестіло, ніби щось невидиме пробудилося, насторожене гнівом повелительки Пітьми.

Ісабель глухо засміялась.

— Мамо, я взагалі-то жива дякуючи йому!

— Ох, — Ліліт схопилася за живіт, мов щось раптово вдарило її зсередини, і важко плюхнулася в крісло. Її очі були дико розширені. — Я знаю, чиїх це рук справа. Знаю. Це катастрофа!

Ісабель стиснула губи, і погляд її потемнів.

— Ого. Я не думала, що ти так будеш радіти тому, що я залишилася живою, — мовила з гіркою усмішкою. Вона намагалася говорити спокійно, але в голосі бриніло щось надламане. Те, що просилося назовні. Те, чого вона не хотіла показувати їй.

— Зараз не до образ, донько! — відрізала Ліліт і, не чекаючи відповіді, спалахнула полум’ям і зникла.

Повітря ніби обвалилося.

— Ну звичайно…

Взяла кухоль, і її пальці мимоволі стиснули його. Руки тремтіли. Вона відчула, як щось повзло по шкірі, і на цей раз не сльози, не спогад, а присмак втрати, який лишає гіркоту на язиці.

«Я залишилася одна...»

На подвір’ї запала тиша. Ніби сама погода затамувала подих. І лише відлуння слів Ліліт бриніло у скронях.

Ніхто не сказав, як далі жити, коли твій світ тріснув. Ніхто не навчив, як зібрати себе по уламках…

Ісабель відчула, як її серце стискається, мов обплетене терновим корінням. Її біль був глухим, але глибоким, як старі рани, які не гоються. А поруч — тиша. Жодного слова розради. Лише кухоль із попелом. І порожнеча в грудях.