Розділ 6

Ісабель і Баргрим ступили в ніч, яка обгортала тенетами Новий Орлеан. Навіть темрява здавалася ніби живою і буцімто дихала крізь щілини між старими цегляними стінами, сипучими балконами й кронами дерев.

Ісабель відчувала, як адреналін ще не покинув її вени, пульсуючи під шкірою в ритмі азарту, а Баргрим, як завжди, не втрачав нагоди висловити своє незадоволення.

«Ти ж знаєш, я міг би розібратися з ними швидше».

— Знаю. І саме тому не дозволила тобі втрутитися.

Баргрим різко зупинився й, піднявши морду, принюхався.

«Знову демони розгулялися».

Ісабель і Баргрим звернули в провулок і побачили каплицю. Тьмяне світло лампи освітлювало кут, де щось темне метушилось.

Очі Баргрима загорілися полум’ям, і він побачив їх першими: четверо демонів, спотворені, вигнуті, наче людські форми, яким дали занадто багато кісток. Очі без зіниць, чорні, як вугільна смола. А шкіра мала колір обпаленої плоті, порепана й димляча. Вони схилилися над тілом і випустили свої довгі кігті.

«Людина… І ще жива…».

Один із демонів уже заніс свої довгі, викривлені пазурі, націлюючись на людину.

Ісабель ступила вперед. Її очі спалахнули рубіновим вогнем, волосся заворушилось, мов би жило своїм життям. І навіть повітря навколо здригнулось.

Демони завмерли, відчувши силу, і, заревівши, відійшли від чоловіка.

— Баргриме, дозволяю на перетворення!

«Нарешті», — гаркнув він і ніби тінь розірвав себе зсередини.

За мить біля неї стояв не пес, а величезний гончий — чорний, ніби беззоряне небо, з очима, які палали червоним, наче жар. Його тіло видихало дим, а лапи лишали вогняні сліди на землі. Один із демонів кинувся на них, шиплячи як кипляча вода. Ісабель провела рукою в повітрі — і вогонь вирвався з її долоні, спалахнувши знищувальним язиком, який обхопив демона й миттєво перетворив його на попіл.

Інший демон накинувся на Баргрима. Гончий зробив лише один стрибок, і його ікла замкнулися на шиї демона. Тріск, рик, і тіло впало на землю, більше не ворушачись, і вже за кілька секунд перетворилося на попіл.

Тим часом Ісабель встигла відхилитися від нападу ще одного демона, утім його довгі кігті різко проникли їй у плече, розриваючи тканину та шкіру. Біль, гарячий і пульсуючий, обпік тіло. Вона скривилася, зуби стиснулись, а в очах спалахнув гнів.

— І майже не боляче, — стиснула вуста.

Полум’я спалахнуло з її долоні, шалене, люте, вогонь помсти й сили. Вона схопила демона за горло, незважаючи на гарячі краплі крові, які стікали по її руці — і в ту ж мить спалах охопив тіло створіння. Воно не встигло навіть закричати. Лише здригнулося, скоцюрбилось — і розсипалося в попіл.

Ще один демон спробував утекти, утім Баргрим рвонувся вперед і, вчепившись у нього, вже за кілька секунд розірвав навпіл.

Запала тиша. Баргрим повернувся до Ісабель, обтрушуючи з іклів попіл, і буркнув:

«Задоволення отримав. Але ти поранена».

Ісабель перевела погляд на свою руку й спокійно промовила:

— Лише подряпина.

«Ти, здається, плутаєш подряпину з розірваною рукою».

— Більше, ніж я заслуговувала, менше, ніж могла б отримати, — втомлено відповіла вона, поглянувши на чоловіка, який досі лежав нерухомо на землі.

— Гм… він що, священник? — наблизившись, округлила очі. — Вони хотіли забрати його, — прошепотіла вона, дивлячись на тіло.

«Це й не дивно. Він же… ну, цей, служитель!»   

— Баргриме, краще перетворися назад.

Гончий фиркнув і відійшов назад. А священник, який ледь не став жертвою демонів, поступово прийшов до тями. Він піднявся, трохи похитуючись, і подивився на Ісабель.

— Дитино… ти хто? — перевівши погляд на її руку, з якої стікала кров, важко зітхнув. — Ти поранена.

— Не хвилюйтеся за моє поранення. Як там у вас говорять, заживе, як на собаці.

У цей момент до Ісабель підбіг Баргрим в образі вівчарки. Священник захитав головою, коли помітив, як в очах пса раптово спалахнула іскра вогню.

— Ти врятувала мене… — його голос прозвучав, як шепіт. Потім він злегка похилив голову й, пильно поглянувши на дівчину, додав: — Я буду молитися за тебе.

Ісабель відчула поколювання в тілі. Вона втримала погляд на священникові, і від цього дивного зливу емоцій, які змішувалися між вдячністю і… чимось іншим, їй стало незручно. Вона глибоко вдихнула. Її голос був сухим, різким, щоб покласти край цьому дивному моменту.

— Це не потрібно, — захитала головою. — Я не шукаю ні молитов, ні вашої вдячності. Давайте краще допоможу вам піднятися.

Священник, здається, замислився, а потім ще раз подякував їй. Ісабель відчувала дискомфорт від його погляду. Ніби він бачив у ній щось більше, ніж просто дівчину. Вона не звикла до вдячності, до добрих очей — зазвичай її зустрічали зі страхом або підозрою. І знову їй дякують за допомогу та врятоване життя.

— Ті монстри, вони з’явилися раптово. Я навіть не встигнув розгледіти їх. Лише вчув запах сірки.

Ісабель підтримала його за лікоть і кивнула.

— Це були не справжні монстри. А… мабуть, якісь хижі тварини.

— У нашому місті багато дивних створінь, які ховаються в тінях. Навіть найсвітліша душа може піддатися темряві.

— Отець Мікаель! — до них підбігли дві монашки. — Ми чули шурхіт і крики. З вами все добре?

Священник кивнув і перевів погляд на Ісабель.

— Зі мною все нормально, — швидко промовила. — Чесно. А ви… ну, бережіть себе!

Ісабель відчувала зніяковіння й, відступивши, кивнула.

— Це ти будь обережною, дитино!

Ісабель стиснула руки в кулаки й знову кивнула. Баргрим тим часом стояв осторонь і пильно вдивлявся у священника.

«Дивний якийсь цей… отець! У ньому відчувається… сила. І від неї мені по-справжньому моторошно стає!»

Ісабель ще раз поглянула на священника й легко усміхнулася. Рука віддавалася пульсацією і почала нити. Раніше їй не завдавали такого болю, і це відчуття було для неї новим і досить неприємним.

«Ти як там? Тримаєшся?» — занепокоєно поглянув на Ісабель.

— Та все тіп-топ, — скривилася від болю. — Давай якось швидше доберемося додому. Довіряю твоєму нюху.

Усмішка була вимушеною, а жарт  захисним щитом. Насправді їй хотілося просто впасти й забути цей день, який приніс із собою занадто багато емоцій за раз.

Повернення додому було мовчазним. Ніч огортала вулиці, а світло ліхтарів кидало тіні, які тяглися за ними. Ісабель йшла попереду, не озираючись. Її хода була впевненою, хоча втома тягнула плечі донизу. Баргрим мовчки плентався позаду, тільки хвіст іноді сіпався вбік, ніби ловив думки, які крутилися в повітрі навколо них.

— Нарешті ми прийшли, — відчинивши двері, втомлено промовила Ісабель і пропустила вперед Баргрима.

Двері зачинилися за ними глухо — наче поставили крапку в історії цієї ночі.

— Я у ванну, — прошепотіла Ісабель і зникла за дверима.

Баргрим ліг біля дверей ванної кімнати, поклавши голову на лапи. Він чув кожен звук із-за дверей — краплі води, зітхання, приглушений шерех тканини.

Ісабель скинула розірвану кофту, що більше нагадувала ганчір’я. Вона опустила погляд на руку — глибока подряпина з обвугленими краями тягнулася від плеча до ліктя. Холодна вода торкнулася шкіри, і дівчина злегка стиснула зуби.

— Дурні демони, — пробурмотіла.

Біль пульсував різко, як спалах й вона скривилася, коли промивала рану, але не відвела руки. Вода змила кров, і враз місце порізу стало гарячим. За кілька секунд полум’я повільно запульсувало прямо з її шкіри, мовби виринуло з глибини плоті. Воно не палило, було м’яким, теплим, наче обійми самої сутності Ісабель.

Полум’я затанцювало навколо порізу, охоплюючи його, як шовк, — лагідно, але впевнено. Шкіра почала затягуватися, не залишаючи після себе навіть подряпини. Ісабель зітхнула, спершись руками об умивальник і вдивляючись у власне відображення в дзеркалі.

— А ти ще тримаєшся, дівчинко, — прошепотіла сама собі й гірко усміхнулась.

Дівчина витерла обличчя рушником, кинула зіпсовану кофту в кошик для прання, хоча скоріше за все, вона більше не побачить її в гардеробі і, перевдягнувшись у м’яку сорочку, вийшла з ванної.

Баргрим одразу підняв голову, коли двері відчинилися.

— Все, на сьогодні з мене досить. Я відпочивати.

Пес у відповідь лише фиркнув і встав, щоб почимчикувати слідом до спальні. Його лапи м’яко торкалися дерев’яної підлоги, не видаючи жодного звуку.

Ісабель опустилася на край ліжка, розчесала пальцями вологе волосся, а потім, нарешті, дозволила собі повністю розслабитися. Плечі опустилися, дихання вирівнялося. Вона загорнулася в ковдру, і в голові почали повільно танути уламки дня — бійка, голоси, запах диму й крові.

Баргрим вмостився біля самого ліжка, витягнувши передні лапи вперед і поклавши голову між ними. Його палаючі очі згасли до ледве помітного світіння, і здавалося, що пес заснув.

Але ніч не мала наміру залишатися спокійною…