Глава 8, частина 2

***

Я приїжджаю до батьків на дачу о п’ятій годині вечора, і в них уже майже все готово до зустрічі Нового року. Пишна ялинка вбрана кулями й гірляндою, у невеликому каміні горить вогонь, облизуючи сухі поліна, а на столі у вітальні розставлено святковий посуд і напої.

Батьки метушаться, пересуваючись будинком одне за одним, звично кусаються, потім миряться, і я, дивлячись на їхні грайливі суперечки, знову переконуюся, що життя за містом пішло обом на користь. І мама тепер дедалі рідше згадує про квартиру й подруг, і тато не дивиться на неї букою, ображаючись, що його не розуміють. Он, навіть бороду красиву відростив, і щось знову майструє на подвір’ї — здається, гойдалки. Іринку свою гойдати.

— Алісо, донечко, ти сильно не роздягайся, а то в нас тут прохолодно! Це ми з Юрком звикли, а ти краще капці взуй і шкарпетки не знімай! — метушиться мама Іра, коли, увійшовши до хати, я знімаю пальто й черевики. Передавши татові пакет із фруктами, стягую шапку й цілую обох у щоки.

— Привіт, мамо! Привіт, тату! Я так за вами скучила!

— Привіт, соєчко. Прилетіла? — радісно басить тато, обіймаючи мене за плечі й цілує в щоку у відповідь. — А ми з обіду чекаємо, хто ж з улюблених дітей про нас згадає!

— Я бачу! — усміхаюся батькам. — Навіть камін розтопили завчасно й все самі приготували. І із чим я тепер буду вам допомагати?

— З їжею, звісно! — жартує тато. — Самі ми із цією горою не впораємося! Одних салатів мати наготувала три штуки! І всі з якимись новомодними фінтіфлюшками, — крутить долонею в повітрі. — Не повіриш, Алісо, мусив сьогодні зранку їхати в районний центр за кедровими горішками! Поки знайшов, білкою себе відчув!

У хаті смачно пахне запеченою з яблуками качкою, натертою медом і апельсином. Встояти, уявивши її скоринку, неможливо, і я, втягуючи в себе запах, зізнаюся:

— М-м… як у вас смачно пахне святом. У мене вже слинки течуть! Тату, якщо й салати такі ж приголомшливі, то я згодна з мамою — воно того варте!

Я називаю цих людей батьками вже тринадцять років і справді їх люблю. Я майже не пам’ятаю своїх справжніх батьків. Коли вони загинули, мені було шість років, і я дитиною пережила шок, з яким не кожен дорослий впорається. Звісно, спогади про рідну сім’ю залишилися, але за ці роки вони практично стерлися в туман, до якого я не люблю повертатися, бо мені ніколи не знайти відповідей. Лише зрідка переглядаю старі фотографії, щоби пам’ятати, хто я і чим цим людям зобов’язана.

Мій справжній батько доводився татові Юрі старшим братом-близнюком. Саме він завжди мріяв про небо й про кар’єру льотчика, а за ним і молодший брат потягнувся вступати спочатку до льотного училища, а потім і льотної академії. І мама Іра теж у молодості, як і моя рідна мама, була стюардесою та її найкращою подругою. Так дві пари й познайомилися — під час польотів. Тільки доля в кожної з них виявилася різною.

Тож на тата Юру я була схожа більше, ніж його рідний син Ромка, який успадкував від мами Іри очі кольору «бренді» й норовливий характер. Хоча щодо характеру я б посперечалася, але тато в цій суперечці нікому поступатися не хотів і стояв на своєму. Тому, почувши про горішки, я пораділа маминим успіхам у перевихованні його впертості й пішла з батьками на кухню, оцінювати їхні спільні старання.

Там ми й спілкувалися якийсь час, закінчуючи приготування до столу й ділячись новинами, поки до будинку не під’їхала незнайома машина. Пролунав подвійний сигнал клаксона, і тато вийшов подивитися, хто ж до нас приїхав.

Виявилося, що Влад Рибалко. І ні, я не здивувалася, побачивши на вулиці свого колишнього хлопця. Одного разу він уже бував тут разом зі мною і легко знайшов дорогу знову, умовивши знайомого його підвезти.

А от розмова між нами, коли ми залишилися вдвох, легкою бути не обіцяла.

Говорити з Рибалко мені не хотілося, і бачити його — теж. Особливо шляхетне здивування в рожевощокому обличчі актора, що не відбувся, і спантеличене обурення в очах.

Хоча хто знає, можливо, у нього ще все попереду.

Я вийшла до нього, щоби порозумітися, якщо вже він приїхав, і хотіла зробити це якомога швидше.

— Алісо, привіт! — хлопець зробив крок мені назустріч і спробував поцілувати, але я не дозволила, залишивши його стояти на відстані. — Що сталося? Чому я другий день не можу до тебе додзвонитися й тебе знайти? Я переживав, Сніжна!

Я накинула на себе татів пуховик і зараз тугіше згортаю його на грудях, ховаючи руки від контакту з Рибалко.

— Як здоров’я бабусі, Владе? — цікавлюся рівно.

— Нормально, а що? — Я явно запитала не про те, і Влад відповів напружено.

— Мені теж здалося, що вигляд у неї дуже бадьорий. Жодних ознак високого тиску й жахливого самопочуття, про яке ти говорив. Швидше навпаки.

— Тобто? — Рибалко не зрозумів моїх натяків і насупив чоло. А мені раптово розхотілося з ним говорити загадками.

— Так сталося, що вечірка, на яку ми з Мариною пішли, була в «Орлиному гнізді» — так називали пентхаус, куди запросили Квітку. Я бачила тебе там, Владе. Ти теж був на вечірці, хоча мені сказав, що будеш із сім’єю в бабусі.

Я дивлюся на хлопця прямо, щоб ми одразу одне одного зрозуміли, і Рибалко блідне, ковтаючи слину. Відповідає мені запитанням, даючи собі час усвідомити факт, що мені відомий його обман.

— Я?

— Так, ти. І не один.

— А… згадав! — його обличчя проясняється, і він намагається посміхнутися, торкнувшись долонею чола, немов забув про таку дрібницю. Але виходить не переконливо. — Точно, був!.. Алісо, я випадково туди заглянув, треба було з другом перетнутися, і дещо йому віддати. Але я одразу ж пішов! Та й що мені там робити?

Я мовчу, і він запитує, не знаючи, чого від мене очікувати:

— А чому ти не підійшла? Якщо… якщо бачила.

— Я хотіла. Але твоєму другові було погано, і ти робив йому штучне дихання. Я не наважилася вам заважати й псувати іншим людям вечір.

З мого погляду Рибалко розуміє, що я все знаю, і відпиратися марно. А для себе я ще вчора вирішила, що повернення до наших стосунків не буде.

— Алісо, усе не так, як ти думаєш!

— Владе, я не хочу ніяк думати. Ми спробували — у нас не вийшло. Добре, що це сталося зараз, а не пізніше. Я побачила, що тобі мало наших стосунків, інакше б ти не шукав зустрічей з іншими дівчатами.

— Але, Алісо, я не шукаю!

Й очі такі чесні-чесні й жодної краплі провини. Зовсім інші були в Руслана, коли його притиснув правдою Ромка.

— Припини брехати, Владе, інакше я піду! — я не витримую, відступаючи від хлопця. — Не збираюся твою брехню слухати! Я говорю зараз із тобою тільки щоб розставити всі крапки над «і» й розійтися. Якщо хочеш знати, я навіть засуджувати тебе не буду. Просто живи, як хочеш, але ми більше не разом. Прощавай!

Я розвертаюся, щоби піти, але Рибалко ловить мене за лікоть, зупиняючи. Пробує обійняти, однак зовсім близько, за вікнами будинку, перебувають мої батьки, і він не наважується мене втримати силою, коли я скидаю із себе його руки.

— Алісо, я люблю тільки тебе! Це все неправда — те, що ти бачила. Це моя помилка! Я просто випив, а ми із цією… не хочу згадувати її ім’я!.. колись зустрічалися. Я намагався від неї відв’язатися, але вона сама до мене лізла! Вмовила поцілуватися один раз заради свята. Але між нами нічого не було, клянуся! Я одразу ж пішов! Я ніколи й нічого не планував із нею, Алісо!

— Було.

— Ні!

Це занадто, і доводиться сказати те, що говорити не хочеться. Просто, щоби перестати грати. А ще не хочеться вірити, що для Влада клятва нічого не означає.

— Було, Владе. На ліжку, у чужій спальні. Вам було весело, смішно й на всіх начхати. Я стояла у вітальні, коли ви вийшли з балкона, і мені було боляче тебе бачити з іншою, але ти мене навіть не помітив. А тепер усе минуло, тому просто їдь.

— Алісо, ні! А як же Новий рік і турбаза? Я ж зняв будиночок для нас!

— Новий рік? Ось разом із бабусею і зустрінете. У вас дуже добре виходить проводити час наодинці.

— Сніжна, але ти не можеш мене ось так кинути й піти.

Я дивуюся.

— А що я, по-твоєму, маю зробити? Рибалко, у нас немає майбутнього. Це не страшно, це просто факт. Тобі потрібна інша дівчина, не я. З ким ти будеш щасливий!

— Ні, ти! Сніжна, мені потрібна тільки ти! Ось, дивись!

Влад розстібає куртку й копається у своїй внутрішній кишені. Дістає з неї оксамитову коробочку, з надією дивлячись на мене.

— О, ні… Не здумай! — я намагаюся його зупинити, але пізно.

Він відчиняє коробочку з каблучкою й опускається в сніг, стаючи на коліно.

— Алісо, я збирався сьогодні опівночі зробити тобі пропозицію, але хочу її зробити зараз! Виходь за мене заміж!

Це, напевно, нервове, бо я сміюся. Не над Владом, над собою. Дивовижний день — за одну добу дві пропозиції. Та я наречена нарозхват! Навіть прикро, що доведеться знову відмовити.

— Встань, Владе. Я не прийму його.

— Приймеш!

— Ти ще й оглух, Рибалко? — серджуся. Я теж умію бути впертою, тугіше запахуючись у батькову куртку. — Я, по-твоєму, повинна радіти?

Це було б дивно, з огляду на мою розповідь про вчорашнє, і Влад підіймається. Але змиритися з тим, що все закінчилося — не хоче. І я не розумію чому. Не любить він мене, це ж ясно. То навіщо мучити одне одного новими шансами?

— Сніжна, я винен, — каже тихіше, і цього разу чесно. — Але хто не помилявся? Давай просто забудемо, і клянуся, що я ніколи більше… Ти не уявляєш, як я шкодую!

— Ти вже клявся лише хвилину тому, — відповідаю, повертаючи хлопця до дійсності. — У тебе ж і раніше були «побачення з бабусею», так, Владе? Але якщо я тебе про це запитаю, ти знову збрешеш. Їдь, мені час повертатися в будинок — тут холодно. І не телефонуй, я викинула телефон.

Я встигаю підійти до воріт і відчинити їх, коли питання Рибалко наздоганяє мене:

— Алісо, навіщо?

— Що, навіщо? — я обертаюся, щоби подивитися на хлопця, тепер уже точно колишнього.

— Навіщо ти туди пішла? Я ж просив тебе залишитися вдома.

У його голосі чути досаду на мене, і я розумію чому. Зараз саме я руйную його плани, коли мала б радіти своєму щастю. Адже це так просто «зрозуміти й пробачити». І я намагалася його зрозуміти, про що йому й сказала. А те, що він мене не почув — не моя вина.

— А ти… навіщо?!

Я йду, і за кілька хвилин машина від’їжджає. Увійшовши в будинок, помічаю, як обоє батьків швидко плюхаються в крісла, явно в останній момент відскочивши від вікна.

— Ви що, стежили за мною?

— Ми? — дивується тато дуже натурально. — Ні-ні, що ти!

— Ні! — підтакує мама. — Ми випадково з Юрою… Але нічого не чули!

— Ясно.

Я роззуваюся й сідаю навпроти них на диван, так і не знявши куртку. Тіло б’є дрібний озноб, але я з ним упораюся.

— Алісо, — першою не витримує мама. — Влад що, зробив тобі пропозицію?

— Зробив, — зізнаюся. — Та я йому відмовила. Ми більше не разом, так вийшло.

— Ну й правильно! — важно басить тато. — Цей Рибалко нам ніколи не подобався!

— Алісо, а чому відмовила-то? — знову запитує мама, і я не ображаюся. Коли у твоїх дітей відбувається бурхливе особисте життя, це ще цікавіше, ніж своє власне.

— Бо не люблю, — несподівано легко знаходжу відповідь і розумію, що усміхаюся. — І він мене теж. А самообман він ні до чого доброго не приведе, адже так?

— Ох, дівчинко…

— Краще готуймо на стіл! І чаю гарячого заваримо, га? Мамо, я і справді за вами дуже скучила!

***

Я цього зовсім не очікую, та ввечері приїжджає Ромка — з моїм улюбленим тортом і пакетом апельсинів. Ми не розмовляємо з братом, але це й не важливо. Головне, що батьки щасливі, наша сім’я разом, а в домі тепло.