Глава 14, частина 2

***

Уже розвиднилося й дощ закінчився, але осінній день обіцяє бути похмурим. Ось і в кімнаті зараз похмуро й тихо.

Я відвертаю ковдру й сідаю в ліжку, поправляючи біля щоки сплутане волосся. Воно висохло й безладно кучеряве біля обличчя. Губи припухли. Уявляю, який я маю вигляд — недбалий та скуйовджений.

У спальні все як завжди, нечисленні речі залишилися на своїх місцях, і мені вже здається, що Руслан пішов. А може, і зовсім наснився. Але, повернувши голову, я помічаю в ліжку його сорочку, яку ми разом зім’яли й відсунули до ніг, коли захопилися одне одним.

Я беру її й встаю. Повісивши на спинку стільця, надягаю капці й халат. Загорнувши останній на грудях, підв’язуюся поясом і виходжу в коридор, де помічаю, що на кухні увімкнене світло. А отже, мій гість там.

Руслан, справді, на кухні, і, коли я входжу до кімнати, стоїть в одних штанах і босоніж біля розкритого холодильника й перебирає мої ліки, дивлячись на екран стільникового, який тримає в руці. Вбиває в пошук назву, й обличчя в нього водночас дуже зосереджене.

Він помічає мене й піднімає голову. І в цьому новому дні я чіпляюся за думку, як незвично бачити чоловіка на своїй кухні.

Ні, не будь-якого чоловіка, а саме Руслана. І мені знову вистачає погляду, щоб укотре здивуватися тому, як виріс учорашній хлопчисько, якого я пам’ятала.

— Алісо, у тебе проблеми із серцем? — не вітається Руслан, похмуро дивлячись на мене темним поглядом з-під довгого чубчика, що впав на лоб. — Що з тобою?

Я ніяк не очікувала застати його за таким заняттям і неабияк напружуюся.

— Доброго ранку, Марджанов, — вітаюся обережно, не знайшовшись із відповіддю.

Я просто не знаю, що йому сказати. Досі в мої ліки так глибоко носа ніхто не пхав.

— Алісо, скажи! — вимагає Руслан, й ось у цьому-то він анітрохи не змінився. У бажанні знати все негайно.

Можливо, це ранок винен і те, що він мене захопив зненацька. Але проблема так давно в моєму житті, а докази в нього в руках, що сенсу викручуватися немає.

— Припустимо.

— Наскільки все серйозно? — він дивиться на пакування ліків у своїй руці й повертає погляд до мого обличчя.

— Руслане, я не впевнена, що ти захочеш знати, — неохоче відповідаю.

— Я сам вирішу, Алісо.

Але я вперто мовчу, і він набирає чийсь номер. Підносить стільниковий до вуха.

— Привіт, Шибуєв, це я. Так, знаю, що ранок, і що я сволота, але ти мені потрібен просто зараз! Скажи, якщо людина вживає ось ці ліки, — Руслан піднімає паковання з моєї полиці й перераховує незнайомому абоненту назви, не звертаючи уваги на сигнал холодильника, який сповіщає, що пора б його зачинити. — Що з нею, до біса, відбувається?.. Тут розписано все по числах. Є капсули й ампули для ін’єкцій. Так, вона, двадцять п’ять років… Я знаю, що ти не чортів провидець. Але просто прокинься і скажи!.. Зрозумів. Дякую, Андрію.

Руслан відключає дзвінок і ховає стільниковий у кишеню. Повернувши ліки на місце, повільно зачиняє холодильник.

— Отже, серйозно, — відповідає сам. — І давно в тебе проблеми із серцем, Сніжна? — повертається до мене.

— Давно.

— Алісо, ти можеш сказати, як є?

Я сходжу з місця й підходжу до чайника. Він майже порожній, і я наповнюю його водою. Вмикаю кнопку, відчиняю дверцята кухонної шафи й дістаю чашки. Дві.

— Послухай, Руслане, навіщо це тобі? — звертаюся до Марджанова, не дивлячись на нього. — Ми просто переспали, і ти скоро підеш. Ніхто нікому не винен. А тим більше лізти в душу.

— Ми не просто переспали, Алісо, і я не зникну. Що ж до душі — то лізь у мою на здоров’я, я не проти!

Я серджуся на нього, і сама не знаю чому. Ця тема надто болюча для мене, щоби починати «ігри довіри» о сьомій ранку, а поготів напрошуватися на жалість. Напевно, тому я повертаюся й відповідаю надмірно різко:

— Скільки років твоїй учорашній подрузі, Марджанов? Адже вона молодша за тебе? Ось повертайся до неї та будуйте разом щасливе майбутнє! Ти правильно зауважив, це моя проблема, і я… я не звикла її обговорювати!

Але від уваги Руслана не так-то просто звільнитися. Його точно не збентежити такими зауваженнями, і красиві губи кривляться в посмішці.

— А кажеш, просто переспали. Ревнуєш, Сніжна?

— Що? Та дуже треба!

— Правильно. Забудь! Я тебе знаю двадцять років…

— П’ятнадцять. — І чому сьогодні мені хочеться з ним сперечатися?

— Байдуже. Невже ти думаєш, що мине ще двадцять, і для мене щось зміниться? Алісо? — він підходить ближче, обхоплює рукою моє зап’ястя, і я внутрішньо здригаюся, відчуваючи, як тіло відгукується на дотик імпульсом струму.

Руслан тримає міцно, показуючи, що не відпустить, і я здаюся. Зрештою, ми обоє дорослі люди, і моєї провини в тому, що ці медикаменти лежать у моєму холодильнику, — немає.

— У мене вада серця — якщо просто. Я дізналася про неї у вісімнадцять років, після того, як одного разу біль у грудях закінчився втратою свідомості. Тому я завжди бліда. Останнім часом я живу з болем практично постійно. Ці ліки допомагають мені з ним впоратися. Тепер ти знаєш.

— І що, нічого не можна зробити? Щоб тебе вилікувати?

— Можна. Теоретично моя проблема операбельна. Але й ризик великий, що не прокинуся. Має збігтися багато чинників — моє загальне здоров’я, вік… Руслане, мені непросто тобі про це говорити.

— Я хочу знати все! Розповідай, Алісо! Я знаю, що тебе не було в місті, інакше б ми зустрілися раніше. Де ти жила? Чому повернулася саме зараз? Сніжна, я ж однаково дізнаюся!

Я обкушую губи, спускаючи погляд на його голі груди. Цієї ночі я грілася від тепла його тіла й не хотіла прокидатися.

— Не було. Я повернулася нещодавно, коли зрозуміла, що в мене немає вибору й операції не уникнути. Мені доведеться зважитися на неї зараз, поки моє серце зможе впоратися. Але не це було головною причиною.

Чайник закипів, і я даю собі паузу. Звільнивши зап’ястя з руки Руслана, відвертаюся й розливаю окріп по чашках, попередньо кинувши в них по пакетику чаю.

— Вибач, у мене немає кави. Я її страшенно люблю, але мені не можна, — зізнаюся, взявши чашки й ставлячи їх на стіл. — Ти із цукром п’єш чи без?

— Алісо…

Мені доводиться видихнути, мій емоційний марафон триває.

— Я не знаю, скільки маю часу, — кажу гранично чесно. — Я повернулася, щоб вирішити питання майбутнього Анюти. Саме це — найголовніше для мене. Моя сім’я проти, тому я мусила завірити своє рішення нотаріально в юриста.

— Що за рішення?

— Якщо зі мною щось трапиться, то опікуном доньки буде її батько.

Марджанов мовчить, похмуро зсунувши брови, а я дістаю чайні ложки та хліб.

— Це він учора чекав на тебе біля під’їзду? — питає.

Мені здається, що руки не слухаються, але я намагаюся себе контролювати.

— Ні, — відповідаю скупо, все ще не дивлячись на Руслана. — Так із цукром чи без?

— Без.

Я відходжу до холодильника, знову відчиняю його й беру все необхідне для канапок. Роблю їх, поки Руслан продовжує стояти й дивитися на мене.

— Слухай, у мене останні дні були в роботі, — заговорюю, намагаючись залишатися спокійною, хоча в душі все перевертається й стискається — настільки минуле живе й досі болить, — довелося вивчати інформацію з аукціону й спілкуватися з клієнтами, тому не було часу готувати. Тільки для доньки. Тож…

— Не страшно… Чорт, Алісо!

Руслан раптом опиняється поруч, повертає мене до себе за лікоть і ловить мої зап’ястя.

— Що? — не витримую я. — Ну що, Марджанов?! Ти хотів знати, тепер знаєш! Не змушуй мене й душу вивернути перед тобою!.. Тобі… тобі краще випити чай і піти! Зараз Анюта прокинеться. Вона не звикла тут бачити незнайомих чоловіків!

І тільки я це кажу, як грюкають двері ванної кімнати, а Руслан каже:

— Пізно, Сніг. Вона прокинулася й вже мене бачила — щойно підходила до порога. Хочеш, я сам із твоєю донькою поговорю?

— Ні, — я хитаю підборіддям. — Вона розмовляє тільки з тими, з ким хоче й кому довіряє.

— Отже, зі мною вона хоче. Ми говорили вчора.

— З Анею? — я дивуюся. — Коли?

— На сходовому майданчику. Я курив, вона виглянула й сказала, що тобі не можна дихати димом. І зараз я розумію чому.

І я розумію, чому вчора вхідні двері у квартиру виявилися відчиненими, а Руслан увійшов.

Він, немов, зчитує здогадку в моїх очах, тому що помічає:

— Це була випадковість, Алісо. Ти ж не станеш її лаяти?

— Ні, звісно. Це не в моїх правилах.

— У тебе дуже розумна дівчинка.

А ось із цим не посперечаєшся. Особливо коли його очі так близько, а рука лягла на талію і повільно присуває до нього.

— Так. Ти навіть не уявляєш, наскільки мені з нею пощастило.

Ми дивимося з Русланом одне на одного й знову втрачаємо орієнтири реальності, бо я раптом опиняюся біля його грудей. Але мене повертає в реальність рідний голосок:

— Мамо, тут тільки два стільці. А де мені тепер сидіти?