Глава 16, частина 1

Повернувшись додому, не стала описувати батькам пригоду в спортзалі в усіх подробицях — послалася на легкий забій і весь вечір проспала. Якщо м’яч у скроню і є та сама «веселка над рожевим фламінго», яка наснилася мамі, то бідному фламінго слід було ввімкнути режим виживання і наступного разу не роззявляти дзьоб.

Спала я без задніх ніг, а вранці до університету не пішла. Можу я хоч раз у житті прогуляти навчання чи ні? Тим паче, що о шостій вечора належало з’явитися в павільйон на зйомку третього побачення. За ніч нудота минула, але головний біль до кінця не відпустив і, щойно я прокинулася, одразу відгукнувся у скронях глухою пульсацією.

Я розліпила повіки, повернулася на спину і вставилася в стелю. Пам’ять миттєво підкинула всі спогади — і вчорашні події, і попередні. Не уявляю, як я витримаю сьогоднішній знімальний день? Однозначно, мені потрібні мої кава та їжа. А ще жменя різноколірних заспокійливих, як у акторок у Голлівуді, щоб на подразники не реагувати, тільки хто ж мені їх дасть?

Спустивши ноги з ліжка, я поплелася до ванної кімнати. Насамперед підійшла до дзеркала і підняла волосся. Явного синця на скроні не виявилося, але вигляд у мене був, скажу я вам… хоч у дорамній страшилці знімайся. Бліда шкіра, величезні очі й копа волосся, з якою тільки належало впоратися.

— Доброго ранку, сонечку! — мама готувала на кухні плов у своєму звичайному вигляді, без чалми та перснів. Пахло смаженим м’ясом, цибулею та спеціями. Дуже смачно пахло!

Я чхнула від аромату перцю.

— Один чи два? Швидко кажи! — тут же скомандувала мама, озирнувшись.

— Чого?.. Два, — слухняно бовкнула я, ще не до кінця ввімкнувши мозок.

— Чудово! — задоволено кивнула мама, наче її донька щойно пройшла важливий тест. — Якби ти вибрала «один», мені довелося б робити ритуал на склейку.

 — На що? — я зависла біля кавомашини, підтягуючи піжамні штани. — У сенсі?

— У тому сенсі, що в тебе, сонечку, сьогодні романтичне побачення з Денисом. А доля не любить поодиноких чисел, коли йдеться про пару. «Два» означає, що день складеться вдало, от і все.

Зрозуміло. Я зітхнула разом із позіханням, чекаючи, поки чашка наповниться темною рідиною.

Подумаєш, ритуал. Це ж не бабусю викликати на «поговорити» з того світу.

— Мам, у мене сьогодні фальшиве побачення з людиною, яка мене дратує з дитячого садка. А ще він нестерпний, нахабний і мене бісить. Там немає звідки взятися романтиці.

Мама мрійливо знизала плечима.

— Подумаєш! Сьогодні нестерпний, а завтра — цілком нормальний хлопець. Дівчатам такі подобаються. І, між іншим, Діано, «бісить» — часто явний симптом закоханості.

Я взяла чашку кави й сіла за стіл.

— Це симптом нервового розладу і несумісності, мам. А ще він бабій!

— Як твій забій? — обернулася мама.

— Краще.

— Ланцюжок із феніксом не знімай, мені так спокійніше буде, — попросила мама, помішуючи рис. Тато був на роботі, але мав скоро заїхати, тож вона поглядала на годинник.

— У мене вчора вцілили м’ячем, і твій фенікс — навіть золотий — не допоміг! — я ображено поскаржилася.

Мама підійшла ближче й обережно помацала мою голову та скроню.

— Тобі так здається, сонечку, що не допоміг, — цьомкнула мене у волосся і повернулася до плити. Додавши спецій у плов, продовжила:

— Світ навколо вже почав невловно змінюватися. Ти просто ще не знаєш як, але вже відчуваєш різницю. Я ось відчуваю…

Я закотила очі, але сперечатися не стала. З мамою марно. Вона будь-який синець перетворить на космічний символ і фатальний знак.

Мама раптом завмерла з лопаткою в руці й задумливо стишила голос.

— А знаєш, є одна вірна ознака того, що чоловік серйозно зацікавився жінкою. Але це не стосується ігор та шоу.

— І яка ж?

І сама не знаю, чому мені це цікаво знати?

— Якщо чоловікові небайдужа жінка, він обов’язково спробує її нагодувати. Це інстинкт захисника, він прокидається в чоловікові першим.

Я поперхнулася кавою і закашлялася.

— Кхе-кхе! Що за дурниці?

— Це не дурниці, Діано, це життя, — мама невинно усміхнулася, а я зморгнула.

Ні, не може бути! Вона не могла буквально «побачити» мій вчорашній день і медпункт. Навіть Астралія на таке не здатна.

— Знаєш, — продовжила мама, і в її голосі зазвучала легка ностальгія, — твій тато в молодості постійно приносив мені дорогі цукерки. Божився, що його друзі пригощають, а він солодке не любить, — вона хіхікнула. — Усім би таких щедрих друзів! Тож, сонечку, якщо якийсь хлопець раптом вирішить, що тобі потрібні вітаміни або зайвий бутерброд… май на увазі: він підсвідомо відмітив тебе як «свою». А все інше — казки для відводу очей.

— Ніхто мене не… відмітив, — буркнула я, опускаючи обличчя до чашки з кавою. — Тим паче Демонець.

— Ну-ну…

Я непереконливо пирснула сміхом:

— Х-ха, та він швидше тарганів у своїй голові нагодує, ніж мене! Потрібна я йому…

Мама на мою відповідь розуміюче хмикнула і повернулася до плити, а я вставилася у вікно, намагаючись переконати себе, що вчорашній жест Дениса був не більше ніж прикриттям. Просто він хотів згладити незручність після уколу, от і все. А може, це взагалі було частиною його таємного плану з мого морального знищення. Ну, не пожалів же він мене, насправді?

«Луснеш від гордості»… Та хто його взагалі просив носити мене на руках?! Міг би й Микита донести. Напевно, він би теж за кавою сходив. Вже Нудний би точно примчав із подвійним лате і списком рекомендацій від ВООЗ!

Тьфу, Нудний… знайшла про кого згадати.

***
О пів на шосту я вже стояла всередині знімального павлільйону разом з іншими учасницями й слухала Риту Горностай. Після першого візиту повітря студії, просякнуте запахом фанери, пилу та гумової проводки, вже не здавалося чужим. Хвилювання нікуди не зникло, але й не накривало хвилею паніки, як у день старту, і я сподівалася, що сьогоднішній вечір мине спокійніше.

Руда «кучерявка» Рита витягнулася перед нами, розмахуючи над головою папкою:

— Дівчата, увага, короткий інструктаж! Сьогодні на вас чекає не просто побачення, а перевірка на сумісність. Жодних зайвих розмов з операторами, жодних спроб поправити мікрофон самостійно. І головне, — вона зробила паузу і виразно подивилася на Марго, яка в цей момент картинно поправляла свої блондинисті локони, — жодного стеження за камерами. Пам’ятайте про природність і про партнера. Сьогоднішнє побачення вимагатиме від вас емоційної віддачі. Якщо ваш пульс буде рівним, як у сплячої панди, глядач вам не повірить. Все у ваших руках!

Я подумки перевірила свій. Не знаю, що там придумали сценаристи, але всередині мене, судячи з відчуттів, зараз сиділа не панда, а нервовий дятел.

— Я прийшла перша, і режисерка мені сказала, що на нас одягнуть якісь електронні датчики, — подала голос художниця Катя, енергійно обертаючись до всіх. — Вимірюватимуть реакцію партнерів одне на одного. Але це ж дурниця, правда? А якщо в мене пульс завжди в нормі? Я взагалі рідко хвилююся… Ой! — скрикнула вона, повертаючись до Марго. — Ти мені ногу віддавила!

— Так, і що? — незворушно хмикнула блондинка, витягуючи з сумочки помаду. — Я випадково. Зате скільки експресії. Не хвилюєшся, серйозно? — вона єхидно усміхнулася, підфарбовуючи губи. — А дарма. Ти сьогодні якась смикана, не виспалася?

Поруч зі мною стояла модель Іветта. Сьогодні вона була без чайних ложечок у вухах, зате з гладко зачесаним у пучок волоссям. У високих чоботях на підборах і в обтислій шкіряній сукні дівчина виглядала як агентка «007», яка зібралася взяти штурмом невелику державу. Переглянувшись із Марго, Іветта повернула голову в мій бік і зміряла мене холодним поглядом.

— Прикольний у тебе сьогодні стиль, Ді, — зауважила вона зверхньо, — «Сирітка на канікулах». У бабусі джемпер позичила чи у колишнього хлопця? Щось ти зовсім бліда. Вірус підхопила? Часом не кишковий?

Виглядала я дійсно не на десять балів у простому джемпері, джинсах і з косою на плечі. Зате міркувала краще. Все ясно. Ось і почалася боротьба за перемогу, про яку попереджав Гриня. Топ-дівчата вирішили ще до початку зйомки втопити конкуренток у болоті власної невпевненості. Але не на ту натрапили. Я, звісно, не хамка, але й не терпила.

Я поправила косу, відчуваючи, як усередині закипає звична впертість.

— Мій одяг — моя справа, Іві. Ти краще стеж за швами на своїй сукні, щоб нічого і ніде не тріснуло. Особливо на грудях, коли будеш томно дихати на камеру. А то раптом станеться конфуз — і всі подумають, що це спина!

— Що ти сказала? — Іветта звузила очі. — Я до тебе нормально, між іншим…

— Я так і зрозуміла.

— Дівчата, не сваріться! — встряла між нами поборниця дружби Марго. — Що вам ділити? — вона фальшиво здивувалася. — Ну не хлопців же і… популярність? І так ясно, хто тут є хто.

Вона мило усміхнулася мені, і я не витримала. Взяла сумку, розвернулася і кинула Риті через плече:

— Я до стиліста.

Після чого попрямувала коридором до гримерки — додати до свого образу сирітського гриму.

Здоровань Гриня вже був у гримерці, базікаючи з кимось по телефону в товаристві своїх колег. Але, побачивши мене, закінчив дзвінок, відірвав п’яту точку від барного стільця, на якому сидів біля мінібару, і підійшов ближче.

— Ну, привіт, сонце! Чого така похмура?

Професійно ляснувши в долоні, він повільно обійшов мене навколо, уважно розглядаючи мій «антигламурний вигляд» і демонструючи чорні кафи у вухах. Після чого зупинився переді мною і задумливо почухав підборіддя.

— Так-так… Ти сьогодні в режимі захисту. Цікаво. Що сталося, Діано? — запитав абсолютно серйозно. А коли тебе запитує гора в метр дев’яносто, складно їй не відповісти. Виглядав Гриня, на відміну від мене, приголомшливо стильно і так само приємно пах.

Я озирнулася. До гримерки я прийшла першою, і всі візажисти з нудьги витріщалися в наш бік. Зрозумівши це, Гриня вхопив мій лікоть і потягнув у свій закуток. Засунувши ширму, зажадав суворо:

— Викладай! Все як є, а то результату не гарантую!

— Та немає чого розповідати, Гриню, — злегка зніяковіла я від такого натиску. — У мою голову вчора м’яч прилетів під час фізкультури в універі. Як підсумок — зірки в очах і медпункт. Мені вже краще, правда, але голова ще гуде. Гриню, будь ласка… — я склала долоні в благальному жесті й подивилася на хлопця. — Можна обійтися сьогодні без лаку, начосів і… сукні? Я фізично не вилізу на шпильки — максимум, ляжу в горизонтальне положення. Вибач, якщо підвела тебе з образом.

Молодий чоловік подумав, м’яко поклав долоні мені на плечі й посадив у крісло.

— Тихіше, сонце, не метушися, — промовив примирливо. — Ми сьогодні змінимо жанр. Усі чекають на гламурну діву в міні, а ти у нас будеш… Точно! — він переможно підняв угору вказівний палець, від чого його біцепс перетворився на тугу кулю з м’язів. — Милою домашньою дівчинкою! Затишною, як мамина пахва, з якої не хочеться висувати ніс.

— Е-е, з пахвою мене ще не порівнювали, — пролепетала я, але Гриня вже мене не слухав.

— Коса — чарівно! Зелені очі — вогонь! Твій стилист у захваті! На контрасті з іншими героїнями це може спрацювати як гейм-чейнджер!

— Гриню, а можна без спецефектів?

— Не можна! Але вони будуть ду-уже професійно відточені, обіцяю! Лише трохи підкреслимо очі й додамо здорового рум’янцю, а то ти схожа на привида опери. Кашемірове пальто кольору «пильна троянда», об’ємний шарф…

Він метнувся до стійки й витягнув шалено м’яку на дотик річ. Обмотав навколо моєї шиї, приміряючи.

— Сонце, у цьому поєднанні кольорів ти виглядатимеш, як ніжна пелюстка серед бетонних джунглів. Трохи червоного блиску на губи…

— Шарф? Ти впевнений?

— На всі сто, не смій знімати! — рикнув Гриня, уже розгортаючи до мене столик із косметикою. — У павільйоні сьогодні протяги, а тобі не можна мерзнути. До речі, — він стишив голос, розпочинаючи мій макіяж. — Я бачив твого партнера біля Аліси. Він був злий як чорт і теж у сірому джемпері. Тож ви сьогодні навіть в одязі збіглися.

— Біля якої Аліси? — я мимоволі напружилася. Від згадки про Дениса по спині пробіг холодок і одразу згадався медпункт. І чомусь ранкові слова мами про «інстинкт захисника».

Дурниця якась.

— Біля другої режисерки. Хоча на ній, будемо чесними, весь проєкт тримається, — пояснив Гриня і підмигнув мені. — А ти що подумала?

— Я? Н-нічого.

Ім’я «Аліса» в контексті Демонця раптом здалося смутно знайомим, і Гриня задоволено хмикнув, явно забавляючись моєю реакцією.