Глава 22

Літак іде на посадку, у вухах шумить, і я відкидаю голову на підголівник крісла. Тримаю очі закритими весь час, допоки шасі м'яко не торкнулося посадкової смуги, і всі пасажири, нарешті, полегшено видихнули. Плескають у долоні, клацають ременями безпеки, а вже через п'ять хвилин, посміхаючись, легко забуваючи одне одного, поспішають до виходу з будівлі аеропорту.

Ну, здрастуй, місто.

Я теж поспішаю разом з ними, кочу сумку тротуаром у бік стоянки таксі, хоч і знаю, що батько з мачухою повернуться додому не раніше сьомої години вечора. А Стас, зі слів його матері, ще пізніше. Перебігаю пішохідну розмітку, дивлюся на годинник, не дозволяючи пробратися під шкіру колючому холодку – результату очікування швидкої зустрічі з минулим.

Це всього лише велика вивіска з назвою місця прильоту. Букви, складені в слово, й нічого більше. Місто, де живе моя сім'я. Але я хвилююся. Скільки б не минуло часу з тих пір, як я звідси поїхала, – я все ще пам'ятаю, як одного разу воно не прийняло мене. Добре, що сьогодні, коли стала старшою, знаю: у світі існують міста більші та гарніші за це, і щедріші на тепло людських душ. Мачуха дуже постаралася, аби це знання зробило мене сильнішою.

Звичайно, я питала в мами Галі про Стаса. Іноді. Як навчання? Вступив до інституту? Чим цікавиться? Він її син, і далеко від нього, проводячи час зі мною, вона нудьгувала за своїм упертюхом і нервомотом: так із любов’ю його називала. Засмучувалася, коли рідко телефонував. Я ніколи не цікавилася його особистим життям і стосунками. Не знала, чи знайомив він матір і батька з дівчатами. Чи зустрічався з Мариною, що так йому пасувала. Чи дружив з її братом. Закривши цю сторінку, я заборонила собі повертатися до спогадів, що заподіяли мені в юності стільки болю.

Про мене Стас не питав ніколи. На «мою» тему в їхніх розмовах мачуха наклала табу ще в той останній день мого перебування в її будинку, коли вперше ударила сина по обличчю. Я була впевнена, що, будучи такою ж упертою, як син, вона досі не відмовилася від своїх слів. І неважливо, що йому, можливо, вже давно немає до мене ніякого діла. До смішної Скелетини, що одного разу зізналася йому в коханні, а потім кинула в обличчя, як сильно ненавидить.

У будь-якому випадку, вся ця історія давно залишилася в минулому двох підлітків. Ми стали дорослими, і я сподівалася, що на цей раз зможемо не ускладнити життя один одному.

– Дівчино, вам куди?

– У Черехине.

– Це весь багаж?

– Так.

– Чудово. Поїхали?

– Стривайте! А скільки ви хочете ...

– Домовимося!

– Ну, їдьмо!

І ось уже за вікном миготить дорога, таксист вмикає радіо, і я, зробивши дзвінок мачусі, вдивляюся в незнайомий пейзаж. Дивуюся, в які соковиті фарби перші дні вересня розфарбували місто.

Ключ лежить у траві біля декоративного каменю, під воротами. Я не забула, як вони відмикаються, і легко заходжу в двір, вкочуючи слідом сумку. На довгу хвилину зупиняюся біля краю красивої, засадженої трояндами клумби, аби окинути поглядом будинок, де живе мій батько і де мені на деякий час доведеться лишитися, поки не підшукаю собі наймане житло.

Як же тут усе змінилося! Чи я просто запам'ятала Черехине білим, у снігу, а зараз ледь відгоріло літо? Навіть ялини стали раптом незнайомими та високими, туї – пишними, а я так часто тієї зими любила дивитись на них зі своєї кімнати. Точніше, з вікна спальні зведеного брата. Тоді між ялинами на задньому дворі стояли широкі дерев'яні гойдалки, що їх увечері так гарно освітлював ліхтар, а тепер ...

Я помічаю гойдалки біля нової, затіненої декоративним виноградом альтанки, залишаю сумку і йду алейкою, аби побачити задній двір ... А зараз на місці гойдалок стоїть мотоцикл. Чорний, хромований і дорогий, наскільки я можу судити, абсолютно не розбираючись в цьому різновиді техніки. Навряд чи іграшка батька. Скоріше Стаса.

Цікаво, яким він став – Стас? Напевно залишився таким же гарним хлопцем, за яким сохнуть дівчата. Я ніколи не шукала його в соціальних мережах, не просила мачуху показати фотографію. Безліч разів хотіла, але завжди зупиняла себе, нагадуючи, чиєю була ота втеча п'ятирічної давнини. Тоді я втекла без надії на повернення, з розбитим на скалки серцем. Я так довго одужувала, що боялася навіть спогаду про пережитий біль. Ні, я так і не зважилась.

У дворі будинку, у відчиненому навстіж гаражі помічаю автомобіль. Невелику темно-синю «Мазду», що цілком може належати батькові. Я нічого не знаю про його вподобання і можу тільки припускати, чия це машина, пам'ятаючи, що мачуха у всьому надає перевагу надійній класиці. До сьогодні цей світ все ще залишався для мене чужим. Чи мала я право в нього втручатися? Не знаю. Наразі я вже перебувала в ньому, мені залишилося зробити всього лише крок.

Я піднімаюся на ганок і входжу в будинок, скориставшись ключами. Переступивши поріг, заношу слідом сумку і рюкзак. Залишивши речі в маленькому передпокої, знову, як і в дворі, затримуюся в холі, щоб окинути його здивованим поглядом. За ці п'ять років будинок змінився і став тільки затишнішим. Навіть не віриться, що він колись, хай і недовго, але був і моїм також. Сьогодні він більше не здається мені таким похмурим і незнайомим, як у мій перший приїзд.

Я повільно проходжу холом і зупиняюся на порозі кухні. Ловлю себе на тому, що посміхаюся. Ще обережно, але щиро відчуваючи радість, ніби справді повернулася додому. Це здається дивним, і я поспішаю вимити руки прямо тут, бо втомилася з дороги, бо страшенно хочу кави. Вмикаю чайник, дістаю з рюкзака й викладаю на стіл паризькі гостинці. А ще мене раптом починає трусити, бо, здається, я чую на сходах чиїсь кроки.

Це дівчина. Висока незнайомка з білою гривою сплутаного волосся, яка увійшла в кухню в накинутій на голе тіло чоловічій футболці, босоніж, явно не чекала в цей час тут когось зустріти. Вона спотикається об мене, хоч і знаходиться в п'яти кроках. Застигає на порозі, злякано озираючись через плече. Бурмоче, ніяково обхоплюючи себе руками, аби прикрити повні груди, що просвічують крізь тонку білу бавовну.

– Е-ем, привіт. Мені б води. Може, мінералки? – Вона похмуро вітається, з підозрою подивився на мене, але в даному випадку це я гостя, і я намагаюся відповісти їй якомога привітніше:

– Добридень. Напевно, щось є в холодильнику, – хоча в душі відчуваю, як наростає незручність за своє несподіване вторгнення в чужий світ.

Мачуха не згадала, що Стас із кимось живе, і я не можу її звинувачувати. Можливо, просто не встигла попередити сина і його дівчину про мій приїзд. А можливо, не вважала за потрібне. Вона, як і раніше, тут господиня, і це бачиться цілком очевидним.

Незнайомка проходить до холодильника, відкриває дверцята і бере в руки дві пляшки води. Прямуючи до виходу з кухні, знову озирається, аби ще раз зміряти мене здивованим поглядом.

– Я тут ні до чого, чуєш? Він завжди вибирає когось іншого, ось і все, – зауважує, зітнувши плечем, перш ніж вийти з кімнати. Та я вже відвернулася до плити, стиснувши в пальцях банку французького кави, й закрила очі.

«Завжди вибирає когось іншого».

Як нерозумно і разом з тим очікувано. Ось тільки я не була колишньою дівчиною Стаса, блондинці не варто турбуватися щодо мене.

Чайник свистить – голосно і протяжно. Здригнувшись, я не відразу вимикаю пальник. Підтягнувши чашку ближче, кидаю в неї розчинну каву, наливаю окріп, намагаючись не розсипати цукор через раптову напругу в руці.

– Наступного разу скористайся кавоваркою. У нас чудо-машина, тобі сподобається.

Розсипала. І ложку впустила. Але сили все ж вистачило на те, щоб взяти нову.

Я стільки разів уявляла собі нашу зустріч зі Стасом. Думала, як це станеться. Чи буду я спокійною? Чи буде він байдужим? А можливо, залишиться звично цинічним і злим? Я не знала, наскільки змінив його час, а, можливо, й залишив незмінним. У своїх думках я була холодною, відчуженою, смішливою... різною, та тільки не вразливою. Ніколи не вразливою. Я не збиралася знову підпускати його близько.

Так як же так вийшло, що він раптом опинився попід моїми щитами, мене про це й не спитавши?

Пальці так і прикипають до чашки, а голос пропадає. Спина стає колом, відчуваючи тепло чужого тіла, що майже притиснулося до мене.

– П-припини.

– Що саме припинити?

– Все це.

– Я просто стою поруч.

Він не просто стоїть, і я не просто застигла. Ледь минула хвилина з початку нашої зустрічі, а ми знову шкірою відчуваємо один одного, і чхати, що я дивлюсь у вікно, а він – у мою потилицю, паленіючу під його поглядом.

– Насте ... – кожен звук досягає мети, відгукуючись маленьким вибухом в душі.

– Так, – я все ж відповідаю, тихо – як і він.

– Невже це ти?

– Я.

– Здрастуй, Ельф.

Я мовчу. Мені здається, що його руки зараз торкнуться плечей, як уже траплялося один раз на цій самій кухні, і я стрімко обертаюсь, намагаючись зберегти за собою хоч останній бар'єр. Упираюся поглядом в міцні груди під накинутою сорочкою, забувши, який він високий. І тільки тепер повільно піднімаю очі.

– Здрастуй, мій зведений брат.

Я опиняюся до нього надто близько, але він не відступає. Не піднімає рук, та це й не потрібно. Минуло п'ять років, та коли наші погляди зустрічаються, я точнісінько, як тієї пам'ятної першої зустрічі, не можу зробити вдих. Дивлюся в темно-сірі, до болю знайомі очі, що так часто мені снилися, з подивом зустрічаючи тугу, що виповзала із сонних куточків душі, небезпечно видзвонювала в серці. Я розуміла, що цієї миті втрачаю себе.

Дурна! Колись ці очі обпалили мене ненавистю, а зараз ... Я готова до чого завгодно, тільки не до того, що читаю в них.

Стас завжди був вродливим хлопцем. В ньому, ще в підліткові, за привабливим обличчям і зухвалим вигином губ, за прямим поглядом, що гостро дивився з-під рваною чубчика, за вперто натягнутою лінією вилиць – вгадувалася сила. Те начало, що прокидається в юній сильній особистості чоловічої статі. Зараз же воно читається в кожній рисі обличчя, в запаху незнайомої жінки на його теплій шкірі, в розвороті міцних плечей. Прямо переді мною стоїть молодий мужчина.

Я дивлюся на тверді губи, що одного разу цілували мене так, немов хотіли відняти життя ... На прямий ніс, на вилиці й підборіддя, порослі щетиною, і думаю про те, як недоречно моє волосся схоплене у вузол на потилиці. Лягти б йому зараз на шию та приховати плями рум'янцю, що виступили низько на щоках. Приховати б груди, що здіймаються на короткому зітханні. Думаю про це, а губи розкриваються, і Стас одразу прикипає до них очима. Дивиться, важко дихаючи, поки десь у кімнаті на нього чекає дівчина. Чекала. Бо незнайомка, здається, стане зараз на порозі кухні. Я навіть чую її кроки...

– Я не знав, що ти приїдеш. Вибач. Інакше ніколи б не привів її сюди.

– Це твій дім і твоє життя. Ти не повинен переді мною виправдовуватися.

– Так, моє чортове життя.

– Вона сказала: ти завжди вибираєш когось іншого. Іншу.

– Завжди. Іноді повертаюся, але ніколи не обіцяю себе. Нікому.

– Я подумала, що вона твоя дівчина.

– Ні. Вона непогана дівчина, але мені на неї чхати. Та і їй на мене також. Просто секс, я звик так жити.

Це було передбачуване та, все одно, несподівано з’ясовується, що таке боляче почути. Мені довелось нагадати собі, що нас давно розділив час.

– Я не хочу знати. Це не моя справа.

– У тебе хтось є?

– А ось це вже не твоя справа.

Дівчина, одягнена в джинси і топік, входить у кухню і завмирає на порозі. Проводить рукою по своєму волоссю, щось говорить Стасу, а ми продовжуємо дивитися одне на одного, майже стикаючись тілами.

– Хто це? – повторює питання, і коли мені вже здається, що Стас збирається залишити його без уваги, він просто відповідає:

– Ельф.

Просто «Ельф» і ніякої зведеної сестри. Наче подібна відповідь сама по собі цілком повноцінна й логічна. Жартівник. Невже й тепер, у цьому будинку, перед якоюсь дівчиною, я не варта навіть власного імені?

– Трясця, здається, я не вчасно, – сумно посміхається незнайомка. – Стас, треба розуміти, вечір закінчено? Це вона?

– Так. Янко, почекай мене в машині.

– Окей.

І знову удвох. Тільки тепер я відчуваю, як мій погляд твердне, а губи змикаються. Час не тільки Стаса зробив сильнішим. Я відчайдушно намагаюся опанувати себе.

– Міг би й сказати, що я твоя сестра, а ніякий не Ельф. Смішно.

– Я так не думаю.

– Тоді потішно, що ти обрав саме це прізвисько, аби представити мене дівчині, з якою в тебе просто секс. Я пам'ятаю, як часто в цьому домі звучало інше прізвисько. Чому б не згадати і його?

– Бо ти для мене завжди будеш Ельфом. Я теж пам'ятаю. Все. Шкода, що одного разу ти заборонила мені себе торкатися. Я страшенно хочу тебе обійняти.

Рука майже не тремтить, а погляд, нарешті, йде в бік, коли я беру чашку з кавою і підношу до рота. Роблю ковток. Далі ще один, що гірко обпалив сухе горло – щоб відповісти йому в обличчя якомога прохолодніше:

– Не думаю, що це гарна ідея…

І все. Це все, що я встигаю сказати. Чашка з кавою опиняється в руках у Стаса, потім на столі, а потім він притягує мене до себе, обіймаючи так міцно, що ні зітхнути.

– До біса! До біса заборони! Я не можу стриматися! Ельф, як же я радий тебе бачити!