Глава 25

POV Настя

Ранок настає пізно. Набагато пізніше того часу, коли я зазвичай звикла прокидатися в нашій з бабусею квартирі або в версальському таунхаусі. Із задоволенням потягнувшись на подушці після міцного сну, з подивом зустрічаю першу думку про те, що знову перебуваю в будинку мачухи і батька. Сідаю в ліжку, потираю обличчя, розуміючи, що безсовісно проспала сніданок, а може, й обід. Оце так соня!

Сьогодні вихідний, але навіть у цей день у мене запланована купа справ. Потрібно облаштувати кімнату, розкласти речі і приготувати місце для навчання та роботи. Купити мольберт, олівці, фарби, папір і ще дуже багато корисних і потрібних речей для занять з малювання, навчання якому я збираюся продовжити у відомій художній школі.

У новій спальні досить ясно і просторо, легкий вітерець, що залетів у прочинене вікно, колише тюль, але тут немає ванної кімнати, і мені доводиться накинути халат, захопити зубну щітку, білизну й босоніж спуститися вниз, щоб прийняти душ у батьківській частині будинку. Смішно, та проходячи повз зачинені двері кімнати, де колись жила, а тепер живе Стас, я зупиняюся, відчуваючи несподіваний укол туги.

Він має рацію, одного разу це спальня була й моєю також.

Господи, як давно це було! І разом з тим, ніби вчора.

Мешканців дому не видно, хоча з центральної вітальні доноситься звук телевізора, і в мене виходить прослизнути на перший поверх ніким не поміченою. Я приймаю душ, щедро збивши гель у піну, змиваю з тіла французький загар, підсушую феном довге волосся, що за літо помітно відросло й тепер м'якою хвилею торкається талії, й почуваюся на диво спокійно. Ще раз нагадую власній впевненості, що все найскладніше з моїм поверненням вже відбулося минулого вечора, й намагаюся переконати себе в цьому знову і знову.

Це моя сім'я, так уже сталося. Я доросла дівчина, у Стаса бурхливе особисте життя, – ми обоє готові почати заново. Час юнацьких ревнощів і образ минуло, у нас обов'язково вийде не ускладнити одне одному проживання під спільним дахом. Спасибі мачусі, вона в повній мірі дозволила усвідомити: я більше не відірваний шматок чужого минулого. У мене вийде. Інакше доведеться з'їхати звідси куди раніше, ніж того хоче господиня дому. Вдруге втікати від неї в Дальній Бур я не стану.

Така увага Стаса і наша розмова – все це просто від мого несподіваного повернення. П'ять хвилин з давно зниклою зведеною сестрою, хіба це багато? Він, все одно, весь вечір присвятив незнайомій мені дівчині.

– Стасько, ти? – гукає з кухні мачуха.

– Я, мамо Галю.

– Іди до нас, доню! – запрошує. – Ми тут якраз усі запізнилися з побудкою, закрутилися вчора, ось разом і поснідаємо ...

– Господи, Насте! – хапається рукою за серце, коли я з'являюся на порозі кухні й зустрічаю свою названу матір усмішкою: це здається трохи дивним, та мені дійсно приємно – знову бути з нею поруч. Тут. Не на чужій території, а там, де моя мачуха є господинею і рада мені. – Ну, не можна ж із порога отак шокувати свою сім'ю, що тебе довгий час не бачила!

– Що? – її слова змушують мене розгублено зупинитися.

Але мачуха сміється і запрошує пройти за стіл, де вже сидять мій батько з її сином.

– Дівчинко моя, кажу, яка ж ти красуня стала! – дивиться від вікна, щиро мною милуючись. – От не бачила тебе все літо й тільки переконалась у власній правоті, як пропонувала Гриші купити рушницю. Завжди знала, що в тебе є порода, а зараз це вже ні від кого не приховаєш. Га, Стас? Подивися, яка Настя в нас гарна! Всім хлопцям на диво!

На мені молочний плюшевий халат, завдовжки трохи вище коліна, затягнутий поясом в талії, загорнутий на грудях. Нічого з розряду відкритого або відвертого, хіба що ноги босі. Немає макіяжу, а волосся після душу ще трохи вологе й просто торкається плечей і спини. Я знаю, якою можу бути, спасибі Арно й вечіркам, та зараз зовсім не момент мого тріумфу, і я ніяковію. Не так від вислову мачухи та спантеличених її словами очей батька, як від оцих сірих, що пильно оцінюють мене.

– Годі тобі, мамо Галю. Перестань, – м'яко відповідаю жінці, підходжу і цілую її в щоку. Я ні для кого не хочу бути красивою, не зараз. Цього ранку я, як ніколи, хочу бути сама собою, інакше постаралася б стати привабливішою, але саме мачуха в даному випадку – виключення з правил. Вона знає це, а тому договорює:

– І нічого не годі, моя дівчинко! Я переживаю, – просто зізнається, саджаючи мене за стіл і розташовуючись поряд. – Ми з батьком цілими днями на роботі та на роботі. Голову підняти ніколи, не те що за власними дітьми доглянути, хоч ви й стали зовсім дорослими. Ти дивись, обережніше, поки нас немає. У Стаса досі друзі кожен день тиняються, бички здорові. Відразу телефонуй, коли що. Я їм сама зуби повибиваю, як будуть на тебе зазіхати! А ти, Стасько, щоб не водив у дім кого попало. Ти тепер тут не один живеш, то ж будь добрий, сину, рахуватися з присутністю сестри. Ти знаєш, про що я кажу.

Знає. І я знаю. Відчуваю. Піднімаю обличчя, й ми зустрічаємося очима. Вперше в новому дні, не вперше в новому житті, але це, все одно, випробування на міцність. Він завжди умів дивитися на мене по-особливому, крізь лід в очах. І краще б так, ніж прямо в душу, як сталося одного разу. Я не хотіла повернення в минуле. Я все ще пам'ятала, що не в правилах Стаса з чиєїсь волі обмежувати себе в свободі дій. Навряд чи, подорослішавши, він змінився в цьому сенсі, і зауваження мачухи змушує мене почуватися ніяково. По суті, це перша незручність для Стаса, пов'язана з моїм приїздом, і я не знаю, якої реакції очікувати. Мені зовсім не хочеться піднімати проти себе нову хвилю образ.

Він відвертається. Як ні в чому не бувало береться за ніж і тонким шаром, не поспішаючи, намазує масло на хліб. Кладе зверху листя салату, сир. Я мимоволі задивляюся на впевнені рухи його по-чоловічому красивих рук. На помітно оформлені м'язи грудей і плечей, що намітилися під тонкою бавовною футболки. На засмаглу шию, якої, мабуть, так часто торкалися чужі пальці.

– Тримай, сестричко, – несподівано простягає перед собою бутерброд. – Чула, що сказала наша директорка? Я тепер повинен про тебе піклуватися.

На його обличчі посмішка, він ніколи раніше не посміхався мені, і я, відповідаючи, з усіх сил намагаюся виглядати невимушено.

– Кинь, Стас. Мама Галя зовсім не це мала на увазі, ти ж розумієш.

– Та ну? – він дивується, але руку не опускає. – Мені здалося, що я все правильно розчув. Тримай, Насте! Ти все така ж худа, так і хочеться відгодувати.

І чому раптом стає не по собі – від спогаду, що кольнув у серці?

Ні, не така ж. Груди давним-давно по-дівочому оформилися і налилися, стегна округлилися, але вчорашній Скелетині далеко до анатомічних принад блондинки, що заскочила тоді в кухню, це правда. То чи варто знову повторити самій собі, що мені байдуже, які дівчата йому подобаються і з ким він спить?

– До речі, Ма, – я залишаю зауваження Стаса без відповіді, і він звертається до мачухи, яка уважно стежить за нашою розмовою, поки її син передає мені бутерброд, майже один в один повторюючи рухи мого батька, – могла й попередити про все. Відмінний вийшов сюрприз із поверненням. Та й з ім'ям теж. Тепер буду знати, що я не один для тебе Стасько.

– Ну, я тобі про це ще вчора сказала, сину. Нічого, переживеш. Ти в мене хлопець коханням не обділений, посунешся. А для нас із Грицем уже давно, що Стася, що Стасько – все одно, по любові й до серця. А щодо дружків твоїх і подружок, я не жартувала, як попереджала. З дівчатами своїми сам розбирайся, не маленький, але біля Насті щоб я твоїх телепнів не бачила. Знаю я ваші ігрища.

– Мамо Галю, перестань! – я не витримую і сміюся, дивлячись, як супиться обличчя жінки. – Так і я ж уже виросла! Стас, будь ласка, не звертай уваги, – вважаю за потрібне зауважити, звертаючись до зведеного брата. – Обіцяю не докучати тобі й твоїм друзям своєю присутністю. Зазвичай вечорами я малюю, то ж ви мене не почуєте й не побачите, – і знову до мачухи: – До того ж ти знаєш, мам, як у мене справи з особистим життям.

– І як же? – це запитує Стас, досить байдуже, щоб мені неважко було відповісти. Як завжди, черговою фразою:

– Дякую, все гаразд.

Ця відповідь очікувано повністю задовольняє його цікавість, і він відвертається. Продовжує сніданок, втупившись уважним поглядом в увімкнутий телевізор на стіні.

– І що, Стасько, навіть не розпитаєш Настю, як вона всі ці роки жила? Невже не цікаво? Ось вона, перед тобою, питай.

Обличчя Стаса раптом стає непроникним.

– Ти заборонила мені. Пам'ятаєш?

Він все-таки поглядає на матір, і я впізнаю в цьому, вже серйозному хлопцеві з твердою лінією рота й гострим поглядом, вчорашнього Стаса Фролова. Справжнього Стаса Фролова, яким я його запам'ятала і яким він був п'ять років тому. Здатного не щадити людей ні словами, ні силою своїх рук.

– Так заслужив бо! .. – Галина Фролова не була б собою, якби її це налякало. – Гаразд, діти, не будемо ворушити минуле, почнемо все з чистого аркуша, благо ви обидва виросли і порозумнішали. То що там у тебе за плани на сьогодні, Стасю? Не змінились?

– Ні, мамо Галю. Зараз одягнусь і поїду в місто. Завтра у мене зустріч з Груно Лісовським в його майстерні, він обіцяв подивитися мої роботи й дати консультацію щодо курсу з малюнку, хочу як слід підготуватися до зустрічі. Ну і в університет забіжу, уточнити розклад групи. Сподіваюся, що не заплутаюсь у розташуванні корпусів.

Стас це все слухав і чув, бо відгукнувся:

– Все-таки університет?

– Так.

– А хто ти? На кого вчишся? Вибач, але мені, дійсно, цікаво. Якщо ти встигла зрозуміти: наша директорка не надто балакуча.

Та за мене відповідає батько, і я чую гордість в його словах. Ще тиху й обережну, але гордість.

– Настя вчиться на архітектора. Вивчає містобудування, ландшафтну архітектуру і не тільки. Намагається спробувати себе в різних напрямках науки, і в неї чудово виходить.

Сірі очі Стаса не здаються здивованими.

– Оце так, Ельф. Ти молодець. Я думав, ти станеш учителем.

Знову повторює дане ним прізвисько, цього разу при батьках, і мені нічого не залишається, як стенути плечима. Здається, ніхто не помітив.

– Чесно кажучи, мені поки особливо нічим хвалитися. І ... ні, я ніколи не мріяла бути вчителем. А ти? Я чула, ти скоро отримаєш диплом інженера?

– Так і є, – погоджується він. – Отримаю. П'ятий курс, попереду диплом. Втім, не впевнений, що буду працювати за спеціальністю.

Ці слова змушують мачуху відірватися від чашки з чаєм і втрутитися.

– Ну, час покаже, Стасько, будеш чи не будеш. Знання по життю не за плечима носити, а розумний чоловік – половина успіху в будь-якому починанні. От якби ти ще ночами не пропадав на своїх гонках ...

– Ма, не починай. Це бізнес, кому ще розказувати, як не тобі.

– Ну так, у кишеню ти мені не заглядаєш, що є, то є, але нервувати змушуєш неабияк!

Мені раптом стає страшенно ніяково.

– Мамо Галю, тату, я обіцяю, що спробую знайти роботу. Якщо не на вихідні, то візьму який-небудь нескладний проект. Ремонт, перепланування, що завгодно. Ви ж знаєте: я впораюся. Я бачила на сайті факультету оголошення про новий конкурс для студентів-архітекторів з пристойною винагородою. Там сказано, що будь-хто може подати заявку ...

– О господи, дівчинко моя, – сміється мачуха. – Тільки не знову! Одне діло Стасько і зовсім інше – ти. Моєму синові за статевою ознакою належить бути годувальником. Я що, даремно його мужиком ростила? Ти з нього приклад не бери. Тобі вчитися треба, а йому гулянки та іграшки свої оплачувати. Відчуваєш різницю? До речі, сину, може, звозиш Настю в місто? Якщо ти не зайнятий, звісно. Складеш сестрі компанію ...

– Може, і зводжу.

– ... щоб не загубилася.

Останні слова мачухи падають між нами, як важкий лантух з водою, обливши невидимими бризками. Змушують поглянути один на одного й згадати те, що вже якось траплялося. От тільки сьогодні, після велелюдного паризького метро, я вже не те безпорадне дівчисько, що кличе на допомогу, з усіх сил стискає кулаки, побачивши зведеного брата, не сміючи обійняти його, коли він все-таки її знайшов.

– Галю, я відвезу Настю, – відгукується батько. – Не турбуй Стаса, навіщо? Все одно ж вихідний.

Але я вже й сама протестую.

– Не треба, тату, мамо Галю. У мене є водій і компанія, спасибі.

– Точно? – мачуха здивовано здіймає брови, і я поспішаю її заспокоїти.

– Точно.

Після цього дякую за сніданок, мию посуд і тікаю.

Що ж, перший ранок після мого повернення пройшов цілком мирно та спокійно.

– Ааа! Матвєєва! Очам не вірю! Невже це ти ?! – кричить Дашка, ледь помічає мене біля воріт будинку, вистрибує з машини і без зайвих вітань вішається на шию. – Я так рада тебе бачити, здуріти просто! – радісно зізнається, міцно цілуючи в щоку.

Вона підросла й трохи поправилася, але все така ж чарівна та усміхнена дівчина. Ось тільки синє пасмо біля скроні зникло, а стрижка з довгої перетворилася в каре. Зате карі очі, як і раніше, світяться щирою радістю. Я із задоволенням обіймаю її у відповідь.

– Привіт, Дашо! Я теж дуже рада тебе бачити!

– Ти позавчора написала – як приголомшила, чесне слово! Я трохи не збожеволіла від несподіванки! Як ненормальна, по стелі бігала! От уже не думала, що коли-небудь знову тебе побачу! Насте, – вона знову обіймає мене, – невже це ти?

І я відповідаю, сміючись:

– Я.

– Ну, поїхали, Матвєєва! По дорозі все про себе розкажеш! Я що, даремно в матері машину експропріювала ?! Я ж тепер без коліс, як без рук! Правильно кажуть феміністки: світ для сильних жінок, які вміють брати своє. Ось і я беру без дозволу. Мати, звичайно, обурюється, – регоче Дашка, – але вже звикла. Сама дочку такою виховала, тепер хай не скаржиться!

Та коли ми сідаємо в темно-червоний автомобіль і виїжджаємо з Черехиного, все, що стосується Дашки, стає таким цікавим, що не почекати. Саме я пристаю до подруги з розпитуваннями, користуючись тим, що вона стежить за дорогою. Її повідомлення в соціальній мережі, повне щасливих, а потім сумних смайликів, все ще тримає мене в невідомості щодо особистого життя Даші Кузнецової.

– Дашо, то як щодо твого статусу «все складно»? Хіба ти не з Петьком? Я була впевнена, що ви разом. Спеціально не стала шукати сторінку Збруєва, хотіла від тебе почути.

– Потім. Все потім, Насте, я тобі вже писала. Спочатку ти! Розповідай давай, усе-усе! Я хочу почути новини про тебе в усіх деталях! Де ти була весь цей час? Чому не приїжджала? Господи, та що це за красень-блондин з тобою в обнімку на фото? Він же, охрініти, який симпатичний!

– Мій друг француз.

Дашка недовірливо посміхається, хитро мружачи око.

– Тільки друг?

– Тільки, – киваю я. – Ми з ним у Франції два літа разом прожили. Вчилися на одних курсах, вели спільний проєкт. Арно – чудовий хлопець! – чесно зітхаю, з посмішкою згадуючи білявого Бонне. – І дуже легка людина, з якою було весело.

Дівчина з розумінням підморгує:

– Друг? Ну, звісно, а яаак же!! – регоче. – В Європі це тепер так називається, еге ж, Матвєєва? Друг, з яким весело ?!

– Стривай! Ти все не так зрозуміла! – поспішаю я заперечити, але переконати Дашку й раніше було нелегко, а зараз, коли ми обидві охоплені радістю зустрічі, й зовсім є неможливим. – Гаразд, думай, як хочеш! – сміюся, вирішивши, що, коли вона все одно мене не чує, залишити розповідь про Арно і наше з ним спільне життя на майбутнє.

– Париж! Версаль! Ну, матусю, ти даєш! Хто б міг подумати! Які ще будуть сюрпризи?

– Це не я даю, Дашо, це все мачуха. Вона багато зробила для мене. Ти навіть не уявляєш, наскільки багато!

– А нащо мені уявляти? – Кузнєцова здвигує плечем, і в цьому короткому порухові я із задоволенням впізнаю вчорашню дівчину-однокласницю. – Я тебе бачу і вірю! Здуріти, Насте, яка ж ти класна! – Хапає мене за руки, коли під'їжджаємо до торгового центру й виходимо з машини, залишаючи її на паркуванні. – Дай подивлюся на тебе! Ну й фігура! Маринка від заздрості здохне!

Я хмурнію, і Дашка, несподівано, також. Схоже, ми разом не хочемо продовжувати розмову. Я – задавати питання, а вона – відповідати.

– Потім, усе потім! – знову махає рукою, беручи мене під лікоть, тягнучи за собою до центрального входу в магазин, і я погоджуюся:

– Гаразд, Кузнецова, як скажеш.

У Дашки повні груди, тонка талія і апетитна попа. Цілу годину вона, разом зі мною, терпляче блукала відділом «Світ художника», розглядаючи кисті, мольберти й тюбики з фарбою, з поважним виглядом дряпаючи нігтиком полотна. То ж тепер, з чистою совістю, в примірювальній магазину жіночої білизни, понад півгодини крутиться біля дзеркала, приміряючи купальники. Ліпить своєму відображенню зухвало-еротичну міміку і на мій сміх відповідає, що скоро в універі буде День втраченого студента, і ось тоді я її розумію й заспіваю по-іншому!

– Звичайно, якщо в тебе в загашнику не опиниться красивий купальник! Бо дівчата в нас вогонь, сама побачиш, а винуватець свята – технічний факультет, де повно-повнісінько симпатичних хлопців! То ж ми, самотні й вільні, повинні бути на висоті! Ні, ясний пень, що ночі холодні, та раптом станеться диво й доведеться роздягнутися ?!

– Дашко, ти найкраща, навіть не сумнівайся!

І дівчина тут же закочує очі, закушує губи, приймаючи позу досвідченої спокусниці.

– А то!

Після чого ми разом регочемо. Як же я сумувала за нею!

Після трьох годин променаду коридорами й поверхами торгового центру ми добряче втомилися. В руках повно пакетів. Італійський ресторанчик з вивіскою «la pizza Paolo» в цей час майже повний, та нам із Дашкою таки вдається знайти вільний столик біля вікна, скинути покупки біля стіни й замовити жадану каву та фірмову піцу, аби заспокоїти шлунки, що бурчать від голоду.

– Давай, Матвєєва, питай! – великодушно дозволяє подруга, коли її чашка кави випита, фірмове блюдо з'їдено, а мені залишається зробити кілька ковтків вже остиглого еспресо. – Адже бачу, що хочеш.

Хочу. Я нічого ні про кого не знаю. Не хотіла знати до свого повернення. Знайшовши Дашку, вирішила, нехай вона сама все розповість.

– То що там з Петьком? – не терпиться мені дізнатися. – Як у нього справи? Чому ти одна, Кузнецова? Мені здавалося, що ви зі Збруєвим обов'язково будете разом. Ти пам'ятаєш, як він за тобою хвостиком ходив?

Дашка знову хмуриться, і мене пробиває страшний здогад.

– Петька ... Невже він ... з ним ...

– Та ні, – відмахується подруга, але смуток з обличчя не проганяє. – Все добре з Петьком, Насте, живий-здоровий. Такий бугай став, що навіть з бабуїна виріс! Зараз всі хлопці звихнулися на качанні біцепсів, ось і він теж в культуристи подався. На фізтехові вчиться, щось із літакобудуванням пов'язано. Зустрічається. Здається, навіть одружитися готовий.

– Що? Та ну!

– Ага, – киває Дашка. – І знаєш із ким?

– З ким?

– З Маринкою Воропаєвою. Прикольно життя карти перемішало, еге ж?

Не те слово. Оце так новина. Вона буквально приголомшує мене і відчувається мною як жахливо неправильна. Неймовірна. Почувши яку, хочеться сказати: «Неправда! Такого просто не може бути! » Я ж сама бачила, як Петька дивився на Дашку. Наче, крім неї, для нього інших дівчат не існувало! Хоча нам було всього п'ятнадцять-шістнадцять років. Все, дійсно, могло змінитися.

– Сама в шокові, – криво посміхається подруга. – Воропаєва виставила статус «Заручена», і, здається, Петько також щасливий. Ходить з нею, як баран. Фу! Не хочу про них говорити.

– Нічого не розумію. А як же ти?

– Ой, Насте, давай не будемо. А якщо будемо, то наступного разу, гаразд? – просить Дашка. – Я себе знаю. Зараз засмучусь і знову разревуся, як дурепа.

Значить, ще болить.

Мені не хочеться, щоб Дашка ревіла, і я розважаю її історіями зі свого версальського життя. Розповідаю про те, як в перший же день знайомства з Арно програла йому суперечку на бажання, і в вихідні хлопець привіз мене в паризький Діснейленд, щоб прокатати на американських гірках. І як потім, коли ноги перестали тремтіти, я, без будь-якого сорому, мало його не задушила. А він, сміючись, умовляв мене лаятися по-французьки, бо по-російськи ні слова не розумів.

– А ще Арно навчив мене влучно стріляти. Поруч з нашою архітектурною школою знаходився тир, його, разом з кафе, тримав старий француз, і ми частенько після занять заглядали до цього відставного полковника, щоб поїсти морозиво і постріляти. То ж я тепер запросто можу вибити десятку, уявляєш!

Мені подобається розмовляти з Дашкою. Від неї віє енергією і позитивом, незважаючи ні на що – щирою радістю і настроєм, і ми, не в силах розлучитися, вирушаємо в кіно. Дивимося комедію, знову регочемо, жуємо попкорн, після – гуляємо парком, і тільки потім вона відвозить мене додому.

– Побачимося в універі, Матвєєва! Ти знаєш, де мене знайти! І гляди мені! – Дашка суворо грозить з машини пальцем. – Завтра обов'язково вдягни щось більш сексуальне! У тебе не факультет – цукерочка! До біса скромність! Хочу, щоб моя подруга втерла всім носи!

– Повір, Кузнецова, мені хочеться цього найменше.

– Та хто тебе питає, Насте? – округлює Дашка очі. – Ти з Парижа приїхала, матусю, чи де?

– Я не збираюся про це кричати.

– І не треба! Самі побачать, коли очі мають. Ти, головне, марку тримай, інакше який сенс?

– Взагалі-то, весь сенс у навчанні.

Але подруга вже не слухає, голосно сигналить і несеться в місто, а я повертаюся в дім – мені не терпиться розглянути покупки. Довго розставляю, розкладаю речі, готую конспекти, й коли настає ніч, навшпиньках крадуся з ванної кімнати батьків до себе на другий поверх, де поспішаю впасти в ліжко. Лежу, відвернувшись до стіни, думаючи про те, що наступного разу, якщо знову помічу двері спальні Стаса відчиненими – ні за що не зупинюся, аби побачити його біля вікна, до мене спиною, з руками, засунутими в кишені домашніх брюк.

Дідько мене смикнув! Напевно, він чув мої кроки.

Цікаво, з яких це пір Стас не зачиняє двері в спальню?

І ... невже в нього завжди була така красива, по-чоловічому широка спина?

Напевно, завжди.

Господи, про що я думаю?

Тааак ...

Спати!

Та коли через п'ятнадцять хвилин у дворі лунає звук двигуна мотоцикла і в прочинене вікно долітає шум механізму, що замикає ворота, я знову розплющую очі, щоб зітхнути.

Поїхав.

Цікаво, до кого? І куди?