Глава 32

Але найкращі місця здебільшого вже зайняті, то ж ми, все одно, опиняємося в другому або й третьому ряду наметів. Тупцяємо на місці, мнучи траву, прибираємо гілляччя. Сміємося, перекидаючись фразами з сусідками – галасливою трійкою дівчат, і я не помічаю, як сама заряджаюсь атмосферою студентської вечірки. В лісі, на природі, забувши про розмову з Дмитром Івановичем і його неприємні слова – чом би й ні?

Ми з Дашкою позначаємо кілочками зручне місце й розгортаємо намет. Аж раптом подруга замовкла, помітивши когось за моєю спиною. Лишивши моє запитання без відповіді, опускає голову й відвертається, нахилившись до сумки.

Це Збруєв. Озираюся й бачу Петьку. Він проходить повз нас у компанії хлопців, але, перехопивши мій погляд, залишає друзів і підходить ближче.

– Привіт, Насте, – вітається, і я щиро йому радію:

– Привіт, Петю. А ось і ми!

Хлопець у майці й спортивних штанях, і я знову дивуюся, яким він став рослим і симпатичним. На його серйозному обличчі з'являється тінь посмішки, і мені жаль, що подруга цього не бачить.

– Отже, ви все-таки приїхали?

– Звісно. Не могли ж ми пропустити такий цікавий захід. Та, якщо чесно, Петю, – наважуюсь зізнатися колишньому однокласникові, – це цілком Дашина заслуга. Я навіть не здогадувалася, наскільки тут добре.

Ось тепер він посміхається сміливіше.

– Тут просто чудово, Насте. Встигнеш іще переконатися, недарма сюди щороку злітається скільки народу. До речі, я тільки-но бачив Борьку Брагіна. Пам'ятаєш його? Він у нас головний слідопит факультету, і вже котрий рік поспіль ніяк не вгамується. Тут взагалі багато наших зі школи ...

Він поглядає в бік подруги.

– Здрастуй, Дашо.

Кузнецова так посилено риється в сумці, що, здається, не чує. Повисає незручна пауза, і я вирішую її чимось заповнити. Та хоч би води Збруєву запропонувати! Але Дашка все ж тихо відповідає:

– Здрастуй, Петю.

Не знаю, багато це для них чи мало, але стає жаль обох.

– Дівчата, а ви тут самі чи як? – Петька знову дивиться на мене, і я знизую плечима:

– Ми вдвох. А ти?

Я запитала, не подумавши, й тут же подумки себе обсмикнула. Вгадати, з ким саме приїхав хлопець, – простіше простого. То навіщо запитувати? Чути про Марину мені зовсім не хочеться, а вже бачити цю блондинку – й поготів. Та Петька несподівано заспокоює відповіддю:

– Я тут з друзями. Марина не приїхала. Комарі, трава, ніч у наметі ... їй це не до вподоби.

– Зрозуміло.

І чому я ні краплі не співчуваю йому з цього приводу?

– То, може, вам допомогти, дівчатка? – пропонує Петя. – Самі ви ще не скоро впораєтеся, а вечір не за горами. Я дивлюся, навіть намет не змогли натягти як слід, кутові розтяжки бовтаються. Та й клини ... хто ж так кілки забиває?

– Не треба, – вперто відгукується Дашка, але Петька вже схиляється над наметом і береться до роботи.

Не звертаючи уваги на тимчасовий ступор Кузнецової, він командує нами, підключаючи до справи, й через півгодини дружної праці наш тимчасовий будинок практично готовий до експлуатації. Хлопець поважно гмикає і поки ми з ним завершуємо роботу, він, не дивлячись на Дашку, просить її притримати опорну стійку, і як слід закріплює відтягнення на бічних крилах намету.

Наш намет старий, з брезенту, далеко не такий красивий, як його яскраві сусіди, і не такий міцний. Коли Збруєв цікавиться, чи захопили ми з собою шматок поліетиленової плівки, щоб у разі дощу вкрити коник і скат, ми з Дашкою переглядаємось і мовчки знизуємо плечима.

– Теж мені – туристки! – сміється Петька. – То вас одних, без чоловічих рук, з дому випускати не можна! Першої ж ночі зів'янете, як ромашки в снігу! Сподіваюся, хоч спальні мішки прихопили? Ночі у вересні холодні.

Ночі холодні, і спальні мішки ми, звісно, прихопили, але Дашка, все одно, бурчить:

– Нічого. В машині переночуємо, подумаєш! І ніякі не ромашки.

А я тим часом дивлюся на близьку до нас хлоп’ячу компанію на чолі з високим блондином. Привабливим молодиком, якщо не згадувати наші з ним зустрічі й не знати одного темноволосого хлопця, на чиєму фоні привабливість першого блідне, сходячи нанівець.

– О, привіт, майбутній родичу! – Сергій Воропаєв підходить ближче й вихоплює Петьку поглядом. – А ти, дивлюся, без Маринки не сумуєш. Де найвродливіші дівчата, там і ти. Я й не знав, що зловлю тебе на гарячому. Не забагато для одного, Збруєв?

Опісля нашої короткої зустрічі в університеті я припускала, що сьогодні ще зустріну Сергія, та бачити його, все одно, неприємно. Зате наші сусідки пожвавлюються, приваблюючи сміхом увагу симпатичного й зі смаком одягненого хлопця.

– Та якраз, – Петька й не думає бентежитися, сидячи навпочіпки. Потім піднімається, обтрушує руки, ледь зиркнувши на брата своєї дівчини. – Тебе, Воропаєв, забув запитати, що мені робити.

Це звучить несподівано різко як для людей, вхожих в одну сім'ю, і ми з Дашкою переглядаємось.

– От і даремно забув, – відгукується Сергій, який підійшов до нас не один, а з друзями, й ті з цікавістю спостерігають за розмовою. – Одна з цих дівчат мене дуже цікавить. Завжди цікавила. Правда, Насте? Ось я й вирішив допомогти.

На мені футболка, шорти з кросівками, волосся зібране в низький хвіст, і блондин затримує погляд на моїх голих ногах. Присвистує схвально.

– Непогано виглядаєш, дитинко. Хотів би побачити тебе в купальнику. Думаєш, мені пощастить сьогодні?

– Сергій, перестань, – мені незручно, і я червонію, хоча одяг цілком пристойно все прикриває. Однак сміх хлопців говорить про інше. – Якщо це жарт, то вельми невдалий.

На березі ріки цим теплим днем багато напівроздягнених дівчат. Хтось уже хлюпається і верещить у воді або просто підставляє плечі призахідним сонячним променям ... Якщо навіть і вирішу вийти в купальнику, я даю собі слово більше не бентежитися перед Воропаєвим. Не тепер, коли тінь школи залишилася в минулому, а ми вже подорослішали. Сподіваюся, що подорослішали.

– Вибач, Насте. Хотів тебе розсмішити. Ти завжди така серйозна.

– Неправда. Не завжди і не з усіма.

– Хлопці, спасибі, звісно, що прийшли на допомогу, але ми, як бачите, вже самі впоралися!

Вірна моя Дашка. Виступила наперед, руки в боки й дивиться з посмішкою. Наче й не ходила тільки-но, наче води в рот набравши.

– Дівчата! – махає рукою сусідкам, які з цікавістю поглядають у бік компанії Воропаєва. – Вам допомога не потрібна? У нас тут чоловіча сила без діла простоює – налітайте! .. А нам, хлопчики, з Настею поговорити треба. Перевдягнутися, сумки розкласти. Ну, па-па, ще побачимося! – затягує мене в намет і запросто засмикує брезентовий полог перед самим носом блондина. – От уже бабуїни недороблені! Чого пристали!

– І Петька?

Дашка мовчить. Сідає на підлогу, відвертається. Дивиться з сумом у вікно на спину Збруева, що віддаляється.

– І Петька, – так важко зітхає, що я навіть не можу не заперечити:

– А мені чомусь здається, що ти, насправді, думаєш не так.

Ми розстеляємо спальні мішки, розбираємо речі й продукти. Воропаєв з друзями пішов, і ми знову вибираємося з намету. Щебечемо з сусідками, всі разом знайомимося з хлопцями-фізтехівцями, які розташувалися неподалік – цілою групою на три намети, і обіцяємо ввечері зібратися на шашлик.

– Тримайте, хлопчики, ось вам напої, м'ясо, хліб – наша частка, а ми пішли гілки для великого багаття збирати!

Скоро на березі почнеться молодіжна вечірка – з конкурсами та піснями під гітару, сонце повільно повзе до горизонту, народ з міста все прибуває, і активісти університету скликають у рупор всіх небайдужих, аби ті натягали гілляччя для благої справи.

Це цікаво й анітрохи не нудно. Через півгодини ми з Кузнецовою, забувши про всі особисті прикрощі, регочемо над анекдотом, розказаним незнайомим хлопчиною. Скидаємо на берег довгі сучкуваті гілки і знову йдемо в ліс – разом з галасливим натовпом ...

– Давай, Дашко, давай! Я в тебе вірю!

Час вечірки та конкурсів розпочався. Берег шумить від кількості студентів, і байдуже, що ми з різних факультетів, а вболівати бажано за свій. Кузнецова у великому колі, в компанії дівчат, танцює ламбаду, потім запалює сальсу, і я всією душею вболіваю за подругу.

– Ура! – кричу, разом з іншими студентами, здіймаючи руки, коли та виграє приз – червоне яблуко, зі сміхом кидаючи його в натовп.

– Господи, тепер би віддихатися! На весь рік сорому набралася! І навіщо тільки Брагін мене витяг... Уб'ю Борьку! Зловлю в університеті – все згадаю!

– Перестань, Дашко! Це було незабутньо! – і я кажу чисту правду. Он і Петька посміхається з іншого боку кола, дивлячись на розчервонілу дівчину.

Далі конкурс на «Найласкавіші руки». Хлопцям-конкурсантам зав'язують очі, та спершу показують красиву дівчину і пропонують по черзі акуратно надіти їй на ногу панчоху і підв'язку. В останню мить замість красуні в коло застрибує худорлявий хлопчина, й ми регочемо до ломоти в животі, спостерігаючи, як студенти з зав'язаними очима старанно намагаються догодити «дамі», заграючи з нею і посміхаючись.

Вечір щедрий на ідеї та веселощі, і ось уже ведучий, перетворившись на режисера, пояснює трьом студентам, що знімає кіно, і просить показати звуками й жестами, як злітає реактивний літак. Подякувавши учасникам, уповільнює «зйомку» і просить зобразити зліт повільніше. Ще повільніше. Ще ...

– Дякуємо за увагу! Ви дивилися шоу «Іржаві роботи»! На звалище всіх! На звалище! – кричить голосом Жириновського, коли один з хлопців зі звуком, схожим на мукання, падає носом в пісок і продовжує «заходити на посадку».

Я також заробляю бали для свого факультету, несподівано вигравши змагання в дартс серед дівчат. Дашка верещить і стрибає, обіймає мене за шию, обіцяючи пишатися подругою до кінця своїх днів, а Борька щиро дивується влучним потраплянням у яблучко і вибитим п'ятдесяти очкам.

– Я теж так хочу, Матвєєва! Там що, в твоїй Франції, всіх вчать так влучно кидати дротики?

– Ні. Тільки тих, хто живе в квартирі з сусідом, у якого море захоплень, і дартс – одне з них.

Давно я так не веселилася. Ми спускаємося з подругою до річки, щоб побродити по воді. Поговорити про своє, поки інші купаються, незважаючи на вже відчутну прохолоду вечора. Десь за наметами чується рев мотоциклів – під'їжджають запізнілі гості. До неба тягнуться вогнища, пахне деревним димком і шашликами. З лісу ні з чим повертаються слідопити. Вони з'ясовують стан справ і з новим завзяттям біжать на пошуки Зниклого студента, і Борька Брагін – разом з ними. Дашка раптово ніяковіє, коли її рука опиняється в долоні Петьки, який непомітно до нас підійшов.

– Ходімо, Кузнецова, школу згадаємо.

Уже помітно смеркло, й на березі розпалюють перший з двох великих вогнищ. Збруєв не просто так запрошує Дашку підійти до кола. Кілька пар збираються взяти участь у конкурсі «Останній танець» і на піску розстеляють хустки. Кожній парі належить танцювати на своїй, але з новим танцем хустку складають удвічі, потім вчетверо, ускладнюючи танцюючим завдання, аж поки хустка не стане розміром як сторінка зошита і вдвох на ній не встояти ...

– Дурник, – бурчить червона, як помідор, Дашка, коли повертається. – Я думала, Збруєв мене впустить, я ж важка, не те що його бліда неміч. А він усе тримав і тримав ... Насть, – раптом схлипує носом, – якби ти знала, як мені погано. І навіщо я тільки сюди приїхала?

– Хочеш, поїдемо назад? Просто зараз!

– Ні, не хочу. Тепер уже, все одно, пізно. Для всього пізно. Ти залишайся, я скоро повернуся. Так випити хочеться, хоч вовком вий! Наодинці, вибач, а то разревусь.

– Дашко ...

Але Петька йде слідом, і я розумію, що їм зараз точно не до мене.

– Ну ось, знайшов! Тепер не відпущу!

На талію лягає чиясь рука, сміливо штовхає мене до хлопця, і раптом я опиняюся в центрі кола. А далі доводиться брати участь у конкурсі, який взагалі недовподоби. Тому що мене до пари обирає Воропаєв і тому що від цікавих очей студентів не втекти, не зіпсувавши їм свято.

Я пробую протестувати, але ніхто не чує. За загальними веселощами всім начхати, чи я дівчина Сергія, чи ні і чого хочу особисто я.

– Насте, ну чому ти напружилася? Це ж просто гра, розумієш? Я не прошу тебе сховатися зі мною в наметі. Давай візьмемо участь, це цікаво!

Слава богу, танцювати з Воропаєвим немає потреби. Тут із зав'язаними очима, спираючись на тактильні відчуття, треба вгадати свою пару – з-поміж десятка хлопців. Або не вгадати. Не знаю, чи має намір Сергій шукати мене таким чином, але я його знаходити точно не збираюся.

– Нагородою буде поцілунок! – зі сміхом і в передчутті видовища оголошує незнайомка, яка напросилась, аби зав'язати мені очі, і я обіцяю собі її розчарувати.

Цілуватися з Воропаєвим я точно не маю наміру. Краще вже вибачитися за зіпсований конкурс і марні сподівання. Даремно блондин посміхається.

– Як тебе звати? – тим часом запитує дівчина, затягуючи на потилиці вузол шовкової хустки.

– Настя.

– Так ось, Насте, – зі сміхом пояснює правила, – постарайся вгадати свого хлопця! Хоч за вуха його мацай, хоч за ніс! Інакше доведеться цілувати іншого – на кому зупиниш вибір!

Народ шумить і хвилюється. Сміється. Відпускає жарти, аби підбадьорити мене. З річки дме прохолодний вітерець, овіваючи голу шкіру рук і стегон, граючи волоссям. Скоро прийде час танців і пісень під гітару. Шашликів. Маленьких і великих компаній. Розмов біля вогнища і усамітнення парочок. Я думаю про що завгодно – про те, що моє взуття залишилася біля самої води, що ноги босі, а ступні в річковому піску, що незнайому людину можна просто поцілувати в щоку, і старанно затираю в пам'яті зовнішність Сергія.

Я ні за що його не знайду, ні за що. Я навіть не пам'ятаю, у що він одягнений.

Ведучі конкурсу просять вийти з натовпу дев'ять хлопців і ставлять їх пліч-о-пліч. Під схвальний свист глядачів вони опускаються на коліна, аби я не мала переваги, вгадуючи за зростом. Хлопцям дають команду зняти з себе все, що вище пояса, і в жодному разі не видати себе голосом.

По тому, як верещать і кричать дівчата, як плескають у долоні, я здогадуюся, що хлопці оголили торси. Дівчина-ведуча на кілька кроків відводить мене від того місця, де я стою, й шепоче на вухо: «Починай!», А я раптом розумію, що боюся помилитися. Виявляється, світ, в якому людина залишається наодинці зі своїми відчуттями, бачиться їй зовсім іншим. І якщо ти першопроходець, великий шанс заблукати.