Глава 39

POV Настя

Краплі лягають на віконне скло – одна за одною, великі, поодинокі, скупі. Чи то дощ, чи то чиїсь гіркі сльози. Я відчиняю вікно, бажаючи стерти їх, провести рукою по склу та відчути вологу на пальцях, але небо сьогодні жадібне й мовчазне, і дощ припиняється, ледь розпочавшись. Як би я хотіла зараз опинитися на скелі разом зі своїм волоцюгою і підставити обличчя холодному вітру. Солоному бризу, такому ж колючому й незмінному, як біль у серці. Можливо, тоді б він відпустив мене. Але ніч тиха, безмісячна й овіває ледачою прохолодою: не про тебе моя казка, Насте. Не про тебе.

Колись я була впевнена, що цьому дому ніколи не стати моїм. Він не зможе прийняти самотню перелякану дівчину, яка одного разу переступила його поріг. Одного разу я поїхала звідси, щоб ніколи більше не повернутися. Втекла й тільки через деякий час зрозуміла, що насправді він так мене й не відпустив. Цей будинок залишився в душі гірким спогадом і пам'ятний моїми першими почуттями, моїм першим злим коханням. Але саме тут я була і є справжньою та живою. Тут, зі своїм ниючим серцем. Поруч з тим, до кого воно завжди рвалося.

Арно має рацію: жалість зробить мене щасливою, але заподіє біль, страшніший у сто разів. Надія буває щедрою й безжальною, одного може винагородити, а іншого майже вбити. Як знайти відповіді і залишитися собою? Куди йти, якщо на кожному з шляхів кроки однаково відгукуються болем? Куди, якщо серце не хоче чути, а хоче жити. Воно саме веде, нікого не питаючи й ні з ким не рахуючись. Відгукуючись. На все відгукуючись.

Сьогодні я, як ніколи, була близькою до зізнання. Так, я повернулася. Але навіщо? Я ж відчувала, що мені не вилікуватися. Хотіла переконатися, що забув і не пам'ятає? Що йому більше немає ніякого діла до Ельфа? До худої Скелетини, яку він колись так люто цілував? .. Не знаю. Я була впевнена, що забув. Тисячу разів повторювала собі, що я ніхто для нього, й тисячу разів гинула від цієї думки. Від думки, що моєму коханню ніколи не розправити крила й не злетіти щасливо, як і мені не стати єдиною. Повторювала та, все одно, не могла знайти спокій і забуття. Не могла, скільки б не ховалася від себе самої. Правий Арно. Повернулася, ось тільки відповідь на запитання, що краще: згоріти у вогні миттєвим спалахом чи замерзнути від вічного холоду, – я так і не знайшла.

Відвертаюсь від вікна і повертаюся до малюнка. Цієї ночі я довго малювала і закінчила свого Бурлаку на одному диханні, й тепер він дивиться на мене сірим, знайомим поглядом, наче бачить наскрізь – похмурий і самотній, наодинці зі своєю стихією.

Маестро Лісовський, ви будете задоволені своєю ученицею. Більш ніж задоволені. Цього разу в неї все вийшло.

Я сідаю на ліжко і падаю головою на долоні. В будинку тихо, лиш кроки мачухи здалеку чути на сходах, але в мене немає сил і бажання ховатися. Тільки не від неї.

Зараз вона увійде й побачить малюнок. І зрозуміє. Дружина батька завжди розуміла мене краще, ніж я сама себе, не тільки Арно дано все відчувати.

Входить, зупиняється біля мольберта і довго дивиться. Так, я відобразила навіть напис на грудях Волоцюги. Розповіла про все малюнком, не криючись. Ситуація для матері – куди вже прозоріше.

– Мамо Галю, не говори нічого, будь ласка, – прошу мачуху, коли її рука опускається на маківку й вона ласкаво гладить моє волосся. Сідає поруч на ліжко.

– Добре, Стасю, не буду. Тільки зауважу, що ти в мене, дівчинко, талант.

Але мовчати важко, хоча біля мачухи завжди дихається легше, і я втикаюся лобом у її плече.

– Скажи, що я дурна.

– Не скажу.

– Що ти втомилася від мене.

– Ще чого! Не дочекаєшся.

– Що я вивалила стільки проблем на твою голову. З переїздом, з навчанням, з Арно ...

– Нічого, розберемося.

Ми ніколи не говорили про Стаса відверто, але я завжди знала, що вона багато чого розуміє про нас. Хоч і не говорить. Іноді материнському серцю слова зовсім не потрібні.

– Чому ти завжди була на моєму боці? Мамо Галю, чому? Адже він твій син.

– Я намагалася не ділити вас: хто свій, а хто чужий. Аби моя воля, ти б ніколи нікуди не поїхала.

– Я не про те.

– Тому що знаю, Стасько, те, чого не знаєш ти. Тому що я старша і на багато речей дивлюся по особливому. Тільки не проси мене пояснити тобі, добре? Це над мою силу.

– Гаразд. Мамо Галю!

– Що?

– Сьогодні я побачила татуювання на грудях у Стаса. Пам'ятаєш, в юності ...

– ... Він називав тебе Ельфом. Звісно, дівчинко моя, пам'ятаю.

– Він зізнався, що зробив її дуже давно.

– Сам розповів?

– Так. Я попросила його відповісти чесно. Чому ти ніколи не говорила про тату?

– Я сподівалася, прийде час, і ти сама все побачиш. Слова не розкажуть так, як очі, правда ж? Ти зараз багато розповіла мені своїм малюнком. А ще я боялася, що тобою будуть рухати жалість і співчуття.

– Ти сумнівалась у ньому чи в мені?

– У жодному з вас. Ви просто зустрілися дуже юними і виявилися такими різними. Тиха, як весняний струмок, дівчинка й некерований, мов шалений вітер, хлопчисько. Занадто поривчастий і непередбачуваний, аби вчасно зупинитися і не взяти те, що хоче. Я не була впевнена в тому, що мій син не зламав тебе. Якими почуттями б не був заскочений – хоч тоді, хоч зараз, та він не здатний відчувати наполовину. Ніколи не міг, у цьому весь мій Стас. Я хотіла дати йому час дозріти, а за тобою залишити можливість вибору, свободу самій вирішити, що ти хочеш для себе.

Йому залишився один крок, Насте. В цьому домі весь цей час його тримала тільки надія, й аж ніяк не ми з Грицем. Колись я присягнулася стояти осторонь, але хочу сказати, що коли не ти, його ніхто не втримає. Цей хлопець народився, щоб їсти з руки тільки однієї жінки, і ця жінка – не його мати. Оце вже можу в цьому чесно зізнатися. Як і в тому, що з ним ніколи не буде просто.

– Мамо Галю ...

– Та про все я знаю, дівчинко моя! Про тебе і про Єгора! Ніколи тебе не засуджу, не бійся! Стасько все сам заслужив, розумію.

– Звідки в нього шрами?

– Ох, Насте ...

– Він різав собі вени? Скажи! Будь ласка, мамо Галю! Що трапилося? Чому? Йому було погано?

– Ні, не вени. Швидше, карав себе, винив. Це тяжко згадувати матері, Насте. Там ти в мене – ледь жива, тут Стасько – в буйстві та ранах. Якби не Гриша, не знаю, як і витримала б усе на своїх плечах.

– Господи, мамо Галю.

– Складні ви мені дісталися, діти. Обоє улюблені й обоє мої.

Так, обоє її. Коли руки мачухи обіймають, а очі зігрівають – немає місця сумнівам. Ніколи не було.

– Прости мене, мамо Галю! За все прости!

– Та Бог з тобою, дівчинко моя! Що ти…

І знову хвилини нелегкого очікування, що разом коротати легше.

– Чому їх так довго немає? Раптом щось сталося?

– Не думаю. Стас не образить того, хто тобі дорогий, і на поталу не дасть. Нічого з Арно не станеться, не переживай. Вони вже мужики дорослі, самі розберуться. Стасю!

– Що?

– Ти ж не заснеш, якщо піду? Так і будеш сидіти?

Я зітхаю:

– Мабуть.

– А знаєш що, – бадьориться мачуха. – Давай, поїдемо з тобою в одне місце!

– Зараз? – на годиннику четверта година ранку, і я дивуюся. – Так ніч на дворі!

– Це в людей ніч, а в нашій сім’ї – незрозуміло що. Нічого, ми ж не пішки, на машині. Ти не спиш, я також. Гриша он ходить по кухні, мов сновида. То чому б не згаяти час із користю? Батька залишимо вдома на хлопців чекати, а ти зберися, прихопи купальник і спускайся у двір. Зараз перевіримо, чи працюють зв'язки так, як про те прийнято думати, і чи дійсно друзі будь-якої миті раді допомогти Галині Фроловій, як вони про те кажуть.

– Мамо Галю, – я посміхаюся, дивлячись на мачуху в домашньому халаті та без звичного макіяжу, яка стоїть зараз, впершись руками в боки, й дивиться запитально. – А якщо відмовлять?

– А я не знаю, Стасько, що тоді буде, – чесно зізнається вона. – Ще не доводилося звертатися. Та думається мені, – посміхається, прямуючи до дверей, – що навряд чи! Я не остання людина в місті. Та й скільки можна інших виручати ...

Мачусі не відмовили, то ж менше ніж за годину ми в'їжджаємо на територію приватного спортивно-оздоровчого комплексу «Вегас», де чемна охорона, разом з адміністратором, зустрічають нас біля воріт і проводжають всередину красивої сучасної будівлі, освітленої по фасаду вогнями. Навіть у такий ранній час пропонують чай, каву і лікувальний масаж.

– Нам би, шановний, басейн – поплавати, а після – парилочку з віником. Це можливо організувати? Зізнаюся, не раз чула про ваші гостинність і сервіс.

Молодик – ввічливий та переконливий у власній щирості.

– Звісно, Галино Юріївно! Ельдар Олександрович особисто попередив, щоб я супроводив вас до басейну «Лотос». Аеромасаж, гідромасаж, стіновий водоспад, протипотік ... Ви залишитеся задоволені нашим комплексом, запевняю вас.

– Дякую! Дуже на те сподіваюся! – поважно киває мачуха і, прямуючи слідом за цим чоловіком ,шепоче, схиливши до мене голову: – Стасько, ти випадково не знаєш, що таке «протипотік»?

І я знизую плечима, відповідаючи мамі Галі посмішкою:

– Гадки не маю. Думаєш, він нам потрібен?

– Підозрюю, що не завадить!

Через півгодини, прийнявши душ, ми вже хлюпочемося з мачухою в невеликому божевільно красивому басейні з підсвічуванням і фонтаном, оточені приглушеним світлом мармурового залу і легкими звуками музики.

– Господи, Стасько, чудово! Як я могла стільки років відмовляти собі в такому простому, людському задоволенні, га?

Вода творить з людьми дива, і ось я вже милуюся мачухою, яка з закритими очима повільно розсікає руками воду, знову і знову напливаючи на той самий загадковий зустрічний потік, що б'є зі стіни.

– Ти маєш на увазі: чудово– поплавати в басейні чи посеред ночі розбудити господаря цього царства млості з нагадуванням, що він тобі чимось зобов'язаний?

Ми обидві сміємося, і на душі стає легше. Я не дуже добре тримаюся на воді, але басейн неймовірно красивий, і хочеться про все забути.

– Навіть подумати страшно, Стасю, скількох радостей я себе позбавила, загрузнувши з головою у своїй божевільній роботі. Вперше в такому місці! Ну нічого, ще пару років потягну, і передам справи Стаськові, нехай крутиться! Хлопець він у мене розумний, чіпкий, впевнена: впорається. Аби тільки вгамувався.

– Неодмінно впорається, мамо Галю!

– Знаєш, – несподівано зізнається мачуха, коли я виринаю з-під фонтану і підпливаю до неї. Прибирає з мого чола волосся. – Іноді влітку ми з Грицем їздимо на риболовлю. На нашу річечку за лісом. Тільки не здумай про це комусь розповісти!

– На риболовлю? – я дивуюся, уявивши раптом, як батько вмовляє свою серйозну дружину-боса скласти йому компанію. – От не подумала б, що тато такий завзятий рибалка. Бабуся не розповідала про це його захоплення, та й вудок у нас вдома ніколи не водилося. Навіть старих.

– Так це не він! – регоче мачуха.

– Ти? – я відпльовуюсь водою і «зморгую» краплі, що зависли на віях. Дивуюся зізнанню, посміхаючись у відповідь. – Правда, ти ?!

– Я, – киває мама Галя. – Я в дитинстві в дитбудинку часто недоїдала, а може, просто нудьгою мучилася, не пригадаю вже, але тікала з хлопцями на річку – за піскариком. Чим тільки не примудрялися їх ловити! Снастей же нормальних не було, як уміли, так і стругали вудилища. Зі старої гардини садки в'язали і капрон смикали. Смажили прямо на березі. Розгребемо пісок, накидаємо гілок і в попелі разом з картоплею. Ух! Ледве дочекатися могли, поки вогонь прогорить. Чорні були, як чорти! Задоволені! Я першою заводійкою була, скільком хлопцям від мене дісталося! За справедливість зубами порвати могла, і рука в мене важка! Лікті з колінами вічно обдерті, коса розпатлана. Ох і перепадало нам, що тікали без дозволу. Ось, за старою звичкою, і їздимо тепер з Грицем, рибалимо. Шкода, рідко вдається вибратися.

– А Стас про це знає?

– Помічає іноді, але в нього своє життя. Я його, малого, часто брала з собою, коли ще в малосімейці жили. Та навряд чи він пам'ятає, йому було всього років чотири. А потім було вже не до того.

Мачуха розповідає цікаво, в свою чергу розпитуючи мене про Арно, проєкт, свято зниклого студента, і час до ранку біжить непомітно. Після відвідування сауни ми сидимо в кімнаті відпочинку і п'ємо трав'яний чай, аж тут телефонує батько й повідомляє, що хлопці вже повернулися.

– Цілі? – запитує мачуха про головне й тут же з полегшенням видихає: – Ну, і слава Богу. Поклади їх у вітальні, Гришо, тепер до вечора спати будуть. І щоб мені жоден з них на другий поверх ні ногою! Ми з Настею скоро повернемося!

– Стасю, о котрій годині відлітає Арно?

– У сімнадцятій п'ятнадцять.

– Значить, в аеропорту необхідно бути до третьої години дня. Ох, сподіваюся, доню, ми піднімемо його на ноги. Здається, твій друг добряче вражень перебрав.

Мій друг Бонне не просто перебрав, а судячи з того блідого, зате абсолютно щасливого вигляду, з яким він зустрічає мене, вилазячи з машини мого батька біля художньої майстерні Груно Лісовського, – він помер, але несподівано воскрес і дуже з того радий.

– Це було незабутньо, Стейсі! У Крейзі божевільні друзі! Божевільний клуб! І нехай я здебільшого не пам'ятаю, та одне можу сказати точно – подібних канікул у мене ще не було!

– Арно, твої батьки мені не подарують, що син ось такий, із синцем на переніссі. Може, поміняємо квитки на інший день?

– Мої батьки, крихітко Белль, звикли бачити мене різним. Подумаєш! Хто в двадцять один рік не робив помилок? .. І в мене контракт, мала, а наступний літак в Париж полетить тільки через два дні. Тому, якщо ти згодна провести зі мною ці три години до відльоту, я буду тільки щасливий!

– Арно ...

– Все буде добре, Стейсі! Не переживай! А зараз краще розкажи мені, що сказав твій грізний учитель про Волоцюгу, і які в тебе наміри щодо особистого життя ...