Глава 43

Та, звісно, я не встаю з зорею. І навіть рано вранці. Я прокидаюся на багато пізніше, коли дощ давно закінчився і у вікні видно, як крізь густі хмари прокльовується тонкі сонячні промені.

Це скільки ж я спала? Згадавши минулу ніч, поспішаю сісти в ліжку й озирнутися.

Стас стоїть біля вікна, одягнений в футболку і джинси, і дивиться на вулицю. У кімнаті витає приємний квітковий аромат, і я помічаю на столі – там, де ще вчора самотньо лежали орхідеї, – букет білих троянд. Оберемок білих троянд, якщо вже бути точною.

– З пробудженням, Ельф. Як спалось? – сірі очі знаходять мене і дивляться в очікуванні. Невже бояться, що я про щось шкодую? Даремно.

– Чудово, – усміхаюся, опускаючи ковдру до грудей. Милуюся Стасом, який розвернув до мене широкі плечі. – Здається, я ніколи не спала міцніше. Напевно, це все аромат троянд, він чудовий. Не помічала раніше, Фролов, що ти любиш квіти.

Він не бентежиться. Та, напевно, й не треба.

– Люблю, – просто зізнається, дивлячись очі-в-очі, – якщо вони для тебе. Я багато чого заборгував своїй дівчині за стільки років, а квіти – лише мала дещиця уваги. І потім, мені ще ніколи не доводилося про когось піклуватися. Саме час навчитися.

– Невже?

– Як на духу, Ельф. Ось якраз стояв і думав, що б тобі таке подарувати? Що ти хочеш?

Чудовий ранок, не на жарт збитий з пантелику й серйозний Стас, і я сміюся, падаючи на подушку.

– Тебе! Я хочу тебе! – зізнаюся, простягаючи до нього руки. – Йди до мене! Я скучила…

Ось тепер він щасливо усміхається, і йому це дуже пасує. Двома кроками перетинає спальню, стягує футболку й легко пробирається під ковдру. Притягує мене до грудей, зустрічаючи поцілунок.

– М-м-м ... Така гаряча та чуйна, а я голодний, як вовк! Ельф, ти соня ще та! Наш сніданок встиг охолонути разів з десять, а ти все не прокидалася. Спала й спала. Я втомив тебе ...

Ні, зовсім ні. Я звикла вставати рано, але, дивлячись у вдоволені сірі очі, погоджуюся. О, тааак.

– Стас, одного разу ти вже готував для мене й пообіцяв, що той раз буде останнім. То невже обіцянку порушено?

Він нависає зверху, погладжує великим пальцем щоку.

– Я збрехав. Коли справа стосується тебе – я страшний брехун. Готовий брехати навіть собі. Але того разу, Ельф, я точно пам'ятаю, що тримав пальці схрещеними. Мені дуже хотілося тобі догодити. А ще нагодувати – ти була такою худенькою і блідою, а я толком не вмів готувати. Та й зараз я, якщо чесно, не кухар-мастак, хоч дуже старався. Все одно, спати не міг. Залишалося або зв'язати руки, щоб залишити тебе в спокої, або зайняти їх чимось.

Він дивиться на мене, не відриваючись. Вчора я не розчесала волосся, і зараз воно – досить довге – напевно лежать на подушці й плечах неслухняною хвилею – м'якою, скуйовдженою. Я намагаюся пригладити їх, при цьому Стас дивиться й тихо просить: «Залиш, Ельф. Будь ласка. Я хочу запам'ятати цей ранок і тебе». Сам торкається волосся пальцями, перебирає і схиляється наді мною. Цілує глибоко і довго, змушуючи серце полохливо забитися.

Моє плаття й білизна так і залишилися лежати мокрими у ванній кімнаті, і я кажу Стасу, що мені треба повернутися до себе в кімнату, аби вдягтися. Ми не можемо цілий день валятися в ліжку. Але він тут же вперто хмуриться.

– Стас, перестань! – сміюся, відчуваючи, як мене обплітають сильні руки. – Ти навіть не помітиш моєї відсутності! Я швидко!

– Ні, Ельф, – він вперто крутить головою. – Більше ніколи. Ти вже повернулася до мене. Душ твій, полиці я звільню ... Насте, невже ти не зрозуміла – я тепер тебе не відпущу й на крок. Ти моя! – серйозно повідомляє, дивлячись в очі, і мені абсолютно нІчого на це заперечити.

– Фролов, та ти, виявляється, страшенний власник!

– Угу, – бурчить він у моє плече. – Жахливий, страшний і підступний. Одягни мою сорочку, Ельф, будь ласка. М-м, – треться носом об шию, підхоплюючи мене на руки. – У домі, все одно, нікого немає. А я так хочу на тебе подивитися. Якщо попрошу не застібаись – погодишся? Я не тільки власник, моя дівчинко, але й жахливий розпусник.

– А як же батьки?

– Поїхали. Рано вранці.

– Ти їх бачив?

– Мм? – губи знайшли груди, і я мимоволі подаюся назустріч ласці. – Тільки Батю. Він приходив до тебе.

– Що? – завмираю на видиху, але Стас відчуває моє сум'яття й поспішає заспокоїти: – Тшш, чого напружилася? Він щоранку приходить, звичайна справа.

Оце так новина! Не знала, та й мама Галя нічого не говорила.

– До мене? Навіщо?

– Ну, ти його донька – це найпростіша причина. А потім, не забувай, Ельф, що від тебе через стінку живе стурбований сусід. Нормально для батька – хвилюватися, я вважаю. Ти не знала?

– Ні, – чесно зізнаюся. – У мене двері зачинені, тато ніколи до мене не заглядав.

– Зате в мене відчинені. Були. Цього достатньо.

Я не знаю, що сказати, й у відповідь на усмішку Стаса лепечу:

– А ти ... А як же ... А що ж він ...

– Звичайно, зрозумів. Не маленький. Прийшла пора і його доньці жити своїм життям.

– А ...

– А що мені йому пояснювати? Це він мені пояснив у трьох словах. Все прямим текстом, як і годиться батькові – ясно й дохідливо. Правда, пошепки, щоб тебе не розбудити, – Стас сміється. – Знаєш, я Батю ще дужче став поважати. Він любить тебе, Ельф. Я тебе люблю. Нам нема чого з ним ділити.

– Значить, і мама Галя ...

Руки у Стаса живуть своїм життям і пробираються туди, де ще недавно все просило його уваги.

– Не повіриш. Їх як вітром здуло! Не здивуюся, якщо й ночувати не повернуться. Придумають щось невідкладне і вкрай важливе, я матір знаю. Вона в нас диво-людина. Та й Батя їй у всьому перший помічник, то ж ми з тобою в будинку одні, моя синьоока.

– О Боже! – я обіймаю Стаса за шию і впираюся лобом в його лоб. Сміюся, легко торкаючись улюблених губ. – І що вони подумають? Що їхні діти з глузду з’їхали?

Ми знову довго цілуємося, аж поки він не відповідає несподівано серйозно:

– Вони подумають те, що знали про нас завжди. Ми кохаємо одне одного. Завжди кохали. Й, нарешті, можемо цього не приховувати.

– То як щодо сніданку, Ельф? – питає Стас трохи опісля, покусуючи моє коліно, що лежить на його плечі. – День довгий, і нам ще знадобляться сили. А без тебе я їсти не стану.

– Якщо чесно – я вмираю, як хочу кави.

– І все?

– Ну, від шоколаду теж би не відмовилася.

В нього чудово й чисто по-чоловічому виходить зіграти образу.

– Дівчата! Ось і готуй для вас м'ясо. Всі старання прахом!

Неправда. Курка у Стаса вийшла відмінна – цей рецепт він поцупив у мого батька, і я справедливо помічаю, відрізаючи ножем рум'яну скоринку, що все вийшло просто супер! Сама пригощаю його кавою, дражню шоколадом, годуючи з губ, і все закінчується тим, що ми знову опиняємося в нашій спальні.

Пізніше він просить мене вдягнутися – в джинси і куртку, не відпускає від себе ні на крок, і проводжає у двір, обіцяючи прогулянку.

– Я хочу показати тобі одне місце, Ельф. Дуже красиве. Уже кілька років я приїжджаю туди, щоб побути на самоті. Будь ласка, Насте, довірся мені, – міцно тримає за руку, підводячи до спортбайка. – Я швидше власноруч собі голову відкручу, ніж піддам тебе небезпеці. Обіцяю бути обережним.

Він одягає й застібає на мені мотоциклетний шолом, сідає на байк і з усмішкою спостерігає, як невміло я забираюся на його залізного коня. Піймавши мої руки на талії, просить міцніше триматися, сам одягає шолом і, рикнувши двигуном, виїжджає з двору. Веде мотоцикл вулицями Черехиного та заміською трасою спокійно і впевнено, як і обіцяв, і коли ми, нарешті, зупиняємось біля лісу, я розумію, що в мене по-справжньому перехопило дух.

– Пішли, Ельф! – Стас веде мене в глиб сосново-листяної гущавини, довго плутає стежкою між ялинами й осиками, допоки не виводить на невисокий, освітлений сонцем берег широкого розливу річки.

Запах річкового мулу, легкі брижі на воді, лугова трава, очерет ... Ще не забутий День зниклого студента, але невинна краса природи нікого не залишить байдужим, і я в захваті вигукую:

– Як красиво!

Дивлюся на протилежний горбистий берег, на дикий верболіз, що схилився до води, на рукав ріки, що загубився десь у сосновому підліску, втікає в далечінь, і відчуваю, як мене обіймають теплі руки. Притискають до міцних грудей, а підборіддя лягає на мою маківку.

– Колись мати привозила мене сюди дитиною. Тоді в нас ще нічого не було, крім розбитих «Жигулів». І були тільки ми – одне в одного. Проводили тут багато часу, вона за вудкою, а я біля неї. Не повіриш, Ельф, досі згадую той час як найщасливішу мить дитинства. Пізніше я рідко бачив матір. Вона присвятила себе роботі, й на довгі роки ми забули дорогу сюди. Я дуже здивувався, коли мама показала це місце твоєму батькові. Тоді вони зустрічалися кілька місяців, але мені відразу стало ясно, що для неї їхні стосунки серйозні. По суті, до цього місця у Галини Фролової толком нічого свого не було.

– А ти? У неї був ти, – не можу я погодитися.

– Мабуть, так, – усміхається Стас. – Але це трохи інше. Я був поруч, а до цієї річки їй хотілося повертатися знову й знову.

– Так ось, значить, де вони з татом рибалять?

Він дивується:

– Ти знала?

– Так, мама Галя зовсім недавно зізналася. Правда, вона думає, що ти це місце давно забув.

– Ні, не забув. Просто намагався не заважати їм з Татом, навіщо? Я приїжджав сюди один. Тут я особливо любив думати про тебе. Мати завжди знала, на кому її син схиблений. Коли ти поїхала, я зірвався. Хотілося померти, так було боляче від власних почуттів і провини. Від того, що втратив тебе. Якби не вона і Рудий, я б точно кудись влетів. Весь час наражався, ходив по краю, відчуваючи долю. І себе мучив, і її. А потім забив на спроби забути. Вирішив, що все одно буду любити тільки тебе і пам'ятати. По-іншому не виходило. Я був упевнений, що ти мене ненавидиш.

– Але я повернулася.

– Так, ти повернулася і пробачила, – Стас треться щокою об мою щоку, розпалюючи в душі вогник задоволення й ніжності, – і я не розумію, чим заслужив. Але я шалено, шалено щасливий, що ти зі мною! Я кохаю тебе, Насте. Це почуття вище за мене, і якщо хтось колись скаже, що це не так, – не вір! Які б помилки не зробив у минулому, я тільки до тебе йшов і для тебе жив. Я доведу, що мені можна вірити.

– Стас ...

– Будь ласка, Ельф, обіцяй мені, що ми ще повернемося сюди. Я цього дуже хочу!

І я зустрічаю кохані губи.

– Обіцяю ...

А ввечері знову чую несамовите:

– Настя ... Настя ... Настя ...

Шепочу у відповідь не менш палко і чесно: «Тільки ти». Дихаю на повні груди, живу й вірю, що відтепер кожна наша ніч буде сповнена ніжності й любові. Тому що Стас Фролов кохає мене. Колись це був злий та вродливий хлопчисько, тепер він виріс, щоб стати моїм.

До вечора батьки не повернулися. Ну, звісно, в них термінове відрядження в область, зламалася машина, та ще й друзі з ювілейної нагоди запросили в гості. «Не переживайте, діти, тут чудовий готель, хоч відпочинемо від вас!»

Ми знову не спимо півночі, багато говоримо, говоримо, а вранці стрімголов мчимо до університету і розбігаємося по корпусах. У Стаса переддипломна практика, зустріч з науковим керівником і куратором групи, але він обіцяє мені надовго не затриматися.

У дощ я вимкнула телефон. Моє щастя виявилося повним і приголомшило так сильно, що я геть забула про Єгора. Соромно, боляче, але я зробила вибір за нас двох і ні про що не шкодую.