Глава 1

Хотілося б мені сказати, що день розпочався, як завжди, - з ранкової пробіжки в парку і стаканчика гарячого американо, купленого в кавовому кіоску на виході з парку… але ні.

День почався жахливо!

Ненавиджу понеділки. Чомусь саме в понеділки з людьми трапляються найнеприємніші речі. Вас раптом кусає собака, знаходять невідкладні справи, або зустрічаються несимпатичні особистості.

Просто одного разу ви прокидаєтеся й розумієте, що все пішло шкереберть! Що ілюзія спокою розсіялася, стабільність дала тріщину, і ось ви вже вивалилися з матриці та бовтаєтеся над прірвою на одній руці, а над головою лунає ваш несамовитий крик: «Допоможіть!»

Саме від цього крику я прокинулася в поту, тому що уві сні за мною гналася величезна рибина, схожа на чорного кота, і норовила з’їсти. І якщо з котом усе було зрозуміло — напередодні ввечері я зустріла жовтооке створіння біля свого будинку і вирішила погладити, — то риб я терпіти не могла. І з появою сюрпризу в моєму житті була категорично не згодна!

Ще чого бракувало!

Знаю я, до чого риби сняться. До дітей і гніздування. Але чоловіка в мене немає, а мій хлопець, з яким нас пов’язувала робота, зрідка нудний секс і плани на майбутнє, сам не був готовий здійснити ці плани в найближчі років п’ятнадцять!

Тож рибу уві сні мені слід було зловити, поплескати по пузу і зі словами: «Пливи, лящице, від мене до іншої дівиці!» - відпустити назад у воду. Але де там, коли вона розміром з акулу й мало мене не зжерла!

В результаті я проспала на три хвилини довше, ніж зазвичай, і не почула будильник, чого зі мною не траплялося ніколи! Заплутавшись у ковдрі, звалилася з ліжка й ледь не проткнула щоку зубною щіткою, маючи намір наздогнати графік і встигнути на ранкову пробіжку, яку робила в парку щопонеділка, щосереди й щоп’ятниці незалежно від пори року й погоди.

Завжди робила, але тільки не цього понеділка, коли, вибігши на алейку, несподівано підвернула ногу. На рівному місці! І це я — Ангеліна Вітрова! Успішна молода жінка, яка звикла впевнено ходити на високих підборах і так само впевнено водити свій «Порше»! На який, між іншим, заробила власним розумом і старанням! Для всіх навколо цілеспрямована особистість, я раптом, як остання невдаха, зійшла з дистанції, проїхавшись підмерзлою калюжею і гепнувшись носом у купу припорошеного снігом листя.

Я відплювалася. Гаразд, із ким не буває. Підвелася й мужньо докульгала до кавового кіоску по свій гарячий американо… але кава на мені скінчилася.

Це не жарт. Вона закінчилася. Саме на мені. У кавовому кіоску!

Ха! Та божевілля якесь!

— Добре, а що у вас є? — я суворо поглянула на хлопчину по той бік вікна. Він підозріло на мене витріщався, і довелося незворушно зняти з чола жовтий лист, що прилип. — Чай чи гаряче молоко? Какао? Зробіть мені вже що-небудь, якщо з арабікою в країні дефіцит!

— На жаль, не можу. У мене апарат зламався, — винувато відповів продавець. — Але є кола з холодильника. Будете?

У тонкій вітрівці та спортивних легінсах я починала замерзати, і зуби сердито скрипнули:

— Та ви знущаєтеся? Яка холодна кола, гуморист, початок грудня надворі!

Однак хлопець у кіоску не знущався і поспішив помотати підборіддям.

— Н-ні. Я б запропонував вам гарячий хот-дог, але ви його ніколи не берете…

— А сьогодні візьму! — я несподівано вперлася і підібгала губи. — Дайте!

Відібравши в хлопчини простягнутий хот-дог, розрахувалася й покульгала назад до алеї, маючи намір повернутися додому. Що за невезіння!

Відкусивши від хот-дога шматок, тільки но прожувала його й зібралася присісти на лавку, відчувши біль у забитій нозі, як у мене його підступно… вкрали.

Здоровезний чорний кіт вискочив із кущів, вихопив із моєї руки хот-дог і помчав уперед, абсолютно безсоромно забираючи із собою мій гарячий сніданок.

— Е-ей… Стій! Куди?! Ану віддай, це моє!

Звісно, я не збиралася доїдати хот-дог після незнайомого кота. Я б не стала його доїдати навіть після знайомого! Але сьогодні все йшло найпотворнішим чином, пазл звичної картинки розсипався, і я не придумала нічого ліпшого, як зірватися з місця й кинутися за злодюжкою навздогін.

— Стій, нахаба!

Мужньо пробігши кульгавим спринтом до середини алейки… ойкнула, крикнула і, спіткнувшись об чиюсь мітлу, звалилася носом… Правильно! У вже знайому мені купу листя.

Та що ж це за свинство таке!

Який кретин її тут навернув?!

Цього разу я піднімалася повільніше і відпльовувалася довше. Від досади хотілося стиснути кулаки й кого-небудь прибити. Краще ось цю саму купу. Що я й зробила, щойно піднялася. Розмахнулася здоровою ногою і розкидала з пересердя листя на всі боки. А щоб купа гіркою не здавалася!

І вже зібралася шкандибати додому, як у цю саму секунду за спиною пролунав пронизливий звук свистка й чийсь голос несамовито заволав:

— Караул! Поліція! Сюди! Хулігани в парку!

Що? Я підняла голову. Парк був місцем громадського й культурного дозвілля, тут росли смереки, дуби й стрибали білки. Гуляли матусі з дітьми. Загалом, тільки зустрічі з бандитами мені цього ранку й бракувало. Проте подивитись стало цікаво, і я вже практично обернулася на крик… як раптом мене неввічливо огріли по потилиці мітлою.

— Ой!

Двічі!

— Н-на!

— Перестаньте! Ви з глузду з’їхали?!

— Ось тобі, паршивка шкодлива! Отримуй!

— Припиніть негайно!

— А ну відійди від купи, хуліганко. А то я-як стьобну! Вмить у мене на кікімору перетворишся!

Що-що?!

Маленька й люта бабуся стояла позаду мене з мітлою біля грудей і сердито виблискувала колючими очима, намагаючись мене тою мітлою дістати. (Мабуть, місцева двірничка, чию роботу я щойно порушила.)

Я відскочила назад і притулилася спиною до дерева, приготувавшись оборонятися, але поліцейський уже був тут як тут.

Кряжистий і невисокий мужичок, голосно кашлянувши, зробив крок звідкись збоку й приклав долоню до форменого кашкета:

— Сержант Лєшенко! — представився. — Лісовий округ, тринадцяте відділення поліції! — Діставши з кишені посвідчення, махнув ним перед нашими зі старенькою обличчями, сховав у кишеню і насупив кущисті брови. — Викликали? — поважно поцікавився.

— Ні! — мотнула я оторопіло головою, передчуваючи неприємності. А ось двірничка наябедничала:

— Викликали, голубчику. Ще й як викликали! Ось, полюбуйся, що ця дівиця наробила. Усю роботу споганила… Неврастенічка!

— Від баби Яги чую! — не залишилася я в боргу.

Настрій був огидний. Особливо після збитої шапки та скуйовдженого мітлою волосся.

І потім «так» мене ще не обзивали!

— Як ваше ім’я, громадянко? — суворо поцікавився поліціянт. Він відвернувся від старенької й з докором дивився на мене.

— Ангеліна Вітрова, — відповіла я з гідністю, як звикла відповідати.

Коли ти зліпив себе з нічого, мимоволі навчишся поважати власні досягнення в будь-якій ситуації. Навіть у такій, коли схожий чорт знає на кого!

— Це правда, громадянка Вітрова, що ви тут хуліганите? Навіщо ви заважали роботі оператора з прибирання території?

— Менеджерка з клінінгу я! — вставила ябеда. — Відповідальна працівниця парку! А ця дівиця, — затараторила старенька, довірливо наблизившись до правоохоронця і тицьнувши в мене пальцем, — як є бандитка! Вона не тільки на мою купу стрибала, а ще й у кота хотіла їжу відібрати. Я сама бачила! Ой, милий, — схопилася за серце «артистка». — А може, вона бездомна і її треба в притулок здати?