Глава 3
Вийшовши з "Регіна-стайл", перетнула хол, сіла в ліфт і спустилася донизу бізнес-центру, опинившись у центральному двоповерховому вестибюлі, де в цей час кипіла робоча метушня і снували люди, поспішаючи у своїх справах.
У величезній будівлі «Галактика», побудованій у формі перевернутої літери «Т», розміщувалося безліч компаній і представництв солідних банків, і навіть віщав телевізійний канал. Розташовувалося кілька ресторанів і кафе. Було під дюжину конференц-залів і менших ділових площ.
Найпрезентабельніший із ресторанів — «Асторія» — розташувався на першому поверсі бізнес-центру, а ось його конференц-зал — на другому. На першу нашу зустріч із корейцями від їхньої фірми прийшли двоє людей, а ось на другу і третю заявилося вже чоловік десять. І саме для них я готувала і проводила в цьому залі детальну презентацію наших можливостей і послуг. Малювала перспективи, залучила проєктор і допомогу Маріка, намагаючись бути переконливою. І мені здавалося, що клієнти залишилися задоволені.
Я особисто в п’ятницю замовила обід в «Асторії» і вибрала меню на прохання Арнольда, бо Мерзляєв ніяк не міг визначитися зі стравами, а Аллочка нічого не розуміла в східній кухні. Цей обід сьогодні обіцяв завершитися підписаним контрактом і переходом до довготривалої співпраці із серйозною фірмою. Премією і підвищенням зарплати всьому колективу. Але, головне, новим статусом «Регіна-стайл»!
Ми все з корейцями обговорили раніше, хіба ні?
То навіщо їм знову знадобився конференц-зал?
Ці думки крутилися в голові, поки я неквапливо перетинала вестибюль і йшла до ескалатора зі сталі та скла. Поки піднімалася на другий поверх, відчуваючи в грудях неясне занепокоєння — немов попередження про щось.
Підійшовши до потрібного приміщення, відчинила двері, маючи намір тихо приєднатися до своєї команди, щоб у потрібний момент зіграти свою роль…
Однак, коли увійшла до просторої зали з порожніми рядами крісел, то побачила біля довгого столу лише Регіну, Аллу та Арнольда. Більше в залі нікого не було.
А де ж клієнти?
Усі троє стояли неприродно прямо й мовчали, ніби застигли в анабіозі.
І всі троє були дуже блідими. Це виднілося навіть крізь макіяж у жінок.
Не зрозуміла…
— Привіт, — я підійшла ближче й зупинилася. Оглянувши порожнє приміщення, поклала теку на стіл. — А де корейці? — запитала здивовано. — Невже ще не прийшли? Дивно, на них зовсім не схоже.
Пауза мовчання тривала, і я запропонувала:
— А може, їм зателефонувати? Раптом сталося щось серйозне. Раніше вони ніколи не спізнювалися.
Право головного голосу в трійці завжди належало Регіні, вона й відповіла:
— Не потрібно нікому телефонувати, Ангеліно. Вони були тут — щойно. Але вже пішли.
— Клієнти? — я моргнула, нічого не розуміючи. — Куди пішли? Чому?
— Треба розуміти прямо в «Імперіал-Куб», до Орловського. А ось чому, не пояснили. Мабуть, тому, що ми їм більше не цікаві.
Шестерінки в голові крутилися дуже повільно, немов відмовляючись розуміти очевидне. Місяць роботи, сотня годин підготовки та розробки проєкту. Сотні малюнків, варіантів тексту й рекламної стратегії. Вихідні за комп’ютером, без права на приватне життя…
— Ні, — я похитала головою, не погоджуючись. — Це неможливо! Має бути інша причина.
— Її немає.
— Але, Регіно, вони ж із нами погодилися працювати! Усе схвалили й планували підписати контракт. Ви ж самі бачили, їм усе сподобалося! І наші пропозиції, і наші ідеї. Я не вірю, що вони просто пішли!
— Ти була непереконлива, Ангеліно, і це коштувало нам найкращого в житті контракту.
— Я? — я здивувалася, почувши від Мерзляєвої неправду. — Ви зараз жартуєте, Регіно? — не повірила холодній відповіді жінки.
На брюнетці не було обличчя, але губи залишалися щільно стиснутими й здавалися тонкими, як сірий розчерк олівця.
— У мене зірвався мільйонний контракт і шанс увійти в бізнес, де укладаються угоди, які тобі й не снилися. — Тон начальниці підвищився, і в ньому почулися істеричні нотки. — Гадаєш, мені до жартів?!
— Ти знущаєшся, Ліно, чи не чуєш нас?! — тут же обурено пискнула Аллочка. — Угода з корейцями зірвалася! А все тому, що хтось злив інформацію Орловському!
— Нісенітниця!
— Так? Тоді чому вас сьогодні бачили разом? Ви говорили!
Я постаралася взяти себе в руки. Тут щось не так.
Звинувачення дівчини відкинула, як такі, що не варті уваги.
— Зачекайте, — примирливо підняла долоні. — Поясніть ще раз, що вам сказали клієнти? Не могли ж вони просто відмовитися від пропозиції, яка ще два дні тому їх цілком влаштовувала. Це нелогічно!
— Ти справді хочеш знати відповідь, дівчинко з вулиці?
Останнє звернення Регіни зачепило, але я «глитнула» грубість. На тлі новин вона виглядала дрібницею.
— Звісно. А для чого ми тут? Я ледь фокуси на презентації не показувала, і вам це добре відомо. Якщо й може людина вилізти зі шкіри, то я це зробила, Регіно! Для нашого агентства!
Мерзляєва залишалася холодною, але я помітила, як здригнулася її рука, коли вона дістала зі своєї сумочки «Шанель» сигарету, запальничку й закурила. Глибоко затягнувшись, недбало посунула до себе по столу попільничку. Її діти стояли з боків від матері й мовчали. Мені нічого не залишалося, як чекати відповіді.
— Ми всі переоцінили тебе, Ангеліно, і я — в першу чергу, — почула крижане. — Я вважала, що виростила найкращого артдиректора, витягла тебе зі злиднів і ти за це здогадаєшся мені відплатити. Але ти виявилася зарозумілим, невдячним дівчиськом. Звичайною і... недолугою.
— Тобто? — прошепотіла я, відмовляючись вірити власним вухам. Відчуваючи, як душу зсередини затягує паморозь.
Зіниці Регіни свердлили мене.
— Ми були так близько до успіху. В «Імперіал-Куб» було два дні, щоб обійти нас, і вони це зробили. А ти про все знала, саме тому запізнилася сьогодні й не відповідала на дзвінки.
— Звісно, ні! — обурилася. — Нісенітниця яка! Я просто погано почувалася.
— Який дивовижний збіг для людини, яка до дрібниці пунктуальна і старанна! Була. Скажи, що тобі заважало відповісти на прихильність пана Сонга? Ти не могла не помітити його інтерес до тебе.
— Його розважала розмовою Алла.
— Він хотів тебе, Ліно. Усі ці вечері в ресторані й дорогі десерти… Ти могла провести з ним ці два дні, і контракт був би наш. Не вдавай, що не розуміла.
— Послухайте… Ні! — чесно відповіла. — Я — креативний директор. Ідейний інженер і рекламник, а не компаньйонка чоловіку на вечір. І не було жодних натяків із боку пана Сонга…
Дим ударив в обличчя, як ляпас, змусивши відсахнутися від трійці. Регіна практично гаркнула, випустивши із себе злість:
— А могли бути! Якби ти була кмітливішою!
— Але, Регіно…
Я остовпіла, разом втративши все своє красномовство.
Це була брехня — те, що я невдячна. Усі останні роки я тільки й робила, що самовдосконалювалася і працювала на добробут агентства! Створювала рекламу, яка зробила нас у кілька разів успішнішими! Саме завдяки моїй роботі, зокрема, нас і знайшли корейці…
— Я довірила тобі все, навіть свого сина… — промовила жінка, — а ти мене підвела. Ти хоч уявляєш, як мені потрібні були ці гроші! А тепер…
Регіна загасила сигарету й поправила на шиї дороге кольє, яке сьогодні нікого не вразило.