Глава 5

Додому з парку повернулася зовсім розбита. Зняла пальто і, не вмикаючи світла, пішла у свою спальню. Впала в ліжко й залишилася лежати, обдумуючи все, що сьогодні сталося. Жахливий день!

Роботу втратила. Хлопець кинув. Кар’єру зруйновано.

Про збереження репутації успішної рекламістки (після втрати першокласного проєкту) краще й не мріяти! Вже завтра про мій промах знатимуть усі агентства в місті і прощавай, артдиректорка Вітрова. Невдах ніхто не любить.

Ні, ну який же він все-таки гад — цей Орловський! А на вигляд — холодна ввічливість: «Ліно, можна вас на хвилинку…”, «Ліно, з вами все добре?».

Облудник!

Хоча, хіба я раніше не знала, який він?

І Регіна — та ще змія. Вмить забула, скільки я доброго для агентства зробила. Бачила ж, як я старалася для неї. Для всіх!

Один Марік хороший. І дівчатка з відділу. Уявляю, які вони будуть «щасливі», коли Аллочка отримає моє місце, про яке мріяла.

Про Арнольда думати не хотіла — так неприємно виявилося усвідомити очевидне, що він ніколи мене не любив…

І я не любила.

То що ж це за день такий — викриття і правди?

Ось у такому пригніченому настрої мене й застала Женька після повернення з університету. Впустила рюкзак і роззявила рота, почувши, що на додачу до ранкових пригод мене кинув хлопець і звільнили з роботи.

— Ні, це неможливо, Гелю! Вони що, самогубці?!

— Незамінних людей немає.

— Ні, є! Точніше, тебе не можна замінити. Ти — найкраща!

— Це ти так думаєш. Я твоя сестра й ти мене жалієш, а іншим на мене начхати.

— Не начхати, якщо вони не дурні.

— Значить, усі навколо дурні?

— Значить!

— Женю, я хочу полежати. Зачини двері з того боку.

— Ще чого! Щоб ти тут одна страждала? Ні вже, нумо удвох!

Гаразд.

— У мене немає роботи, немає особистого життя…

— Пф! У тебе його й не було!

— …… а скоро не буде і грошей. І я знову піду в парк прибирати. Цікаво, що б сказав сержант Лешенко, якби дізнався, що я колись усю зиму пропрацювала в парку двірником. Пам’ятаєш?

Молодша схлипнула.

— Ще б пак. Я допомагала тобі тягати замерзле листя.

— Гаразд, Женько, хоч ти не реви.

— А може, я з радості, що ти Арнольда кинула.

— Я?

— Авжеж, і не сперечайся зі мною! Ще вранці, чи ти забула? Має ж бути сьогодні хоч одна гарна новина!

Я не забула. Я страждала, але думала зовсім не про Мерзляєва. Щось турбувало мене останні пів години, якась деталь, на яку я досі не звернула уваги. І ця деталь буквально свербіла під шкірою, зрештою, змусивши сісти на ліжку.

Женька роздяглася, збігала на кухню, заварила чай і принесла. Сіла поруч зі мною на ліжко по-турецьки, збираючись і далі сварити весь світ, який посмів образити її обожнювану Ангеліну.

— … ненавиджу цей «Імперіал-куб», — натхненно продовжувала сестра. — Особливо красеня Орловського! Вічно малюється на тлі татка і його можливостей, а на ділі такий самий тупий, як Аллочка!

Я похитала головою.

— Якби ж. Це він у мене в університеті олімпіаду виграв.

— Ну й що? — смикнула плечима Женька. — Ти тоді була на першому курсі, і тобі точно було не до навчання. А зараз він потупів! Та в нього по очах видно! Ось, дивись!

У соціальній мережі за офіційною сторінкою конкурентів я стежила через сторінку сестри, і дуже часто вона швидше за мене дізнавалася новини, які відбувалися всередині «Імперіал-Куб». Ну і плітки, звісно, не проходили повз увагу Женьки. Я для неї була тим бійцем, за якого вона завжди вболівала на рингу. І головного суперника «Регіна-Стайл» терпіти не могла навіть більше, ніж я.

Сестра потягнулася до свого рюкзака й дістала з нього планшет. Увімкнувши гаджет, знайшла потрібну сторінку і скривила губи:

— Фе! Тільки помилуйся, як цей Орловський хвіст розпушив. Стоїть із якоюсь брюнеткою і посміхається, як кретин. Радий, напевно, що підчепив чергову подругу на вихідні. І що в нього розумного в обличчі? Вставні зуби?

— Свої в нього зуби.

— Значить, у брюнетки вставні, — фиркнула Женька. — Вона на нього так дивиться, немов хоче з’їсти!

— Це Кіра Красавіна. Новий директор «Імперіал-Куб» по роботі з клієнтами, — без особливої уваги прокоментувала я чутки, що точаться на роботі. — Дочка татового друга і, кажуть, майбутня Орловська. Аллочка Регіні цілу істерику влаштувала через її появу на горизонті. Вони із цією Кірою раніше дружили.

— Тоді вони обидва противні, просто фу! — гидливо резюмувала Женька. — От і нехай Макс займається своїм персоналом, а не тебе по парках переслідує. Розвів гарем. Бабій!

— Він і займається, — зітхнула я, допиваючи чай. — Проєкт відтяв, а тепер секретарку собі шукає. Після звільнення старшого Орловського в головному штаті майже нікого не залишилося з колишнього персоналу. А перед корейцями з’являтися без секретаря не солідно.

— Ага! І напевно шукає таку, — підтакнула сердито Женька, — щоб не соромно було показати на своєму тлі! Не здивуюся, якщо й не дуже розумну! От сволота цей Макс, дарма, що гарненький! І-і… чого ти на мене так дивишся, Гелю? — розгублено пробурмотіла Женька, помітивши мій завмерлий погляд. — Я ж це об’єктивно сказала.

— Повтори! — я раптом здивовано моргнула й махнула рукою: — Та ні, не про гарненьку сволоту. Про фон!

— Ну, Орловський привабливий чоловік — це факт, — невпевнено повторила сестра. — «Імперіал-Куб» не пропускає жодної престижної тусовки відтоді, як татко призначив його виконавчим директором агентства. «Бренд року», «Артшоу», «Діджитал прорив». А отже і секретарку збирається знайти таку, щоб на неї всі слинки пускали. Типу, під престиж агентства.

Женька взяла планшет і відкрила сторінку сайту конкурентів. Стала нишпорити там у пошуку потрібної інформації.

— Точно, Гелю, дивись! — раптом задоволено заявила. — Вакансія секретаря виконавчого директора відкрита! Головна співбесіда всіх претендентів на місце відбудеться завтра в залі нарад о десятій годині ранку!

— Завтра…

Я встигла встати з ліжка й дошкандибати до ванної кімнати, зняла штани й навіть сіла на трон «розкладати думки по поличках», перш ніж натягнула бікіні назад і увірвалася до спальні, дострибавши на одній нозі.

— Завтра?! — двері грюкнули об стіну, і сестра здригнулася.

— Так, — пискнула. — Тут так написано.

— Женька! — видихнула я. — Я мушу отримати цю роботу!

У молодшої Вітрової роззявився рот, а планшет упав на подушку.

— Але Орловський же тебе знає, — навела вона найвагоміший аргумент проти.

— Отже, треба зробити так, щоб не впізнав! — розбила я його аргументом «за».

— Але ти кульгаєш…

— Чудово! Буде в нього кульгава секретарка!

— І ти натуральна блондинка, Геля. Тебе ця Кіра навіть кульгаву зі світу зживе. Згадай Регіну і свої строгі пучки з волосся.

— Мені потрібна перука. Руда! Лінзи, окуляри й обов’язково гетри — кольорові! Їх зараз хто-небудь носить?

— Ну, взагалі-то я іноді, — спустила сестра ноги з ліжка. — У мене навіть є світлофорні для мікс-вечірки, і із черепами, я на Гелловін купувала.

— Женько! — я підстрибнула до сестри й поцілувала її в лоб. — Неси!

— Гелю, але тоді тебе точно не візьмуть!

Але я вже стояла посеред спальні, як чапля, уперши руки в боки, і вперше за цей день широко посміхалася.