Глава 2

– А не твоя справа, ясно? – насупилася, червоніючи від здогадки, що він про мене подумав. – Я такому, як ти, не збираюся нічого пояснювати, все одно не зрозумієш! – буркнула у відповідь і відсунулася від незнайомця подалі, підібгавши губи.

Та що він взагалі може про мене знати!

Хлопець був із тих типів, які мені ніколи не подобалися. Все в ньому виявилося на десять балів із десяти. А можливо навіть на всі десять із плюсом. І одяг, і зовнішність, і фігура. Твердий впевнений голос і навіть очі – сині й злі під темними бровами й віями. У такі мимоволі задивишся. Тут і гадати нічого, одразу ясно: типовий серцеїд, напевно з тих, хто не звик рахуватися з чужими почуттями. Не дарма його дівчина обізвала «бабієм».

Ось через таких хлопців і з’являються комплекси в простих дівчат, таких, як Костерок, а потім вони потрапляють до лікарні. Скільки себе пам’ятаю, завжди намагалася триматися від подібних небезпечних типів якнайдалі.

От буде справедливо, якщо він виявиться кривоногим коротуном!

Немов прочитавши в моїх очах усе, що я про нього подумала, хлопець відвернувся й нервово обхопив смаглявими пальцями кермо. Кинув жорстко, дивлячись перед собою у вікно:

– Досить, виходь! Обійдешся без телефону. Нічого, знайдеш когось, хто тебе підвезе з комфортом, а з мене вистачить.

Я раптом схлипнула, відчуваючи, як в очах зʼявляються сльози. Уявити, що буде, коли я опинюся на вулиці в самих бікіні й наодинці – було далеко за межею емоційного комфорту.

– Будь ласка…

– От тільки ревіти не здумай. Я-то тут до чого?

– Прошу!

– Та твою ж матір! Чого ти від мене хочеш? – хлопець раптом роздратовано підняв руку й вдарив кінчиками пальців по дзеркалу заднього виду, повернувши його так, щоб я потрапила у відображення. – Серце й душу?! Моє ДНК? Що дати тобі, щоб ти зникла?

– Ти… ти не міг би мене підвезти до… театру? Там лишилися мої речі.

Попросила й тут же прикусила губу, забороняючи собі схлипувати. Розуміючи, який непривабливий вигляд маю в цій ситуації.

Хлопець повернув дзеркало на місце і вилаявся. Видихнувши, пару секунд просидів мовчки, після чого викрутив кермо і від’їхав від узбіччя. Розвернувши автомобіль на перехресті, помчав назад.

– Дякую.

– Краще мовчи. Де твої речі?

– Залишилися на лавці. А сумка й телефон у когось із дівчат у машині.

– Де? – уточнив незнайомець, різко пригальмувавши на парковці біля краю площи.

– Он там, біля другого ліхтаря! Тільки я не зможу вийти…

– Та зрозумів я! Сиди вже, сам гляну!

З того часу, як ми з дівчатами звідси розбіглися, минуло якихось двадцять хвилин, а на площі від нашого перебування вже й сліду не лишилося. Навіть плакати встигли прибрати й розсипані на асфальті яблука. Зараз тут знову гуляли перехожі та каталася на скейтах і самокатах молодь. І, звісно ж, жодного знайомого обличчя.

Незнайомець відчинив двері й вийшов із машини. Засунувши руки в кишені джинсів, пройшов уздовж низки лавок — анітрохи не кривоногий, а дуже навіть високий і спортивний хлопець, привертаючи погляди дівчат (он, троє біля фонтану одразу повернули голови: чи не їх він, бува, шукає?). А я торкнулася носом скла, спостерігаючи за ним.

Але тут де відсахнулася, коли він повернувся й відчинив двері в машину з мого боку.

– Немає там нічого. Пусто, — сказав не без роздратування й втомлено. – Жодних речей.

– Зовсім? А як же… Взагалі нічого-нічого?! Навіть куртки?

– Навіть. Але я дивлюся, ти вже мою встигла прибрати до рук.

Я дійсно встигла чимось прикритися крім квітів, але тільки зараз це зрозуміла, коли мені вказав на річ її господар. Куртка була з м’якої шкіри й приємно пахла. Я натягла її на підібгані коліна й до самого підборіддя. Звісно ж, не спеціально, а вимушено, але під синім поглядом однаково не прибрала. І хоча почервоніла від незручності, проте сподівалася, що на щоках досить багато кольорової гуаші, аби незнайомець цього не розгледів.

– Холодно, вибач.

– Гаразд, чорт з тобою! – хлопець вже встиг сісти в машину й роздратовано провів рукою по короткому темно-русявому волоссю. – Так і бути, кажи адресу, відвезу тебе додому.

При слові «додому» я мало не зраділа, аж поки не згадала, що тато з Дашою, Сонечкою та Їжачком сьогодні відлітають до Німеччини – десь години через дві, і до їхнього від’їзду мені краще вдома не з’являтися.

– Ой, ні, ти що! Мені додому аж ніяк не можна! – поспішила відмовитися. – Точніше можна, але не в такому ж вигляді!

– Та ти знущаєшся?! – знову обернувся хлопець.

Я похитала головою.

– Н-ні. П-принаймні не можна до дев’ятої вечора! Може… може, ти мене краще до університетського гуртожитку підвезеш? – несміливо запропонувала. – Тільки треба буде піднятися в корпус й покликати дівчат. Розумієш, я не знаю точно, де вони зараз, а в такому вигляді мене в середину ніхто не впустить.

– Значить так, Єво, чи як там тебе! Я тобі не таксі – це раз! – очікувано спалахнув незнайомець, явно втомившись від моєї присутності. – Не на твоїх побігеньках – це два! І три – я тримаюся з останніх сил, щоб просто не викинути тебе з машини й на цьому забути! Ти це розумієш?!

– Т-так.

– То якого біса ти випробовуєш моє терпіння?!

Якого?.. Відповідь лежала на поверхні – незручна, зате чесна:

– Здається, у мене немає вибору.

Впритул дивлячись у моє обличчя, хлопець почекав мить, після чого різко видихнув, наче прийняв якесь рішення.

– Я в дорозі вже понад чотири години, втомився й страшенно хочу їсти. Мене не було вдома кілька місяців, а отже, у квартирі не дуже чисто – і думка про це мені не подобається. Твоє завдання все прибрати й приготувати мені вечерю, — раптом похмуро промовив. – Після чого я відвезу тебе, куди скажеш, і сподіваюся, більше ніколи не побачу.

– Що? – не зрозуміла я, про що він.

– Що чула! – розчепив незнайомець тверді губи. – І не дивись так. Між іншим, це ти мені побачення зіпсувала, а там була ще й нічна програма, крім вечері та сексу в машині. Чи маєш інші варіанти?

Він запитливо підняв брову, і я поспішила мотнути головою.

– Ні! – пискнула винувато з-за букету квітів: – Вибач.

– Сказав би я тобі зараз, куди твоє вибачення всунути! Приготуєш вечерю – і можеш котитися під три чорти.

Він відвернувся й відкинувся на сидінні. Увімкнув двигун свого кросовера, промовив грубувато, дивлячись на дорогу:

– Якщо згодна на пропозицію – їдемо. Якщо ні – ти маєш дві секунди, щоб зникнути. Назавжди! Ти мене вже й так добряче дістала…

– Я згодна.

– Голосніше.

– Добре, я приготую тобі вечерю і все приберу!

– І врахуй, поїсти я люблю. Персиковою кашкою або подібним лайном, як у вас, дівчат, заведено, не відкараскаєшся. Доведеться постаратися.

– Я впораюсь.

– Сподіваюся… Єво! Інакше потопаєш додому на своїх двох.

– Я не Єва.

– Та мені байдуже, хто ти!

Хлопець рвонув із місця, додав швидкості й помчав уперед, залишивши мене сидіти в обіймах з букетом і його курткою.

Коли вже думала, що нічого від нього не почую, він раптом вилаявся (ну й грубіян!) – тихо, зате з досадою:

– Повірити не можу. Чудове ж, матір твою, вийшло повернення в місто!