Краще б я цього не бачила

2014 рік, мені шістнадцять років

Сейдж навчався в коледжі на третьому курсі. З Тейлою нещодавно розійшовся й став зустрічатися з якоюсь іншою дівицею, про яку я чула, але ніколи не бачила.

Мама з батьком полетіли в Рейк’явік на два тижні. Нормальні люди літають відпочивати на Канари й Мальдіви, у Грецію і Таїланд. А мої батьки люблять північ: Ісландію і Гренландію, Данію і Канаду, гори та сніжинки, лижі й какао, пледи й рукавиці, оленів і північне сяйво. Навіть уявити не можу, щоб вони вирушили кудись у бік екватора. По-моєму, у мами, навіть, купальника немає.

А я на всі канікули поїхала до бабусі в Донегал. Бігати пляжем. Гріти ноги біля каміна. Приміряти вінтажні бабусині сукні з перламутровими ґудзиками й тендітними мереживами. Обіймати Гейзел.

Бабусин будинок більше схожий на замок — він величезний, триповерховий, складений із чорної блискучої цегли. У ньому вікна від підлоги до стелі та гвинтові сходи. А навколо — сади з фонтанами, старовинні лавки й сортові троянди всіх кольорів веселки: білі й червоні, жовті й бордово-чорні. Ну хіба що синіх немає.

Бабуся в мене дуже знатна: вона єдина онука багатого лорда Генрі Стенфорда, який колись приїхав з Англії до Ірландії і, засліплений вродою місцевої рудоволосої німфи, не захотів їхати.

І моя знатна бабуся не зраділа, коли її єдина донька зібралася заміж за юного, злиденного випускника юридичного коледжу, з яким познайомилася в картинній галереї. Вона сприйняла це як бунт, як особисту образу, на кшталт плювка в обличчя.

А потім і зовсім від доньки зреклася, коли та вийшла заміж за мого батька й поїхала до нього в Атлон — крихітне містечко, що на річці Шеннон, у самому серці Ірландії. Зреклася й сказала моїй мамі напередодні її весілля, що помре (від серцевого нападу, звісно ж) і ні гроша їй не залишить. Заповідає все місцевій церковній парафії, а доньці, бодай, болтик від дверної ручки не подарує.

Мама страшенно образилася, поїхала й перестала навіть бабусі листівки на Різдво надсилати. (Особисто я вважаю, що це було надто жорстоко).

Бабуся й мама не розмовляли одна з одною цілих два роки, жодним словом не обмінялися. А потім сталося щось чудове: народився маленький, пухкенький, весь такий рожевенький малюк Сейдж. Мама надіслала бабусі його фотографію і відбиток долоньки на глиняній дощечці — і бабусине серце розтануло. А потім народилася я, і бабуся розтанула вся цілком. Такої милоти, як ми з братом, жодна крижана брила не витримає.

Тато тим часом залишив юридичну фірму, в якій працював, і розпочав власну адвокатську практику. Він був трудоголіком, умів швидко заглибитися в суть справи й не боявся досвідчених обвинувачів та суддів. Батько швидко завоював репутацію безстрашного і жорсткого захисника, який до останнього бореться за свого клієнта. А репутація, як гарний костюм: багато чого варта й завжди приваблює клієнтів.

Гроші в нашу сім’ю не те щоб рікою потекли, але їх на все вистачало. На великий будинок, кілька хороших машин, няню і хатніх учителів.

Тато збудував своє власне королівство й посадив маму на трон. А бабуся зрозуміла, що даремно була такою мегерою, і почала запрошувати всіх нас у гості, писати листи й переказувати мамі гроші на рахунок.

Гроші мама завжди відправляла назад — жодної копійки не взяла, і, не знаю, чи візьме, — але ось нашому з бабусею спілкуванню заважати не стала. І добре, тому що я і Сейдж знайшли ту особливу, щедру, дивовижну любов, яку дітям може дати тільки бабуся.

До Сейджа бабуся ставиться як до сімейного скарбу — здуває пилинки й гордовито показує подружкам. А від мене вона взагалі шаленіє, бо страшенно розпещує. Узяти хоча б… Ні, тут краще розповісти по черзі.

Коли я приїхала до неї цього літа, вона спершу пестила мене пів години (вдягнувши рукавички, звісно, і застебнувши всі ґудзики аж догори), потім влаштувала для мене святковий обід, а потім повела в гараж. А там — очманіти! — стояла нова машина, зав’язана величезним бантом! Я перевела погляд із машини на бабусю, не розуміючи, у чому суть розіграшу й де тут прихована камера.

— З днем народження, Лорі! — вигукнула бабуся, стискаючи мене в міцних руках і цілуючи повітря обабіч від моїх щік.

— Ба… — повільно заморгала я. — У мене він у лютому. А зараз липень.

— Які дрібниці!

— І в мене немає прав, і мама не дозволить, і взагалі… Я, напевно, сплю.

Я почала роздивлятися машину, і що довше роздивлялася, то сильніше в мене трусилися руки й ноги. Від здивування. Від захоплення. Від щастя, що переповнювало мене.

— Як для першої машини, може, трохи завелика, але я вірю, ти впораєшся. Водити можна із сімнадцяти. За пів року якраз розберешся, де газ, а де гальмо, складеш тест на теорію, здобудеш учнівські права! — почала божеволіти бабуся.

Я підбігла до машини, стала роздивлятися диски, заглядати у вікна. Нереально красива машина. Прямо-таки топмодель серед машин. Залізна Жизель Бюндхен, чорт забирай!

— Залазь! — скомандувала бабуся. — Послухаєш, яка в неї стереосистема, а вбудоване меню, а шкіряний салон, а крісла з поперековою підтримкою!

Мама потім дзвонитиме бабусі й істеритиме щодо «божевільних подарунків від божевільної бабки». Буде кричати: «Ма, ти зовсім із розуму вижила?! «Ауді A7» у шістнадцять років?! Серйозно?!»

А бабуся їй скаже: «Ну вибач, дочко, верхові коні — це минуле століття».

А мама їй: «Ти зрозуміла, що я маю на увазі! Я не дозволю сісти їй у цього металевого монстра».

А бабуся їй: «Щоб ти знала: всередині цього монстра безпечніше, ніж зовні».

І так далі тощо. На підвищених тонах і з не призначеною для дитячих вух лексикою.

Потім втрутиться тато і спробує вмовити бабусю повернути машину до салону: «Амандо… Ви ж розумієте… Уявіть… Можливо, не варто поспішати… Усе-таки це серйозний крок…»

А бабуся йому скаже: «Якщо Лорі не їздитиме на цій машині, то я вам спадщину не залишу!»

Так вона будь-яку суперечку закінчує. Характер, що поробиш…

Але зараз, поки батьки не дізналися, — щастя є! Ми з бабусею залізли в салон і почали слухати Джастіна Бібера, і чомусь було дико смішно, що я слухаю його разом із власною бабусею. А бабуся хитала головою в такт, як затята фанатка, і блаженно усміхалася…

Є люди, які відмовляються старіти. Які показують старості середній палець і продовжують жити на повну, ніби час втратив над ними владу. Вони слухають сучасну музику, вони кайфують від досягнень прогресу (чи то наворочені мобільні телефони, чи то Інтернет, чи то лише нарощування вій!), вони із задоволенням спілкуються з молоддю та й веселитися вміють так, що позаздриш у свої шістнадцять! Усе це стосується моєї бабусі. Ось така вона дивовижна.

— Знаєш, що, — сказала їй, — тепер я знаю, на кого схожа. На тебе. Ти — найбожевільніша бабуся на світі!

— Спасибі, моя дорогоцінна, — усміхнулася вона й підібгала губи. Наче ось-ось розплачеться.

— Шкода, що я не зможу народити тобі правнучку, — вирвалося в мене. — Я буду останньою божевільницею у твоєму роду.

— Тсс, — прошепотіла бабуся. — Краще послухай, що хлопчина співає.

«Хлопчина» тим часом заспівав пісню Believe: «Усе починається з маленької іскорки, яка згасла б, якби твоє серце не мріяло зі мною. Де б я був, якби ти не вірила в мене?..»

— Так от, я мрію разом із тобою, — продовжила бабуся й стиснула мою долоню. — Ти не одна, люба.