Епілог

POV Стас

Вона хвилюється. Дуже. Це видно по тому, як випрямляє напружені плечі, як хмурить брови і поправляє волосся. Як зітхає, поглядаючи на двері аудиторії, притискаючи до грудей папку з презентацією свого проєкту Експоцентру. Я дивлюся на неї з боку і не можу не захоплюватися своїм Ельфом.

Цікаво, чи бачить ще хтось, які живі і надзвичайно чисті в неї очі? Яка гнучка талія і високі груди? Яка вона у мене ніжна і вродлива – в новій сукні й на підборах.

Так, знаю, я закоханий дурень, але не можу не спостерігати гострим поглядом за своєю дівчиною, коли вона в колі хлопців-однокурсників.

– Насть, – я обіймаю Ельфа за талію, м'яко пригортаючи до себе, – перестань хвилюватися. Ти багато працювала, у тебе все вийде. Видихни, чуєш, – цілу її в лоб. – І зберися! Не дай конкурентам обійти себе через невпевненість.

– Думаєш? – вона піднімає обличчя і з сумнівом зітхає. – Ох, Стас, якби можна було подорожувати в часі, я б зажмурила очі та розплющила, коли вже все буде позаду. Кажуть, декан запросив усіх провідних архітекторів міста. Навіть Брагінський буде. Про Дмитра Ясмінова я взагалі мовчу.

– Уяви, що його просто немає. Для тебе ніколи не було й не буде. Покажи всім, яка ти в мене розумниця та перспективний фахівець. Утри їм ніс, Ельф, – схиляюся до її вуха, – а я тебе віддячу і розслаблю. Обіцяю. Зроблю все, що хочеш. М-м, моя смачненька ...

На її щоках з'являється збентежений рум’янець, а на губах усмішка. Така вона виглядає ще привабливіше, і серце ниє, не бажаючи відпускати її від себе й на крок. От і добре, відволіклася. Вже пора заходити в аудиторію – разом з іншими студентами, і я бажаю Ельфу удачі. Сідаю на підвіконня з наміром чекати. Напевно, захист проєктів затягнеться не на одну годину, бо конкурсантів багато, але, все одно, не можу відійти від аудиторії. З деякого часу в моєму житті стало мало пріоритетів, і Ельф – під першим номером.

– Стас? Вітаю.

Марина Воропаєва. Зупинилася навпроти мене, усміхається здивовано. Симпатична блондинка, до якої я назавжди залишаюся байдужим.

– Як несподівано тебе тут зустріти, Фролов. Давно. Ти ж на переддипломній?

– Так. Дійсно, давно не бачилися. Привіт, Марино. Як справи? – питаю скоріше з ввічливості, ніж від реальної цікавості.

– Не дуже, – знизує дівчина плечима. – З навчанням не ладиться, Петька ось кинув, а тепер ще й одружився. Та ти, напевно, й сам чув.

– Чув, – погоджуюся. – Навіть на весіллі був. Але ж ти завжди знала, за ким він сохнув ще зі школи, хіба ні? Про це не знав тільки ледачий. Втім, як і про твоє парі, що Збруєв рік буде з тобою. Ви дійсно були разом досить довго, то ж спір ти виграла.

Маринка не бентежиться. Тільки не переді мною.

– Петька от не знав, і не дізнався. Я звикла до нього, з ним було дуже зручно. І потім, я не винна, що Дашка пішла тоді з тим хлопцем, коли нам з дівчатами було нудно. Я тільки попросила того Богдана допомогти. Якщо чесно, я скоріше була впевнена, що нічого не вийде, а воно бачиш, як ... Можеш засуджувати мене, Фролов, але мені хотілося бути щасливою. Щоб мене хтось кохав – так само сильно й віддано. Не вийшло, тепер розплачуюсь.

Ми знайомі з Воропаєвою досить давно, щоб бути один з одним гранично чесними.

– Дивно, Марино, що ти взагалі визнала такий обмін можливим і так довго обманювала себе.

– Ти помиляєшся, Стас, – посміхається дівчина. У нас з нею є що згадати, і усмішка не виходить доброю. – Себе я ніколи не обманювала, не думай. Дивно інше. Хтось за кимось сохнув у школі, а хтось когось ненавидів. Я ще пам'ятаю, як ти ненавидів свою зведену сестру, а тепер всі тільки й говорять про те, що вас із нею скоро можна буде привітати.

– Та було колись. Життя взагалі дивна штука. Але ти ж не думаєш, Марино, що я зараз виверну перед тобою душу?

– Ні, звичайно. Не настільки я наївна, Стас, аби повірити в те, що ти змінився. Просто ми їдемо, якщо ти чув. Побачила тебе, й раптом захотілось хоч трохи відвертості. Я й досі вірю, що якби тієї зими твій вітчим не привіз до вас у дім свою дочку, в моєму житті все склалося б інакше.

Вона не вимовляє це, мовчить, дивлячись з неясною надією, та я розумію її й без слів.

Ні, я б, все одно, ніколи не був з нею, та страшно й подумати, як би я жив, якби одного разу в моє життя не ввійшла худенька, синьоока дівчинка.

Я поганий актор, але мені доводиться зробити вигляд, що здивувався:

– Марино, ти впевнена, що хочеш говорити зі мною саме про це? Нічого не змінилося б, і ти це знаєш.

– Скажи, Стас, ти шкодуєш хоч про щось, що стосується нас із тобою?

Ну, це не складно, і я чесно відповідаю:

– Так, Марино. А ти? – дивлюся на неї пильно, згадуючи травму Ельфа, згадуючи Збруєва, і вона розуміє. Але замість відповіді розвертається і йде по коридору, повільно відриваючи погляд від мого обличчя, змушуючи дивитися їй услід. Дівчині, яка, можливо, ще стане щасливою.

Мій Ельф виходить з аудиторії з-поміж останніх студентів – збентежена, схвильована й розчервоніла. Йде до мене, не дивлячись ні на кого, тихо підходить, сповільняється в кроках, і раптом розквітає обличчям, міцно обіймаючи за шию.

– Стас, мій проєкт переміг. Переміг, уявляєш! Я так рада! Всі задоволені моєю роботою, і цей Дмитро нічого не міг сказати. Нічого! А тепер сам Брагінський запропонував мені практику в своєму архітектурному бюро. Він відомий навіть за кордоном! Стас, це чудо! Мені досі не віриться!

Вона тягнеться до моїх губ, і я підхоплюю її – радісну і щасливу, щоб поцілувати.

– Ти перемогла, Насте! Ти – чудо! Я не сумнівався в тобі ні на мить! Ти в мене ще станеш найвідомішим архітектором, і я буду тобою пишатися! Ну як, дзвонимо мамі Галі? Вони з Татом теж чекають на новину.

Ельф посміхається і киває:

– Дзвонимо!

– Стас, – гукає опісля, коли я допомагаю їй одягтися. – Вона була там, в аудиторії.

– Хто?

– Емма Леонідівна.

– Мегера з регаліями? – дивуюся, відчуваючи, що ця новина змушує мене замислитися. – Хм. І якого біса їй треба?

Ельф сумно зітхає, озираючись на двері.

– Я не відразу її помітила, було не до того, щоб розглядати всіх присутніх. А коли помітила ... Спочатку вона сиділа, мов королева. Я навіть злякалася, що втрутиться.

– А потім?

– А потім мені здалося, що вона плакала. Але я не впевнена, бо треба було захищати проєкт, і я постаралась абстрагуватися – все це не дуже приємно. Надто після її візиту до нас.

– Дивно, що вона прийшла подивитися на внучку, яка, за її словами, загинула, та ще й після того, як облаяла її сім'ю.

– Знаєш, мені навіть стало жаль цю Емму. Вона сиділа одна. Адже ми нічого про неї не знаємо. Може, її син має рацію і вона, дійсно, не такий уже й монстр?

– Ну, хай там як, а характер у неї таки стервозний. Та об Фролових вона зуби сточить, навіть вставні, то ж боятися її не варто. Якщо хочеш, ми можемо до неї підійти.

– Я не знаю, Стас, – Ельф піднімає на мене свої неможливо-сині очі. – Не впевнена, чи хочу. Поки не впевнена, та мені не байдуже, розумієш?

Розумію. Мені здається, я відчуваю цю дівчину краще, ніж самого себе.

Мегера сама гукає внучку, непомітно підійшовши зі спини, зупинившись за кілька кроків від нас.

– Насте ...

Дивиться на Ельфа з такою тугою в очах, що навіть мені стає боляче від її погляду, більше схожого на безмовне покаяння. Зараз перед нами не та жінка, що одного разу прийшла в наш дім. Ця, інша, Емма – зломлена, дійсно, викликає жалість.

Вона метушливо поправляє шарфик на шиї, мне сумочку біля грудей, дістаючи з неї, разом з рукавичками, пухкий конверт.

– Наостанок, дівчинко, візьми, – підходить ближче, простягаючи конверт. – Я знаю, що у вас зі Стасом скоро весілля. Будь ласка, не відмовляйся, це від щирого серця! Я дуже горда за тебе, внучко.

– Ні, – відрізаю я, притягаючи до себе Ельфа, і рука жінки несподівано здригається, гублячи конверт. Але вона тут же піднімає його, щоб знову простягнути.

– Це не гроші. Не тільки гроші. Стас, будь ласка, це наш з Миколою подарунок вам на весілля. Насті на весілля. Тут ланцюжок з кулоном та сережки. Я колись для Ані купила, але дочка так і не наділа. Будь ласка, діти, прийміть і вибачте мене ...

Вона вкладає конверт онучці в руку, яка стоїть абсолютно розгублена від почутих слів, і йде. Але Настя не була б собою, якби не покликала стару.

– Еммо Леонідівно! Наступної суботи в нас весілля! Якщо ми надішлемо запрошення – ви прийдете? Разом з сином? Здається, я й досі не знаю, чи є в Миколи сім'я, щоб запросити ...

– Немає нікого.

– Тільки спочатку я запитаю в батька.

У жінки на обличчі відбивається гамма почуттів, і одне з них я не можу сплутати ні з чим. Я й сам відчуваю глибоку любов до Ельфа.

– Я сама зателефоную Григорію, онучко. Повір, так буде краще.

– Насть.

– Ум-м?

– Що ти робиш?

– Збираюся поснідати ... Я так зголодніла, що зараз і тебе з'їм!

Вона підходить зі спини і обвиває руками мою талію. Доторкнувшись голими грудьми, грайливо кусає за лопатку. Я стою у ванній кімнаті напроти дзеркала і з бритвою в руці завмираю, зустрічаючи її пальці на своєму животі.

– М-м, які тверді кубики у цього хлопця. Так от ви який, містер Досконалість? Один, другий, третій ... Сніданок для Ельфа, обід, вечеря ... десерт .., – вона цілує мене в шию, торкається губами плеча. Погладжуючи живіт, пробирається пальчиками під гумку боксерів, і в мене вкотре обривається дихання.

– Насте, обережно, – чесно попереджаю свою дівчинку, розпливаючись в усмішці. – Ми проспали. Якщо ти запізнишся до університету ...

– І що ж буде? – Ельф піднімається на пальцях, щоб куснути мене за вухо.

– Пропустиш важливу лекцію або якийсь чортів колоквіум.

– Нехай.

– Не складеш залік і відростиш хвости.

– Нічого, справлюся.

– Будеш зубрити і не спати ночами.

– Подумаєш, – притискається щокою до спини. – Здається, не спати ночами стає нашою звичкою. М-м, я не бачила тебе чотири години, Стас, і жахливо скучила.

Її зізнання змушує мене насупитися.

– Ти зі мною зовсім не висипаєшся. Нічого не можу вдіяти з руками, вони небайдужі до синьоокого Ельфа. Може, їх зв'язати?

– Марно, Фролов. Це я небайдужа до тебе, особливо після душу. Ти пахнеш лісом, холодним туманом і очікуванням ... Тепер я розумію, як Сірий вовк заманив у свої тенета Червону Шапочку. Казки брешуть, вовк був страшним. Він був таким же сильним і красивим, як ти ...

Пустотливі пальці ковзають по мені, легко дряпають шкіру, губи цілують, і я відчуваю, як наливаюсь бажанням від цієї гри слів і дотиків. Від того, що бачу у відображенні дзеркала – прикриті довгими віями очі і м'яке волосся, розсипане по плечах.

Мій Ельф виявилася сміливою й чуттєвою в коханні, жадібною до пестощів, і я з задоволенням потураю їй. На моїх щоках і підборідді піна для гоління, але це вже нічого не міняє. Я хочу її і знаю, що буду хотіти завжди.

– Ти догралась, моя солодка! – повертаюся, аби підняти кохану на руки й зі сміхом, цілуючи, забрати в спальню. – Дідько з ним, з універом! Отже, будемо зубрити!

Так незвично бачити себе в костюмі. Зазвичай моя доля – футболки, джинси та шкіряні куртки. Чубчик падає на очі, і я зачісую його назад. Взявшись за лацкани піджака, поправляю його на плечах. Посміхаюся, уявляючи, як зараз в нашій спальні збирається Ельф. З самого ранку й до цієї хвилини Батя пильно стежить за тим, щоб я не пхав до дочки свій ніс, і мені не терпиться її побачити. Настільки, що я зараз навряд чи думаю про себе.

– Вернись до людей, Стас! Налітаєшся ще з Ельфом у хмарах, у вас все життя попереду! Давай, Вітьок, сфотографуйте мене з Фролом на пам'ять, а то завтра ніхто й не повірить, що ми знайомі.

Люков обіймає мене за плечі, розвертає обличчям до Рудого, і той відразу робить знімок своїм «айфоном».

– Так, Ілюшо, тримай нареченого, поки не оговтався. А тепер я! – Вітька Рудий передає телефон в руки друга, розчулено згрібає мене в оберемок і шкіриться в об'єктив, мов тиранозавр.

– Ще чого ?! Годі іржати, придурки! – приходжу до тями. – А ну, відвалили!

Та я надто люблю своїх друзів, то ж дозволяю сьогодні позбиткуватися наді мною.

– Терпи, Фрол! – сміється Люк. – Дай друзям юності забезпечити собі безбідну старість. Хто ж винен, що ти в нас тепер знаменитість. Це не наші з Рудим портрети виставили в галереї самого Груно Лісовського, ще й на видному місці. Твій! Так що терпи.

До мене, нарешті, доходить сенс сказаних слів, але Рудого з Ілюхою не вгамувати.

– Бродяга! – при зйомці відео Вітьок хмурить брови в об'єктив. – Мужик суворий і жорсткий, як саме життя! Він віддав серце королеві ельфів п'ять років тому, пройшов сім кіл пекла і сьогодні, нарешті, впаде до ніг коханої, навік підкорений стихією кохання! Хай же буде з ним на віки вічні погляд полярника і магія великого почуття!

Це ж Рудий, то ж дивуватися його патетиці марно. Залишається зціпити зуби й відібрати телефон:

– Вітьок, по шиї давно не отримував ?! Дограєшся! .. Чорт, це Мегера постаралася! Ми з Настею тільки вчора дізналися. Думали, цьому Груно малюнок для розбору на майстер-класі потрібен. Хто ж знав, що так вийде.

– Та не переймайся так, Фрол! – посміхається Бампер. – Ти не уявляєш, в якому захваті Карлівна. Все заспокоїтись не могла, коли тебе впізнала. Ну, ми з Ілюхою й нашими дівчатками рвонули подивитися. Гарний же, чортяка! – Вітька на правах старшого друга куйовдить мені волосся. – Чого скромничати!

Дійсно, чого? Та ще й у такий день. І я, махнувши рукою на все, щасливо посміхаюся друзям.

– Так це не я. Це все моя Настя!

– До речі, Стас, – між іншим зауважує Рудий, припинивши сміятися й ховаючи «Айфон» у кишеню. – Днями Лом до клубу заїжджав, питав про тебе.

– Саня? – я дивуюся, вже встигнувши забути про недавнього суперника з вуличних перегонів. – Навіщо?

– Реваншу хоче. Він спортбайк новий купив, обіцяє зробити тебе на нашій трасі. Просив допомогти. Ти з деяких пір став недоступним для колишніх приятелів.

Я знаю, що Рудий – хитрий лис, та мені не потрібні інші друзі. І життя на вістрі – не потрібне.

– Ні, Вітьок. Пошли Лома під три чорти. Скажи, Фрол уже своє від'їздив і приз отримав. Більшого йому не треба.

Вони з Люком переглядаються, і я розумію, що перевірку пройшов.

– Що ж, Стас, оце, я розумію, чоловіча розмова, – простягає мені руку Ілюха Люков, схвально ляскаючи по плечу. – Подорослішав мужик! Весілля справимо, а там і прийде пора серйозними справами зайнятися.

Я знаходжу матір на кухні. Ошатна й зібрана Галина Фролова стоїть біля вікна і курить у кватирку. Задумливо дивиться у двір. Я підходжу до неї, обіймаю за плечі, і вона тут же накриває мою руку теплою долонею.

Скільки себе пам'ятаю, ці руки завжди були теплими. Часом важкими для неслухняного хлопчика, але незмінно ласкавими та справедливими.

– Ти обіцяла Баті кинути курити ще минулої зими. І ось знову.

– А я й кинула, синку, – гасить вона сигарету об попільничку. – Це так, від хвилювання затягнусь іноді. Не говори Гриші, лаяти буде. Не хочу його засмучувати.

– Не скажу.

– Рівно п'ять років тому Настя увійшла в цей дім. Мені здається, в той день навіть погода була, ось як сьогодні. Ти пам'ятаєш? У нас були гості, й ми не знали, приїде Гриша чи ні.

– Так, пам'ятаю, – відповідаю, разом з матір'ю дивлячись, як за вікном тихо пролітає сніг. – Я тоді знову нагрубив Вірі, й ти прогнала мене з-за столу.

– Так. Я пам'ятаю цей день так само добре, як той, коли народила тебе і мені вперше показали зморщений, крикливий згорточок. Тоді я вперше відчула, що таке, коли бачиш дитя і розумієш, що воно твоє, і не можеш його не любити. Розумієш, про що я кажу?

– Розумію, мам.

– Досі не вірю, що це майже сталося. Що ви обоє виросли і прийшли одне до одного. Як же я боялася, що завадила, розлучила. Ти був, як смерч. Мені здавалося, моїх рук не вистачить утримати тебе. Але я сподівалася на час і на ваше почуття. Ми обоє з тобою полюбили нашу дівчинку – з першого погляду. А сьогодні я щаслива, по-справжньому щаслива, як може бути щасливою мати.

Вона повертається і дивиться на мене, м'яко торкається долонею обличчя.

– Стасько, ти завжди був тільки моїм сином. Я знаю, в твоїх грудях б'ється віддане серце. Дивись, бережи своє щастя, синку. Будете ви з Настею щасливі, то й ми з Грицем, поруч з вами – також.

Я тулю матір до себе, цілую в щоку, прибираючи великим пальцем її сльозу, що скотилася. Мені завжди було за що поважати цю жінку.

– Мамо, я люблю тебе. Я справді твій син. Все буде добре, чуєш? Це тільки початок, і дуже скоро ви з Татом станете ще щасливішими, ніж сьогодні. Принаймні, ми з Настею абсолютно в цьому впевнені.

Здається, я спантеличую матір, і вона з тривогою поглядає на мене, упираючись руками в плечі.

– Що ?!

А я сміюся:

– Спокійно, пані директорко! Все тільки в планах! Ну, а зараз прийми від свого Стаська квіти, ти заслужила, – м'яко вкладаю букет їй рук, перш ніж вийти на подвір'я в очікуванні своєї нареченої.

– Нам пора!

Автомобілі прибрані стрічками та квітами, двір наповнений гостями. Навіть Люков привіз на весілля свою гарненьку пташку, залишивши доньку Машку на Великого Боса і його дружину. Пізніше ми ще посміємося з того, як цей грізний господар міста зачастить до дітей з телефонними дзвінками-звітами про зміну підгузків і про годування. А зараз я бачу Іллю з Горобчиком, Рудого зі своєю Колючкою, Збруєва з Дашею – всіх задоволених і радісних, і повертаюся до дверей будинку, щоб зустріти, нарешті, свого Ельфа.

Настя виходить в білій сукні – темноволоса, з ніжними орхідеями в м'яких локонах, така красива у весільному вбранні, що при погляді на неї завмирає серце. Дух перехоплює від округлих плечей і синяви очей, що зараз знайшли мене з-поміж інших. Спускається сходами ганку під руку з батьком, дивлячись просто перед собою, і друзі сміються, коли я настільки ніяковію від її вигляду, що не одразу роблю крок назустріч власній казці.

Легке пишне мереживо, ніжна шкіра і губи, квіти у волоссі – Ельф схожа на сніжну німфу, повну життя й обіцянки, і я знову кажу їй, що вона в мене казкова дівчина. Я шепотів їй це всю ніч, але як тільки наші руки стикаються, слова вириваються самі:

– Я люблю тебе, Насте. Кохаю…

Виявляється, у щасті їх вимовляти легко.

Повторюю освідчення сотні разів, аж поки Ельф – найкрасивіша в світі наречена – не стає моєю дружиною, і готовий повторювати все життя.

Хтось кричить «гірко», хтось бажає щастя, хтось радіє за нас, а ми все цілуємось і цілуємось, знайшовши й отримавши одне одного, і вже над силу – відпустити одне одного.

POV Настя

Арно не прилетів на весілля. Знаючи його відчайдушність, режисер театру в найостаннішу мить пригрозив Бонне розірванням контракту, і квиток довелося здати. Але коли француз телефонує нам зі Стасом і заходиться щирими вітаннями, він повідомляє, що запрошує мене з чоловіком в Париж на весь сезон Різдва.

– Я гарантую, Стейсі-Белль, що це буде незабутньо! Нічний Монмартр – казково красивий! А є ще театри, манежі, новорічний Діснейленд. Приїжджайте зі Стейсі, я буду чекати!

– Скажи йому, Насте, що приїдемо! – відгукується Стас. – Ось Вітьку візьмемо і приїдемо! Якщо ноги не вирвемо, то з нагоди шию намилимо, щоб він всілякі фотки, компрометуючі наше чоловіче лібідо, в «Інстаграмі» не постив!

Коли ми з Танею побачили фотографії наших хлопців у нічному клубі з Бонне, то сміялися до кольок. Не знаю, чим і як їх обпоїв Арно, але свої знімки в обнімку з хлопцями він отримав. А на одному навіть примудрився поцілувати Рудого в щоку.

– Чорт, крихітко Белль, здається, я загрався.

Голос у друга розгублений, і я тут же зосереджую увагу на його проблемах.

– В сенсі? Арно, ти лякаєш мене. Щось трапилося?

Поруч напружується Стас.

– Та як тобі сказати ...

– Бонне, не ходи колами, – прошу я. – Кажи як є!

– Схоже, я стану татом.

– Що? – оце новина. – Тобто?!

– Пам'ятаєш блондинку Сюзет, я тобі про неї розповідав?

– Звісно.

– Так ось, по-моєму, ми з нею всерйоз загралися в гру «Убий нудьгу з кращим другом». Принаймні, я вчора остаточно послав Леона під три чорти і весь день ходив, як дурень.

– Нічого собі! І що ви з Сюзет вирішили?

– Спробуємо жити разом – чому б і ні. Вона мені подобається, я їй теж. Ти ж знаєш, Стейсі, я не з тих, хто залишиться в стороні.

– Що там, Насте? – Стас із Віктором дивляться на мене, і я здивовано знизую плечима:

– Та ось ... Здається, Арно скоро стане татом.

Посміхаюся, слухаючи веселий щебет друга, аж поки хлопці, переглянувшись, не відбирають у мене трубку і не кричать в унісон:

– Вітаємо, чуваче! Наша людина!

Нашу першу зі Стасом ніч у новому статусі ми починаємо з розмови. День пройшов чудово, нам стільки всього побажали доброго, подарували напутні слова на самостійне й довге спільне життя, що ми досі перебуваємо в атмосфері свята ...

– Стас, я хочу тебе про дещо попросити.

– Так, Ельф.

Я лежу в чоловіка на грудях, і він ласкаво перебирає моє волосся.

– Облишмо кудись їхати. Я розумію, що батьки хочуть як краще і квартира в новобудові – чудовий подарунок, але ... У мене так довго не було сім'ї. Мама Галя, ти, тато – всі ви стільки років були від мене далеко. Давай залишимося тут хоч трохи, га? Я люблю цей будинок. Будь ласка, – лоскочучи кінчиком носа його ніс і цілуючи кохані губи, – м?

Навіть у темряві відчуваю, що він усміхається.

– Коли ти так мене просиш, я не можу відмовити. Добре. Але колись у нас все одно з'явиться свій будинок ...

– Звісно. Тільки нехай це станеться трохи пізніше.

– У мене також є умова, Ельф.

– Я так і знала! – сміюся. – Ну й хитрий ти жук, Фролов! Але так тому й бути, містер Досконалість, – торкаюся губами сильного плеча, – я згодна.

Він перекидає мене на подушку і нависає наді мною. Довго й ніжно цілує губи, шию, груди ...

– Насте, і це теж, – шепоче у вухо, – але я про інше.

– Про що ж? – питаю так само тихо, погладжуючи спину.

– Колись ти залишила на моєму підвіконні вірш. Пам'ятаєш? Про те, що не вернешся до мене. Я досі зберігаю його.

– Так, – спогад тут же знаходить мене і змушує усмішку потьмяніти, – пам'ятаю.

– Він мені пам'ятний болем і тугою за тобою. Але я не хочу пам'ятати його. Я хочу, щоб ти написала інший вірш. Будь ласка, Ельф, зроби це для мене.

І я не можу йому відмовити. Я теж хочу пам'ятати зовсім інше. Його очі, усмішку, губи, його ласкаві руки та слова: «Я кохаю тебе».

І я обіцяю:

– Добре, Стас, напишу. Неодмінно напишу!

Як багато облич я стрічала чужих,
Як же часто я чула сторонні розмови,
Я про рідних людей не почула і слова,
Не про мене тоді суперечки були.

Провулки, проспекти та інші шляхи…
Немало пройшла я, допоки блукала:
Тебе я забути назавжди бажала,
Коли від кохання тікала в світи.

Але довіряти не варто, не треба
Пустому білету з порожнім штрих-кодом.
Втікала я полем, стежиною, бродом,
Та вийшло, мій шлях – не від тебе ... до тебе!

 Хтось кинув минуле й сторожко ступив,
А хтось пам'ятає і очі, і руки.
Я вже повернулась – не буде розлуки.
Не відданих більше не буде боргів.

 Поривчастий, ніжний, єдиний, жаданий.
Шалений мій, тільки тобою жива.
Мене лиш взаємна любов берегла.
Люблю тебе, милий! Повір же, коханий!