Розділ 10

Чорна сукня Ліліт, яка облягала її тіло, була з глибоким вирізом спереду й навіть злегка коливалася на вітрі, коли жінка рухалась. Її присутність викликала у багатьох відчуття захоплення та боязні. Дехто відкрито дивився на неї, не приховуючи зацікавленості, інші, відводячи очі, намагалися приховати первинний страх.

— Мамо, чому ти знову тут? — здивовано вигукнула Ісабель.

— Чому ти не повідомила, що на тебе напала фейрі?

— А що, у твоєму пекельному царстві з’явився мобільний зв’язок? А який оператор?

— Ха-ха… — фиркнула Ліліт, обійнявши доньку.

— Прошу, не чіпай фейрі. Через нас вони й так настраждалися!

— Я ще подумаю… — відсторонилася від доньки.

Ісабель зітхнула.

— Якщо ти хоча б трішки дійсно любиш мене, то послухаєш і не будеш їх катувати.

— А це вже маніпуляція, — закотила очі Ліліт.

— Це прохання!                               

Тим часом два гончака, Баргрим — в образі німецької вівчарки, і Шагарт — доберман, кілька секунд пропалювали одне одного поглядами.

«Що, доки мене немає в царстві Ліліт, ти за головного?»

«Баргриме, я завжди був головним!»

«Це ти так думаєш!»

Коли матір і донька повільно рушили, гончаки в такт покрокували слідом за ними. Ліліт, ніби не помічаючи поглядів оточуючих, злегка посміхнулася, спокійно й впевнено крокуючи вулицею, немов вона — господиня цього міста. Вона знала, що її присутність не могла залишити байдужими. І навіть у спокійній ході відчувалася сила, яка наводила шанобливий страх.

— А що це за молодий чоловік був поряд із тобою? — перевела погляд на доньку. — Такий красунчик!

— Мамо! — округлила очі Ісабель. — Ти зараз серйозно?

— Звичайно серйозно! Мені ж цікаво, що відбувається у твоєму житті.

— А відбувається те, що сьогодні Талгарон напав на мадам Жозефін.

— О. Як цікаво. Значить, Жозефін оселилася тут. Тепер зрозуміло, хто тобі про все розпатякав.

— Не смій завдати шкоди мадам Жозефін! Я сама змусила її про все розповісти!

— Ти використала силу підкорення! — засміялась Ліліт. — Ах, моя дівчинка! Сподіваюся, їй було боляче!

— Їй не було боляче! Я робила все акуратно!

Ліліт скривила гримасу й фиркнула. Між ними запала напружена тиша.

Баргрим, крокуючи поряд із Шагартом, мимоволі пригадав, як Ліліт вдихнула в них життя. Вони були її першими гончими, тінями її волі, породженими для служіння. Свого часу він вважав цей зв’язок нерозривним. Але з роками щось у ньому стерлося, змарніло. Поклик Ліліт більше не лунав у його грудях, як раніше. Тепер там бився інший імпульс — глибший, сильніший. Не наказ, не страх. Зв’язок. Теплий і живий. Єдиною у всьому Всесвіті, з ким його щось по-справжньому єднало, була Ісабель.

— Я взагалі-то хвилювалася, — першою порушила тишу Ліліт.    

— Я запам’ятаю цей момент! — легко усміхнувшись, кивнула Ісабель.

— І поверни те, що без дозволу взяла! — Ліліт скосила погляд на доньку.

Ісабель хмикнула й зупинилася.

— Рубін Іргала. Ти прийшла заради нього, а не через те, що хвилювалася за мене!

— Ох, — розвела руками Ліліт. — Не перебільшуй! І звідки в тебе така… сентиментальність?

— Ну точно не від тебе, мамо! — знизала плечима Ісабель і мигцем поглянула на Баргрима й Шагатра, які зупинилися біля них і мовчки спостерігали.

— Навіщо ти взяла його?

— Коли поселення фейрі було знищене, я спустилася у твоє володіння. Хотіла… утім вже не важливо, що я хотіла від тебе! — емоційно промовила Ісабель, і Ліліт стиснула вуста й примружилася. — Я взяла рубін Іргала, запозичила його, щоб знайти слід демонів і помститися їм за фейрі. Я розповіла правду. А тепер ти говори, навіщо він тобі?

— Дехто звернувся до мене за допомогою, — обережно почала говорити Ліліт. — І вся справа в тому, що доки Люцифер у клітці, його казну, де він зберігав всякі дрібнички, — пограбували.

Ісабель хмикнула й захитала головою.

— Дехто пограбував казну з всякими дрібничками того самого? Це звучить не правдоподібно й абсурдно.

В очах Ліліт запалав вогонь. Вона схопила доньку за руку й, стиснувши її, прошепотіла:

— Демон Мамон так не вважає. А рубін Іргала допоможе знайти того, хто викрав спис. Люцифер був ще тим параноїком і тому створив зброю, той самий спис, який здатний знищити Вищих демонів і Герцогів Пекла. Це тобі не нижчих демонів винищувати. А я особисто не хочу на собі перевіряти його міць.

Ісабель висмикнула руку й, прискіпливо зазирнувши в очі матері, в яких ще бушував вогонь, тихо промовила:

— Рубін Іргала в мене вдома. Надійно захований у скриньці. Одна твоя маленька краплинка чорної крові, і ти знайдеш його.

— У тебе вдома? Взагалі-то, той будинок і це місто не твій дім, Ісабель! — фиркнула Ліліт.

— Ох, мамо, не перебільшуй! — кивнула Ісабель і почала повільно йти. — І в кого ти така… сентиментальна?

— До речі, до мене дійшли чутки, що в місті з’явилися мої фани!

Ісабель зупинилася й оглянулася. Ліліт, оглянувшись, хижо посміхнулася й додала:

— Ці виродки, прикриваючись моїм іменем, роблять жертвоприношення. А насправді слугують іншому демону! — скривилася й поправила своє довге волосся. — Такого приниження я ще не відчувала з моменту, коли мене вигнали з Раю.

— І що ти плануєш робити?

— Мерзенні покидьки сектанти. Я ніби знову стала посміховиськом! — стиснула кулаки. — Хтось навмисно хоче зруйнувати мою неперевершену репутацію. Знайду тих фанатиків і…

— Чекай. Не продовжуй! Я сама їх знайду!

— О, заступишся за мою честь? — посміхнулася Ліліт.

Ісабель затамувала подих і поглянула на Баргрима.

«Калеб переслідував Мойру. І ця дівчина раптово з’явилася й почала переслідувати мене. Може, Ліліт і перебільшує... Однак все ж — варто перевірити. Якщо хтось справді чинить злочини, використовуючи її ім’я, — це не просто підло. Це схоже на пастку. І, можливо, ця пастка — для мене?»

«Мені та дівиця відразу не сподобалася. А тепер… якось усе надто ідеально збігається. Ще й той клятий спис викрали. Хтось розставляє на пекельній шахівниці гравців».

Ісабель, перевівши погляд на матір, кивнула й промовила:

— Я врятую життя.

— Що? — вигукнула Ліліт, утім Ісабель і Баргрим вже відійшли від неї і побігли на інший бік вулиці. — Шагарте, ти це бачив? Яка неповага!

— Рада була зустрітися, ма! — оглянувшись, вигукнула Ісабель і помахала Ліліт рукою. — І забирай рубін, якщо він тобі так дійсно потрібний!

«Бувай, Шагарте! Й образ добермана в тебе крутий!» — ментально звернувся Баргрим, і вже за секунду вони зникли за рогом будинку.

— Гм… скільки довкола світла, що прям верне, — закотила очі Ліліт й оглянулася. — Ходімо, Шагарте. У нас і так багато важливих справ. Потрібно забрати рубін й Асмодею якусь підлість зробити. Щоб не розслаблявся, сучий син!

Ліліт розвернулася й повільно рушила далі, неспішно ковзаючи поглядом по місту. У кількох метрах попереду стояла пара. Чоловік міцно обіймав жінку за талію, щось ніжно шепочучи їй на вухо. Вони виглядали надто щасливими. Надто безтурботними.

Ліліт хижо усміхнулася й підступила ближче. Довгими чорними нігтями провела по плечу чоловіка. Той здригнувся й озирнувся.

— Ви хто? — розгублено промовив він.

— Джеремі, хто це така? — вибухнула жінка.

— Ох, він тобі зраджує, дурепо! — солодким, аж нудотним голосом прошепотіла Ліліт, схиливши голову набік.

— Я ніколи б… — почав чоловік, але в його голосі щось зрадницьки затремтіло.

Ліліт засміялася — голосно, зловісно, аж ліхтарі поруч згасли.

— А вона, — кивнула на жінку, — вагітна. Але не від тебе, любчику.

— Ти… ти звідки знаєш?! — прошепотіла жінка й вже за мить прикрила долонею рот.

— Я все знаю, солоденька. Бо я — правда, якою ви боїтеся дихати, — прошепотіла Ліліт і відійшла.

Позаду неї почалися крики.

— Ти мені зраджував?! Іще й питаєш, хто батько?!

— Це якась… якась божевільна! Я тебе кохаю! А ти вагітна від іншого!

Ліліт ішла далі, не обертаючись, насолоджуючись енергією зламаної довіри. Очі її спалахнули вогнем.

— Люди… такі передбачувані, — прошепотіла вона й вже за секунду разом із Шагартом зникла в язиках полум’я, лишивши за собою крики, прокляття — і запах сірки.

Ісабель і Баргрим йшли вулицею й оглядалися по сторонах. Французький квартал розгортався перед ними, як стара, трохи пошарпана, але все ще розкішна книга. Під ногами рипіла бруківка, а з вузьких провулків долинали звуки джазу, змішаного з приглушеними голосами — хто співав, хто сварився, а хто молився. Десь поруч пахло смаженим беконом, квітами, ромом і ще чимось невловимо магічним — як ніби місто дихало якимось своїм древнім життям.

Балкони над їхніми головами були прикрашені кованими решітками й плющем, який сповзав із них, ніби змії. У деяких вікнах, попри день надворі, мерехтіли свічки, у дворах — статуї святих поруч із вуду-оберегами. Місто ніби жило одночасно в кількох світах.

«Ну, і як нам знайти ту Мойру?» — зупинившись, розвела руками Ісабель.

«Задай правильне питання, — захитав мордою Баргрим. — Де саме в Новому Орлеані збираються сектанти?»

«Якби ж я знала», — зітхнула Ісабель.

«Можливо, дізнаємся в перевертнів?»

Баргрим підняв морду й поглянув на Ісабель.

 «Про кого ти говориш?» — склала руки по бокам.

«Чую голоси й вовчий запах. Ходімо за мною, бідося».

«Бідося? Чому це ти ображаєш мене?» — обурилася Ісабель.

«А кому це ти пропонувала свою допомогу в пошуках незнайомого тобі перевертня? Це ти так хвилювалася за долю вовчиці Амари чи просто хотіла бути поряд із Калебом?»

«Йди в баню, Баргриме!» — подумки фиркнула Ісабель і почула його сміх.

Вони зайшли в провулок і побачили кількох молодиків, які грали в бейсбол. І серед них були два друга Калеба.

Баргрим повернув морду й вискалився.

«А можна я на них рикну?»

«Можна!» — кивнула Ісабель.

Вона зробила кілька рішучих кроків уперед, наближаючись до молодиків. Її голос, як і завжди, був голосним і впевненим.

— Всім привіт, молоді та завзяті! — вигукнула Ісабель, підходячи ближче.

Молодики перервали гру, і їхні погляди одночасно зупинилися на ній. Вони переглянулися між собою, обираючи, хто з них відповість. І тут один із них, не соромлячись, зухвало запитав:

— І що тобі потрібно, дорогенька?

Тайрон, який стояв трохи осторонь, зупинив його жестом руки. Потім, без зайвих емоцій, підійшов до Ісабель. У цей момент Баргрим, ставши спереду, огризнувся й злісно вишкірився, майже схожий на тварину, яка захищає свою територію. У ту ж мить очі Тайрона заблищали яскраво-жовтим відтінком.

— Вгамуйся, вовчику! У мене до тебе буде лише одне питання! — голос Ісабель став ще рішучішим. — Де живе Мойра?

Тайрон, здавалося, розважливо змигнув.

— А ти зухвала! — відступив на кілька кроків убік від Баргрима. — Навіщо вона тобі?

— А це вже моя особиста справа! — Ісабель спокійно склала руки за спиною, не знижуючи пильності. — Ну так що, скажеш? Будь ласка.

Тайрон облизнув губи й, звузивши очі, перевів погляд на Баргрима. Це було те саме зацікавлене око хижака, яке вгадує свою здобич.

— Твій пес не той, ким здається, — тихо мовив він, як би відкидаючи її питання.

Ісабель не витримала й закотила очі.

— Так-так, мені вже про це говорили! Ну так де живе Мойра? — промовила вона, злегка зітхнувши, і вже обдумувала, щоб застосувати проти нього силу підкорення.

Однак зненацька до них підійшов Бред. У його голосі не було емоцій, він здавався спокійним і байдужим до ситуації.

— Востаннє Мойру бачили біля старого будинку неподалік кладовища Святого Людовика. Не помилишся, адже на стіні будівлі зображений химерний символ змії, яка поїдає свій хвіст, — промовив він тихо. — Місцеві обходять той будинок, вважаючи, що то прокляте місце.

Ісабель кивнула.

— Щиро дякую, — додала вона й, не чекаючи на більше пояснень, розвернулася та пішла.

Бред, поглянувши на Тайрона, сухо додав:

— Нехай сама розбирається з тією фанатичкою. Ходімо, продовжимо гру.

«Як все виявилося просто й легко. Знайшли двох перевертнів, в яких перевищує тестостерон, запитали й тут же отримали відповідь».

«Сподіваюся, що той Бред сказав правду», — примружилася Ісабель.

«Навіть якщо й сказав не правду, то хоча б прогуляємося містом. І я ще не був на місцевому кладовищі. Цікаво, як там у них все облаштовано!»

«Баргриме, з яких це пір тобі цікаві кладовища?»

«А, я ж забув, ти ніколи не мала справу зі злісними примарами. А це так буває весело!»