Здрастуй, світ. Мене звати Долорес

— Тієї ночі, коли ти втекла, перелякана до чортиків, — думаєш, я пішов? Залишився. І не дарма. Ти кричала так голосно, що перебудила весь будинок. Потім кричав твій брат. Кричав як божевільний: «Тільки посмій піти! Тільки посмій піти!» Потім я почав барабанити у двері, думаючи, що він б’є тебе. Мені ніхто не відчинив. Зате за кілька хвилин приїхала швидка. Лікарям відчинили. А потім тебе вивезли з дому із закривавленим обличчям. Я був упевнений, що це справа рук твого брата. Налетів на нього, був готовий убити, укласти обличчям у землю, дати будь-які свідчення! А потім він схопив мене в оберемок і змусив слухати те, що говорить. І тоді я відчув себе просто… Ти хоч уявляєш, що я відчував, Долорес? Ти хоч уявляєш?

Я не змогла нічого відповісти. Якщо потрібно було відповідати.

— Ти повинна була все розповісти, чорт забирай!

— І ти б усе одно поцілував мене? — запитала я із сарказмом.

— Звичайно, — пожартував Джессі. — Я ж, трясця, обожнюю укладати дівчат у реанімацію! Ти з таким же успіхом могла б попросити побити тебе до півсмерті. М’ясником — ось ким я себе почував! Господи, а якби ти померла?

— Я і так помираю, Джессі. Щодня. Кожна доба — крок до могили. Просто з поцілунками вмирати веселіше.

— Це чудово, якщо твоя своєрідна філософія допомагає жити, Долорес, але… вона неправильна. Збочена. Вона угробить тебе завчасно.

Мені здалося, що він ось-ось кине слухавку, і я спробувала якнайшвидше порозумітися:

— Джессі, можливо, я роблю помилки. Жахливі. І не беру до уваги почуття інших людей… Я так довго жила поза соціумом, що, можливо, не вмію зовсім цього робити. Але я хочу вчитися. Хочу змінюватися. Хочу мати друзів. У нас, ясна річ, нічого не вигорить, але… ти можеш приїхати просто як друг? Поговорити про що-небудь. Мені було добре з тобою.

— Вибач, гадаю, це погана ідея… Сподіваюся, ти видужуєш, — і він обірвав дзвінок.

Я не відразу повірила, що він усе-таки кинув слухавку. Бог телефонних гудків сміявся мені у вухо. Я впустила мобільний у складки ковдри й, напевно, стала білішою за простирадло, тому що медсестра підійшла й заглянула мені в очі.

— Дитинко, якщо хлопець відмовляється приїхати, коли ти в лікарні й просиш про це, то… він не вартий того, щоби про нього взагалі думати.

— Він дуже злиться… І має право…

— І вже тим більше не варто шукати цьому засранцю виправдання!

***

«Егоїстична, безсовісна, безвідповідальна, божевільна, недолуга…» — вони наче змовилися. Вважали мене мало не самогубцею. А мені всього лише захотілося поцілувати хлопця. Захотілося того, чого хочуть усі дівчата в моєму віці. Утім, у моєму випадку поцілунок і спроба самогубства — це одне й те саме.

Напевно, усі найжахливіші помилки починаються з маленького невинного бажання. Тобі хочеться гарне селфі — й ось ти вже лізеш на дах. Хочеться уваги — і ти біжиш на зустріч із незнайомцем з інтернету. Хочеться подорожей та адреналіну — чіпляєшся за останній вагон потяга. Хочеться незнайомих відчуттів — і ти пхаєш дивну таблетку в рот.

Але кому хочеться думати про наслідки? Адже це нудно.

Незабаром мене виписали й відправили доліковуватися додому, в Атлон. Я повернулася в рідну домівку, і ми влаштували велике свято: тато, мама, я, Сейдж, Мелісса й бабуся, яка приїхала з Донегала.

Переді мною поставили тарілку шалено смачної їжі, що пройшла мислиму й немислиму обробку. Мама прикрасила будинок і запалила свічки. Бабуся ввімкнула Джастіна Бібера й весь вечір муркотіла собі під ніс: «Якби я міг помер-ти-и-и-и-и у твоїх руках-а-а-а-ах, я був би не проти…», — поки мама на неї не шикнула. Тато відкоркував пляшку шампанського й налив усім (крім мене) по келиху. Сейдж весь вечір обіймав мене від імені всіх членів сім’ї: «Це від бабусі, це від тата, це від мами. А ось від мене не дочекаєшся, я все ще злий, дуже злий».

— Тут тільки Гейзел бракує, — зауважила я. — Бабусю, потрібно було її теж привезти!

— Гейзел занадто стара для таких поїздок, нехай відпочиває, — відповів за бабусю Сейдж, за що дістав від бабусі нищівний погляд. Хто-хто, а Аманда Стенфорд не потребує секретарів.

— Я обіцяла їй, що пограю з нею, й ось як вийшло… Коли я зможу знову поїхати в Донегал?

Родичі ніяково переглянулися. Це все через Джессі. Якщо й дозволять тепер знову поїхати в Донегал, то очей із мене не спустять…

— Я не шукатиму з ним зустрічей, клянуся! Просто хочу до своєї собаки. І зробити те, що обіцяла.

— Лорі, час не найкращий… — сказав Сейдж.

— Навіть не знаю, люба, — сказала мама.

— Долорес, обговорім це пізніше? — сказав тато.

— Так, скажіть же їй, нарешті! — психанула бабуся й допила одним махом увесь віскі в склянці.

— Сказати що? — насторожилася я.

Сейдж підійшов до мене й міцно обійняв, а потім сказав те, що я мала колись почути, але тієї хвилини виявилася зовсім не готовою…

— Гейзел померла. Мері знайшла її вранці біля каміна. Ми вже поховали її… Вибач, що не сказали раніше. Час був невідповідний.

І на цьому свято закінчилося.

Я пішла у свою кімнату оплакати втрату. Ближче до ночі прийшла бабуся, і я зажадала подробиць. Краще б не вимагала… Вона розповіла, що Сейджу довелося посадити акіту на прив’язь, поки лікарі забирали мене. Собака божеволіла, не хотів відпускати, збиралася захищати до останнього. Від усіх одразу. Гейзел бачила моє тіло, чула крики, відчувала запах моєї крові. Думаю, усе, що сталося, стало шоком для неї і зупинило її серце.

Якби я знала, що таке можливо, що тварина здатна так глибоко переживати хворобу свого господаря, я б ніколи, ніколи, ніколи не доторкнулася до Джессі.

— Я винна в її смерті…

— Не можна сказати напевно, але про одне ти маєш пам’ятати: твої вчинки впливають не тільки на твоє життя, а й на життя твоїх близьких. Ти руйнуєш свою стелю, а балки падають і на їхні голови теж. Кидаєш вази на підлогу, а осколки ранять тих, хто поруч… Долорес, перш ніж зробити що-небудь… настільки ризиковане… уяви вбитого горем Сейджа, батька, що плаче, маму, що впала в шок, мене, що п’є серцеві краплі. Домовилися?

— Звучить так, ніби я зовсім не належу собі.

— Не належиш.

— А коли я почну належати?

— Коли чужий біль почне хвилювати тебе більше, ніж власний.

***

Смерть Гейзел залишила на мені незгладимий відбиток. Нового дня я просто не змогла змусити себе піднятися з ліжка. Немов вимкнуло якийсь внутрішній генератор, я відключилася від світобудови — й енергія покинула мене. Не хотілося рухатися, їсти, говорити. Я просто лежала в ліжку, зрідка впадаючи в схожий на сон стан. Але цей сон тривав недовго й зовсім не приносив полегшення.

Мене вивели із цього стану медикаментозно, коли помітили, що я почала стрімко втрачати вагу. Батьки та лікарі почали буквально вливати в мене якісь ліки, які змусили померлий «генератор» знову працювати. Уперше за довгий час мені стало цікаво, що відбувається за вікном і що буде на вечерю.

Я потроху прийшла до тями, але зрозуміла, що ще один такий удар не переживу. Моя психіка не надто пристосована для поодиноких битв. І мені не можна залишатися самій, якщо якась біда раптом схопить за шкірку й жбурне обличчям об землю. Я просто не виживу, не переживу ще одну втрату.

***