Розділ 9

Звонар зі своїми хлопцями примчав уже за десять хвилин, як і належить бригаді Швидкої допомоги. Але перед виїздом він чесно застеріг, що якщо в дорозі станеться щось невідкладне, то помсту доведеться відкласти до наступного разу. Я погодилася — адже будь-який шанс завжди кращий, ніж його відсутність! І коли однокласник постукав у двері — за домовленістю тихо, так, щоб не сполохати боксера раніше часу дзвінком, я вже чекала на стрьомі й одразу ж відкрила.

— Де потерпілий? — суворо поцікавився Мишко, входячи до передпокою з трьома міцними хлопцями в синій екіпіровці, позначеній емблемами червоного хреста, та ношами під пахвами.

— Там! — радісно пискнула я і, відстрибнувши під стіночку, тицьнула пальцем у бік закритої вітальні. — Там він — гад такий!

Михайло скрутив пальцями знак «ок», напустив на себе зосереджено-серйозний вигляд, підступив до дверей і затарабанив у них кулаком. Бам-бам-бах! Без зайвих церемоній.

— Швидка допомога! Двадцять третя бригада! Негайно відчиніть! — скомандував не гірше за військового на плацу. — Чекаємо дві секунди та входимо без подальшого попередження! Один, два…

За дверима щось грюкнуло, бухнуло, почулася гучна лайка (схоже, Халк звалився з ліжка), а слідом злякано заверещала його подруга: «Єгорчику! Що відбувається?!»

Утім, двері стрімко розчинилися — боксер умів рухатися і швидко піднявся. Вдершись у відкритий отвір, роздмухуючи ніздрі, остовпіло витріщився на непроханих гостей.

— Гей! Якого біса?! Ви хто такі! Звідки тут взялися? — загарчав господарем житла, оглядаючи чотирьох незнайомих чоловіків на своїй території.

Мишко не підвів. Ткнув обмотаному простирадлом Халку в ніс посвідченням.

— Спокійно, здорованю! Міська лікарня Червоного хреста, евакуаційна бригада швидкого реагування!

— Хто?

— Мовчати! Тут командую я! Як ви себе почуваєте? — Звонар наставив в обличчя напівсліпому від темряви Халку ліхтарик і безцеремонно відтягнув хлопцю одну повіку, а за нею іншу. Загнув догори кінчик носа, заглянув у ніздрі й відвернув верхню губу, оголивши зуби. — Невдоволення, обурення, роздратування відчуваєте? Хвилі гніву?

— Ще б пак, твою ж матір! Ще як відчуваю! Вбити готовий!

— Хлопці, наш випадок! Пакуємо пацієнта і вантажимо на ноші! — Мишко кинув ліхтарик у кишеню й махнув своїм помічникам. — Плюс один є!

Халк не встиг здивуватися, а я, навіть, моргнути, як медбрати кинулися вперед, професійно накинули на боксера гамівну сорочку й туго в неї сповили.

— Стояти! — скомандував Мишко, коли мій кривдник протестуючи смикнувся, заматюкався, а сорочка на його плечах натяглася й затріщала.

— Ти це мені? — прогарчав, виблискуючи очима й показуючи вищир. — Здуріли, чортяки?! Та ви в мене зараз пластом ляжете! Усі!

Мишко — красень, не злякався. Сказав авторитетно, насунувшись боксерові на груди:

— Отже, слухай сюди, здорованю! Формат такий: я пояснюю — ти всотуєш. Без варіантів, зрозумів?! Будеш чинити опір — вирублю ефіром! Нам втрачати нічого. Усі бригади мають дозвіл від уряду на крайні заходи, і ми сюди не махатися з тобою прибули! Є справи важливіші!

— Та поясніть ви до ладу, що трапилося? — видав світлу думку боксер, хоча плечима й далі смикав туди-сюди. — Якого дідька ви мене в цю хламиду обрядили посеред ночі? Хто вам, чорт забирай, право дав?!

— Ну розкажи ти йому, Мишко! — не витерпів один із медбратів, налягаючи на Халка. — Все одно до ранку склеїть ласти! Після такого — не виживають!

— Чого?!

Звонар затиснув боксерові ніс, і коли той вхопив ротом повітря, намагаючись звільнитися, промовив із сухою жорсткістю:

— Два дні тому в місті зафіксовано спалах епідемії сказу. Штам вірусу унікальний і дуже небезпечний — поширюється практично миттєво, діючи виключно на чоловіків — власників собак. На жаль, становище погіршене тим, що проти цього штаму вакцини не існує. Вистачає пів години, щоби людина повністю втратила розумний вигляд і стала вкрай небезпечною для суспільства. Тож ми перевіряємо всіх власників вівчарок, і в тебе, хлопче, проблеми!

— Маячня! Та я здоровий, як бик, а мій пес повністю щеплений! Він і мухи не скривдить!

— Ти впевнений?

— Гав-гав-гав!

Амур давно вискочив із кухні й нервував. Якби не нашийник, в який я міцно вчепилася, комусь із хлопців напевно б дісталося, а так усі обернулися й побачили злу німецьку вівчарку, морда якої була по самісінькі вуха в білих пластівцях.

У новому домі явно відбувалося щось дивне та незрозуміле. Юний Амур помітно нервував, і з його пащі, забрудненої збитими вершками, на гостей разом із гавкотом полетіла слина.

— До стіни! — скомандував Мишко Халку. — Зняти штани!

Штанів на Халку не було, а от сідниці у Єгора Беркута, коли хлопці вперли його носом у стіну, виявилися дуже міцними. А якщо чесно, то офігенними — я такі тільки в кіно бачила. Правда, у кіно не дуже пристойному. М’язи, немов вирізані з каменю рукою скульптора.

Тьху! Що за думки в мене!

— Сашко, шприці готові? — оперативно кинув Мишко поверх плеча медбрату, і той доповів:

— Звісно, ​​шефе!

— Гони! Десять кубиків «антиозвірину»! І намордник приготуй про всяк випадок, із хлороформом!

— Для пса, шефе?

— Для хазяїна!

Хазяїну команда не сподобалася, сорочка на плечах затріщала, але він стояв стоїчно й навіть гаркнув:

— Я проти! — проте не смикнувся. Зовнішній вигляд Амура вразив бідолаху сильніше, ніж поява в нашій квартирі бригади лікарів.

І я його розуміла. Та що там! Якби сама не знала про тортик — у мить би повірила!

— А хто тебе питає, психу? Ти тепер загроза планеті! Зараз відловимо всіх «щасливчиків» і на карантин! — Мишко підняв голову й підморгнув мені. Знову скомандував боксерові: — Та розслаб ти вже булки, здорованю, бо голки гнуться! Не переймайся, вирубимо по-тихому!

— Що буде з моїм собакою?

— Поки ізолюємо у квартирі, а далі не наша турбота. Усе! Вантажте на ноші, хлопці!

— Стійте! Його не можна тут залишати!

— Вантажимо!

Але хоч би яким міцним не був боксер, а проти чотирьох чоловіків, та ще й перебуваючи в гамівній сорочці, не попреш. Соковиту лайку перекрив кляп (ото й добре, нічого сусідів лякати!), і останній погляд Халка з нош — злий і кровожерливий — був звернений на мене й не обіцяв нічого доброго.

Я притиснула пальчики до губ і помахала сусідові на прощання. А те, що при цьому я широко посміхалася — не враховується. Адже надворі Новий рік, і в однієї Феєчки знову чудовий настрій!

Хлопці вийшли з квартири й все стихло. Навіть Амур перестав гавкати — підняв до мене голову й нахилив морду в очікуванні: мовляв, далі-то що робитимемо?

Я не знала. Мовчала, частково й сама здивована від того, що сталося. Мовчала, мовчала… А потім, не витримавши, як розреготалася! Та так, що й зупинитися не могла!

Ну і Звонар! Ну й видав! Ах-ха-ха, не можу!

Увесь цей час, поки бригада Мишка обробляла боксера, його подруга Владислава — дівчина з фігурою та зростом валькірії — сиділа в темній вітальні тихо, як миша. А зараз прошмигнула мимо, влізла в чобітки й пальто, зиркнула на мене, як на ненормальну, і вислизнула у двері, зачинивши їх за собою.

Змилася з чистими руками, так би мовити, з місця інциденту. От і з богом, Парасю!

Мишко зателефонував за п’ять хвилин — сказав, що вони довезли боксера до кінця кварталу, оголосили відбій тривоги й висадили Тарзана біля найближчого перехрестя.

— Босоніж? — здивувалася я. — В самих трусах?!

— У яких трусах, Феєчко? У нас не бутік. Ну, не із себе ж знімати?! — реготнув Звонар. — Як був у простирадлі, так і відпустили.

— Здуріти можна! Мишко, він же замерзне!

— Хто? Твій Халк? Не сміши! Ми йому дали спирту ковтнути — тільки зігріється! А буянитиме, ти знову нас викликай! Ще раз прочистимо йому мізки магнезією і прокотимо з вітерцем!

Я засміялася.

— Обожнюю тебе, Звонар! Не розумію, як такий скарб і досі ніхто не прибрав до рук! Тобі ж ціни немає!

— Знаю! Ти подумай про запрошення, Наташо. А що, як саме у тебе вийде прибрати?

— Виключено! У мене не вийде, Мишко, втомилася я від експериментів. Але я однаково тебе люблю!

Я попрощалася з другом, поклала телефон на полицю й обернулася. Подивилася на таку тиху та «мою» квартиру.

— Ні, ну краса ж! — видихнула в голос у повній тиші, розкинувши руки. — І більше ніяких боксерів! Ніде!

— Гав! — скромно не погодився зі мною Амур, але я суворо наставила на пса палець.

— А ось тебе, ненажеро, я ще подумаю — прощати чи ні! У когось немає совісті, так віроломно взяти й зжерти мій торт!

— Гав! — знову подав голос пес і тужливо подивився на двері. Зітхнувши, я знизала плечима:

— Ну немає у твого господаря ключів від квартири, а я тут до чого? Це ж не я за ним двері зачинила. Нехай побігає, спортсменам корисно! Та вони взагалі так характер загартовують, зрозумів?!

Якщо Амур і зрозумів, то коротким розумом. Закрутився біля ніг, заметався по передпокою.

Адже собаки — не те що люди! І хотіла піти, а дивлячись на Амура, залишилася чекати.

Боксер добіг швидко — загартування не підвело, хто б сумнівався! Загрюкав кулаком у двері, забувши про дзвінок.

— Відьмо, відчини!

— Від Халка чую!

— Це ж ти все влаштувала, так? Цей цирк?!

— Ну що, як погодка, Зелений? Охолонув? Подякуй, що я пожежників не викликала! А то ти так розкочегарився за стінкою, що ще трохи – і спалахнув би!

— Ну, зачекай! Доберуся я до тебе, Язво!

— А ти спробуй, дістанься спочатку!

— Владо! Відкрий! Не слухай її! Гей!

— Даремно горлаєш, Халк, не відкриє. Твоя дівчина змилася, як перший сніг із дощем — тю-тю! Але якщо ти швидко бігаєш, то ще зможеш її наздогнати!

Я стояла в передпокої, спершися плечем об одвірок, і їла виноград — із задоволенням відщипувала великі ягідки з грона і відправляла до рота. Нехай гоблін переварить інформацію, а я можу й зачекати. Знаєте, стояти у квартирі в теплих капцях — це вам не те саме, що стрибати на сходовому майданчику в самих шкарпетках.

А то й зовсім босоніж, як деякі шкідливі хлопці!

— Пусти… — долетіло крізь двері тихе. — Сусіди вже сміються.

За дверима й справді зашелестіли голоси й пролунало бадьоре боксера:

— Вітаю! З Новим роком! Так, у мене все гаразд! Ні, нічого не сталося! Дружина виставила за двері — приревнувала! Вона в мене дівчина вразлива — вигадає на рівному місці, а я потім розгрібай!

— Та потрібний ти мені! Кобель! Я тебе покинула! — хихикнула.

— Ось! Чуєте? Ніяк не вгамується. Але ви не хвилюйтеся, у нас це не вперше. Помиримося! Так, приємно познайомитись. І вас зі святом! Ще побачимось!

— Відчини, Феє! Холодно стояти босоніж на плитці! Совість май!

Совість моя мовчала, а ось жалість дала тріщину. Так і знала, що не зможу встояти!

Я повісила на двері ланцюжок і відчинила лише на щілинку. Ми з Халком одразу злісно уставилися одне на одного, як два супротивники. І якби я змогла його чимось дістати — так і тріснула б нахабного на додачу до шишки!

— Совість?! — їдко перепитала я. — А може, тобі чоботи викинути? Хоча такий крокодил, як ти, і на них не заслуговує!

Судячи з крижаного погляду, боксер би з цим посперечався, але, як чесний супротивник визнав поразку. Підібгавши ногу, гордо закинув кінець простирадла на плече і простукав зубами:

— Гаразд, Меґеро! Говори свої умови!