Розділ 6

З цією думкою і зняла чоботи. А за ними кожушок та шапку. Відправила речі до шафи.

— Дивись, Масику! — почула ззаду здивоване. — У неї навіть волосся рожеве! Ну, точно фея!

Але якщо дівчина Лера і хмикнула, то якось невпевнено, а Халк зовсім промовчав. Напевно, стирає зуби в крихти, вирішуючи яким же способом мене краще позбутися — з балкона спустити, або в стіну замурувати. Так, щоб і сліду не лишилося.

Ну-ну, мріяти воно не шкідливо, особливо на ніч дивлячись. А щодо волосся…

Колись давно, коли я тільки-но закінчила школу, визначилася з професією і вступила навчатися до коледжу на перукаря, я яких тільки експериментів над власною зачіскою не проводила. Море було по коліна. Із задоволенням впадала в будь-яку крайність! Якщо волосся хороше, то чого його жаліти? Відросте! Ось і стригла — то асиметрію, то каре. Була брюнеткою, рудою, навіть зеленою — робота з мікс-фарбами нагадувала феєрію, й зупинитися здавалося неможливо!

Але чим старшою ставала, тим спокійнішим ставав і колір волосся, дедалі більше повертаючись до природного — світло-русявого. І все нижчою відростала довжина. Зараз моє волосся відросло до лопаток, я була медово-полуничною блондинкою, і так, з рожевими кінцями, які так здивували дівчину-культуристку. Таке фарбування в місті міг зробити далеко не кожен майстер-перукар. Я могла і знала нюанси. Тож здивування Зени я сприйняла як чистої води комплімент.

Так, Фея. Та й подумаєш! Це прізвисько як прилипло до мене зі школи, так і йду з ним життям. Навіть іноді на прізвисько частіше відгукуюся, ніж на ім’я.

Я зачинила шафу й озирнулася, вирішуючи, куди ж попрямувати. У великій вітальні розташувалася парочка і, хоч як би мені не хотілося пройтися по білому килиму й увімкнути телевізор, але я сьогодні так втомилася, що боротьбу за територію, мабуть, залишу на завтра. Все-таки з пів на сьому ранку на ногах, і час би вже відпочити.

З цими думками й попрямувала до спальні.

— Стій! — раптом вимогливо крикнув ззаду Халк. — Стій, кому кажу! Гей!

Ага, зараз! З чого це він узяв, що я його слухатиму? Краще хай одразу усвідомить: нас одне для одного не існує! Та нехай своєю пищалкою-качалкою командує, а не мною!

Я ступила до спальні, розчинила двері… і так само як уперше, коли зайшла до квартири, зрозуміла три речі.

Спочатку те, що в кімнаті хтось є. Друге, що цей хтось – пес. І третє, що пес величезний, сильний і… дезорієнтований переїздом. Інакше б не попередив риком, а одразу кинувся захищати територію.

Ось якщо у вас тато затятий рибалка, то ви, напевно, відрізните щуку від карася. Якщо художник, то знаєте, чим відрізняється пастель від акварелі, а виставковий мольберт від звичайнісінького. А от якщо ваш тато кінолог, та ще й найкращий у місті, то у вашому житті обов’язково буде місце собакам. Завжди та різним.

Мені здається, я тільки народилася, а вже знала про цих тварин все. Навіть настрій вміла розрізняти за гавкотом. Траплялося і пологи приймати, і рятувати, і навчати командам, і навіть олюднювати — про бандога Тіма я вам розповідала.

Загалом, якщо ваш тато кінолог, то ви абсолютно точно знатимете, як із собаками поводитися. Не дасте застати себе зненацька й вже точно не дозволите вас з’їсти живцем.

— Фу! Сидіти! — я рикнула чи не голосніше за пса, вдаривши двері об стіну. Підкинула сумочку й вдарила громилу по носі. Закривши сумкою груди, схопила пальцями нашийник, рвонула на себе й втиснула під нього кулак, перехопивши звірові горло.

Усе зайняло кілька секунд, не більше. Пес і зрозуміти нічого не встиг, як уже сів на хвіст і притиснув вуха до голови. Захрипів, схоже, не на жарт мене злякавшись.

— Амуре, не можна! — Халк вбіг у спальню, включаючи світло. — Не смій її чіпати! Фу! — вигукнув… але, спіткнувшись об мене, заткнувся: — Отруїшся…

Ого, та в нас тут німецька вівчарка! У цей момент я зазирнула в темні, мигдалеподібні очі. Копія нашої Лайзи, тільки пес. Зовсім молодий — рік чи півтора, не більше. Наляканий і спантеличений незнайомим оточенням та запахами. Дивиться, бідолаха, то на мене, а то на свого господаря, що виріс за моєю спиною, і напевно думає про те саме, про що й він…

— Відпусти Амура, Чудовисько!

— Масику, він її з’їв?

І такий голосок олійний, ну повний надії!

— Фіг вам! Швидше, подавився! — відповіла я, не стримавшись. І наказала: — Ану вийди з моєї кімнати! Бо я за себе не ручаюся!

Халку, звісно, ​​наказала. Взагалі-то проти собак я нічого не маю.

— Якщо вийду, а він зірветься — тобі дістанеться, Відьмо!

— Це тобі дістанеться, гобліне! І не факт, що один раз!

Ох, і набридли мені ці мужики вперті! Здається, зараз сама покусаю кого завгодно!

Я зафіксувала захоплення на нашийнику і спокійно звернулася до пса, відмовляючись звертати увагу на те, як моторошно його господар грає жовнами:

— Послухай, Звіре, я тебе відпущу, обіцяю. Але, якщо ти ще раз покажеш мені зуби, хоч одне ікло… ти будеш найбеззубішим Амуром на світі. Все зрозумів?

Пес ударив по підлозі хвостом — зрозумів, мовляв. Ось кажу ж, що деякі собаки значно розумніші за людей. Я попустила нашийник, але не повністю. Обережно погладила морду, даючи запам’ятати мій запах. І тільки тоді, коли ніс смикнувся, вивела пса з кімнати.

Опинившись у передпокої, той одразу загарчав, і дівчина заверещала:

— Єго-оре! Забери його від мене! Я боюся собак! Ця божевільна точно не в собі!

А ось це сюрприз. Подруга у Халка, виходить, непостійна, якщо вже з Амуром не знайома.

Хоча, навіщо, цікаво, мені це знати?

Я повернулася до боксера і вперла руки в боки, дивуючись, чому він усе ще тут.

— Гей, тобі теж пообіцяти видалити зуби, щоб ти пішов? — люто поцікавилася. — Я ще не встигла забути, як опинилася за дверима на підлозі.

Ніздрі в Халка роздулися, очі потемніли, але сперечатися не став. Різко вийшов зі спальні й покликав пса.

Інша справа! Одразу дихати стало легше!

Мабуть, трійця увійшла до квартири незадовго до моєї появи, бо біля великого двоспального ліжка стояли дві об’ємні сумки, а на самому ліжку в чохлі лежав діловий костюм — зважаючи на все, страшенно дорогий. Підтягнувши сумки до порога, я випхнула їх у передпокій ногою — демонстративно, звісно. І так само «красиво», як мій пакет із продуктами, послала в політ костюм. Ух, як полетів ластівкою! А ось двері перед носом у Халка, що залаявся, зачинила некрасиво, з ляском. І нехай скаже спасибі, що ніс не прищемила. А так хотілося!

Коли залишилася одна — видихнула: ну й вечір. Мені б, мабуть, після всього не завадило розплакатися, а я раптом пирснула від сміху. Впала на ліжко спиною й засміялася. Та хай чують — начхати! Господи, Машці ж розповім — не повірить! Ось це пригоду від Діда Мороза отримала Феякіна під Новий рік! Просила доброго принца, а відхопила грубіяна Халка та ще й із подругою Зеною на додачу!

Але раптом перестала сміятися, згадавши обличчя хлопця, коли ми стояли близько.

Дарма, що в нього очі гарні. У Жорика вони теж гарні, а до чого це призвело? Я тут, а він… Ні, навряд чи зараз з іншою. Напевно, Георгій вдома з мамою, й обидва в ідилії сімейного щастя.

Ех, життя моє — крокодиляче багнище! Що ж таке, куди не ступи, скрізь хитається! Навіть квартиру зняти нормально, і то не вийшло!