Глава 6, частина 1

Ми якийсь час танцюємо, відірвавшись від неприємних хлопців. Поступово людей навколо стає більше й виходить знову розслабитися, повернувшись до атмосфери свята.

— А я навіть рада, що так вийшло із цим Денисом, — пирхає Маринка, піднявши руки над головою і виляючи стегнами з боку в бік. — Краще одразу розчаруватися й забути, ніж потім думати, що сама винна. А я можу. Спочатку ходжу в рожевих окулярах, пускаю з очей мильні бульбашки, а потім дивуюся: як це принц виявився справжнім придурком? Та пішли вони всі! Подумаєш, тату́ в стилі іредзумі!

— Слухай, Марино, а може, це в них спосіб такий — запрошувати дівчат на вечірки, а потім динаміти? — підтакую я, танцюючи поруч. — І компанія є, і жодних стосунків після. Схоже, дівчина з ліфта сказала правду й краще на березі розчаруватися, ніж потім відбиватися від реальності веслом!

— Ось уже точно! — гордо киває Маринка. — Ще трохи потанцюємо й підемо! Ці двоє кретинів нізащо не зіпсують нам настрій!

Та раптом голос подруги змінюється, а пальці впиваються в моє зап’ястя.

— Ой, Аліско! Він іде сюди! Один!

— Хто?

— Денис! І що я йому скажу?

Я повертаю голову й теж помічаю, як до нас наближається плечистий хлопець із татуюванням на шиї, безцеремонно розсовуючи ліктями парочки, що танцюють.

— Нічого не кажи, — хмурюся. — Як підійде, так і піде. Нехай чеше повз! Та ти його взагалі вперше бачиш!

— Думаєш? — безпорадно видихає Квітка й перестає рухатися.

— Марино, ти чого? — я повертаюся до подруги й натикаюся на її тужливий погляд. — Ясно, — зі здогадкою зітхаю. — Уже закохалася. Квітко, ну коли ти встигла?

— Не знаю, — змахує віями подруга. — Я ж кажу, що дурепа.

Я поправляю на її плечі хвіст і стискаю долоню.

— Гаразд, поговори з ним, раз хотіла. Відчуваю, що поцілунку в найближчу годину у вас не буде.

— От ще, — тут же підбирається Квітка. — Облізе!

— А отже, є великий шанс зрозуміти: захочеш ти продовжити з ним знайомство, чи ні. Удачі, Марино!

— Зачекай, Сніжна. А ти куди? — ловить мене за руку дівчина.

— А сувора матуся побуде у квартирі! — жартую я, посміхаючись. — Тут для мене занадто холодно.

Я залишаю Маринку під скляним дахом і повертаюся в тепле приміщення, де теж танцюють і п’ють. Сподіваюся, безалкогольне.

Ха, смішно!

— Гей, Снігуронько! Ми не домовлялися, що ти прийдеш так рано й без подарунків. Санта в курсі?

— Це ти мені?

Я обертаюся й натикаюся на симпатичного рудоволосого хлопця, який відокремився від однієї з компаній. Він добре одягнений, тримається впевнено, і я здогадуюся, що він тут не вперше.

— Тобі. Ти на неї схожа.

— Знаю. Але ти помилився. Я прийшла сюди з подругою.

— Справді? — він усміхається, примудрившись хмикнути. — І де ж вона?

У незнайомця напрочуд прихильний погляд, і я знизую плечима, піднімаючи куточки рота.

— Залишилася на балконі. У неї там несподіване побачення й рандеву. Знаєш, у такі моменти краще не заважати.

— Зрозуміло. Хочеш зігрітися, Снігуронько? Мені здається, ти змерзла, а я сьогодні тут типу хлопчик «подай-принеси».

— Якщо це законно.

Хлопець сміється. Хтось уже кличе його: «Вітьку, гайда до нас!», і він відступає.

— Законно, не переживай! – обертається. — Глінтвейн будеш? З французьким вином!

— Можна.

— Окей! Тільки нікуди не йди!

Піти мені майже нікуди — усі темні закутки у великій квартирі зайняті парочками, усі освітлені місця — теж. Рудоволосий хлопець приносить мені гарячий глінтвейн, підморгує і йде, а я відходжу в глиб квартири. Зупинившись біля красивого білого комода, повільно п’ю напій, розглядаю картини на стінах і грію руки об келих, відчуваючи, як вино розтікається тілом.

Я слухаю музику, зігріваюся й думаю про Маринку. Про те, що малознайомий мені Денис дійсно подобається моїй подрузі, інакше Квітка не залишилася б із ним. А отже, він уже знайшов виправдання дурному жарту.

Дивно, хіба так чинять із дівчиною, яка симпатична?

Я замислююся про це, тому не відразу реагую на появу в полі зору Влада. Він теж заходить всередину квартири з балкона — рум’яний і веселий. Провівши рукою по волоссю, грає біцепсами, такий знайомий у бажанні демонструвати себе всім і ловити відповідні погляди.

Це несподіванка, побачити тут Рибалко, і перше, що я роблю, помітивши свого хлопця, — відставляю келих на комод і підіймаю руку, щоб привернути до себе його увагу й окликнути. Я пам’ятаю, що Влад мав би бути зі своєю сім’єю, але, схоже, у нього вийшло приїхати раніше, і він прийшов сюди, щоб знайти мене.

Адже так? Інакше чому б йому тут бути?

Але наступна мить повною мірою відповідає мені на останні запитання.

Слідом за Владом у квартиру з балкона влітає дівчина й обхоплює його рукою за талію. І щойно вони обоє опиняються в тіні — під аркою кімнати, в якій я стою, —Рибалко різко притягує її до себе й відступає далі.

Вони цілуються, я не осліпла. Мій хлопець і незнайомка з ліфта, яка не так давно обіцяла його вкрасти. Того, хто всього кілька годин тому сказав, що кохає мене. Дуже щиро сказав — так, щоб я повірила.

І повторив би ще не раз, якби я не опинилася тут. Рибалко завжди легко відпускав слова, якщо вони йому нічого не коштують.

Ця картина приголомшує мене до німоти, захопивши зненацька. Я не можу ні відвернутися, ні втекти. Мої стосунки руйнуються в цю саму секунду, і все, що я можу робити, це чіплятися пальцями за комод і хапати повітря пересохлими губами.

Вони давно знайомі, це ясно. Занадто сміливо Рибалко поводиться з дівчиною, а вона відповідає. Але чому не сказав, що хоче розійтися? Навіщо брехав, що я єдина, хто йому потрібна? Якби не брехав, тоді мені не було б зараз так боляче.

Навіщо взагалі придумав цей клятий експеримент?!

Я так боялася отримати в житті невірні стосунки, що чомусь вирішила, буцімто дружба може бути надійним фундаментом для кохання. Так, сумнівалася, але вірила… А виходить, що Влад від цього втомився.

Або завжди був таким.

Парочка, що цілується, підходить ближче, і я смикаюся вбік. Єдине, що мені зараз хочеться, це втекти! Щоб Рибалко не бачив мене, і щоб я не бачила його розгублених очей. Не чула виправдань і брехні. Не відчувала рук… і не дивилася в обличчя, якому не до снаги приховати розчарування, що я їм завадила.

Я і сама більше не хочу нікого бачити й чути — ні свята, ні музики. Я знову сама й мені холодно. Дуже холодно! Набагато холодніше, ніж може бути, якщо просто змерзнути на балконі.

У розчаруванні та болю є своя ціна, і вона прямо в цю мить з’їдає все живе в моїй душі.

Зате я розумію — якби моє серце любило, я б зараз померла.

Я вдаряю руками по стіні й забігаю в якусь кімнату. Це простора спальня, у ній напівтемно, але біля ліжка горить підлоговий світильник. Я встигаю почути голос Влада й помітити тінь, що промайнула позаду, коли в паніці ховаюся в чужій гардеробній.

Мій хлопець з іншою, а мені соромно за них двох.

***

Руслан

Сьогодні у Вітьки Артем’єва[1] зібралося чимало людей і вечір обіцяє бути ненудним. Коли я запрошував сюди своїх друзів, то знав, що Бампер організує все, як треба, і однаково недооцінив розмах тусовки. Народ усе підтягується, і я вже не дивуюся тому, що бачу тут знайомі обличчя з універу.

Макс і далі тріпається, який крутий у квартирі краєвид із балкона, і чому я раніше не познайомив його з Рудим. Артем[2], засунувши руки в кишені штанів, як завжди морозиться від уваги чергової подруги, а Мальвін лізе зі своїми тупими анекдотами, намагаючись здаватися своїм і всім сподобатися.

Краще б сподобався Жанці, а то в мене вже вилиці зводить удавати, що її лепет мені цікавіший за руку на моєму животі. І нехай я не проти її там відчувати, але Жанка відверто дратує, чіпляючись за мене щохвилини. От уже кого не хвилює, що я молодший за неї на два роки та відверто динамлю після всього.

Вона голосно сміється із чергового жарту Мальвіна: «Дивіться, Снігуроньку кликали? Закладаємося, у тієї дівчини є всі шанси виграти головний приз вечора — увагу Рудого?», коли, обернувшись, давлюся власним сміхом, побачивши в холі Алісу Сніжну.

Тут димно, напівтемно й повно народу, але це точно вона. Ми вже випили по міцному коктейлю, та я ще не такий п’яний, щоби помилитися. Я б упізнав цю дівчину де завгодно.

Вона теж помічає мене й киває, а я, як дурень, витріщаюся на неї. Не вперше. З нерозталим снігом на довгому волоссі, схожим на блискітки, вона і справді нагадує героїню зимових казок.

От тільки, що вона тут робить? Я знаю Сніжну зі школи, проте ніколи не бачив на подібних тусовках… на відміну від її качка-хлопця. Але цей мудак уміє пускати пил в очі.

Я раптом розумію, що Аліса навряд чи знає про Рибалко — що він тут, інакше б вони прийшли разом. І Сніжна ніколи не виглядала сильною, щоб витримати такий сюрприз.

— Дідько, — я чортихаюся, знімаючи із шиї руку Жанки. — Тільки Снігу тут і бракувало!

— Який Сніг, Русику? — продовжує посміхатися Жанка, розгублено озирнувшись. — Ти ж начебто не куриш усяку гидоту. Руслане? — пробує мене обійняти, але я вже втратив до неї інтерес.

Коли Сніг поруч, я не можу ні про кого думати.

— Сєва? — звертаюся до Мальвіна, відходячи від компанії. — Розваж дівчину, я відійду. Треба!

— Руслане? — чіпляється за лікоть Жанка, але з ліктя її руку струсити ще легше, ніж із шиї, і вона ображено кидає мені вслід, не здатна зупинити: — Ну й не підходь до мене більше!

Я знаходжу Алісу з подругою на балконі. Вони танцюють. Я знаю, що Сніжна буде не в захваті, якщо я підійду, і залишаюся стояти осторонь. Сьогодні на ній коротка спідниця й блакитний пуловер. Світле волосся гарною хвилею рухається по спині в такт музиці, а стрункі стегна гойдаються. Мені подобається на неї дивитися, і я ні хріна не можу із цим зробити. Але змушую себе озирнутися.

Так і знав. Її качок щосили затискається з якоюсь брюнеткою в протилежному боці балкона, явно не підозрюючи, що його дівчина тут. Тупий ідіот! Якщо він зробить Снігу боляче, я його сам уб’ю!

Утім я про все забуваю, коли бачу Алісу та її подругу в товаристві популярних хлопців. Вони розмовляють, і це вже сюрприз для мене. Я знайомий з останніми й чудово знаю, на що ті спроможні, і розумію, що мене криють ревнощі. Я ніколи не сумнівався, що Сніг, зрештою, кине Рибу. Але не можу дивитися, як вона дістається іншому.

[1] Віктор Артемʼєв (прізвисько Бампер) — головний герой роману «Коломбіна для Рудого»

[2] Артем Сокольський і Сєва Мартинов (він же Мальвін) — герої роману «Сокіл і Чиж»