Глава 7, частина 2

***

Ми лежимо, обійнявшись, досить довго, продовжуючи звикати до оголеності одне одного й слухаючи звуки вечірки, з якої втекли.

Спочатку мовчимо, але з Марджановим довго мовчати не виходить, і я дивуюся, хто з нас ще дитячий садок, коли він починає дуріти й, забравшись під ковдру, кусає мене за м’які місця. Викликаючи разом із лоскотом і сміхом нові хвилі гарячого тремтіння. Не відпускає і весь час торкається, не даючи збентеженню стати між нами, і я йому за це вдячна.

— Зараз розтанеш, Сніг! Я знаю одне містечко, дуже смачне…

— Ні, не здумай, Руслане! Ай, лоскотно!

— Кажуть, у дівчат під коліном є ерогенна зона. Хочу перевірити!

— Немає там нічого! — я сміюся від дотику спритних рук і ніжних укусів. — Будь ласка, перестань!

— Є! Сексологи не стануть брехати. А ще ця зона є на зап’ястях, тому їх так люблять кусати вампіри!

— Марджанов, я не знала, що ти цікавишся паранормальною сексологією! І давно?

— Тільки з практичного боку. Років із тринадцяти! Коли став робити все для того, щоб тобі сподобатися.

Я чудово пам’ятаю наше спільне дитинство й школу, і, звісно ж, жартівливо дивуюся:

— Мені? Не вигадуй! У чотирнадцять років я не думала ні про що таке! А ти був просто настирливим хлопчиськом, який задирав мене, дражнив Снігом і Холодним серцем. Це було так образливо!

Руслан раптом завмирає, ткнувшись носом у моє стегно. Проводить голою шкірою язиком вгору, до самої складки внизу живота. І я знову замовкаю.

— У тебе сліди крові, Сніг, — чую неголосне.

— Справді? Мені потрібно в душ.

— Я можу їх злизати.

— З глузду з’їхав?! — Але пальці хлопця жадібно тримають мої стегна, і я розумію: він не жартує. — Не треба.

— Алісо?

— Що?

Руслан піднімає голову й сам піднімається, сідаючи поруч. Дивиться крізь чубок, що впав на очі.

— Виходь за мене заміж.

Я навіть дар мови втрачаю від такої пропозиції. І теж піднімаюся, але вже щоб встати з ліжка. Прикритися нічим, і я залишаюся стояти голою, обхопивши лікті руками.

Сорому немає, він бачив усе, що хотів.

— Руслане, зараз не середні віки, щоб ти одружився зі мною тільки тому, що позбавив цноти у свої вісімнадцять.

— Та до чого тут це?

— А що до чого?

— Усе, Алісо! Ти просила не говорити про почуття, але, якщо знімеш заборону, я скажу!

Він теж встає, і я піднімаю голову, повертаючись до нього.

— Що скажеш? Ми навіть не зустрічаємося, Марджанов. Звідки ти знаєш, що захочеш бути зі мною?

— Я знаю, — чую тверде.

— А я? Я знаю?

Руслан мовчить. Та й що йому сказати? Це моє життя й мої думки, йому непідвладні. Була б на моєму місці інша дівчина, він би зумів переконати її в чому завгодно. Але перед ним я, а ми надто добре знаємо одне одного, щоб зараз гратися.

— Ти сказала, що я тобі подобаюся.

— Це правда. Подобаєшся.

— Ти полюбиш мене, Сніг. Ось побачиш!

— Можливо, — я навіть не намагаюся заперечувати, роздивляючись хлопця.

Вилиці в нього дуже мужні й зухвалі, немов йому не до вподоби будь-який спокій. Очі темні й розумні, а красномовства — океан. У такого легко закохатися, якщо втратити голову. Об такого легко розбитися, якщо пустити в серце. І я погоджуюся:

— Навіть напевно полюблю, Руслане. А ось ти розлюбиш.

Він знову фиркає, впевнено відкидаючи мої слова.

— Дурниці! Ніколи! Із чого б це раптом? Мені тільки ти потрібна, я точно знаю!

Це зізнання мало б нас збентежити, але ніч обом допомагає бути сміливими.

— Набридну. Втомишся. Я ж така правильна, пам’ятаєш? В якийсь момент ми посваримося, і ти захочеш перемикнути увагу або позлити мене, — невесело усміхаюся, згадуючи одного разу сказані ним слова. — Якщо в тебе почуття і ти точно знаєш, то чому були інші?

Він відповідає не думаючи, немов для нього це ясно, як день.

— Тому, що вони нічого не значили, а ти була зайнята своїм качком. Одне іншому не заважало.

Я знизую плечима, прибираючи зі щоки волосся.

— Чесна відповідь, Марджанов. Гарний же з тебе вийде чоловік. І відмовка — не підкопаєшся. То що тобі завадить у майбутньому думати так само?

Я не ображаюся на нього, скоріше навпаки. А ось він хмуриться, збагнувши, як для мене прозвучали його слова.

— Дідько, Алісо… Я ідіот! Я не це хотів сказати! Просто ми не були разом, розумієш?

— Так, Руслане.

— А твій Рибалко? Чим він виявився кращим? Я хоч не обіцяв тобі нічого й не зраджував з іншою дівчиною!

Голос Руслана звучить уперто, але в одному він має рацію.

— Він більше не мій. І я не хочу про нього говорити.

Я повертаюся, щоб знайти свій одяг, але Марджанов раптом без жодних слів притягує мене до себе. Обіймає зі спини, немов боїться, що я образилася, але це не так.

— Сніжна, зніми заборону, — просить. — Я постараюся не бути кретином. Я хочу тобі сказати.

— Краще скажи інше.

— Що ти хочеш знати?

Я не знаю, навіщо мені це потрібно. Напевно, щось у моїй душі просить почути відповідь. А може, я і далі порівнюю їх із Владом…

— Скажи, Руслане, якби ми планували спільне життя… припустімо, на кілька днів або тижнів. Уяви, що в нас є трохи грошей, але немає постійної роботи, і в статті витрат я б написала слово «аптека». Що б ти подумав?

Я відчуваю, як Руслан напружується.

— У тебе щось болить?

— Ем, ні, нічого. Просто…

— Алісо, почекай, — він повертає мене до себе обличчям. — Навіщо ти запитала? Я все-таки зробив тобі боляче?

Я на мить опускаю погляд.

— Ні, я… Не бери в голову. Це просто нудний і безглуздий тест, щоб тебе відвернути.

— Ясно. — Руслан видихає, продовжуючи дивитися на мене. — Я б подумав, Алісо, що не все про тебе знаю, а ти не хочеш говорити.

Що ж, він знову має рацію, і мені раптом хочеться йому віддячити, нехай це зрозуміло тільки мені.

Я піднімаю руку й накриваю долонею його щоку. Підійшовши до гарячих грудей хлопця, піднімаю голову, і він зразу опускає губи, щоб зустріти мої. Проводить долонями по голих сідницях, зігріваючи їх.

— Ні, я все-таки кретин! — чортихається, перериваючи поцілунок. — Ти змерзла.

— Не страшно. Якщо ти покажеш, де у вас ванна кімната, і позичиш сорочку, я зігріюся, обіцяю!

— Зараз!

Руслан дає мені не тільки сорочку, а і свій махровий халат і шкарпетки. Одягає сам штани й футболку, і показує, де душ. Не йде відразу, і мені доводиться зі сміхом випхати його силою.

Коли я виходжу з ванної кімнати трохи пізніше, він тягне мене на красиву й велику кухню, щоб напоїти чаєм.

Я змила з обличчя косметику й заплела волосся в косу, але він цього не помічає. Розповідаючи щось про Ромку й друзів, робить найсмачніші на світі тости із сиром і шинкою. А може, мені тільки так здається, бо я хочу запам’ятати цю ніч і цього хлопця. Виставляє на стіл половину вмісту холодильника, а коли я сміюся: «Навіщо так багато, Руслане?», знизує плечима.

— А що як ти не скажеш, що хочеш, а я не здогадаюся?

Нам не нудно разом, і ніч летить швидко. Влад телефонував разів двадцять, і я блокую його номер, а Ромці відповідаю на вхідні повідомлення, що в мене особисте життя й буду вранці. І якщо брат і дивується такій моїй відповіді на його шість повідомлень, то залишає всі розпитування на завтра й більше не пише. А ми з Русланом знову опиняємося в спальні й знову самі.

— Сніг, якщо ти будеш зі мною, інших не буде. Нікого не буде!

— Уявляю, як засмутяться твої друзі й подруги.

— Жартуєш, Алісо? Я серйозно.

— Жартую. Але я не знаю, що сказати, Руслане. Завтра все може виглядати інакше для нас обох.

— Не для мене.

— І чому мені здається, що для тебе ще все попереду?

— Ти говориш зараз, як моя мати, — з усмішкою кривиться Руслан і копіює голос незнайомої мені жінки: — Русику, засранцю, спробуй накапостити, і ми з батьком скрутимо тобі шию! Пам’ятай про наші плани! А в цих планах, Сніг, один бізнес і титульна картинка успіху із журналу «Форбс». Нудно!

— І весілля улюбленого сина не раніше, ніж через десять років.

— Та до біса, Алісо! Я сам буду вирішувати, чуєш?

Важко дівчині в дев’ятнадцять років пояснити хлопцеві в його вісімнадцять, що в житті все набагато складніше, ніж здається. Зараз я і сама не знаю, чого ж хочу від завтра. Легше відповідати на поцілунки Руслана й ні про що не думати…

Зовсім… Абсолютно…

— Я люблю тебе, Сніг.