Глава 10

Я продовжую думати про це, коли спускаюся в холодну підземку, звично їжачись від протягу. Коли виходжу з метро на своїй зупинці й іду до будинку посипаною піском сніговою алеєю, не помічаючи перехожих. Звертаю в аптеку, щоб забрати ліки, які замовила заздалегідь, а потім у магазин, щоб купити продукти до вечері.

Навіщо Руслан розповів про мене батькам? Адже він міг просто забути про все, що сталося після вечірки, а я не стала б нагадувати. Чому я сама не розповіла його матері про те, що відмовила її синові? Так, я не сприйняла пропозицію хлопця серйозно, але чому не захотіла, щоб Ольга Станіславівна про це знала? І чому мені раптом здалося, що цим зізнанням я зраджу слова, які почула від Руслана тієї ночі?

Або навіть зраджу його.

Дивні думки, проте одне я тепер знала точно: йому зараз не легше, ніж мені.

Я бачу Руслана навпроти свого будинку, біля невеличкого паркового скверу та алейки, якою я повертаюся додому. Він сидить на спинці лавки, забравшись на останню з ногами, бо на самій лавці сидіти холодно. На ньому стильна куртка, капюшон низько накинутий на голову, а руки засунуті в кишені спортивних штанів. Звичайний високий хлопець, та я легко впізнаю його. І першою помітивши, звертаю з алейки й підходжу ближче.

— Руслане?

Він чує мій голос і повертає обличчя. Секунду забарившись, скидає з голови капюшон і встає з лавки.

Ну, звісно, Марджанов без шапки й напевно в одному худі під курткою. І хоча волосся в Руслана гарне, але зовнішній вигляд однаково видає впертість характеру. Міг би й тепліше вдягнутися, все-таки січень надворі.

— Алісо? — радісно видихає. — Привіт.

— Привіт.

Ми дивимося одне на одного цілу хвилину, не знаючи, що сказати, але й не відводячи поглядів. Цього часу достатньо, щоб я встигла роздивитися сліди від Роминого кулака на обличчі Руслана й мимоволі відчути за це провину. Вони вже жовтого кольору, губи практично загоїлися, але мені все одно шалено його шкода.

Уявляю, як були засмучені його батьки.

— Не добре вийшло з Ромкою, — першою заговорюю. — Вибач за брата. Не знаю, що на нього найшло. Він ніколи не говорив стільки бридких слів, як того дня.

— Та нормально. Я б теж так вчинив… напевно, — відповідає Руслан. — Тож без образ.

— Ви не помирилися?

— Ні.

— А ти тут…

— Я на тебе чекав.

— Ясно.

Я знімаю зі спини рюкзак і ставлю його на лавку. Сідаю на неї, і Руслан сідає поруч.

Якийсь час ми знову мовчимо, тільки серце б’ється в дивному хвилюванні. І начебто не дивимося одне на одного, а тіло відчуває близькість хлопця. І судячи з того, як нерухомо сидить Руслан, він теж відчуває цю напругу між нами.

— Тебе не було десять днів, Сніг.

— Вісім. Я була в батьків на дачі.

— Я шукав, але не знайшов твій телефон.  Навіть пацанів місцевих просив допомогти, утім нічого не вийшло. Тут стільки заметів двірники навернули, тепер тільки чекати, коли все розтане.

— Не потрібно було. Навіть якщо знайти, він навряд чи працюватиме. Я поки візьму Ромків старий, а потім куплю собі новий.

— Не треба Ромків. Візьми мій, у мене їх два.

Я не встигаю відповісти, а Руслан дістає з кишені куртки коробку з гаджетом і кладе мені на коліна. Знову дивиться не на мене, а перед собою.

— Він не новий, не відмовляйся, Сніжна. Я знаю, що новий ти не візьмеш.

Звісно, не візьму. По-перше, я не звикла до таких подарунків від… але навіть про себе назвати Руслана «чужою людиною» язик не повертається. А по-друге, знаючи Марджанова, ризикну припустити, що його «не новий» телефон набагато кращий, ніж я можу собі купити сама. Тому хитаю головою.

— Ні, Руслане. Я не можу його взяти.

— Тоді я його теж викину або розламаю! — заявляє хлопець колюче. — Прямо зараз, хочеш?

Руслан дістає руки з кишень і дивиться вперто з-під довгого чубчика, що впав на лоб, і мені зрозуміло, що саме так він і зробить.

Ну, хіба не хлопчисько?

Я видихаю з рота хмарку білої пари й відводжу погляд до алейки.

— Ні, не хочу. Не хочу дивитися на цю дурість, — уточнюю, якщо Руслан не зрозумів, про що я.

Але він розуміє, і прикро обкушує губи. Знову суне руки в кишені штанів і запитує, пом’якшуючись у голосі:

— Я не вмію робити подарунки, так?

— Не дуже.

— Але я справді хочу, щоб ти його взяла. Будь ласка, Алісо.

Нам не можна зустрічатися поглядами, їх потім так складно розірвати. І серце щемить від неясного почуття туги, а пам’ять підкидає такі спогади, які від цих поглядів не приховати. І хочеться знову відчути все, що було між нами, бо це так схоже на правду. І схоже на нас.

«Будь ласка, Алісо, залишся…
…Так, я залишуся»

— Сніг, нумо жити разом. Я не можу без тебе.

Ще недавно я б сприймала слова Руслана, як гру, але більше не сумніваюся в тому, що він говорить серйозно. Я і сама цю серйозність відчуваю. Якби ще все вирішувалося так просто.

— Як ти це собі уявляєш? — запитую у відповідь. — Та й де ми будемо жити?

Руслан знизує плечима, опускаючи голову. Збиває з лавки сніг ногою.

— Винаймемо квартиру, я піду працювати. Мені однаково куди, я знайду!

— Але як бути з твоїм навчанням?

— Я хочу жити з тобою, Сніг. Усе інше неважливо!

Але він не правий. Важливо. Ще як важливо! Особливо, коли тобі вісімнадцять років і твої батьки бажають для тебе найкращого.

— Руслане, ти говориш, як дитина, яка не думає, що з нею буде завтра. Проте мені не однаково, інакше я б сама не вчилася.

Він піднімає голову й повертає обличчя. Запитує з дряпаючою безвихіддю в голосі:

— Я тобі більше не подобаюся, Сніжна?

Дурник. Знав би він, скільки я про нього думала. І про що забороняю собі думати, щоби потім не ревіти в подушку.

— Подобаєшся, — відповідаю тихіше, дивлячись у гарне обличчя, яке не здатні зіпсувати якісь синці. Додаю видихнувши: — Хоча запитати про це в лоб, Марджанов, здатен тільки ти.

— Тоді що поганого в тому, що я хочу бути з тобою, Алісо? Що я хочу бути завжди разом?

Чорничні очі під темними віями дивляться з такою надією, що серце перевертається і їм віриш. І відмовити неможливо, пам’ятаючи, як вони дивилися на мене в напівтемряві його спальні. Немов я насправді для нього одна існую.

— Руслане… даймо нам час, — кажу те, що можу сказати. — Ми можемо наробити помилок, це так легко. А раптом потім не все вийде виправити.

Але він не чує другу частину моєї відповіді.

— Скільки?

Тепер я знизую плечима.

— Рік чи два. Я не знаю. Поки ти не станеш старшим…

— Чорт, Сніг! — Руслан на нервах зістрибує з лавки, повертаючись до мене обличчям. — Знову чекати? — з розпачем видихає. — Я і так на тебе завжди чекаю! Спочатку в школі, тепер цей довбаний університет? Я і без наукового ступеня не пропаду й тобі не дам! Скажи, я завжди буду недостатньо гарний для тебе? У цьому вся справа?!

Я теж встаю з лавки, беручи коробку з телефоном у руку — щоб не впала.

— Руслане, не говори дурниць! — з почуттям заперечую, бо це неправда. — Ти вже мені не чужий, хіба сам не бачиш?

— Але жити зі мною ти не хочеш?

— Я хочу, щоб ти вчився, але це стане неможливим, якщо я скажу «так». Або мені теж доведеться кинути навчання, бо один ти в цьому борсатися не будеш!

— Ти — ні, Алісо!

— Руслане, твої батьки точно будуть проти.

— Ні! Звідки ти знаєш? Їм узагалі паралельно! Вони навіть не знають, удома я ночую чи ні!

Він каже це з упертим викликом, і мені шкода, що він так думає.
Те, що його сім’ї немає до нього діла.

— Знаю. Я годину тому говорила з твоєю мамою.

— Що? — Руслан дивується й хмуриться. — Де?

— Біля університету. Вона зустріла мене, коли я вийшла з навчального корпусу, і розповіла, що ви посварилися. А ще дала зрозуміти, що вона проти наших стосунків, я це зрозуміла.

Марджанов блідне й злиться. Злість буквально іскрить у його очах, коли він стискає руки в кулаки, напружуючи плечі.

— Чорт, Сніг, я не знав! Я ж їх просив не втручатися! Сподіваюся, моя мати не грубила тобі? Вона може!

— Ні, не грубила. Просто зізналася, що ти їй про все розповів. — Я злегка затинаюся. — Про нас. І пояснила, чому не прийшла в захват від ідеї шлюбу. Це не було грубо, радше прямо й чесно. — Я додаю тихіше, знову видихнувши хмарку пари: — І зовсім несподівано для мене.

— Так, я розповів, і що?! — не викручується хлопець, повторюючи своє улюблене запитання. — Алісо, це моє життя, а не батьків! Я не збираюся ні від кого й нічого приховувати! Я давно вирішив, що одружуся з тобою, подобається це їм чи ні!

— Руслане, але це схоже на якесь божевілля.

— Повір, Сніг, і для мене теж. Особливо, коли тебе немає. Хочеш знати, що я відчуваю?

— Що?

— Що не потрібен тобі, і це виморожує. А на решту мені начхати! Навіть на те, що маю вигляд придурка в очах власної матері! Їй дай волю, вона сама влаштує моє життя, як хоче й з ким хоче. Тільки хто їй дасть? Точно не я.

— Тоді я можу повторити те, що вже сказала. Ми мусимо дати собі час. Адже ми навіть не зустрічаємося.

— Але я не хочу чекати!

— Руслане, ти зараз схожий на впертого хлопчиська, а я — на іграшку, яку ти побачив у магазині й дуже хочеш забрати собі. Але я не готова з тобою грати, ти розумієш?

Руслан змінюється в обличчі й відсахується так, немов я його вдарила. Я роблю до нього крок, але він знову відступає.

— Сніжна, отже, ось як ти про мене думаєш? — видихає з болісною образою.

— Як?

— Я теж для тебе закоханий жовторотий недоумок?

— З глузду з’їхав? — я щиро дивуюся. — Я такого не казала!

— Пізно, Сніг. Ти не хочеш мене.

— Господи, Руслане… Як із тобою складно!

— Скажи, так чи ні!

І перш ніж я встигаю відповісти, Марджанов розвертається і йде. Зривається на біг, і марно, що я кричу йому вслід:

— Руслане, стій! Руслане!

Він дає відповідь сам, залишивши мене стояти одну з його подарунком у руці.

***

Я повертаюся додому й заходжу в порожню квартиру, раптом впустивши ключі з ослаблої руки на підлогу. Піднявши їх, знімаю шапку й затримую на собі погляд — побачивши в дзеркалі передпокою своє відображення — худу, бліду дівчину, яка розгублено завмерла на порозі чи то своєї домівки, чи то дорослого життя, що вже опустило на плечі крила складності.

Мені раптом здається, що цього життя в мені стало ще менше, і я прикладаю долоню до прохолодної щоки в надії відчути тепло. Хоч щось живе й обнадійливе, що підкаже мені, чи не наробила я сьогодні помилок?

Брата вдома немає, найімовірніше, Ромка проводить час із друзями, а отже, можна не поспішати з вечерею.

Я роздягаюся, зачиняю шафу і йду на кухню. Неквапом розбираю рюкзак, кладу продукти в холодильник, але заспокоїтися не вдається й зігрітися теж. Думки весь час повертають мене до Руслана й розмови з його матір’ю. І серце болить так, що доводиться випити замість звичної дози ліків подвійну, і цілих пів години просидіти у вітальні, відкинувши потилицю на високу спинку крісла.

Теж мені наречена. Подарунок із пороком. Дістанеться ж комусь таке щастя.

Уявляю, як засмутився б Рибалко, дізнайся, що я з вадою і зовсім не така ідеальна, як він собі придумав. Й уявляю, як здивувався б Марджанов, якби я розповіла йому сьогодні, які помилки він потім захотів би виправити, якби я сказала «так». Надовго б його любові вистачило?

Я повільно зітхаю, розплющую очі й дивлюся в кут напівтемної кімнати.

А моєї любові, якби я дозволила собі повірити, що для нас усе можливо? І байдуже, що сказала його мама й думала я сама. Якби моєї таємниці не було, я б її не слухала. І себе не слухала, бо в мить, коли дивилася в очі Руслана, мені хотілося забути про доводи розуму й ризикнути зробити всі помилки, які я тільки здатна зробити у своєму житті.

А що, як потім буде пізно шкодувати?

Ну чому, чому Руслану потрібно все відразу й зараз? Адже це безглуздо й необачно! І зовсім нерозумно, мають рацію його батьки.

Але якщо нерозумно, тоді чому мені зараз так самотньо й погано, що хочеться розревітися?
____________
П.С. Додам у группу на ФБ арт зустрічі Аліси і Руслана.