Глава 15, частина 2

Аліса 

— Алло, Алісо?

— Доброго дня, Євгене Леонідовичу.

— Доброго ранку, Алісо. Я ж просив називати мене просто Євген. Невже так важко?

— Я слухаю вас, Євгене.

— І на «ти».

— Це абсолютно зайве, я вже говорила.

— Слухай, я розумію, що вчора повівся вкрай грубо. Але я не очікував побачити тебе в обіймах якогось молодого мажора. Ти сказала, що незаміжня й що в тебе немає стосунків. А тут раптом повертаєшся додому не одна. Я зірвався!

— Послухайте, Євгене, я розповіла вам про себе тільки тому, що ви мій лікар і переконали бути з вами відвертою. Але я не давала приводу думати, що шукаю вашої уваги за стінами клініки. Учора ви дозволили собі обізвати мене «брехливою сукою», хоча не мали на це права. У чому я вас обдурила — у ваших очікуваннях? Якщо так, то в цьому немає моєї провини.

— Я запальна людина, Алісо. У мене важка й нервова робота. І так, іноді я схильний до зайвої експресії. Але щодо тебе це більше не повториться, обіцяю! Ти пропустила зустріч і не відповіла на моє повідомлення, а в мене були плани на вечір. Я хотів його провести з тобою.

— Євгене Леонідовичу, я ваша пацієнтка, а не хороша знайома для вечора, і не давала особисто власну адресу.

— Алісо, я потрібен тобі. Невже ти не розумієш? Я чудовий хірург і єдиний, хто здатний тобі допомогти.

— Розумію.

— Ти мені подобаєшся. Добре, зізнаюся — я голову від тебе втратив! Задоволена? Я зроблю все, щоб операція пройшла успішно. Я зможу це влаштувати!

— Якщо можете, то навіщо телефонуєте? Чому не скажете про це в клініці?

— Хто був із тобою вчора?

— Батько моєї дочки. І це все, що я вам скажу.

— Чому він тебе обіймав?

— Це вас не стосується. Ви й самі не вільний чоловік.

— Хто тобі сказав?

— Ваша медсестра. Мабуть, не тільки мені було ніяково востаннє у вас на прийомі. Але ваше особисте життя — не моя справа.

— Я розлучаюся, Алісо. І ти тут ні до чого.

— Це добре, тому що я не збираюся бути третім учасником чужого життя. І не шукаю стосунків, як уже сказала. Мені зараз зовсім не до них.

— Тобі знадобитися не тільки операція, а і тривала реабілітація. Хтось близький має бути поруч із тобою, і це не обмежиться палатою. Ти це розумієш?

— На жаль, так. І не тільки це. До побачення, Євгене Леонідовичу.

— Алісо, не роби дурниць.

— Думаю, я буду шукати іншого лікаря.

— Ти не знайдеш.

— Всього найкращого!

Я вимикаю дзвінок і відкладаю телефон трохи далі від себе, немов не хочу вірити, що слова Порецького виявляться правдою й операцію доведеться відкласти. Але я і сама знаю, що доведеться. Мені просто не витримати далі увагу цієї людини.

Господи, але чому проблема взялася там, де її й не чекала? Спочатку ретельні обстеження, потім дивні огляди, відверті погляди та слова, що викликають збентеження. Тепер же ясність, що потрібно все починати спочатку, коли вже змарновано стільки зусиль і коштів.

І ж не розкажеш нікому, як складно мені дався кожен крок.

Ще й Руслан… такий несподівано близький після шести років. Увірвався в моє життя й розбудив те, що вночі оглушило, змусивши про все забути.

Хотіла б я знати, де взяти сили, щоби пройти всі випробування, які мені приготувало життя.

— Мамо? Мамо!

Двері в кухню відчиняються, і вбігає Аннуся, простягаючи до мене ручки. Я повертаюся до неї й ловлю долоньки.

— Що сталося, сонечко?

— Там якийсь дядько у двері дзвонить! Каже, що він зі служби доставки, а ти на дзвінок не відповідаєш.

Я здивовано хмурюся, піднімаючи погляд у бік передпокою.

— Дивно. Я нічого не замовляла.

Але тут же згадую, що пів години тому отримала повідомлення від Руслана, у якому він запитував код домофона. А коли відчиняю вхідні двері, то бачу на майданчику двох молодих хлопців.

— Аліса Сніжна? Виноградний провулок, будинок сімнадцять, квартира двадцять три?

— Так, я.

— Бачу, нам вас точно описали. Розпишіться! І нумо краще ми самі все занесемо у квартиру. Ваш чоловік сказав, що вам не можна піднімати тяжкості.

— Мій хто? — я розгублено видихаю, побачивши гору повних пакетів збоку від хлопців.

Відступаю вбік, коли вони підхоплюють їх і проходять повз, переступаючи поріг передпокою.

— Слухайте, це питання не до нас. Гей, дрібна, а ось це тобі!

Один із хлопців дістає з коробки дві плюшеві іграшки й подає в руки Анюті. У тієї зразу загоряються очі.

— Які гарні!.. Мамо, а хто їх купив? — запитує донька, піднімаючи голівку. — Тато, так?

Ні, ну до чого ж важкий день! А він же тільки почався!

— Тут ще стілець для вашої дівчинки. Нас попросили його розпакувати й зібрати, — зауважує другий хлопець, вносячи у квартиру довгу коробку з предметом меблів. — Так розпаковуємо?

— Робіть, що хочете.

— Мамо, подивися, це поні та панда! Я назву їх Пінкі й Тео! Подивися, які в Тео смішні вушка! Мені здається, він дуже слухняний, а Пінкі любить танцювати — як я!..

Коли хлопці йдуть і за ними зачиняються двері, донька кличе мене на кухню, щоби показати новий стілець. Дістає продукти з пакетів із таким захопленням, ніби це новорічні подарунки від Санти. Але ж я і сама удосталь стараюся, щоб у неї все було. То чому для Аннусі так важливо, що вони від Руслана?

— Матусю, а це тепер мій стілець? Тут написано «Зро-оста-ай-ко!» Дядько сказав, що він розкладається. Ой, дивись, у нього навіть є сходинка!

Ні, здається, це занадто!

Я даю сумніву всього кілька секунд собі заперечити, після чого беру зі столу свій телефон і пишу Марджанову повідомлення:

«Руслане, навіщо це все? Я тобі не давала нагоди», — відчуваючи, що втрачаю контроль над ситуацією.

А ще відчуваючи хвилювання й розгубленість, бо ми зустрілися менш як добу тому, а тепер листуємося, наче ми… хто одне одному?

Друзі? Коханці?

Що я маю зараз сказати Нусі, щоби потім про це не пошкодувати? Чому не подумала про це раніше, коли вирішила повернутися в місто?

Марджанов відповідає одразу й безкомпромісно. І я не наважуюся це прочитати, швидко вимикаючи телефон.

О, ні. Ні!

Але телефон знову відгукується вхідним повідомленням, і цього разу це не пропозиція «Виходь за мене заміж», а твердження:

«Можеш нічого не обіцяти, Сніжна, але я не зникну»

У парку після дощу дуже красиво. Сонця немає, але воно незримо проглядає крізь молочно-сірі хмари, що затягнули небо, уже звільнилися від вологи, але ще не підхоплені вітром. Жовті крони дерев поважчали й зронили листя на зелений газон галявин і довгі паркові алеї. Це листя, як сонячні відблиски — блискуче від вологи й соковите, ще не зворушене морозом і не встигло зблякнути, й Аннуся бігає в ньому, здіймаючи маленькі вихори й листопад.

Ми з нею вже погодували качок і просто гуляємо. Я люблю подібні моменти, коли можна побродити алеями парком, ні про що не думаючи. Милуючись донькою і посміхаючись її дитячим веселощам. Але сьогодні піти від думок не виходить, і я намагаюся відшукати рівновагу й заспокоїти шторм у тій частині свого життя, яка відповідає за почуття.

«Алісо, виходь за мене заміж».

Минуло шість років, усе змінилося, і Руслан, справді, більше не той хлопчисько, який без сорому освідчувався мені в коханні й хотів уваги. Але я-то все та ж дівчина, яка одного разу вже обпеклася об ці слова й ще не готова вірити.

Але й не здатна прогнати.

Він телефонує, і я, після пари гудків, у які читаю на екрані вписаний його рукою в мій телефон контакт «Руслан», відповідаю на дзвінок:

— Алло?

— Це я, Сніг. Тебе немає вдома.

— Ще не вечір, Марджанов. Немає навіть чотирьох.

— Знаю, але я не зміг чекати. Де ти?

Де я. Він усе ще не сприймає мене єдиним цілим з Аннусею, і це найболючіше.

— Ми з Анею гуляємо в парку.

— У якому саме?

— На озері.

— Зрозумів. Зараз приїду!

Він не питає дозволу приєднатися до нас і не розважає мене пустою розмовою, коли приїжджає і знаходить нас. Йде назустріч алеєю — гарний молодий хлопець, темноволосий і серйозний. У його руці акуратний букет квітів — смак у Марджанова завжди був на висоті, і троянди приголомшливі.

— Це тобі, Алісо. Завжди хотів подарувати.

— Звідки ти знаєш, що я люблю жовті? — Квіти того забарвлення, яке зазвичай буває в нарцисів. Дуже ніжні й сонячні.

— Здогадатися не важко. Ти любиш тепло.

— Дякую, але не потрібно було.

— Ні, потрібно, — упевнено ставить крапку Руслан і помічає Аню, яка, звісно ж, підбігла до нас.

— Привіт, — вітається з нею, і я знову помічаю, як він внутрішньо запинається об невидимий бар’єр, що розділяє їх. — Ого, яка ти сьогодні, ем… симпатична, — каже, побачивши на шапці та в розпущеному волоссі Аннусі жовті листочки. І… суне руку в кишеню штанів.

Аннуся теж відчуває цей бар’єр, не може не відчувати, але цікавість до Руслана сильніша за збентеження, і вона відповідає, показуючи йому іграшку у своїх руках.

— Привіт. А це Пінкі! Вона любить танцювати.

— О-у. Класно. Привіт, Пінкі, — усміхається Руслан, і Аннуся надихається.

— Хочеш покажу?

Я не знаю, хоче він чи ні. Найімовірніше, йому однаково. Аня для нього, як і раніше, лише моя дитина. Але ми обоє стоїмо й дивимося доти, доки Аннуся, настрибавшись, тікає до гойдалок. І тільки після цього Руслан повертається та обіймає мене за плечі. Цілує в губи, явно захоплюючись.

— Перестань, Марджанов! — я переводжу подих, упершись рукою в його плече. — З глузду з’їхав? Ми ж у парку, тут діти.

— Чорт, так. Вибач! Просто цілий день хотів це зробити. Побачив тебе, і не стримався.

— Ти впевнений, що в тебе немає важливіших справ?

— Упевнений, інакше б не був тут. Як ти почуваєшся?

Ну ось, темні очі серйозно дивляться в обличчя, і я переводжу погляд на дитячий майданчик.

— Нормально.

— Алісо, послухай, — починає Руслан. — Я тут де з ким бачився й говорив про твою проблему із серцем. Мені потрібен точний діагноз, що з ним не так. Ти скажеш?

— Навіщо, Руслане? — я знову дивлюся на нього, спантеличено насупившись. — Це не свіжа міська плітка, про яку потрібно знати всім.

— Шибуєв — не всі, Алісо. Ми можемо йому довірити абсолютно все! Я його знаю.

— Ми?

— Так, — беззаперечно підтверджує.

Ну, гаразд. Мені здається, він просто не розуміє глибини проблеми. Хоча Аню, крім нього, я не довірю нікому.

— Руслане, я із цим живу так довго… Це не вилікувати у звичайній клініці, а тим паче порадами твоїх друзів. Зрозумій, будь ласка!

— І все-таки. Хто тебе лікує? Андрій сказав, що фахівців у місті не так уже й багато. У твого лікаря має бути прізвище й репутація. Скажи, хто він, і я сам дізнаюся діагноз. Я поговорю з ним!

Що?

— Ні.

— Чому, Алісо?

Я мовчу, стоячи до Руслана боком, і він притягує мене ближче.

— Чому ні, Сніжна? — повторює запитання. — Адже я його однаково знайду й все дізнаюся!

— Не треба, — безбарвно видихаю. — У мене більше немає лікаря.

— Як це, немає?

— А ось так. Це він був учора біля під’їзду будинку з квітами.

Тепер уже Руслану потрібна пауза, щоб обміркувати мою відповідь.

— Так ви з ним… Ви були разом? — запитує здивовано, напружено смикнувши кадиком.

Він і далі впевнено тримає руку на моїй талії, і я розумію, чому він поставив запитання в минулому часі. Зараз зі мною тільки він.

Я піднімаю обличчя й повертаюся, зустрічаючись із його поглядом.

— Для тебе це щось змінює?

— Ні. Нічого. — Руслан відповідає сухіше, але твердо.

А мені раптом потрібно сказати.

— Ми не були разом. Для мене це неможливо, але він думає інакше. Я не давала йому своєї адреси, але його це не зупинило.

— Цей тип тебе переслідує? — у Марджанова просідає голос і зсуваються брови.

— Ні. Він просто впевнений у собі й знає про мене правду. Але я йому не довіряю і не зможу в нього оперуватися — для мене цей шлях закритий.

— Алісо… Ми знайдемо кого-небудь ще. Я знайду, обіцяю! Мені нестерпно думати, що ти живеш із болем…

— Мамо! Я вже покаталася й хочу їсти! Ми підемо в кафе? — Аннуся підбігає до мене, але дивиться на Руслана, поправляючи шапку. — І Пінкі вже втомилася танцювати.

— Звісно, мила, — відповідаю, беручи доньку за руку, але Руслан мене перебиває.

— Я теж страшенно голодний. Тільки чому підемо? Ми поїдемо, дівчатка! Я знаю чудове місце, де смачно годують не тільки дітей, а й дорослих. До речі, крихітко, твоя Пінкі любить живих кроликів?

— Їсти? — в Аннусі від жаху округлюються очі.

— Ні, звісно, — абсолютно чарівно хмикає Руслан. — Годувати морквою. Там є велика зоозона, тобі сподобається!

Анюті, справді, подобається сімейна кав’ярня під назвою «Кролик Сноу й друзі», до якої нас привозить Марджанов. Заклад новий і розташований доволі далеко від дому, тож самі б ми до нього ще нескоро дісталися.

— Я випадково тут опинився, коли поблизу зламалася робоча машина, — пояснює нам, допомагаючи роздягнутися. — Ми з хлопцями провозилися на трасі пів дня, тож не було часу вибирати, де перекусити. Тоді мені здалося тут усе безглуздим і дурним.

— А зараз?

Руслан посміхається, роздивляючись персонал і антураж кафе. Офіціантів із заячими вушками, малюнки білих кроликів на стіні, й екрани із живою картинкою із життя підопічних закладу.

— І зараз теж, — легко зізнається. — Але щось у цьому місці безперечно є. Проте я б не ризикнув тебе запросити сюди років шість тому. Тоді мене вистачило тільки на тост і суп.

У кафе тепло, ми встигли сісти за столик і замовити обід, але зі згадкою минулого в наших поглядах читається смуток. Добре, що Аннуся цього не бачить.

— І як відтоді твої кулінарні навички — покращилися? — запитую.

— Ні. Не було для кого старатися, Сніг. Мені завжди хотілося догодити тільки тобі.

Ми якийсь час проводимо в кафе, а потім повертаємося додому.

І знову Руслан не питає, чи можна йому піднятися у квартиру. Залишивши машину перед будинком, піднімається з нами, продовжуючи мене обіймати за спину, але, опинившись у передпокої, дивиться на годинник.

— Алісо, мені потрібно зараз поїхати. Не знаю, на який час — на годину чи на дві. Я маю поговорити з однією людиною, а її дуже складно перехопити.

— Зрозуміло, — я роззуваюся й повільно випрямляюся, не дивлюся на Руслана. Відкладаю квіти на полицю. — Поїдь.

Ну ось, схоже, і закінчилася наша ідилія стосунків, що не почалася.

— Я скоро повернуся, Сніжна.

— Я не питала.

— Але я відповів.

Я все-таки дивлюся на нього.

— Не розумію тебе, Руслане, — зізнаюся. — Ти робиш крок до мене чи від мене?

— Або не хочеш розуміти, — він охоче ловить мій погляд. — А ймовірніше боїшся.

— Можливо. Але й не тримаю.

Руслан піднімає руку й ховає долоню під моє волосся, змусивши мене мимоволі здригнутися й розкрити на вдиху губи — таким гарячим відчувається дотик його пальців до моєї потилиці та шиї.

Зробивши крок ближче, нахиляє голову й цілує в губи, без попередніх слів жадібно обхопивши їх своїми. Цілує довго, розкривши мене й торкнувшись піднебіння язиком. На секунду відпустивши, припадає до мене знову і, тільки вгамувавши спрагу, дає вдихнути повітря й отямитися.

— Алісо, поки я не повернуся, у тебе є час перестати боятися й сумніватися. Але мені дещо потрібно від тебе.

— Що?

— Твій діагноз і результати обстеження. Щось, що я зможу показати людині, яка в цьому справді розбирається.