Глава 18, частина 1

Аннусю цікаво слухати, і поки ми їдемо, я дізнаюся багато новин із життя колишнього найкращого друга. Донька ще трохи мене соромиться, але те, що я вже відчуваю до неї, обіцяє не залишити між нами бар’єрів, і сподіваюся, вона це відчуває. Крихітка й далі роздивляється мене синіми оченятами, поки я усміхаюся їй, думаючи, які слова підберу для Аліси, коли прийде час говорити.

Їх не просто знайти — ті самі слова, особливо, якщо знаєш, що винен і розумієш, яким незрілим ідіотом був колись. Яким саме мене бачила Аліса, коли просила дати нам час.

Але ідіотом був не тільки я.

Ми не бачилися з Романом Сніжним кілька років, втім між нами нічого не змінилося. І зараз він залишався для мене нечуйної до моїх бажань людиною, з якою ми колись були близькими, але одного разу розучилися розуміти один одного.

Я бачу його на порозі незнайомої квартири, неочікувано короткостриженого, у звичній майці та штанах, і не вітаюся. Прошу Аннусю відвернутися й прикрити долоньками вуха, після чого витягую здивованого Ромку за майку на майданчик і б’ю від душі в морду.

— Отже, Аліска заміжня й має троє дітей? Щаслива й мене забула, трясця!

Звичайно ж, колишній друг бачить свою племінницю й відсіч давати не поспішає. Розігнувшись, міркує, стираючи кров із розбитої губи.

— Двоє, — нарешті кидає. — Третього ти вже сам придумав.

— Сука ти, Сніжний! — шиплю з тихою злістю. — Я тебе тричі знаходив, і щоразу ти мені брехав!

— Я просто добре тебе знаю, Марджанов. Ти ніколи не змінишся. Алісці такий не потрібен!

— А себе? Себе ти теж добре знаєш? Який я мав пройти екзамен, щоб ти мені розповів про доньку? Про те, що вона росте без батька? Я тебе вб’ю, Сніжний! — не стримавшись, знову вдаряю Ромку в щелепу, але цього разу він ухиляється, й удар припадає у вухо. Теж непогано. — Чортів ідіот!

— Вгамуйся! — Ромка перехоплює мою руку, але я відштовхую його. — Дай хоч спочатку сина виростити.

— Нічого, виросте без батька. Знайдемо твоїй дружині ліпшого чоловіка. Розумного!

— Краще заткнися, Марджанов!

— І не сподівайся! Не тобі вирішувати, з ким бути Алісі і як рости моїй доньці!

Ми обидва важко дихаємо, стримуючи себе від можливої бійки в присутності дитини. Але це обом вартує явних зусиль. Занадто багато в нас накопичилося образи за минулий час.

— Де Аліса? Чому Анна з тобою? Аннуся! — Сніжний звертається до племінниці, і малятко зразу обертається, прибравши долоньки від шапки. Казку про Сірого вовка вона знає, але їй зовсім не страшно. — Скажи, цей дядько тебе вкрав? Як він тебе знайшов?

Аннуся розумниця. Вона підходить до мене й мотає голівкою.

— Ні. Дядя Ромо, це мій тато! Він мене не вкрав, а забрав із садка! Мама сказала, що він нас знайшов і тепер хоче жити з нами. Правда ж, тату? — піднімає обличчя й дивиться на мене так щиро, що я забуваю про Ромку, нахиляюся й підхоплюю доньку на руки.

Вона негайно обіймає мене за шию.

— Правда, Сніжинко, — відповідаю. — Дуже хочу!

Поруч хмикає Сніжний, але якось непереконливо. Немов знає, що мені начхати. І це так. У мене ще буде час йому довести.

Я повертаюся до колишнього однокласника й обіцяю:

— Зараз ми з Анною підемо, але я повернуся, і ми поговоримо. Занадто багато запитань у мене до тебе накопичилося.

— Що ж, гаразд, Руслане, буду чекати.

— Чекай! Але не забудь начепити німб праведника, святоша. Щоб мені було, що тобі начистити!

***

Я виходжу з донькою на вулицю й одразу телефоную Алісі.

Вона не відповідає на дзвінок, і це дивно. Я набираю її знову, але у відповідь чую довгі гудки, ніби абонент поза зоною досяжності свого гаджета. І це напружує, бо досі Сніжна мені завжди відповідала. Нехай не одразу, але я обов’язково чув її голос.

Підійшовши до машини, я відчиняю задні двері й саджаю Анюту на сидіння. Пристібаю до нього ременем разом із пандою.

— Ти їсти хочеш? — запитую малечу, і це нове для мене запитання звучить несподівано природно. Наче я питав її про це багато разів.

— Не дуже. Зовсім трохи!

Я риюся в кишенях штанів і знаходжу цукерки, які сьогодні взяв із батьківського столу. Тоді я ще не знав про сюрприз, який мені подарувала Аліса, але раптом захотілося порадувати її крихітку. А виявилося, що нашу крихітку. Свою.

«Де ж ти, Сніжна?» — думаю про себе із занепокоєнням, а вголос вимовляю:

— Де ж твоя мама, Аннусю?

— Мама на роботі, — впевнено відповідає крихітка, — але скоро приїде!

— Так, звісно, — кажу їй, відчуваючи, як у груди холодком пробирається тривога за Алісу. Страх, який я не спроможний побороти. — Але краще поїдьмо самі й знайдемо її. Добре, Сніжинко?

— Гаразд. А чому Сніжинка?

— Тому, що твоя мама схожа на Сніг, а ти схожа на неї.

Я сідаю за кермо й скеровую машину до центру міста. Їду до аукціонного будинку, дорогою продовжуючи набирати Алісу. Доти, доки на мій черговий дзвінок несподівано відповідає незнайомий чоловічий голос:

— Алло? Говоріть чіткіше! Хто ви?

— У сенсі, хто? — я миттєво напружуюся. — Це ти хто такий? Де Аліса?!

— Дайте відповідь на запитання. Руслан? Хто ви їй?

— Батько її дитини. А тепер ти скажи, якого біса я говорю з тобою? Те, що ти вмієш читати, я зрозумів, але мені потрібна Аліса! Чому її телефон у тебе?

У голові миготить низка варіантів і нехороших думок, але те, що я чую, стирає їх усі.

— З вами говорить лікар швидкої допомоги — Олесь Бойко. Дівчина перебуває в реанімаційній машині. Я відповів на дзвінок, щойно зміг…

— Що-що…

А далі провал. Перший чорний провал у моєму житті на кілька секунд, у які я нічого не чую і не бачу дорогу перед собою. Лише інстинкти змушують ногу натиснути на педаль гальма і з’їхати на узбіччя.

— … втратила свідомість. Ми прямуємо до лікарні швидкої допомоги. Руслане, ви чуєте мене? Під’їжджайте до приймального відділення, якщо ця дівчина вам знайома.

— Вона жива? — видихаю я. Так, знаю, що в машині Анна й вона все чує, але не запитати не можна.

— Ми робимо все можливе.

— Трясця, та відповідайте ж!

— Жива, ми зняли блокаду серця й під’єднали хвору до апарату життєзабезпечення, але була повна зупинка органу. Повторюю, зараз ми її контролюємо.

— У неї вада серця! Везіть її в кардіологічний центр! Чуєте?!

— Ми діємо згідно з інструкцією. Я не можу говорити. Під’їжджайте до лікарні.

Чорт. Чорт. Чорт!

Кров відливає від обличчя, і нічим дихати. Мені бракує місця в цій довбаній машині й хочеться зламати кермо, розбити скло, зробити що-небудь руйнівне, щоби позбутися почуття безпорадності й страху. Я ненавиджу себе за це!

Аліска. Аліска!

Мені здається, я сам помираю в цей момент.

Пальці стискаються до білого, кваплячись викрутити кермо й повернути «Теслу» на дорогу. Я із силою кліпаю, мчу вперед, намагаючись побачити перед собою хоч щось ясне, бо реальність перед очима розсипається на шматки. Світло від дорожніх ліхтарів відблискує на мокрому від дощу склі, і потрібно за щось вхопитися, інакше…

Я скидаю швидкість і шумно видихаю, згадавши, що більше не сам. Згадавши нашу першу розмову з Алісою та її слова про батька дитини, якому вона збиралася довірити доньку.

Аннуся.

Простягнувши руку, я повертаю дзеркало заднього виду, щоби побачити малу, що причаїлася на сидінні, і зустрітися з нею поглядами.

Аня тихо плаче, без звуку, сидить, як мишка, і я розумію, що їй ще страшніше, ніж мені, хоча це майже неможливо. Вона все чула й все зрозуміла, бо це вона, а не я, жила з Алісою весь цей час, і знає її краще за всіх.

— Не плач. Ми скоро приїдемо, — обіцяю їй і звертаю на світлофорі. Їду за адресою, про яку ще п’ять хвилин тому й не подумав би її відвезти, але вибору немає.

Лікарня швидкої допомоги не місце для переляканої п’ятирічної дитини, й у своєму світі, що розсипається, я розумію це дуже чітко.

Я зупиняю машину біля будинку своїх батьків, беру Аннусю з пандою на руки, входжу в під’їзд і піднімаюся на свій поверх. Відчинивши ключем двері, заходжу до квартири, в якій несподівано шумно, якщо порівнювати з тією тишею, з якої ми з Анею прийшли. Але вона не лякається нового місця й ні про що не питає.

Зараз мені здається, ми розуміємо одне одного без слів.

Галаслива компанія сидить за овальним столом у великій вітальні, а я краще б повернувся в тиху квартиру до Сніжної. Мати першою помічає мене й радісно вигукує тоном привітної господині, поспішаючи піднятися з-за столу:

— Ой, а ось і наш Руслан прийшов! Який приємний збіг, немов знав, що про нього розмова!.. Софіє Борисівно, а ми з вами голову сушили, як представити одне одному дітей! Синку, проходь, у нас гості! — дає мені знати й продовжує: — Інночко, люба, не бентежься! Почувайся, як удома. Просто наш син уміє робити сюрпризи… Правда, Ру… Руслане?

Мати виходить у передпокій і дивується, побачивши на моїх руках Анюту.

— Хто це з тобою? — піднімає брови, розгублено нас оглядаючи.

Слідом за нею в передпокій виходить і батько, і теж застигає в отворі арки.

Зараз не час сперечатися щодо моїх здібностей, і я відповідаю батькам, як є:

— Це моя донька. Аннуся.

— Що-що?! — від подиву окуляри в матері, здається, повзуть на лоб, а повіки моргають. Вона кидає швидкий погляд на батька, але той стоїть мовчки, і мати знову повертається до мене.

— Що значить — донька, Руслане? Це жарт? — знижує голос до глухого шепоту, роздумавши грати на публіку. — Звідки в тебе взялася дитина?!

— Звідки у всіх беруться. З капусти! — відповідаю і спускаю Аню з рук.

У квартирі тепло, і я знімаю з голови малечі шапку, погладивши доньку по темному волоссю. Залишивши долоню на її плечі, піднімаю обличчя до матері.

— Ма, мені ніколи з тобою сперечатися й відповідати на запитання. Зараз мені потрібно йти. Я залишаю Аннусю на вас із батьком, але якщо з її голови впаде хоч волосинка… У вас не буде ні сина, ні онуки!

— Руслане, ти з глузду з’їхав, таке заявляти? — ахає мати. — Поясни… хоча б! Це все-таки жарт?

— Нічого пояснювати, і які до біса жарти! Її маму щойно швидка відвезла в лікарню із серцевим нападом. Я маю негайно їхати до неї.

— До кого, до неї?

— До моєї Аліси! Вона у відділенні швидкої допомоги. Нагляньте за Анею, це все, про що я вас прошу!

— Стривай, Руслане… Я пам’ятаю, — згадує мати. — Я знаю. Така гарна, серйозна дівчинка зі світлим волоссям. Ну, звісно! В якій лікарні? Що з нею?!

— Так уже ж, ти пам’ятаєш, — не можу втриматися від гіркої шпильки. — Ось і я її не зміг забути. Втім потім усі подробиці, не зараз!

Я відвертаюся від батьків і сідаю навпочіпки перед донькою. Вона в усі оченята дивиться на мене. Відклавши іграшку на підлогу, розстібаю на ній застібку-блискавку й знімаю курточку. Беру долонями за тоненькі плечики.

— Аннусю, — кажу неголосно, але батьки чують. — Це твої бабуся з дідусем, вони тебе не скривдять. Тут ти вдома, нічого не бійся, зрозуміла?

— Я не боюся, тату.

— Розумниця! Мама казала, що на твоїй руці є дуже важливий браслет.

— Так, є. Ось він! — донька піднімає ручку й показує браслет. Я киваю, погладивши її по голівці.

— Покажеш його бабусі. Вона в тебе розумна, сама все зрозуміє, повір мені.

— Добре, покажу. А мама?

— Аню, я зараз поїду до твоєї мами й буду з нею весь час, обіцяю! Я її нікому не віддам. Вона не буде одна, вона буде зі мною.

— А я? Де буду?

— А ти залишишся тут, Сніжинко. Так буде краще. Але я тобі зателефоную й одразу приїду, щойно зможу.

— А мамі не буде страшно?

Я так упевнено відповідаю, ніби сам у це вірю:

— Зі мною ні. Твоя мама дуже смілива, як ти!

Я нахиляюся й цілую доньку в гарячі щічки, ще мокрі від сліз.

— Я люблю тебе, моя сильна розумниця, — кажу, і це правда, яку я відчуваю.

— І я люблю тебе, тату.

— Господи, Ренате… ти теж це бачиш і чуєш? — десь збоку вигукує мати, але я вже встав і йду. Залишивши двері відчиненими, поспішаю туди, де на мене чекає Аліса.

— Ясніше ясного, Ольго.