Глава 10 (частина 2)

Увага, це друга частина глави. Додала два оновлення! 👈

Я витягла руку з хватки Демонця й про всяк випадок відступила за його плече – раптом він сам вирішить впоратися із завданням? А до фінішу я й пішки можу прийти – пізніше!

Не вирішив. Озирнувшись, скосив на мене оком, піднявши брову.

– Ні, – я рішуче хитнула головою. – Не проси! Я до них, – зашепотіла, – не підійду! Вони кусаються, ти табличку бачив? Я навіть собакам у дворі не довіряю, а ці коні – їх у двадцять разів більше!

Вираз обличчя в Демонця став спантеличеним.

– Кошкіна, ти серйозно?

Я впевнено кивнула:

– Так. Ти сам обери, якого хочеш, а я… е-е… за вами піду. Хвостиком!

Поруч отруйно хмикнула Марго, проходячи повз і струснувши локонами:

– Вітаю з ідеальною партнеркою, Денисе. Вона прямо створена для кінних прогулянок! Може, поміняємося партнерами, доки побачення не зайшли далі? – дівчина призупинилася і стрельнула на Демонця оченятами. – Владу буде все одно, один він їде чи ні.

Замість відповіді я показала їй усмішку, якою можна було різати лід. Ось прямо відчуваю, з якою б радістю Демонець обміняв мене на цю хитру фурію! Я навіть приготувалася захищатися, якщо він раптом вирішить сказати якусь гидоту, але…

Хоча, чому «але»? Саме гидоту він і сказав, чомусь не піддавшись під чари симпатичної дівчини:

– Не думаю, що ця ідея мені подобається. Хлопці в дірявих спідницях не в моєму смаку.

У Марго аж куточки губ відвисли.

– Це жарт? Я про себе говорила!

Денис ковзнув по ній байдужим поглядом і відвернув голову.

– Тим більше, ні. Я ще з конюшнею не розібрався, щоб добровільно лізти в серпентарій. Відповзай, змійко!

– Дурень! – тихо кинула Марго, гордо віддаляючись у бік стійл, а я знову відкрила рота.

Стільки різних емоцій за одну хвилину – я давно не відчувала.

– Що не так? – похмуро кинув у мій бік Демонець. – Чи треба було помінятися? Може, тобі подобаються хлопці в кілтах?

Я кліпнула очима.

– Ні, просто… можна було і ввічливіше відповісти.

– Якщо відповів, значить, не можна, – пробурмотів Демонець і подивився на коней. Ну й грубіян!

Пари тим часом почали підходити до стійл, щоб визначитися з вибором, і Демонець, здогадавшись, що я не збираюся сходити з місця, схопив мене за плечі й потягнув уперед:

– Ходімо, Кошкіна. Хоча б зробимо вигляд, що ми беремо участь.

Кобили всі були високі та красиві, як на підбір – гніда, темно-шоколадна, чорна, кольору горіха, і в плямах. Але особливо вирізнялася біла конячка зі сріблястою гривою – та сама, що встигла налякати мене при вході на подвір’я. Вона стояла біля краю ряду, підбиваючи копитом землю й оцінююче дивлячись на те, що відбувається. І, звичайно, саме на неї всі задивлялися.

Влад надув плечі та попрямував до неї першим, крокуючи в кілті, наче термінатор назустріч вітру у своїй вирішальній битві. І дуже здивувався, коли кобила фиркнула, різко мотнула головою і цупнула його за жилет – відкинувши від стійла та обірвавши другий погон.

– Гей, ти! – скочив Влад на ноги, обурено горлаючи. – Ненормальна! Ти що, щеплення від сказу пропустила? Ти повинна мене слухатися, зрозуміла?

Кобила відповіла йому не менш обуреним «фр-р-р-р!», з якого стало зрозуміло, що іржати вона на його претензії хотіла.

– Та ну її! – образився Влад, копнувши ногою відірваний погон, і пішов до іншого стійла, бурмочучи під ніс не зовсім літературні вирази.

Наступним сміливцем став Богдан-сперечальник. Щоправда, посперечатися з кобилою у нього не вийшло, і щойно вона невдоволено фиркнула, хлопець сам відстрибнув назад і потягнув за собою Катю-художницю. А слідом не пощастило й Марку.

Вирішивши підійти креативно, Марк пригладив на голові рожеві пасма, що стирчали, зобразив руками легку хвилю і почав насвистувати відому мелодію. І на якусь мить усім здалося, що в нього вийде. Але мить минула, кобила втратила до музиканта всякий інтерес і схилила голову, почавши щось жувати внизу. А щойно хлопець наблизився, стукнула копитом і мотнула невдоволено хвостом.

– Окей, дівчинко, я зрозумів! – підняв руки Марк, задкуючи, – Я теж не в твоєму смаку. Буває! Піду, спробую щастя з іншою.

З дівчат до білої ризикнула підійти тільки Іветта – мабуть, вирішивши, що на тлі коня її осіння туга розвіється. А може, вирішила, що вона їй за зростом підходить? Але не вийшло. Біла мегера витягнула шию і спритно щипнула дівчину за вухо. Знявши сережку-ложку, спробувала її на смак і відразу ж виплюнула на землю, як цукерку, яка їй не сподобалася.

– Ой! – завищала Іветта, відстрибуючи. – Ти що зробила?! Це ж антикварна ювелірка, між іншим! А ця коняка, – голосно висловилася в одну з камер, – взагалі дика!

Загалом, інші пари більше не наважилися ризикувати й розібрали коней спокійніших. Так що залишилися ми з Демонцем біля білої наодинці.

За спиною оператора вже щосили жестикулювала Рита-асистентка, підганяючи нас зробити вибір і пройти на стартовий майданчик. І єдине, що мені хотілося їй сказати – це обуритися:

– Так нечесно!

Біла кобила тим часом підняла голову і подивилася просто на нас.

– Господи, яка вона величезна! – прошепотіла я, відчуваючи, як від самої думки наблизитися, холоне кров. – Ні, я не можу до неї підійти. Тільки не вона. Вона – зла!

– Можна подумати, ти милашка, – єхидно хмикнув Демонець. – Зате блондинка. У вас ідеальне поєднання.

– Ми помремо.

– Не думаю, що організаторам шоу це потрібно.
– Вона мене вже ненавидить!
– Гаразд, якщо відпустиш мене, я сам спробую до неї підійти.

– Щ-що? – я навіть не помітила, як знову вчепилася в лікоть Демонця, прилипнувши до його боку, як сіамський близнюк. А помітивши це, різко розтиснула руки, відсахнулася і тут же почервоніла до вух. – Це все інстинкт! – видала, намагаючись зберегти обличчя.

– Я так і зрозумів.

Демонець озирнувся і попрямував… ні, не до стойла, як вимагала логіка квесту, а в протилежний бік. Я навіть розгубилася:

– Гей… Д-денисе! Ти куди?

Так, знаю, я усвідомлено назвала його на ім’я, і Демонець, звичайно ж, це помітив. Не зупинився, але погляд поверх плеча кинув спантеличений: а раптом здалося?

Червоніти далі було нікуди, і я прикусила губу – він що, вирішив мене тут саму кинути?

Але, дякувати богу, ні. Денис підійшов до дерев’яної стійки, що стояла неподалік, і щось уважно там роздивився. Покликав мене кивком, і я підійшла слідом.

Не дивно, що ніхто з учасників не звернув уваги на дощечку зі схемою конюшні та коротким описом коней. Усіх настільки приголомшила локація, що її просто не помітили.

На дощечці, навпроти фото білої мегери, чорним по білому було написано:

 «Лютий. 9 років. Кінь упертого норову. Не любить гучні звуки. Віддає перевагу спокійному тону, впевненій посадці та морквяним кубикам (лежать у зеленій мисці, захованій у кошику)».

А найцікавіше, що цей кошик стояв просто під табличкою, і на його кришці красувався напис: «Частування для коней».

Елементарно, Ватсоне!

Денис відкрив кошик і взяв жменю кубиків. Обернувшись до мене, навіть не подумав приховати усмішку:

– Лютий, значить… Кошкіна, як щодо суворих чоловіків? Готова цього осідлати?

 Я підозріло насупила брови.

– Дякую, мені й одного демона вистачає. Тобто… – жахнулася прихованого сенсу, який бовкнула, – ти зрозумів, про що я!

Денис замислено дивився на коня, здається, не звернувши уваги на мою відповідь.

– Розслабся. Якщо правильно зайти, він може виявитися нормальним. Швидше за все.

– А якщо ні?

– А якщо ні, я дам йому з’їсти тебе першою, а сам утечу.

– Що-о?!

Але Демонець уже попрямував до стійла – не швидко й спокійно. Без зайвої метушні наблизився до коня і простягнув на руці кілька шматочків моркви. Сказав неголосно своїм низьким із хрипкою голосом, несподівано ласкаво, як говорять із близькими людьми:

– Привіт, друже, давай цього разу без цирку, гаразд? Я Денис, ти – Лютий, але можемо домовитися і на Лютика. Цей варіант звучить більш привабливо, як думаєш?

Кінь спочатку невдоволено фиркнув, а потім… прянув вухами, обнюхуючи Демонця, і нахилив голову. Помітивши в його руці частування, ще раз фиркнув і ткнувся шовковими губами в розкриту долоню. Почулося клацання, й камера праворуч спіймала ідеальний крупний план, після чого оператор відвів знімальну стрілу.

– І не фиркай, я все одно найближчу годину нікуди не зникну, – додав Денис довірливо. – До речі, тобі подобаються блондинки? Дивись, яка в мене є для тебе – вона симпатична, правда? Характер, звичайно, шкідливий, зате в неї є апетитні місця, які можна пожувати замість сіна.

Не знаю, що думав кінь, який у цей момент підвів голову і подивився на мене, а от я просто заслухалася. Голос у Демонця був гарний, цього не відняти. Уявляю, як він ним шепоче у вуха дівчат різні зізнання. У мене від однієї тільки думки по шиї та грудях мурашки пробігли й серце стукнуло. Уф, що це зі мною? Ні, не хочу про це думати! Я взагалі не хочу…

Стоп. Що він зараз сказав?!

– Кошкіна! Підійди ближче!

– Я все чула!

– Ти йдеш? Чи так і стоятимеш там, доки шоу не закінчиться?

Я підійшла, хоча чесно – було не по собі. Подивилася на коня з побоюванням.

– Як у тебе це виходить? – запитала в Демонця. – Він б’є копитом, цу́пить людей за вуха, плюється сережками, але щойно з’являєшся ти – і все. Дружба, довіра і «будеш моїм другом по стійлу?» Звідки ти знав про моркву?

– Зрозумів, щойно здогадався, що це не кобила.

Денис простягнув руку й погладив коня по шиї. А я щиро здивувалася:

– А як ти здогадався?..

– Кошкіна, – перебив мене Денис, – давай без подробиць. Ми останні, хто ще не вийшов звідси. Просто погодуй його.

Він, не питаючи, притягнув мене за зап’ястя ближче до коня і сунув на долоню кілька морквяних кубиків. Нагнувся до самого вуха:

– Увійди в його зону довіри. Давай же! І зроби простіше обличчя, ти зараз схожа на сову в анабіозі. Хоча, ні… – відпустив смішок. – Скоріше на кішку, яку збираються сунути у воду! Навіть очі такі ж круглі.

– Демонець… – я зашипіла. – Ще хоч слово, і я тебе вб’ю!

– Тихо, не смикайся!

Лютик тим часом фиркнув мені в долоню, лоскітно провів теплою мордою по пальцях… і забрав ласощі м’якими губами.

Ось так просто? З мене вирвався писк, найтихіший і найганебніший у моєму житті.

А Демонець, гад, розсміявся. Обійшовши білого коня, зняв повід і вивів його зі стійла. Озирнувся, посміхаючись.

– Ти з нами? Чи замість Лютика в стійлі постоїш? – запитав у своїй нахабній манері. – А що, хвіст і копита в тебе вже є, залишилося навчитися фиркати та плюватися. Сперечаємося, впораєшся за п’ять хвилин?

Звичайно, я поспішила їх наздогнати. Процідила, вирівнявшись із Демонцем.

– Який же ти… ненавиджу!

– Не минуло й десяти секунд…

– Краще мовчи!

Кінь на диво йшов слухняно, м’яко ставлячи копита на землю, і до старту «Паркової прогулянки», минаючи широкі ворота, ми підійшли без пригод. Стартом служила простора алейка перед лісом, розмічена білими стійками з номерами, і на ній уже стояли решта учасників – кожна пара біля своєї позиції.

Катя-художниця сиділа боком на невеликому жеребці, як на табуретці у фотоательє. Збоку проїжджала камера, і дівчина явно намагалася мати ефектний вигляд, посміхаючись в об’єктив загадковою усмішкою Мони Лізи. Дивна річ, але в перепалках із Демонцем я постійно забувала про камери, тож про «ефектні пози» мені залишалося тільки мріяти. Зараз я виглядала букою і, спіймавши себе на цій думці, постаралася видихнути й повернути обличчю людський вигляд (тобто, впевненої в собі дівчини).

Влад і Марго стояли біля плямистої кобили і сперечалися так люто, не забуваючи пускати вбік фальшиві посмішки, наче вибирали ім’я майбутній дитині. А Марк, невідомо звідки добувши телефон, намагався зробити селфі чи то з кобилою, чи то зі своєю парою – майбутнім маркетологом Оксаною. І та, і інша були проти, але хлопця це анітрохи не хвилювало.

Ми дійшли до своєї позначки, коли перед нами виринула Рита з оператором, а наступної секунди мікрофон у хутряній оторочці вже опинився в мене під носом.

– Пара номер два – Діана та Денис! – защебетала дівчина. – Їм вдалося заручитися симпатією білого красеня, тож давайте дізнаємося в нашому бліцопитуванні, що вони відчувають перед верховою прогулянкою? Діано, який у тебе настрій? Чи доводилося тобі раніше їздити верхи?

Рита підморгнула мені «за кадром» так виразно, що я миттєво зібралася і розпливлася в усмішці:

– Чудовий! – видихнула як змогла бадьоро. – Краще не буває! Ні, ніколи.

– Ха-ха, – захихотіла Рита, задоволено струснувши рудими кучериками. – Скажу чесно: у кадрі ти маєш вигляд, як амазонка, що готова завоювати якщо й не весь світ, то принаймні серця наших глядачів!

– Дякую, приємно чути, – цвірінькнула я.

– І особливо серце Дениса! – додала вона солодко.

Гм.

– Отже, Діано, – Рита злегка подалася вперед, наслідуючи Валентина, – що ти скажеш своєму партнеру перед стартом другого квесту? Уяви, що ви наодинці, і ти хочеш його підтримати. Кажи зараз!

Е-м…

Я повернула голову до Демонця. Він стояв поруч – привабливий блакитноокий нахаба – і посміхався в камеру так тонко, ніби йому море було по коліна. Що я могла такому сказати?

Він подивився на мене з тихим викликом, зрозумілим, мабуть, лише нам двом. Напевно, тому я несподівано для себе промовила серйозно, затримавши погляд на його очах:

– Я сказала б йому… У нас вийде, Денисе. Я в тебе вірю.

– Записали! – Рита переможно підняла мікрофон і потягла оператора до наступної пари. – Пара номер три – Марго та Владислав!