Глава 11, частина 3

П.С. Увага! Додала дві главки - цю і попередню!

Лютий, який перетворився на лагідного Лютика, зупинився сам, ніби теж вирішив прочитати вказівники.

— Ну і куди їдемо? — першим порушив мовчанку Денис.

Я подивилася і замислилася.

— Тільки не ліворуч, — одразу попередила. — Швидше за те, що вже було, я більше не переживу.

— Прийнято, — несподівано мирно погодився Демонець. — Не будемо випробувати долю двічі. Прямо? — він зі смішком хмикнув. — Кошкіна, хочеш дізнатися мене краще?

Якби поруч була камера великого плану, я б у цьому місці картинно закотила очі. А так обмежилася холодним тоном:

— Куди ще краще. Я тебе вже знаю, як облупленого. Ти псих, бабій і людина, для якої ризик — це хобі. Ні вже, дякую! Цією дорогою поїдеш з іншою.

Я подивилася на правий вказівник:

— Може, звернемо праворуч?

— Виберемо довгий шлях? — уточнив Денис.

— Зате він напевно спокійний, — я замислено зітхнула. — Ми й так опинилися тут швидше за всіх і забрали серце. Мені здається, це не зовсім чесно щодо інших пар. Дамо їм шанс?

— І чому я знав, що ти саме так відповіси?

— Та це ж очевидно. Бо ти мене терпіти не можеш.

Денис усміхнувся і злегка потягнув коня за повід.

— Заздрю твоїй логіці, Кошкіна, - сказав. - Ти просто оракул моїх думок і гуру здорового глузду.

— Ой, тільки не починай. Я просто не хочу ще раз летіти крізь ліс із думкою, що зараз помру.

Лютий ніби цього й чекав — махнув хвостом і впевнено звернув на праву доріжку. Вона й справді виявилася довгою, тяглася вздовж краю лісу, огинаючи парк, зате без різких поворотів, прихованих ям і без бажання негайно розпрощатися з життям. Я вперше за квест змогла спокійно дихати й дивитися вперед.

І ось, коли вдалині вже почулися людські голоси, ми раптом побачили біля краю стежки прикріплену до дерева дерев’яну скриньку з емблемою шоу. А поруч із нею кошик — точнісінько такий самий, як у дворі стайні, де ховали кінські ласощі.

— Це що ще за сюрприз? — нахмурився Денис, коли Лютий звернув до дерева і ткнувся мордою в кошик, недвозначно натякаючи, що непогано б отримати презент за прогулянку. — Чорт… доведеться подивитися, що там.

— Тільки не змушуй мене злазити, — злякано мовила.

— Живи, кішко!

Денис легко перекинув ногу через передню луку сідла і зістрибнув на землю. У цей момент я чомусь пораділа, що він спритний. І ще — що ніхто не вміє читати мої думки. Підійшовши до скриньки, він смикнув за кришку, але та не піддалася.

— Спробуй дістати моркву! — здогадалася я.

І щойно Денис відкрив кошик і вийняв миску з ласощами, як кришка скриньки тут же клацнула й відчинилася.

— Ще один жетон? — здивовано запитала, коли Лютий захрумтів морквою, а Демонець зазирнув у скриньку і щось із неї дістав.

— Так, тільки золотий і з обличчям Валентина, — він покрутив знахідку в руці й простягнув мені. — Схоже, Кошкіна, ми знайшли з тобою якийсь особливий символ.

Я взяла жетон і поклала на долоню. Він виявився не зі справжнього золота, як здалося спочатку, але явно був важливою деталлю гри з написом на реверсі «Золотий шанс». Я повернула жетон Денису, і той сховав його в кишеню.

— І що це означає? — знов запитала.

— Скоро дізнаємося.

Демонець обійшов Лютого і зупинився біля лівого боку, явно прикидаючи, як йому забратися назад. Сісти в сідло попереду мене так само легко, як зістрибнути, було неможливо, а просити мене посунутися після скачки – він, очевидно, не наважувався. Так і стояв, спантеличено закусивши губу.

Теж мені — стратег.

Зібравши всю мужність у кулак, я сама посунулася вперед, звільняючи йому місце. Денис зрозумів це без слів і сів у сідло позаду мене — несподівано, ніби приклеївся.

— Гей, ти сидиш до мене занадто щільно, — сухо зауважила я, намагаючись не видати збентеження, яке зрадницьки кинулося на щоки.

Денис трохи пововтузився, влаштовуючись зручніше, обхопив мене однією рукою за талію, а іншою спіймав повід.

— Повір, не так щільно, як би мені хотілося.

— Що? — я гостро відчула, як міцні стегна тісно притислися до моїх. — Т-тобто? — видихнула.

Голос у хлопця став глухішим.

— Я не мав на увазі нічого такого. Хочеш, щоб я тебе відпустив?

— Ні, — поспішно відповіла. — Просто не хочу впасти.

— Зрозумів.

Не знаю, що саме він зрозумів, але почувалася я жахливо ніяково. Особливо тому, що Демонець мовчав і поводився… нормально. Я намагалася не помічати, як його груди торкаються моєї спини, а міцні стегна утримують мої, але це було до біса складно. От коли він мене рятував, я про збентеження не думала. А зараз, коли ми їхали в тиші, рука поверх одягу просто обпікала. Дивне, незвичне відчуття.

Добре хоч, що їхати довелося недовго, й незабаром між дерев майнула знімальна стріла й розмітка фінішної зони. Там уже щосили кипіли емоції й товпилися кілька пар — роздратовані й явно не в захваті від прогулянки.

Причина цього невдоволення стала зрозумілою, щойно ми виїхали на галявину й озирнулися.

Просто перед фінішним майданчиком зяяв крутий яр із вузьким струмком — на вигляд не глибоким, але досить широким, щоб кінь не зміг його перейти. Богдан із Катею стояли на краю яру з протилежного боку і жваво сперечалися, а неподалік Ярослав та Іветта розгублено оглядали перешкоду, ніби сподіваючись, що вона ось-ось зникне. Тренер Влад, мабуть, сам перестрибнув струмок і тепер у мокрому кілті розмахував руками, щось доводячи асистенту, поки Марго сиділа на колоді, натягнувши хутряний комір шубки на вуха з виглядом людини, яку підвів не лише партнер, а й удача.

— Ось тобі й «швидше прийдеш», — озвучив мою думку Денис.

— М-да, не допомогла топологія, — не втрималася я від здивованого смішку. — Схоже, повернути праворуч виявилося найрозумнішим рішенням. Але більше я на такі прогулянки не підписуюсь.

— Вітаємо, друзі! А ось і наші екстремали! — пролунав радісний, поставлений голос Валентина, і я одразу відчула, як на нас сфокусувалися камери. — Пара номер два знову першими завершила квест, обравши довгий шлях і, як ми бачимо, не дарма!

Повисла ефектна пауза, почулися аплодисменти, а за ними ведучий продовжив:

— Денис і Діана не лише знайшли Статую Мисливця і привезли символи сумісності, а й відшукали головний бонус цього випробування… Золотий шанс!

Камера наблизилася, ловлячи наші обличчя, і Демонець зупинив Лютого. Зістрибнув першим і допоміг мені злізти — буквально стягнув з коня і поставив на землю, інакше я б ще довго сиділа.

— Дякую, — пошепки видихнула я.

— Нема за що, — так само тихо відгукнувся він, і ми одночасно поправили на собі одяг, помітивши, що до нас уже поспішає Валентин з оператором, а за ними — дівчина-режисерка.

Вигляд у неї був тривожний, але Валентин м’яким жестом зупинив її та підняв мікрофон. Усміхнувся нам ще ширше — по-королівськи бездоганно.

— Вітаю, Денисе й Діано! — оголосив він. — Ви чудово впоралися з квестом, хоча, зізнаюся, змусили всіх нас понервувати. Денисе, скажи, як давно ти захоплюєшся верховою їздою? Ти вразив не лише свою партнерку, а й усю знімальну групу моментом, який наші оператори вже охрестили «стрибком дня».

Денис машинально пригладив чуб, окинув поглядом майданчик і відповів стримано, але зі звичною йому іронією, вмикаючись у формат шоу:

— Не так щоб давно. Десь близько години, зате інтенсивно.

Валентин щиро й голосно розсміявся.

— Чудова відповідь! Наші глядачі обожнюють почуття гумору — особливо коли воно поєднується з хорошою фізичною формою і щасливим фіналом!

Чоловік повернувся до мене.

— А ти, Діано? Поділися своїми відчуттями, — елегантно попросив. — Що ти відчуваєш після всього, що сталося? Вся наша команда, відверто кажучи, злякалася за вас. Але ви не просто впоралися, ви буквально осідлали ситуацію!

Я зловила себе на тому, що дивлюся не в камеру, а на Дениса. Лише на секунду затримала на хлопцеві погляд, а оператор уже навів об’єктив і зняв момент. Чорт! Здається, я безглуздо кліпала віями. Хоча… хіба не за цим я тут?

— Я відчуваю… — почала обережно, розуміючи, що від мене чекають іскр захвату, — що мені неймовірно пощастило з партнером. Так, пощастило! — мило усміхнулася. — Виявилося, що він вміє не лише приймати швидкі рішення, а й ловити людей на повному ходу. А ще знімати напади паніки, як справжній маг-чарівник!

Я натхненно змахнула віями, сподіваючись, що макіяж на місці й я не схожа на заплакану чупакабру.

Погляд Дениса змінився на спантеличений, але моя усмішка вже на повну засліплювала камеру.

Валентин задоволено кивнув.

— Чудові слова, Діано.

— О, повірте, — я захоплено подивилася на хлопця, — він на них заслуговує.

— Що ж, тоді вітаю вас і переходжу до найцікавішого! — ведучий понизив голос, створюючи інтригу. — Знайдений вами Золотий шанс — це не просто знахідка. В одному з наступних квестів він може зіграти вирішальну роль. А яку саме, ви дізнаєтеся вже дуже скоро.

Валентин обернувся до оператора і змахнув тростиною:

— Друзі, не перемикайтеся! Палацовий квест триває, і попереду на наші пари чекає третій етап побачень. І він вимагатиме від них не лише злагодженості, а й абсолютної синхронності. Побачимося за кілька хвилин!

Фух, можна видихнути.

Кілька хвилин насправді розтягнулися майже на пів години. За цей час до фінішу підтягнулися ще дві пари учасників. Марк та Оксі обрали «швидкий шлях» і опинилися на березі струмка четвертими, що гармонії, судячи з виразів їхніх облич, у стосунки не додало. А от Настя й Артур прийшли шляхом «пізнати одне одного краще» і виглядали так, ніби класно провели час. І хоч з’явилися останніми, а на фініші виявилися другими.

Для решти пар оперативно перекинули місток через яр і оголосили коротку перерву. Алілуя.

Цього разу гримерів поруч не було, і дзеркал теж, тому всі виглядали трохи розтріпаними. Зате асистенти роздали всім теплі пледи й чай. Лютого відвели, і я нарешті змогла відчути землю під ногами — буквально й метафорично.

Демонця відкликала вбік дівчина-режисерка і почала йому щось по-начальницьки пояснювати. Я так і не зрозуміла що, відволікшись на чай, коли він сам підійшов і став поруч, сунувши руки в кишені штанів.

— Ти як? — запитав.

У перерві ідилії між парами не спостерігалося, кожен поводився як вважав за потрібне, тому я… ну, трохи здивувалася увазі Демонця.

— Чай не віддам, — про всяк випадок попередила. — Ти вже випив мою каву.

— А якщо серйозно?

Я зітхнула і перевела погляд на блондинку, яка сиділа на розкладному стільці й курила, безуспішно намагаючись поправити розкручені локони. Неподалік від неї Богдан щось натхненно пояснював Ярославу, малюючи схему просто в повітрі, а Іветта шепотілася з художницею Катею.

— А якщо серйозно, хочу видерти у Марго пасма волосся і закопати по шию в яр, — несподівано для себе зізналася чесно.

Денис усміхнувся.

— Початок звучить багатообіцяюче. А кінець?

— А кінець нудний. Доведеться бути дорослою, адекватною і не влаштовувати показове вбивство на очах у камер. Боюся, тоді мене заарештують і я підведу одну людину.

— Шкода, — хмикнув він. — Рейтинги шоу б злетіли. Може, добре подумаєш?

Я відпила чай і подивилася на Демонця з прищуром:

— Ти б ще попкорн запропонував, пораднику. І квиток у перший ряд.

Блакитні очі навіть не посоромилися.

— Краще я запропоную тобі алібі, якщо ти зважишся на вендету. Але попкорн теж у комплекті.

Я пирхнула і відвернулася, знову підносячи стаканчик до губ. Було дивно стояти поруч з Демонцем і просто… говорити.

 — А взагалі я здивований, Кошкіна, — раптом сказав Денис. — Після скачки на коні-камікадзе й Марго – ти стоїш тут і спокійно п'єш чай. Це вражає.

— Я просто бережу сили.

— Для чого?

— Для майбутнього квесту… і для тебе, — я знову кинула на хлопця погляд і нахмурилася. — Не думай, що я забула, як ти погрожував залишити мене саму в лісі. Таке не прощають!

— Ну, може ще залишу, якщо випаде нагода.

— Не сумніваюся, що ти на це здатний!

У цей момент асистент голосно плеснув у долоні й крикнув:

— Пари, готуємося! Перерва закінчується!

Я машинально зняла плед і допила чай одним ковтком. Залишивши все на переносному столику, попрямувала разом із Демонцем до майданчика, де нас уже збирали для наступного етапу й зміни локації.

Нове місце випробувань виявилося неподалік, і хвилин за десять усі пари вишикувалися біля краю засніженої галявини. На ній уже височіли стійки, натягнуті захисні сітки й круглі мішені, закріплені на міцних конструкціях. Поруч акуратно стояли стійки з луками.

Я уповільнила крок і подумки спіткнулася.

Луки? Справжні? З тятивами?

І що від нас вимагатимуть — з них стріляти?

Пари навколо теж здивовано перезиралися, явно не очікуючи нічого подібного.

О ні. Та що у них за квести, один небезпечніший за інший! А якщо тятива лопне?

Один лише Валентин виглядав як людина, якій подобається чужий стрес. Він знову сяяв і помахом руки змусив усіх замовкнути.

— Отже, друзі! — пафосно оголосив, не бажаючи закінчувати цей день. — Ви підійшли до третього етапу побачення, романтичного квесту «Стріла довіри!» Ваше завдання — вразити мішень одним пострілом на двох. Один учасник тримає лук, другий допомагає прицілитися. Тільки синхронна дія призведе до точного влучання і додаткових балів! Лише витримка, терпіння і спільна мета!

Сказавши це, він змовницьки усміхнувся і попросив пари зайняти свої місця.

— Ну що, перевіримо, наскільки ви готові довіряти одне одному?