Глава 14, частина 1

Все не так, як здається

Діана

Я повернулася після душу до своєї кімнати, зачинила двері, стягнула з волосся рушник і впала на ліжко, навіть не вмикаючи світло. Усі м'язи нили, а в голові продовжувало гудіти від вражень, ніби хтось забув вимкнути камеру прямо в мене за скронею. Лабіринт, коні, холод, оператори… і одне знайоме обличчя, яке ніяк не хотіло зникати з думок.

Я втупилася в стелю і важко видихнула, розкинувши руки. Не уявляю, як популярним людям удається перемикатися після зйомок на звичайне життя? Це ж напруження фізично нестерпне. А якщо ще згадати, що всі мої сьогоднішні проколи покажуть по телевізору… Жах. Навіть думати не хочу, який мала вигляд збоку, волаючи на всю галявину «рятуйте», опинившись на Лютому практично догори дриґом.

Добре Демонцю, у нього хоча б обличчя фотогенічне й усмішка нахабна. А я? Уявляю, як безглуздо виглядала з трояндою в руці та хвостом, що з'їхав набік, який ніякі резинки не тримають. А ще довелося усміхатися і щось відповідати цій мінікрокодильші Риті про те, як мене «приємно вразив» мій партнер.

Сподіваюся, у Демонця вистачить совісті не злягти завтра із застудою. Бо якщо він захворіє після своїх крижаних подвигів без куртки, я точно не здихаюся почуття провини. Ось останнього мені зараз для повного щастя і бракувало. Просили його лізти! Дівчата потім усю дорогу мовчали, позираючи на мене, ніби це я все якимось дивом підлаштувала. У результаті троянда в пальцях ледь дірку не пропалила, насилу дочекалася повернення в місто і втекла.

Я тут до чого? Це ж чесна конкуренція, хіба ні?

Телефон на тумбочці відгукнувся дзвінком, ніби знав, що мені терміново треба повернутися в реальність. Ну, звісно ж, чат «Пташки» вже буквально розривався від сповіщень. Я усміхнулася і відкрила переписку з подругами.

Порядок денний був передбачуваним: «Куди зникла наша Діана?»

Даша: Ді! Виходь на зв'язок! Ми вже змучилися тебе чекати! Наша фантазія малює або весілля в Лас-Вегасі, або твою втечу через вікно павільйону!

Віка: Діано, ти взагалі жива?! Я тут свічку в торт поставила. Якщо не відповіси за хвилину — я її згризу від нервів!

Діана: Дівчата, привіт! Я жива і майже ціла — не рахуючи п'ятої точки. Якщо завтра ходитиму боком — це тимчасово. Головне, що я вдома і доповзла до ліжка.

Віка: Та-а-ак! Відповідай чесно: тебе там довели до сліз? До істерики? До бажання втекти? Від чого нашу Кицю перекосило?

Діана: Усе разом, пташки, і помножте на два.

Даша: Ого, схоже, там було весело! Ненавиджу твій контракт про нерозголошення. Ми ж помремо від цікавості! Скажи, це був «цирк», «дитячий садок» чи «бої гладіаторів»?

Діана: Бої гладіаторів. Хоча цирку теж вистачало, якщо чесно. Особливо, коли на арену вийшли коні, п-ха!)

Віка: (сумний смайлик) Не смішно! Скажи, тебе там хоч годували?

Діана: Годували. Правда так, що я встигла подумати про сенс життя і про те, навіщо людство взагалі винайшло камери (смайлик, що сміється).

Віка: Ясно. Кава з печивом, так? Жаднюги! Ти натиснула на Червону кнопку?

Діана: Ні, але я трималася за неї двома руками) Зате в мене стиліст — лапочка. Мені з ним пощастило.

Віка: Ді, ти нам зуби не заговорюй! Головне питання вечора: як там ВІН? Містер ПВЗ знову приперся в білих кедах підкорювати твоє серце? А зачіску змінив на нормальну?

Даша: Ой, відчуваю, що він гарненький! Щось наша Киця підозріло притихла.

Діана: Дівчата, на жаль, контракт. Я можу говорити про нього тільки абстрактно, як про прогноз погоди.

Віка: Давай свій прогноз — ми пташки кмітливі, згодні на метафори. То що там? Мінлива хмарність?

Діана: Ага, вона сама. А місцями навіть гроза зі шквальними поривами. Але загалом ми трималися непогано… у деякі моменти.

Даша: (вражений смайлик) Журасик, ти це бачила? Вона сказала «МИ»?? Господи, вони точно до фіналу ПОЦІЛУЮТЬСЯ!

Віка: Очманіти! Ді, ти хоч його прес нишком сфоткала? А як він на тебе дивиться? Уже поплив?!

Діана: (регочучий смайлик) Пташки, вгомоніться! Не можу я нічого розповісти!

Даша: Фе, яка ти нудна зі своїм контрактом. Ну хоч скажи — він нормальний? Сексуальний, розкутий, розпусно-грішний… випадково не схожий на корейського айдола? (смайлик із сердечками)

Віка: Не маніяк? Квіти дарував? Кожен нормальний хлопець має подарувати дівчині квіти. А якщо ні…. (злий смайлик)… нехай тобі там видадуть іншого партнера, нормального!

Я мимоволі кинула погляд на стіл, де у склянці з водою стояла та сама троянда, яку мені підніс Демонець. Навіть без світла в спальні я знала, що пелюстки по краях квітки трохи потемніли від морозу, але вона все одно виглядала зухвало яскравою.

Спочатку піджак, тепер троянда. А що далі? Сам Денис у моїй кімнаті? Я зітхнула і відповіла:

Діана: Він не маніяк, але, скажімо так: характер складний. А часом — просто нестерпний. Але квіти були — у рамках шоу, про більше навіть не мрійте! Я не в його смаку, пташки. Коли проєкт вийде, пам'ятайте — усе це просто гра.

Віка: Складний характер — це ми любимо. Значить, не картонний принц. Гаразд, Кицю, відпочивай. Завтра в універі спробуємо витягнути з тебе подробиці — бо ж сил немає все домислювати!

Даша: До речі, кажуть Демонець теж кудись зник. Я сьогодні в аптеці бачила його «свиту» — Артема Сайка і Макса Бережного, вгадайте, що вони там купували? Скаржилися, що вечірка намічається, а він їх кинув і на дзвінки не відповідає. Може, завтра в універі буде спокійніше без його витівок…

Серце пропустило удар.

Віка: Чхати нам на всяких Демонів, навіть симпатичних! Ді, якщо він завтра косо в твій бік погляне — моргни двічі. Ми прилетимо, сядемо з обох боків і будемо дивитися на нього так осудливо, що його ПВЗ зщулиться до розміру родзинки!

Діана: (смайл-цілунок) Ви мої хуліганки. Домовилися! Все, я спати. Втомилася страшенно. Завтра треба виглядати як студентка, а не як жертва мильної опери з синцем на задниці. І не питайте, звідки він! Самі скоро все побачите!

Даша: Ну все, я образилася.

Віка: А як же поцілунок? Ладно, йду пити каву і мріяти про принца в білих кедах, ха-ха! Солодких снів, Ді…

Я вийшла з чату і опустила телефон на груди. Думки знову повернулися до Демонця. Дівчата не могли знати, а от я відчувала кожною клітиною: «спокійніше» завтра не буде. Тепер я зовсім не уявляла, як поводитися з Денисом у звичайних університетських коридорах, коли доведеться зустрітися.

Вдавати ненависть після того, як він ледь не зірвався зі стіни, здобуваючи для мене квітку? Чи байдужість, ніби ми взагалі не знайомі?.. Гаразд, нехай не для мене здобував, а заради шоу і рейтингу, та все ж не відступив перед перешкодою, як інші.

Я відклала телефон на тумбочку, залізла під ковдру і повернулася на бік. Заплющила очі. Скільки б я не ставила собі запитань, а відповідь на них була одна: завтрашній день обіцяв бути анітрохи не легшим за сьогоднішній знімальний марафон.

Як же все складно!

***

А вранці, звісно ж, прокинутися вчасно не вийшло. Я проспала.

Ледве розплющивши очі, перш за все наштовхнулася поглядом на сірий піджак, потім на троянду на столі і… о, Господи, вчорашній день одразу навалився спогадами у всій красі. Однак рефлексувати було ніколи: разом зі мною проспали всі домашні, і єдиний, хто волав у квартирі — це мій будильник, і вже вп'яте!

— Чорт! — я відкинула ковдру і ляснула по тумбочці, схоплюючись із ліжка. Понеслася галопом у ванну, дорогою стукаючи у двері кімнати брата. — Стасе, прокидайся! До школи запізнишся! Ми проспали!

— Що? О, ні-і, — убито донеслося зі спальні молодшого. — Знову?!

— Та-ату, у тебе тісто на пиріг із каструлі вилізло!

— Йду!

Найгірше, що може зробити дівчина перед сном — це лягти спати з мокрим волоссям. Особливо якщо воно довге, неслухняне й густе. З дзеркала на мене дивилося щось середнє між Медузою Горгоною та кульбабою-переростком, яка повернулася пізно вночі після клубної вечірки. Волосся висохло, але заплуталося в такі вузли, що гребінець застрягав у них намертво.

— Ну ж бо… давай! — шипіла я, б’ючись із пасмами й сварячи себе. — Найвдаліший ранок, Діано, щоб стати схожою на драну кішку. Клянуся, якщо ви прямо зараз не розчешетесь, я вас обстрижу і жодного разу не пошкодую!

Розчесатися вдалося, а от на вирівнювач часу не залишилося. За п'ятнадцять хвилин я вже встрибувала в джинси та теплий светр оверсайз, у якому можна було сховатися від усього світу. Чудова терапія після шоу, камер і дефіле з голими ногами на сцені — рука сама потягнулася й знайшла річ у шафі. Волосся сяк-так приборкала. Заплела в косу й нахлобучила зверху улюблену шапку-біні. Уже на бігу сьорбнула з маминих рук два ковтки кави, взула кросівки, куртку, вхопила сумку й помчала в університет із виглядом людини, у якої в руках табличка «Не чіпайте мене, я виживаю!».

Фух, встигла. Університет зустрів звичним гулом голосів і запахом кави з автомата. Черга до нього була чималою, і я навіть не стала випробовувати долю, щоб роздобути собі американо. Швидко здавши куртку в гардероб, юркнула в аудиторію в останню мить, і перші дві пари пройшли як у тумані. Я чесно намагалася слухати викладача й конспектувати, але думки раз у раз поверталися до подій минулого дня, і зосередитися на лекції не виходило. У підсумку я навіть не пам'ятала, як записала в зошит нову тему, але дуже сподівалася розібратися з нею пізніше!

Перерва у розмовах із дівчатами пройшла швидко, і третьою парою за розкладом була потокова лекція з макроекономіки. Велика аудиторія, чоловік сто студентів, і серед них точно мав бути Демонець. Йти на пару не хотілося страшенно, ноги буквально не несли, але що значить власне небажання для успішної студентки? Не аргумент. Я притиснула сумку до грудей і зайшла в аудиторію разом із Дашею та Вікою, намагаючись триматися за спинами подруг.

— Ді, а ти чого пів дня в шапці? — озирнулася Віка, з турботою поглядаючи на мою біні. — Тут же тепло.

— У мене там катастрофа, не питай, — буркнула я, сильніше натягуючи шапку на лоб і шукаючи поглядом вільні місця вище.

— Знаємо ми цю катастрофу, — Дашка поруч співчутливо хмикнула. — Знову заснула з мокрою головою, так? Діано, ти схожа на неформалку в глибокому підпіллі. Ще й шапка червона. Спалишся!

— Дівчата, просто не помічайте, окей?

Цього разу хмикнула Віка.

— Ми-то не помітимо, кицю, з ким не буває. Але якщо ти не знімеш шапку при декані, він вирішить, що йому кидають виклик, і зірве на тобі своє роздратування — воно тобі треба? І потім, здається, тебе вже помітили.

— Хто? — клянуся, я підскочила й ледь не впустила з рук сумку, так різко обернулася.

— Нудний, — із тихим смішком повідомила Віка, нахилившись до мене. — Дивись, як либиться, зараз щоки тріснуть! Ну просто ліхтарик щастя!

Я простежила за її поглядом і подумки простогнала: о, ні. Знайшов момент!