Глава 16, частина 3

Хто ж не любить французький пломбір, та ще й з фісташковою крихтою. У мене від одного вигляду слинки потекли. Організатори й справді не поскупилися на десерт, але в картонному відерці з гірки морозива дійсно самотньо стирчала лише одна ложка. Який хитрий і підступний хід.

— Так, і вона моя!

Я швидко вхопила її й облизала, поки це не зробив мій ворог… тьху, партнер. Після чого вихопила відерце з його рук і плюхнулася на середину несподівано м’якого дивана. У цей момент у павільйоні почало плавно меркнути світло, занурюючи нас в інтимну напівтемряву кінозалу, і Денису довелося сісти поруч. Диван, розрахований на двох, тут же відчутно прогнувся під його вагою, і не встигла я отямитися, як мене за інерцією хитнуло в його бік.

— Ой!

І щоб я не впечаталася в нього остаточно разом із морозивом, Денису довелося швидко перекинути руку мені за спину і притримати за плечі. У підсумку я сама не зрозуміла як, але раптом опинилася сидіти майже в повній темряві із ним в обіймах.

Нічого собі контакт!

Ми обоє завмерли, наче злодюжки, застукані зненацька. Серце билося десь у горлі. І начебто треба рятуватися втечею, але куди бігти, якщо павільйон заблокований знімальною групою, а ти тут — частина сценарію?

Я відчула, як кулон-фенікс на моїх грудях став чомусь важким, а щоки — гарячими. З невидимих динаміків залунала музика, і на великому кіноекрані з’явилися перші титри корейської мелодрами: «Кохання під однією парасолькою», режисер Кім Со-йон… у головних ролях…

Що ви кажете? Так уважно титри я ще ніколи в житті не читала!

А якщо бути чесною, то ланцюжок шкал під титрами, на якому моя «четверта» лінія не просто підстрибнула — вона неслася вгору, як ракета на старті.

— Дорама? — прошепотіла я. Вийшло напрочуд натурально і розгублено.

— Схоже на те. Ну й вибір… — так само здавлено відгукнувся Демонець.

— Не любиш корейські фільми?

— Ні. Хіба що це бойовик, де наприкінці всі помирають.

— А я люблю.

— Пощастило тобі.

Шкала під номером «одинадцять» теж видавала божевільний пік, пробиваючи всі мислимі межі спокою. А ось лінія під номером «сім», навпаки, опустилася до лінивої середини. Комусь у цьому залі було явно фіолетово на те, що відбувається, і мені чомусь подумалося, що це шкала Демонця. Повірити в те, що його пульс ховається під номером «одинадцять», було б найбільш несмішним жартом вечора. Надто вже незворушно він сидів, не прибираючи важку руку з мого плеча.

«Чому він не відсувається? Хоча куди? — помчали в голові думки. — Проти фізики не попреш. Ці м’які диванчики призначені для закоханих, а не для недругів із пісочниці, які раптом опинилися в дурних обставинах. То що ж робити? Ну не скидати ж його руку з плеча з гучним обуренням: чого він до мене прилип? На нас дивляться камери і прямо зараз я, навпаки, маю почуватися страшенно польщеною і строїти йому очки».

То чому ж сиджу і не можу дихати?

— Кошкіна, оживи! — почула я глухий голос Дениса прямо біля своєї скроні. — Ти збираєшся їсти морозиво чи так і сидітимеш, виставивши перед собою ложку, як білка в льоду? Зроби бодай що-небудь, інакше це виглядає, ніби я тебе заморозив.

— Так, — я поспішила натягнуто відповісти, — я збираюся його їсти.

Наші стегна буквально прилипли одне до одного крізь тканину джинсів, і я не могла зупинити своє серце – яке вже там морозиво.

— Сама?

І стільки здивування у голосі.

— Звісно. А раптом там отрута? Я теж хочу померти заради тебе… Денисе! — бовкнула я голосніше і з почуттям.

Здається, вийшло сказати правдиво, і я скоса глянула на хлопця. Зачерпнула з відерця акуратний шматочок пломбіру і відправила до рота, сподіваючись, що морозиво мене остудить. Ось прямо зараз мені це було життєво необхідно! Як і моєму пульсу.

Зблизька очі Дениса здалися темними й зацікавленими, а погляд з-під чорних вій — незвично м’яким. Я поспішила відвернутися і з’їла ще шматочок, сподіваючись, що по той бік камер не помітно, як сильно мій партнер мене бентежить.

На екрані в цей момент герой накривав героїню своїм плащем від дощу — кадр був дуже красивим. І теж мене бентежив! Треба було терміново рятувати ситуацію і повертати собі броню, інакше я не висиджу цей шоу-сеанс. Тим паче, що Демонець якось дивно притих.

— М-м, яке смачне, пальчики облажеш! — я повільно зібрала губами з ложки фісташковий крем і демонстративно її облизала з усіх боків — так, як діти кусають яблуко, щоб воно нікому не дісталося.

Повернувшись до хлопця, приторно усміхнулася йому і простягнула ложку в повній упевненості, що він її не візьме. Це ж Демонець, подайте-йому-тільки-найкраще, а бляшанку з колою я не готова так просто забути!

— Хочеш спробувати? — мило запропонувала в найкращих традиціях телепобачення. — Ти ж не віриш у всі ці мікроби, віруси та герпес? А ще стафілокок, сезонний грип, хелікобактер і мононуклеоз? Останній, до речі, називають «хворобою поцілунків», але ти ж не збираєшся зі мною цілуватися, правда?

Я кокетливо хіхікнула — яка дурниця! — а Демонець раптом завис. Вставився спочатку на ложку, потім на мої губи — не поспішаючи відводити погляд, наче вивчаючи їхні лінії, — і лише після цього подивився мені в очі.

І з огляду на те, що наші обличчя розділяли жалюгідні тридцять сантиметрів, а його рука продовжувала мене обіймати, мій смішок несподівано застряг у горлі, а серце ледь не вилетіло крізь грудну клітку. Це знову сталося — блискавка, електричний розряд і пульс на рівні тахікардії. Та що зі мною коїться? Я хотіла помститися Денису, виставити його бридливим мажором, а в результаті дивлюся в сині від напівтемряви очі й бачу там щось темне, тягуче і безумовно притягальне.

О, ні.

— Мононуклеоз, значить? — відгукнувся Денис приглушено, явно не для камер і мікрофонів. — Звучить як виклик, Кошкіна. Впевнена, що не збираюся?

— Ти… ти з глузду з’їхав, — пролепетала я осілим голосом, раптом усвідомивши, що він не жартує. — Просто зморозь якусь гидоту, я нічого такого не мала на увазі!

— А може, ти собі брешеш? — він нахилив голову, і його шепіт торкнувся мого обличчя, змушуючи волоски на шиї встати дибки. — Твоє життя, схоже, сповнене пригод… Діано. Прямо як у сезонного грипу. Вже закохалася в мене?

— Що? — остовпіла я від такого припущення. — Ніколи! Руку прибери.

— Потерпиш!

— Ненавиджу тебе!

— Убила наповал. А я так сподівався на зворотне. Має ж у цьому шоу бути бодай щось справжнє, наприклад твій зашкальний пульс!

— Ти такий нестерпний!

— Краще дивись свою дораму, там уже точно герой, який тобі потрібен! Ще сто серій лупатиме очима, як мямля!

— І буду! Ти просто нічого не тямиш у романтиці.

— Куди вже мені. Я ж такий приземлений. Цікаво, режисер цього ванільного «дещо» бачив, що відразу за героями вхід у ресторан? Чи тримати їх під зливою — це частина геніального сценарію?

— Тебе забули запитати!

— Було б непогано. Я віддаю перевагу діяти, а не виглядати кретином.

— О, так. Половина дівчат на потоці знає, як ти дієш!

— Серйозно? Ну давай, розкажи мені казки, поки я тут працюю твоїм особистим обігрівачем… принцесо!

Я хотіла огризнутися, що обігрівача не потребую, а зовсім навіть навпаки. Але, по-перше, у цей момент по ногах не на жарт потягнуло протягом від кондиціонерів, а по-друге, ми не могли нескінченно лаятися, удаючи, що мило секретничаємо.

Схоже, Денис теж це зрозумів, бо ми обоє різко відвернулися до екрана і тут же натягнули на обличчя привітні усмішки. У мелодрамі герой лагідно тримав героїню за руку, закриваючи собою від бризок автівки, що проїхала, а я в таємному жаху дивилася на табло пульсометрів, на якому зелена лінія під номером чотири перетворилася на червону і танцювала на позначці 96 балів. Найвищий показник із дванадцяти шкал, жах! Лінія під номером «одинадцять» теж різко рвонула вгору, наздоганяючи мою. Комусь із дівчат у цьому залі було так само несолодко, майнула думка. Напевно Насті, бо вона виглядала найвразливішою з усіх дівчат. Зате лінія під номером «сім» продовжувала стояти в зоні штилю.

Я непомітно скосилася на Демонця. Подивилася на його застиглий прямий профіль, підсвічений синюватим світлом екрана. Можливо, йому насправді було плювати і на сюжет фільму, і на мою присутність у його особистому просторі… але його незворушність починала злити. Він або робот, або я на нього дію як подвійна доза снодійного. І невідомо, що з цього образливіше.

Чому цю «блискавку» між нами тільки я відчуваю?!

Я непомітно зітхнула, опустила погляд і потягнулася до відерця, але ложку в мене раптом спритно перехопили.

— Знаєш, — ліниво протягнув Денис, уже не стишуючи голос, — у дитинстві одна дівчинка дражнила мене прибульцем із Марса. Казала всім, що я з раси зелених ящірок і в мене зелена кров. У порівнянні з тим стресом, який я пережив, колупаючи палець голкою в пошуках доказів, твої бактерії, Діано, — дитячий лепет.

Він зачерпнув із відерця пристойну порцію морозива і спокійно відправив до рота. Зібрав залишки крему губами і з тихим викликом подивився на мене з-під напівприкритих повік.

— М-м, ти права, — додав задоволено. — Це справді смачно. Мабуть, треба розкуштувати краще.

— А більше нічого… ну, та дівчинка не казала? — видавила я з себе, спостерігаючи за кричущою нахабністю Демонця, який продовжував тріскати наше спільне морозиво.

Денис кивнув, усміхнувшись:

— Казала, що в мене луска замість шкіри і що я сплю з відкритими очима, як рептилія. Уявляєш, я кілька ночей не міг заснути, чатував і діставав старшу сестру. Просив її зайти до мене в кімнату о другій годині ночі й перевірити, чи заплющені в мене повіки.

Він хмикнув, зачерпуючи нову порцію.

— І що ж сестра?

— А вона, добра душа, заходила, світила мені ліхтариком просто в обличчя і шепотіла: «Спи, булькастенький, вони у тебе навстіж! Бачу твій зелений марсіанський мозок!» Я потім тиждень у дзеркало дивитися боявся, думав, що мене люди в чорному підмінили. Як тобі такий екшен?

Денис раптом розсміявся, забувши про інтимну обстановку романтичного побачення, про сусідні пари за ширмами, і я теж, не стримавшись, пирснула сміхом. Хоча зовсім не збиралася цього робити! Надто добре я пам’ятала хлопчиська, схожого на чортика, у дев’ять років. І не встигла я отямитися, як ложка з морозивом опинилася у мене в роті, і мені довелося за неї вхопитися, розплющивши очі.

— У рептилій, Діано, до всього імунітет, — повільно промовив Денис, нахиляючись ближче і дивлячись на те, як я даю раду холодному пломбіру в роті. — Навіть до мононуклеозу. Я готовий перевірити, а ти?

Він криво усміхнувся, кидаючи мені виклик, і я застигла.

Я?! Я не готова. Він точно не з’їхав з глузду? Ну не може ж він насправді так із мене знущатися?! Та ще й на очах у половини країни!

Я повільно витягла ложку і, не зводячи з Демонця погляду, зачерпнула з відерця побільше морозива. Бац! Рука метнулася до хлопця, і я майже влучила пломбіром по нахабному обличчю, коли раптом між нами «став» плед і мені завадив. Як завжди спритний і удачливий Демонець встиг схопити плед зі столика і захиститися ним від моєї праведної відплати. Після чого спеленав мені руки, схопив за плечі й повалив на диван, нависаючи зверху. Зовсім не романтично, як напевно всі подумали, а з почуття власного самозбереження!

— Ти з глузду з’їхав, нечисть? Та я тебе прикінчу!

— Сховай кігті, кішко! Шкода, у мене скотчу немає, щоб тебе зв’язати!

У результаті цього підлого акту краплі морозива потрапили мені на щоку, і на якусь секунду здалося, що Денис знову розсміється. Але він раптом затих і нахилив голову до мого обличчя. Я встигла помітити дивний блиск у його очах, перш ніж його довгий чуб торкнувся мого чола… а потім він повільно провів язиком прямо по моїй щоці, злизуючи з неї морозиво. І від цього чуттєвого варварства мій пульс спочатку спіткнувся, потім заметушився в лихоманці, а потім рвонув у стратосферу, зметаючи на своєму шляху всі «пристойні» обмеження.

А Демонець, гад такий, переключився зі щоки на підборіддя і шию, поки я ковтала повітря онімілим ротом, не в силах повірити в те, що відбувається.

Господи, нас не можна разом показувати людям. І що тепер буде? Це ж не романтичне побачення, а цирк якийсь. Люди подумають, що ми озабочені хом’яки! А найгірше те, що я провалила тест із пульсометрами. І як після такого «кіно» мені виглядати ввічливою і відстороненою?!

Ну чому, чому ми не вміємо мило спілкуватися, як усі нормальні пари!

— Дурнику… перестань, будь ласка… — ледь чутно видихнула я, коли Денис завмер біля мого обличчя, не поспішаючи відсуватися.

Голос прозвучав так жалібно, що мені захотілося провалитися крізь диван і опинитися на протилежному боці земної кулі. Але, здається, у пастку нашого «спарингу» потрапила не тільки я, бо Денис теж мовчав. Я відчувала його губи біля своєї щоки і тепле дихання — воно ворушило волосся, що вибилося з коси, і… і все інше внизу живота, що ворушити не мало права!

Його грудна клітка на вдиху важко піднялася, притиснувшись до моєї, і мене знову немов вогнем обпалило. І на секунду здалося, що Демонець зараз просто не захоче мене відпускати. Мої руки, як і раніше, були у нього в полоні, і я не могла нічого вдіяти.

— Ну ось, тепер чисто, — він тихо промовив і нарешті повільно відсторонився.

Сів на край дивана і вставився перед собою на екран, поки я вивільнила руки з пледа і сіла поруч червона, як стигла ріпа, і така ж розпатлана. Ніби ми щойно незрозуміло чим займалися! І теж вставилася в екран.

Там, у корейській мелодрамі, герої все ще стояли під проливним дощем, тримаючись за руки напередодні поцілунку… а під ними дві шкали, четверта й одинадцята, перетворилися на два рівні червоні стовпчики і опускатися не збиралися.

«Все, — майнула панічна думка. — Як тільки це шоу побачить наш університет, моє життя більше ніколи не буде колишнім. Ніхто не повірить, що на цьому дивані сидять вороги з пісочниці. Але… хто тоді?»

Цього разу наші стегна не торкалися, проте легше від цього не було. Ми обоє мовчали, дивлячись на героїв фільму, яких режисер Кім Со-йон продовжував виснажувати зливою і довгою пристрасною паузою поглядів, але повітря між нами буквально іскрило від статичної електрики. Наша пауза, клянуся, була в сто разів гучнішою і незрозумілішою. Дякувати Грині, я змогла глибше загорнутися в шарф, ховаючи від камер палаючі щоки, і до фінальних кадрів фільму не проронила ні слова. Але пульс… пульс уперто не хотів повертатися в норму.

Я ризикнула ще раз подивитися на табло.

— Чотири?

— Одинадцять?

Ми з Демонцем приречено перезирнулися.

— Я просто тебе терпіти не можу, — швидко промовила, відчуваючи, як горять вуха. — Це адреналін від злості, а не те, що ти подумав.

— Я так і зрозумів, кішко, — Денис криво усміхнувся і першим відвів погляд. — У моєму випадку, мабуть, у марсіан алергія на фісташки.

У цей момент у павільйоні стало стрімко світлішати, і голос Валентина увірвався в нашу зону «романтичного усамітнення»:

— Знято! Браво, леді та джентльмени, ви були чудові! Тепер вечір за нашими експертами. Сьогодні ми збираємося зробити портрет сумісності для кожної пари, але це вже без наших учасників! Тільки експерти та дорогі глядачі! А ще почуття, які не сховалися від наших очей!

Я схопилася з дивана, вхопила пальто і кинулася геть, ледь не заплутавшись у пледі й навіть не озираючись. Нарешті чергове випробування для нервів закінчилося, і було життєво необхідно знайти Гриню, вмитися крижаною водою і переконати себе, що остання година була просто колективною галюцинацією під впливом зайвого цукру!

Саме так!


Гриню я знайшла в гримерці — він уже пакував свої пензлі.

— Ді, ти як? — здоровань-стиліст мазнув по мені коротким поглядом і тут же завмер. — Ого… твої щоки горять яскравіше, ніж табло з результатами. Невже датчики не брехали?

— Брехали! — відрізала я, хапаючи свою сумку. — Все брехало. І пульсометри, і морозиво, і цей дурний фільм! Побачимося завтра, Гриню!

Я майже бігом перетнула павільйон, прямуючи до виходу, де нічне повітря обіцяло довгоочікувану свободу від контракту і реаліті. На парковці було доволі порожньо, стояло всього з десяток машин, і знайомий «німець» Дениса виблискував полірованим боком під ліхтарем.

Я вже майже дійшла до краю тротуару, коли почула за спиною негучний хлопок дверей.

— Кошкіна!

Я завмерла й озирнулася. Кроки Дениса по гравію звучали надто впевнено для людини, у якої щойно зашкалював пульс.

Невже все-таки сім?

— Тебе підвезти? — він зупинився за пару метрів, засунувши руки в кишені куртки. Вітер куйовдив його чуб, те саме пасмо, яким зовсім недавно він торкався мого обличчя. — Вже пізно.

Я повернулася, намагаючись виглядати максимально відстороненою.

— Не треба. За мною заїдуть за п’ять хвилин.

— Як скажеш. Як ти, до речі, після вчорашнього? Я думав, ти не прийдеш.

— Нормально.

— Гаразд. На добраніч… Діано.

Він розвернувся й попрямував до своєї машини, а я залишилася стояти, притискаючи сумку до грудей і почуваючись так, ніби опинилася на клаптику крижини, яка несеться відкритим морем невідомо куди.

— На добраніч? — видихнула безсило хлопцеві навздогін. — Ти ж знущався сьогодні з мене, так? Мстився за наші дурні дитячі сварки?

Демонець обернувся і задумливо підняв брову.

— А ти як думаєш?

О, ні. Я в такі ігри не граю, особливо коли в нього таке серйозне обличчя. Я зовсім не знала, що думати.

У цей момент із темряви випірнули знайомі фари татової машини, і я, не прощаючись, пішла йому назустріч.

Весь шлях до дому мовчала, дивлячись на вогні міста, що проносилися повз. Тато щось розповідав про затори, запитував про зйомки, а я думала про одне — про завтрашній день. А точніше про майбутній марафон із чотирьох побачень, який належало пройти. І якщо сьогодні ми ледь не спалили павільйон своїми пульсами, то що буде завтра, коли правила гри знову зміняться?

Коли вдома рухнула в ліжко і засинала, в голові крутилася тільки одна фраза: «Спи, булькастенький…» Якби Стас прямо зараз посвітив мені ліхтариком просто в обличчя — я б його…

Але додумати думку не встигла. У темряві раптом з’явилися блакитні очі, нахабна ікласта усмішка, і потягнули мене в сон.

П.С. Дівчата, буду дуже рада і вдячна коментарям 🤗 Я сама насміялася, поки писала і думаю, може, це тільки мені смішно із цієї парочки) Бо я трохи інакше уявляла їх побачення... і воно ну ніяк не писалося. А точніше я пишу, але щось не те... не так... занадто статично... Аж поки плюнула на шоу і дала їм бути собою.
Ще раз тисячу сердечок дякую всім що читаєте і чекаєте продовження ❤️❤️❤️ Важко пишеться, інколи взагалі не пишеться та накриває, як всіх нас. А потім Всесвіт протягує долоньки і зʼявляʼться сонечко ☺️🫶