Глава 15, частина 2

— Тоді про що? — Кім заправила прядку волосся за вухо і схилила голову. — Можна подумати, він мені вже побачення призначив. Смішна ти, Чижику! Я тобі скажу по секрету, — вона озирнулася, немов цей секрет, і справді, міг змагатися інтригою з таємницею століття. — Льошка проговорився: це в Мартинова захист такий. Тактика від настирливої уваги. А насправді ніхто з друзів його дівчину не бачив! А отже, її й немає зовсім, розумієш? Тож, навіть якщо він мене колись і запросить на побачення, що дуже-дуже навряд чи, то я вже точно нікого побічно не ображу!

— А якщо тебе, Улю? Якщо він образить тебе? Використає і забуде? Ось зараз посміхається, поки ти йому не довірилася, а завтра пройде повз, ніби не знає. Ти ж пам’ятаєш, як ревіла Олька Грач. Як Лариска Бахмутова на другому курсі побивалася, що він її не помічає. Я не хочу, щоб на її місці опинилася ти!

— Я тебе не впізнаю, Фанько. Ти говориш, як мої батьки, які люблять нам із братом читати нотації. Таке відчуття, що я стою на порозі великої життєвої помилки, а ти намагаєшся мене від неї вберегти.

— Можливо, так і є.

— Чижику, ти серйозно? — Улянка підняла брову. — Всьому виною одна посмішка Мальвіна? — дівчина стиснула губи й напружилася. — Фаню, якщо тебе колись образили, це не означає, що всі хлопці погані. Що Мартинов поганий, або мій Льошка. Чому за ярликом «козел» ти ні в кому не бачиш нічого хорошого? Не хочеш навіть спробувати розглянути? Тобі ж жоден не подобався. Ніколи!

Я не знайшлася з відповіддю, відчуваючи, як оніміло горло під уважним поглядом подруги. До цього мені навіть на думку не спадало, що я можу мати вигляд черствого скептика у її очах. Бездушним дівчиськом, не здатним запросто закохатися. Мені здавалося, що я «бачу» і «знаю», тому й хочу застерегти, але я не відмовлялася від надії. Це неправда.

Улянка поникла в плечах.

— Наче мені брата мало, а тепер ось ти. Фаню, це ж нерозумно! Ще взагалі нічого не сталося!

— Зі мною сталося, Улю. І з Мартиновим. Не сьогодні й не вчора, але було! Це він — моє шкільне кохання.

Рука Улянки повільно вислизнула з моєї.

— Що?

— Хлопець, про якого я тобі розповідала, який легко зрадив мене — це Сєва Мартинов, друг твого Льошки.

— Мальвін? — Уляшка зблідла. — Але як? — запитала розгублено. — Ти говорила, що він залишився у твоєму місті і що ви давно не бачилися.

— Говорила, — я опустила очі, стиснувши кулаки біля стегон. Зім’яла в пальцях гумку светра, аби знову не зім’яти слова, залишивши собі недомовлене. Знову підняла голову, щоб чесно зізнатися. — Я справді давно не бачу в ньому того Сєву, яким він був для мене. Уляно, це правда.

— І все-таки я не розумію. Ти мене зараз що, розігруєш? — спробувала віджартуватися Уля. Посміхнулася несміливо, не зумівши прогнати здивування з очей.

— Ні, ні крапельки! — я хитнула головою.

— А мені чомусь здається, що так. Що ти зараз усе вигадала, Чижику, і намагаєшся мене переконати з якоїсь незрозумілої мені впертості. Фаню, — Улянка зробила крок ближче й сама підхопила мою долоню, — навіщо ти все вигадала? Він же до тебе навіть не підходив ніколи! Я пам’ятаю!

— Підходив, коли ніхто не бачив. Мартинов із самого початку не хотів, щоб ми разом навчалися, але я не розуміла, чому. Якби я не приїхала до нього й не побачила його в новому світі, де мені не знайшлося місця, ми б досі зустрічалися. Певною мірою він вважає, що й зараз зберігає вірність, не заводячи тривалих стосунків. Тільки мені паралельно. Я більше не та дівчина, про яку він усім розповідає.

— Ти? — карі очі світилися недовірою.

— Я розумію, що звучить нерозумно. Що я не мрія тутешніх хлопців і не зірка факультету. Усе розумію, Улю! І навіть скажу, що не зможу тобі заборонити, якщо ти мене не почуєш. Сєва непоганий хлопець, і нам було цікаво разом, але… Він може не оцінити, розумієш? Те, що ти найкраща, не оцінить!

— Не розумію, — похитала головою подруга. — Не розумію, що з тобою, Чижику? Мені здається, якби Мальвін нас зараз почув, ми обидві здалися б йому жалюгідними дурепами.

— Ти мені не віриш, Кім, так?

Улянка відступила, вчепившись пальцями в сумку.

— Вибач, Фаню, не виходить. Зате тепер для мене прояснилося інше, — відповіла дівчина. — Те, про що я ніколи й подумати не могла.

Я похолоділа від здогадки. Усе справді вимальовувалося — гірше не може бути.

— Навіть якщо все правда, — прохолодно продовжила Улянка, — й у вас із Мартиновим справді колись було шкільне кохання… Усе давно скінчилося і забулося, Чижику, хіба ти не помітила? І мені дивно бачити, що ти живеш цими стосунками досі, інакше сама спробувала б комусь сподобатися. Тепер мені зрозумілі твої спроби очорнити Мальвіна.

— Улю, усе не так…

— Ревнощі, Фанько, завжди мають жалюгідний і смішний вигляд! Не думала, що ти на таке здатна!

— Що?! Улю… Улю!

Але я вже залишилася в коридорі одна розгублено дивитися вслід подрузі.

— Ну що, розповіла?

Мартинов. Вийшов із буфета в коридор, зупинився переді мною, дивлячись в очі.

— Не реви, Чижику, — провів рукою по волоссю, — усе буде добре, чуєш? Просто подзвони мені.

Я пішла, а потім побігла коридором. Понеслася птахом сходами, через вестибюль…

— Ку-куди роздягнена на вулицю! — попалася в руки черговому вахтеру. — Ану ж бо марш у гардероб за одягом! Бач, унадилися вони по холоду голяка на перекур бігати!

Ніс намокнув. Мокрі щоки пощипував мороз. Я повільно брела до зупинки й сіла на лавку. Зітхнула сумно, кинувши розсіяний погляд на дорогу: ну ось, пропустила автобус. Знову хлюпнувши носом, змахнула непрохану сльозу рукавицею. Подивилася на неї — блакитну з вишитою білою пуховою ниткою сніжинкою, чомусь згадавши про бабцю Мотю і її солодкі пироги. І про те, що ці рукавиці Матильда Іванівна зв’язала для мене торік у подарунок до Нового року. Як вона там із племінником? Потрібно буде обов’язково їй написати в «Фейсбуці». Щось вона рідко стала туди заглядати.

Знявши рукавицю, дістала із сумки телефон. «Подзвони мені» — слова Мальвіна не виходили з голови всю дорогу, і я втупилася в його останнє повідомлення — смайлик без посмішки й знак питання. Може, і справді зателефонувати? Може, справді вся справа в моїй бездушності й дурості, і я своєю впертістю ускладнюю всім життя? Скажу: «Привіт, Сєвка Мартишкін! — як називала сусіда в школі. — А знаєш що, приїжджай! Начхати мені на всіх твоїх дівчат, адже любиш же ти мене!» І він обов’язково відповість: «Так, Фанько! Тебе одну!» І в обох радості повні штани! І начхати, що завжди пам’ятатиму про те, як він цілував іншу. Як, побачивши мене, удав, що не впізнав. Адже я сама винна — навіщо приїхала? А так-то він, звісно, мене кохає — не варто й сумніватися! А вірних чоловіків у природі й не існує зовсім. Немає їх! Є один унікум, і той мамі дістався.

Тьху! Не можу! Гидко. І почуттів ніяких, крім образи. І то тільки тому, що забути не дає. А раптом Улянка має рацію і я насправді більше не зможу закохатися? Ніколи? Так і проживу все життя одна, поливаючи жовчю колишнього?

Але хіба я про нього думаю? Хіба хочу ось такого кохання?! Ні, не хочу, інакше б давно пробачила. Не хочу! Бо знаю, коли кохаєш — не можеш без цієї людини жити. І ніхто тобі крім нього на білому світі більше не потрібен — ні на день, ні на два. Навіть хвилина вдалині здається вічністю. Тільки твоя половинка, тільки він або вона. Які вже там почуття в Мартинова…

Зараз зателефоную йому і востаннє все поясню! І нехай не телефонує мені щоразу з нового номера, більше ні за що відповідати не стану! І Лису все розповім!..

Що розповім? — рука з телефоном упала на коліна. — Що я таємна дівчина Мальвіна? Фатальна Фанька? Три «ха-ха». Однаково ж не повірить. Я і Сєва Мартинов? Права Улянка, справді смішно.

Сльоза скотилася до носа, і я змахнула її рукавицею. Серце щось прошепотіло, щось дуже важливе, стиснувши груди…

Я набрала номер.

— Артеме?

Сокольський відповів одразу, немов чекав на дзвінок.

— Привіт, Чиже.

— Привіт. — Я дозволила собі насолодитися двома секундами тиші, затишної тиші, під час яких вслухалася в дихання хлопця. — Як… як ти почуваєшся? — запитала, в останній момент проковтнувши схлип. — Голова не болить? Температура не піднялася?

— Ні. Усе чудово. Я цілком здоровий.

— Правда? — я знову здивувалася здатності організму Сокола справлятися із застудою.

— Справді. Чиже?

— М?

— Тобі погано?

Здається, я знову пропустила автобус.

— Ні, ти що! — помахала долонькою перед очима, проганяючи сльози, немов Сокіл міг упіймати мене на брехні.

— Чиже? — спіймав.

— Зовсім трохи, — розгубилася у відповідь на мовчазне очікування. І раптом гірко зітхнула, злякавшись, що, якщо він зараз відключиться, я знову залишуся сама. — Іноді в людей бувають важкі дні, розумієш? — спробувала посміхнутися. Не вийшло.

— І ти вирішила, що сьогодні він — твій важкий день?

Я міцніше притиснула телефон до щоки. Чи вирішила я?

— Напевно.

Сокольський не відключався, і я теж. Ми обоє мовчали в слухавку, немов нам було що одне одному сказати, але що саме — не знали.

— Чиже, поїхали додому, — першим відгукнувся Артем. — Холодно сидіти на лавці.

— Так, — погодилася я, відчуваючи, як тіло пробирає озноб, і тут же, схаменувшись, здивувалася: — Що? Але як ти…