Глава 3, частина 1

Трр!

Трре-е-ень!

Тррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррр!

Господи, ну що за люди! Хіба можна зранку так наполегливо дзвонити у двері? Баба Мотя там що — заснула?

Тре-е-ень!

Фі-і-і, до чого ж звук противний. Потягнула ковдру на голову. Нехай би пташки там цвірінькали — солов’ї-канарейки всякі, чи мелодія звучала приємна, а так немов дрилем у мозок і навиліт. І чого це Матильді Іванні раптом спало на думку дзвінок змінити?

Тре-е-ень!

Та що вона там, оглухла, чи що, баба Мотя-то?! Хто в домі господиня, не розумію?! Це ж, напевно, її подружку — Мілу Францівну, спозаранку чорти за спицями або гачком принесли. І не буду я їй відчиняти. Дідька лисого! Знаю я цих хитрих пенсіонерок. Спочатку спиці, а потім: «Анфісо, дитинко, зганяй за сметанкою і хлібчиком до магазину». Ага, за три квартали — там свіженький! Зрештою, це не я з нею дружу! От якщо ще раз подзвонить — усе бабі Моті викажу!

Бабі Моті…

Стоп. Щось тьохнуло в підсвідомості — моторошно-тривожне. Очі самі собою розплющилися.

Ранок. Племінник. Льошка.

Ніч. Під’їзд. К-квартира.

Квартира! Чужа!!!

А-а-а! Проспала! Ще й у двері хтось ломиться! Усе! Хана мені! Якщо господарі не пов’яжуть, то Льошка точно шию зверне! До чого ж я все-таки невдачлива!

Тре-е-ень!

Знаєте таку корисну вправу — «велосипед»? Думаю, усі в школі на уроках фізкультури проходили. А під ковдрою «крутити педалі» не пробували? На швидкість? А ось я спробувала. І, здається навіть, у мене вийшло взяти легкий старт.

Я злетіла на ліжку пружиною, але, чесне слово, стримала б крик. Я б мовчала в ганчірочку, як ховрах, вишукуючи в паніці шляхи відступу, якби раптом не побачила ноги. Чоловічі ноги. І пружну голу дупу, у яку ледь не клюнула носом.

Хтось спав в одному ліжку зі мною, розвернувшись валетом… і під мій крик почав ворушитися.

— А-а-а! — заволала я і полізла через ці ноги. Застрибала, ледь не заплутавшись у них, скотилася на підлогу й потягнула, прикриваючись, ковдру на себе… але в мене її з таким самим криком вирвали, виявившись сильнішим в руках.

— А-а-а!

Такс! Тут маленький відступ.

Що ви знаєте про птахів сімейства соколиних? Про соколів? Особисто я дещо знаю — спасибі телеканалу «Планета тварин», власній допитливості та шкільному гуртку «Юний натураліст», у якому заняття вів мій тато — учитель географії. Це птах загону хижих, що харчується дрібними ссавцями, комахами й птахами. Володар довгих крил і гострого дзьоба. Пильного ока. Великі екземпляри часом виростають до пів метра. Дуже швидкий в польоті й сильний. Наприклад, білу куріпку б’є на льоту, пікіруючи з великою швидкістю. Налічує три десятки різних видів, і назви цих видів, окрім сапсана і кречета, я вам, звісно, з льоту не скажу, але! Той птах, що зараз сидів переді мною, — а це був не хто інший, як Артем Сокольський, — цілком точно був із сімейства «сокіл витрішкуватий». І зараз дивився на мене, розкривши в подиві не тільки сіро-карі миготливі очі, а й рот.

Зачіска в Сокола була, як у дельтапланериста — модний чубчик на зльоті. Мабуть, до того, як я закричала, хлопець спокійнісінько собі дрімав носом у подушку, а тут таке. Про свій зовнішній вигляд я взагалі промовчу. Слава Богу, здогадалася зловити запущений у мене предмет і тепер притискала подушку до грудей, як пірат скриню із золотом, скорчившись на підлозі.

Напевно, це все стрес винен, інакше чим ще можна пояснити той факт, що найголовніше запитання чомусь поставила саме я.

— Ти-и?! Ти звідки тут узявся, Сокольський?! Тебе ж не було!

Але, на жаль, хлопець не оцінив моєї сміливості. У нього, на відміну від мого писку, вийшов справжній рик.

— Я-то?! Це ти звідки взялася, н-ненормальна! Зовсім збожеволіла — до чужих людей у будинок пробиратися й у ліжко лізти! Ви там що, з дівчатами цокнулися всі на цих шоу «Прояви хитрість — завоюй хлопця»?! Спочатку листи, дзвінки, потім — зустрічі в під’їзді. Що за фігня! Так далеко ще жодна не заходила!

— Я не хотіла, чесно…

— Ну звісно, розповідай! І штани знімати не хотіла, і дупу мою мацати, і кричати, як дурна баба в трубу. Ледь заїкою мене не зробила!

— Та нічого я не мацала…

— Скажи ще, що від здивування сирену ввімкнула! А я повірю, ага, що ти не знала, до кого в ліжко забралася! Хто тут живе, по-твоєму?! Твоя мама?! У мене що, на лобі стоїть печатка «ідіот»?

Ого, як темні брови насупилися, очі засяяли. Якби не чубчик і прим’ятий слід на щоці, запросто злякатися можна. Хоча, здається, я і так боюся.

— Ну так…

— Що-о?!

— Звісно, не знала! Ні про що не знала! Та я взагалі у твою квартиру випадково потрапила!

— Так, досить! Влаштувала тут цирк! — Сокольський засувався в ліжку, обмотуючись ковдрою. Я теж завовтузилася, збираючи в купку розкинуті кінцівки. — Я тобі не головний клоун на конкурсі юних аніматорів! Немає з ким переспати — дуй на сайт знайомств і розв’язуй проблеми по-дорослому, без мене. А я сам обираю, з ким спати, де спати й коли спати, ясно?! І взагалі, — сірі очі злобно пройшлися мною, — з чого ти взяла, що можеш мені сподобатися? Та ти взагалі не на мій смак!

Що-що?! Пфф! Скажіть, будь ласка, який естет! Та дуже треба! Була б тут Міла Францівна, вона, як відома в минулому піаністка, яка об’їхала пів світу, швидко б пояснила цьому фазану хвостатому, що таке гарний смак, а що — моветон. А я, так і бути, промовчу. Не було щастя — і не треба!

Мабуть, моє обличчя спромоглося відобразити роботу думки, бо Сокольський раптом наставив на мене палець.

— От тільки не здумай влаштовувати спектакль! Багато вас таких — охочих до уваги. Дістали вже!

Ні, ну треба ж! Ось ця зарозумілість — мені б таку! Він точно сокіл, а не орел?

— А я і не влаштовую. Звісно, здивувалася! Можеш не вірити, але я справді не знала, що тут живеш ти. Льошка сказав — друг! А ще — що друг поїхав в інше місто, ось! Ну я і подумала…

Темна брова Сокола в злій іронії злетіла. Прямо патрицій у цій ковдрі, ні більше, ні менше. Тільки лаврового вінка на голові й бракує — щоби печатку на лобі прикрити, пха! Але він має рацію. Навіть логіка сьогодні проти мене. Я справді могла здогадатися. Чи багато в Льошки друзів, хто може похвалитися окремою квартирою? Навряд чи. А про Сокола мені Улянка раніше говорила, що він живе один і що батько в нього якась важлива шишка.

— Як поїхав, так і повернувся. Я, до твого відома, не ночую, де попало! А Лис узагалі мав через годину звалити…

Мабуть, не тільки в мене кипіла робота думки, бо хлопець раптом насупився і видав:

— Зачекай. Ти сказала Льошка? Кім? Так це з тобою він тут, виходить, мутив, а потім спати залишив? Він що, гад, зовсім очманів у моєму ліжку своїх дівчат топтати?!

Ой, здається, пташка зараз лопне — так Сокіл надувся і почервонів. Навіть ногами засукав, сповзаючи з ліжка. Разом із ковдрою, звісно! Щось до Льошки я його не так виводила із себе.

Стоп! Льошка. Відкрутимо плівку назад. Це чого він щойно сказав?!

Схоже, у цій кімнаті зараз лопнуть дві пташки.

Від образи я теж на ноги схопилася, але подушку не відпустила — якщо вже дотримуватися честі, так до кінця!

— Щ-що?! Та не вистачало жаху ходити за цією справою чужими домівками! І не було в мене нічого з Льошкою! Мені просто ночувати було ніде, зовсім! У мене господиня золото, я в неї два роки кімнату винаймаю, а вчора до неї племінник із в’язниці повернувся — кримінальник-рецидивіст! — от і втекла. Уже думала, на вулиці спати доведеться, а тут Кім із ключами. І не був він у тебе вчора, тільки я. Я взагалі збиралася рано вранці піти, щоб ти й не дізнався навіть! Але в мене телефон вимкнувся, а в будинку світло зникло — не зарядити! Я тихенько увійшла, лягла — усе! І потрібен ти мені, Сокольський, як зайцю стоп-сигнал! Я і прізвище твоє знаю тільки тому, що в універі чую часто. Хоч би подумав спочатку, чи лізла б дівчина до тебе в ліжко у футболці й колготках, якби хотіла обкрутити. Та щоб ти знав, ти теж не на мій смак, зрозумів?! Інакше я б хоч причепурилася!

Сказала й пику постаралася скривити так, щоб він напевно зрозумів, що я про таких, як він, думаю.

— І я тебе не мацала — дуже треба! А за вторгнення вибач. Негарно, звісно, вийшло. Якщо що, я білизну і випрати можу. — І уточнила про всяк випадок: — Коли буде де.

Мене знову зміряли моторошним поглядом.

— Дякую, не треба! Уже краще від тебе відразу відв’язатися!

Ось тут я не могла не погодитися! Але плечима для пристойності знизала.

— Ну як хочеш. Моя справа запропонувати. Так я піду? Мені ще на заняття в універ хотілося б потрапити. Сьогодні лекція в Баталова, а він знаєш, який препод — у-у-у, гризлі! Доводь потім на сесії, що ти не риба — проковтне й не помітить! Тож, Сокольський, спасибі тобі за ніч і все таке. Здається, було навіть приємно познайомитися…

І стіночкою, стіночкою стала відповзати до скинутих на підлогу речей. А квартирка-то в Сокола нічого, пристойна. Вікна високі та стеля світла. Меблів, звісно, мало, зате стіл письмовий з комп’ютером — от мені б такий! Лампа, колонки, камера, БФП. Як у кіно в хакерів — повний фарш! І все це в кімнаті розміром, як мої три!.. Ух, ти! — мало не спіткнулася. Ось це плазма! На пів стіни! Я таку тільки в універмазі техніки й бачила! Навіть помацати від здивування захотілося, але покосилася на господаря і передумала. Ще заклює, як ту куріпку, і векнути не встигну, он як дивиться неласкаво.

На обличчі в Сокола застиг вираз крайнього обурення. Ні, ну дивний народ ці хлопці, їй-богу! Значить, те, що без дозволу до нього у квартиру проникла — пережив. А те, що не в моєму смаку — перетравити не може!

— Познайомитися?! Знущаєшся?! Ну й нахабна ж ти, П-пижику! Я згадав тебе. Давай, відвалюй разом зі своїм спасибі! А з Лисом я сам поговорю — напросився! І спробуй тільки кому-небудь розповісти, що спала з… що ми разом… чорт! Що ночувала в мене, і присягаюся…

Але чим саме присягається і на чому — Сокіл договорити не встиг. Утім, так само як я обуритися, що й зовсім я не Пижик, а Чижик — погана в нього пам’ять. Ми знову обоє почервоніли й ледь не лопнули, коли у двері несподівано подзвонили.