Глава 20, частина 1

POV Сокіл

 Чиж.

Чиж. Чиж. Чиж.

Анфіса. Фанька. Тепла, красива, приваблива. Дівчисько-життя з дзвінким сміхом і легким характером. Непосидюча, уважна, справжня. Несподівана сусідка, що вихором увірвалася в моє життя і змусила забути про інших. Сьогодні ввечері — рідна незнайомка в короткій сукні, що показала стрункі ноги. Прибила до місця зеленню розкритих очей і ніжністю губ. Тонкою лінією оголених плечей і важкою хвилею волосся. І груди. Безумовно, у Чижика вони є. Руки самі стиснулися в кулаки, варто було тільки уявити їхню важкість у своїй долоні. Подумати про те, як мої пальці лягають на теплу шкіру дівчини, не бажаючи від себе відпускати, коли ми нарешті лишаємося самі.

Що це — мана чи невгамоване бажання, яке не дає дихати, варто Чижику опинитися поруч? Немов розум п’яніє, чи я сам божеволію, і так хочеться вдихнути запах — пряної весни й сонця, що ледве гарячіший, ледве щільніший і ледве густіший біля самої шкіри. За вухом, у ямці над ключицями, під оголеними грудьми… Чорт!

Не пам’ятаю за собою такого, щоб сни переходили у фантазії й зводили з розуму наяву, немов я зелений пацан і мені незнайома близькість із жінкою. Якщо так справа піде й далі — я звихнуся, бо більше не зможу. Не зможу хотіти й не бути з нею.

Машина мчить нічною трасою міста, а все, про що я можу думати, — це Чижик. Чиж. Анфіса. Фанька. Моя зеленоока дівчина. Одна в біснуватому лігві нічного клубу.

У грудях крутяться нетерпіння і злість. На себе, на відстань, на те, що легко відпустив.

Чому немає назви цьому клятому почуттю, що потрошить душу і складається з низьких бажань — брати, привласнювати, володіти. Знову і знову. А ще… слухати голос, відчувати тепло податливого тіла, коли воно стало одним цілим із твоїм, і дивитися в очі. Нескінченно довго дивитися в очі, знаючи, що вони бачать тільки тебе.

Ні, безумовно, в цьому списку низинних бажань живе щось іще, що ніколи до цього часу не прокидалося в Артемі Сокольському.

Попереду промайнула яскрава вивіска «Альтарес», що палала в ночі червоним неоном, і я звернув на «Тойоті» до клубу, що, за чутками, належав синові самого Градова — господаря міста. У минулому із цим клубом була пов’язана темна історія, але сьогодні навряд чи комусь хотілося в неї заглиблюватися. Я не дуже добре знав Люка*, але досить добре — Рудого*, щоби повірити Віктору на слові, що тут усе легально і на Ігната з його гуртом Suspense чекає чудовий виступ напередодні першого самостійного туру країною. Сцену в «Альтаресі» відбудували відмінну, а композиції хлопців давно звучали в місті з кожної щілини.

У кишені відгукнувся дзвінком стільниковий. Я глянув на екран — Льошка. Припаркувавши «Тойоту» на узбіччі, вийшов із машини й відповів другу:

— Так. Привіт, Лисе.

— Соколе, якого біса! — як завжди, емоційно почав Кім, перекрикуючи музику, що звучала фоном. — До тебе не додзвонитися! Де тебе носить, пернатий? О пів на десяту, вечір у розпалі, а тебе все немає. Гнат із Білим тут дають жару! Ти чуєш, братуха? Тут народу — завались!

Акустика в клубі була чудова, динамік у телефоні працював справно, тож сумніватися в розмаху дійства не доводилося.

— Чую, Лисе, не кричи. Сімейні справи. Я вже біля клубу, щойно під’їхав.

Почулася метушня, і в слухавці пролунав голос Макса:

— Відвали, Льохо! Дай сказати другові кілька лагідних слів! Тьомич, ти штрафник, зрозумів? Нумо підтягуйся, ми біля бару! Чекаємо презентацію кліпу Suspense. Хлопці обіцяють пустити відео під живий звук. До речі, тут Віка зі Свєткою, тож нудно не буде, гарантую!

Те, що веселощі не пройдуть повз Макса, — сумнівів не було. Тітов умів веселитися і збирати навколо себе компанію, але сьогодні мені було не до друзів. Я і сам не знав, якого біса сюди приїхав, хоча й обіцяв Білому бути. Зараз я міг думати тільки про одне.

Біля клубу стояв натовп, але всередині просторого приміщення народу було ще більше, і в цьому морі розпалених тіл, приглушеного світла і яскравих спалахів стробоскопів здавалося нереальним відшукати струнку фігурку Чижика.

— Соколе, привіт! Гей, ти куди?

Незнайомий хлопець, черговий «панібрат», виріс на шляху. Скільки їх таких — у цьому клубі, в іншому. В університеті, у випадкових компаніях, просто на вулиці. Хіба я коли-небудь видавав себе за приятеля? Відтіснивши його з дороги плечем, я попрямував у натовп, відшукуючи серед безлічі облич те саме — зеленооке й усміхнене обличчя моєї дівчини.

Я ніколи не прагнув здаватися приємним хлопцем і не збирався зраджувати себе. Звучала композиція Suspense «Нічні правила». На невисокій кутовій сцені стояла команда Ігната й сам соліст, витягаючи з гітари та ударних рвані акорди, підкоряючи народ голосом і музикою. Зал божеволів, перетворивши танц-майдан на живе море. Я озирнувся…

Чорт! Чорт! Чорт!

— Соколе, що з тобою?

Бар виявилося знайти куди простіше. Я підійшов до друзів і кинув куртку на стілець. Відповів Лису різкіше, ніж хотів, але ми знали одне одного не один рік — ніхто не чекав, що я перестану бути собою. А настрій пробачити можна — я сам прощав не раз.

— Льоха, заткнися, га?

— Ясно, — протягнув Лис, відповідаючи на рукостискання. — І ти, Брут? — раптом усміхнувся, штовхаючи Титова в плече. — Здається, Максе, ти мав рацію щодо пошесті. Вони обидва нас зрадили.

Я підняв очі. Чутність у барі залишала бажати кращого.

— Що?

— Спочатку Мартинов, тепер ти, — відповів Льошка. — Соколе, я не зрозумів, ви із Сєвою зійшлися, чи що? Що за похмурі пики посеред квітника?

— Стовідсотково, Кім! Коли ви розучилися радіти життю, хлопці? — підтакував Титов.

— Та пішли ви! — відгукнувся Мальвін, сидячи на високому стільці й дивлячись на танцмайданчик. У його руці була склянка з випивкою, і він відпив із неї. — Я в повному порядку. Правда, Свєтко? — посміхнувся двом дівчатам, що стояли поруч, і зловив одну з них. Та одразу захихотіла, обвиваючи рукою шию хлопця.

— Не знаю, не знаю, — сказала грайливо. — Секунду тому, Сєво, ти не відповів на моє запитання про те, який я маю вигляд!

Усе було таке знайоме і прісне, що я відвернувся до бару. Замовивши коктейль, розплатився, але пити не став, залишивши напій стояти неторканим. Звідси добре проглядалася сцена, і я міг бачити, як хлопці з гурту зробили перепочинок, передавши натовп у руки ді-джею. Майже відразу ж пішли глухі ритмічні баси, пролунав голос Alice Merton і перші акорди її композиції «No Roots».

Аліса. І тут чортова Аліса! Я коротко реготнув, змусивши бармена озирнутися до мене.

— Ні, мені нічого не треба, — хитнув головою. — Працюй, хлопче.

— Точно? — засумнівався той.

— А що, я схожий на людину, яка не знає, чого вона хоче? — запитав.

— Радше, не знає, як це взяти або здобути, — усміхнувся бармен.

— У точку! — я посміхнувся у відповідь, піднявши склянку з коктейлем.

Талію ніжно обвила рука. Ковзнула по грудях. На секунду, усього лише на секунду мені здалося, що це Чиж, і я завмер. Але ні, серце билося рівно. Я відчув, як до спини притулилося чуже тепле тіло. Гостре підборіддя опустилося на плече, а губи, що розуміються не тільки на розмовах, попурхали біля самого вуха:

— Привіт, Соколе. Як справи? Ти що ж, і справді мене уникаєш? Домовимося, що минулого разу ти пожартував, і я відразу все забуду. М-м, Артеме?

М’язи напружилися. Погляд уперся у віскі, розбавлений колою і льодом.

— Іди геть. Просто йди.

— Що? — схоже, дівчина сторопіла. Що ж, нормальна ціна за непрохану ініціативу. Кожен із нас сам призначає вартість своєї гордості. — Я? — здригнулася в голосі.

— Ти чула.

— Але… Хам! Ненавиджу тебе!

І відповідна розплата для любителя доступного задоволення. Утім, я заслужив. Я більше не хотів знати ні її імені, ні її прізвища.

Бармен зі співчуттям усміхнувся, а я все-таки відпив ковток і відштовхнув від себе склянку.

Поруч із плечем навис Макс. Ліниво простежив за моїм поглядом, зверненим у натовп біля сцени. Увімкнулися лазери й світлодіодні куби по кутах, але в місиві з тіл, що розгойдуються, як і раніше, неможливо було розглянути конкретну людину.

— Соколе, все-таки з тобою щось не так, — зауважив Титов. — Ще з тієї самої ночі в «Маракані». Я розумію, що Віка напросилася, але відколи це ти став дотримуватися целібату? Я ж не сліпий і не вчора народився, добре пам’ятаю, як ти розслаблявся після своїх тренувань. То, може, розкажеш, у чому річ? І що за крихітка з тобою на фото, про яке тріпоче Марджанов? Якщо чесно, там ні чорта не видно. То це жарт? Якщо так, то я програв Лису пару зелених.

Спалах стробоскопа і промінь лазера, схрестившись, висвітили п’ятачок неподалік від сцени. Я повільно встав зі стільця, вдивляючись у натовп.

— Що? — запитав, навряд чи чуючи друга.

— Я кажу…

— Потім, Максе! — раптом перебив Титова, відчувши, як знайомо штовхнулося в грудях серце. Зірвавши зі стільця куртку, кинув її хлопцеві в руки, йдучи від бару. — Усе потім!