Глава 21, частина 2

— Е-е, не треба мені з трьома підборіддями, — насупилася я, дивлячись, як пальці колишньої піаністки розкладають віялом карти, накриваючи одну іншою. — І іржавої автівки не треба. Міло Францівно, будь ласка! — заблагала, підводячись на стільці, раптом злякавшись вердикту ворожки. — Краще я все життя пішки ходитиму!

— Сидіти! — повернула мене на місце баба Мотя. — Але, Мілко, дивись, — погрозила подрузі шишкуватим пальцем, — нагадаєш дитині старого єврея з грижею, я тебе до кінця життя із сердечних подруг викреслю! Так і знай!

— Матильдо, не городи нісенітниці! Борьці було двадцять два, Сонечці — сорок вісім. Тут не тільки геєм від переляку прикинешся, а й релігію зміниш! А у Фаньки нашої, — махнула долонькою на стіл, — ой, дивись-но! У наявності повний глибоко бентежний комплект! Любовний трикутник!

— Та ти що! — це був зойк господині дому, але, здається, навіть я ахнула.

— Сюди подивися, Матильдо. Бачиш, що коїться? Два валети й обидва з інтересом до бубнової дами. Тільки одному випала вісімка пік, а другому — дев’ятка чирв.

— І що це означає?! — заморгала баба Мотя, поправляючи на великому носі окуляри. — Ну ж бо, Мілко, не тягни!

— А то й означає, що один із них дуже подобається Фані, а вона йому. І навіть більше!.. Ну ось, кажу ж! Поглянь, Матильдо, їй-богу, не брешу! Одному впала десятка пікова, а іншому — хрестова! Одному дорога від серця, а іншому до серця. Господи, — раптом охнула ворожка-піаністка і притиснула руки до грудей, — і чирвовий туз! Ну все, Матильдо, ніякої грижі й нетравлення, можна спати спокійно!

— Е-е, Міло Францівно, а…

— А ти йди, йди, дитинко! Решту я Матильді наодинці розповім. Тобі про те знати не обов’язково! Ого, ось це валет! Та тут такий козир…

— Але…

— Іди! Удачу злякаємо, Фанько! А удачу, як лисицю, приманювати треба.

Що ж, мусила піти до себе в кімнатку й забратися з ногами в ліжко. Ось так і тасуй колоду карт. Однаково хитрі бабусі навколо пальця обведуть.

Вночі знову морозило, але боліло не тіло, боліла душа. Коли прокинулася — на вулиці гуляла завірюха, на стіні цокав старий хазяйський годинник, а я лежала, дивилася у вікно і згадувала нашу із Соколом ніч. Ту силу божевілля, що охопило нас. Я знала, що буде боляче, вмовляла себе забути, але однаково сумувала за Артемом страшенно. А ще несподівано самотнім і холодним здавалося ліжко.

Цікаво, як він там? Сам чи… ні? Може, уже й забув свою ненавмисну сусідку?

Вранці в простенькій квартирі баби Моті було прохолодно, але речі, розвішані на батареї, висохли, і я, усе ще щулячись після душу, влізла у свій светрик і джинси. Поклавши в сумку чистий зошит, прибрала волосся на плече і, надягаючи шапку, забарилася в передпокої біля дзеркала, дивлячись на своє відображення — бліду копію колись життєрадісної Анфіси Чижик.

У сумці з косметики був тільки блиск, але він абсолютно не пасував до настрою, тож довелося видихнути й залишити його біля дзеркала. Зрештою, я вже змогла здивувати своїх одногрупників у п’ятницю, сьогодні мені блиск точно нічим не допоможе.

Переповнений людьми автобус приїхав до університету із запізненням, і на другу пару мусила бігти. Коли я увійшла в аудиторію, викладач уже встиг роздати студентам контрольні тести з профільного предмета, відмічені печаткою, і тепер походжав кафедрою, обводячи студентів суворим поглядом.

— Чижик? Ви запізнилися! Проходьте ж швидше, Анфісо, не забирайте загальний час! Сергій Ніколаєнко! Грач! Чому відволікаємося? — повернувся до студентів. — Поверніться до роботи з тестом або я буду змушений виставити вас з аудиторії!

Я постаралася заспокоїтися і взяти себе в руки. Слава Богу, що не потрібно ні з ким говорити, а можна з головою зануритися в питання політології. Забрала у викладача бланк тесту, пройшла між рядами й пірнула за вільну парту.

— Чижик! Гей, Чижику! — покликав пошепки веснянкуватий Сергій.

Прикривши рот долонею, він нахилився в мій бік, як зазвичай робив на контрольних. Я якраз встигла відмітити під другим запитанням потрібний пункт і перейти до третього.

— Чого тобі, Ніколаєнко? — продовжила писати.

— Слухай, Анфісо, це правда, про що дівчата говорять? Ну, що ти в п’ятницю в клубі цілувалася із Сокольським?

Почалося. Я напружилася, але від тесту не відірвалася.

— Гей, Анфісо! — знову покликав хлопець.

Чорт, адже не відстане ж!

— А ти-то сам у це віриш? — запитала рівно.

— Я? — здивувався Сергій, чухаючи на носі ластовиння і поглядаючи в бік викладача. — А хрін його знає. Взагалі-то, ти дуже навіть нічого, симпатична. У тебе волосся гарне й очі. Але Сокіл… Слухай, Чижику, а може, зустрінемося сьогодні ввечері? Сходимо до мене в гуртожиток — я тобі свої кактуси покажу.

— Що?! — я навіть підстрибнула з несподіванки. Оглянула притихлу групу і прошепотіла сердито у відповідь, розуміючи, що це тільки початок і сьогоднішній день необхідно витримати. — Відвали, Ніколаєнко! А то я тобі твої кактуси знаєш, куди засуну, щоб не свербіло! Без мастила!

Оля Грач попереду хихикнула, а хлопець обурився.

— Та я серйозно про кактуси сказав, Анфісо! Третій рік збираю! У мене вже колекція з тридцяти двох штук! Ну хоч із тестом допоможи, а, Чижику? За старою дружбою.

— Обійдешся!

Але пара закінчилася, тести склали, і мене тут же обступили дівчата.

— Фанько, що це було в п’ятницю в «Альтаресі»? Новорічний прикол?

— Фанько, ти куди зникла?

— Фанько, ти чому відключила телефон?! І розкажи нам уже: Сокольський що, з глузду з’їхав? Він же тебе мало не з’їв! Звідки він узявся?

— Дівчата, а я чула, що популярні хлопці тепер так розважаються! Вибирають непримітну дівчину й цілують її на очах у всіх. А потім присвоюють номер і викладають фото в «Інстаграм». Змагаються, у кого поцілунків більше!

— Точно! Це в них називається «Щасливий вівторок для поні»! Я в кіно бачила. Вони й не тільки поцілувати можуть. От же придурки!

— Багато ти розумієш, Крилова. Ех, хотіла б я, щоб мене так поцілували, як Фаньку, — зітхнула староста. — Подумаєш, «Інстаграм»! Та я б першою запостила фоточку на пам’ять, от якби із Соколом! Мальвін, звісно, теж нічого, але надто вже солодкий, а в мене від глюкози печія.

— Обережно, Надю! Здається, у нашої Улянки в п’ятницю теж був «Щасливий вівторок», — весело зауважила Наталка. — Я бачила, як вони з Мальвіном у клубі обіймалися. Ну зізнайся, Кім! — звернулася до дівчини. — Тобі теж пощастило так само, як Фаньці?

Я підняла голову й подивилася в бік Улі, яка якраз закінчила збирати сумку й повісила її на плече, збираючись виходити з аудиторії. Вона обернулася і відповіла із задумливою посмішкою:

— Не вгадала, Крилова. Було голосно й ми просто розмовляли. Усього лиш.

— Усього лиш? — розсміялася Олька Грач. — Впізнаю Мартинова і його перший прийом зваблювання. По вухах поїздити він майстер. Але козла із Соколом не порівняти! От останньому точно було не до розмови, скажи, Чижику!

— А я так напилася, що майже нічого не пам’ятаю, — зітхнула Інка. — Тільки те, як Артем Фаньку згріб і… А потім так погано стало, коли мене Коваль смикала, хоч вішайся. Довелося в туалет бігти. То що там було, Чижику? Давай уже розповідай! Куди ви пропали?

Фух! Вони мають рацію. Треба вже видихнути й сказати хоч щось. Хоч слівце.

— Нічого, ми просто пішли. Дівчата, нумо не будемо, гаразд? Ну сталося і сталося. Сьогодні понеділок, а не п’ятниця.

— Сталося?! Нічогенько! — ахнула Наталка, розплющивши очі й роззявивши рот. — Фанько, у вас що ж, і продовження було?! Хай вам грець, Грач, ти чула? — обернулася до подруги, штовхнувши її ліктем у бік, — а ти кажеш. Та Сокольський такий самий козел, як Мальвін! Присягаюся, якщо мене хтось із цієї четвірки хлопців поцілує, я йому так по фізіономії вріжу! Буде їм не вівторок, а чорна п’ятниця, ось!

— Вгамуйся, Хаврошечко, — розсміявся Ніколаєнко, який прислухався до розмови. — Розмріялася… Хоч би не осоромилася від щастя, стражденна.

Улянка зупинилася в проході й озирнулася, Ніколаєнко присвиснув, а я почервоніла. Поки Крилова бігала за Сергієм, намагаючись стукнути його сумкою, вийшла з кабінету й попрямувала за звичкою в буфет, але дівчата наздогнали. Ну ще б пак. Схоже, що тему клубу і п’ятничного вечора ніхто не бажав спускати на гальмах.

Господи, хоч би все це витримати й швидше б закінчився день!

— Фанько, ти…

— Фанько, а як…

— Фанько, чому…

Скільки ж косих поглядів і усмішок навколо. І навіщо я сюди прийшла? Могла й без пиріжка обійтися. Та й без універу, якби не час контрольних. Але тема виявилася такою гарячою, що, коли Сокіл з’явився в буфеті в куртці, припорошеній на плечах снігом, похмурий із гострим, немов заточеним поглядом, здається, усі разом притихли.

— Та нехай тільки спробує хто-небудь із наших красенів до мене підкотити! Я будь-кого на місце поставлю! Фіг їм, а не щасливий вівторок, ось побачите!.. Ой, Сокольський! — злякано видихнула Наталка Крилова й перша спурхнула зі стільця, забувши про бойовий запал, коли Артем пройшов залом і зупинився біля нашого столика. Цикнув крізь зуби, без права на заперечення:

— Киш!