Глава 12

POV Настя

– Сподіваюся, Насте, все було так, як ти кажеш. Інакше, дівчинко, я не пробачу собі, і справа зовсім не в Гриші.

Галина Юріївна, так і не доторкнувшись до чашки кави, закурила. Чортихнулась на себе: мовляв, сама винна в тому, що трапилося, і загасила сигарету об попільничку. Я ще ніколи не бачила її такою змарнілою і не знала, що сказати. Сиділа поруч за столом, гріючи руки об чашку з чаєм, намагаючись не зустрічатися з мачухою очима, боячись засмутити її ще більше.

Зараз я ледь чула, про що вона говорила. Суперечливі й дивні почуття, що проникли під шкіру з дотиками зведеного брата, все ще жили в мені, горіли вогнем на щоках, вносячи сум'яття в думки, штовхаючись незрозумілим солодким болем у серці. Я дуже старалася втихомирити їх, але не могла. Згадувала слова Стаса по закінченні бійки й ті, що чула раніше – того ранку, коли він розбудив мене в спальні, – й не могла зрозуміти його. Не могла зрозуміти себе. Того, що поміж нами сталося.

– Розумієш, Насте, – продовжила мачуха, дивлячись на свої, чіпко переплетені, пальці, – я свого сина знаю. Хочу думати, що знаю. Стасько ніколи б не припустився помилки щодо тебе. Не тому, що він у мене аж такий хороший або чесний хлопець, тут я не обманююся, зовсім ні. А тому, що не звик себе обтяжувати. Брати те, що саме не йде до рук. Ще не знає, що не в будь-яку кишеню цими руками залізеш. Є застебнуті наглухо, приховані, ті, що не по твоїх грошах і не по твоїх зубах. Він бере, що дають, а життя йому дає багато, й це баламутить голову. Аби дотягнутися і взяти самому, йому ще треба дорости, заматеріти. Моє щеня нахабне, та ледаче, розпещене. Не знаю, чи розумієш, про що я хочу сказати? Дуже хочеться вірити, дівчинко, що розумієш. Що нічого не приховуєш. Поки що ти для нього за межею дозволеного, і краще мені в це вірити, інакше, поки не виб'ю з сина дурощі, не заспокоюсь.

Навряд чи я здатна була повністю втямити все почуте, та одне знала точно:

– Не треба, Галино Юріївно. Стас, і правда, мене не образив. Я просто злякалася музики і ... і того, що вас не було вдома, тому й подзвонила татові. Дозвольте, я піду?

– Звичайно, йди, Насте, – мачуха тепло посміхнулася, думками заглиблюючись у себе. – Я тут ще посиджу трохи, хоч покурю по-людськи. А то, коли при вас зі Стасько, Гриша лається.

– Добраніч.

– Господи, що за день? На роботі бардак, і вдома. Ти, коли завтра з батьком у лікарню поїдеш, не засмучуй Ніну Іванівну, добре? Не варто їй знати, чим ми тут живемо.

Про це мачусі можна було не турбуватися, але я все ж відповіла, що, звісно, не стану ні про що говорити. Вийшла з кухні й рушила до своєї кімнати (я все частіше думала про спальню зведеного брата, як про свою). Присівши на краєчок зім'ятої кимось постелі, довго сиділа в тиші, затиснувши колінами гарячі долоні, дивлячись перед собою у вікно й розмірковуючи, де ж зараз Стас. Куди втік з дому від материнського гніву, голосно грюкнувши дверима.

Він з'явився несподівано. Просто виник на порозі спальні, увійшовши без стуку, такий же розтріпаний, як тоді, в дверях магазину, в розстебнутій нарозхрист куртці, простоволосий, з блідим від холоду обличчям. Ось тільки погляд його тепер не шукав мене. Зведений брат дивився на мої руки і мовчав. Я теж опустила очі. Це був колишній Стас, я зрозуміла це по його стиснених вустах, а ще по напружених плечах. Нам обом було чого соромитися.

Нарешті, він увійшов і ривком підняв мене з ліжка за лікоть. Тут же, скривившись, відсмикнув руку, ніби торкнувся чогось гидкого. Схопивши подушку за кут, здер з неї наволочку й кинув на підлогу, слідом стягнув простирадло.

– Поміняй білизну, скелетино, бо смердить. І пам'ятай, це моє ліжко, як і все в цій кімнаті, – сказавши це, грюкнув дверима, а мені здалося, що з тим гуркотом щось обірвалося в душі. Ледь сяйнуло й одразу розбилося на скалки – об звично-грубе «скелетина».

Коли я засинала, знову плакала. На цей раз не від страху чи образи, а від того, як боляче щеміло серце і якою самотньою себе почувала.

У вихідні дні я вчила уроки, малювала, намагаючись менше виходити з кімнати, хіба що відвідала з батьком бабусю. Тато поводився як зазвичай і в дорозі здебільшого мовчав: я знала, що йому зі мною не надто цікаво. Зведеного брата не було видно в будинку, й коли батько за вечерею запитав про нього, мачуха відповіла, що син поїхав у місто, до друзів. Гаразд. Я могла видихнути. Вечеря з думкою, що зведений брат ось-ось з'явиться і сяде поряд, – була схожою на тортури. Зараз я б нікому не зізналася, наскільки боялася зустрітися зі Стасом лицем до лиця. Особливо опісля того, як вранці в дверях знайшла записку: «Розкажеш комусь – пошкодуєш!»

– Насте, привіт! – Дашка, як завжди, рожевощока й бадьора, зустріла мене в роздягальні й повела до класу. Закинувши синє пасмо за вухо, весело повідомила. – Уявляєш, в нашій школі знову надзвичайна ситуація! З глузду з'їхати, ще перший урок не почався, а Маринка Воропаєва вже реве! Дивись, он, утішається біля вікна з подружками.

Бачити блондинку в сльозах було незвично, і я запитала:

– Чому? Що трапилося?

– Та в тім-то й справа, що нічого, – пирснувши, Дашка, знизала плечима. – Нічого такого, чого не можна було передбачити! Лєнка Полозова з 11-го «В» розповіла по секрету Дінці Губенко, кращій подрузі Маринки, що зустрічається з павичем. У Лєнки з Воропаєвою свої рахунки, ще від зимового балу, ото й відігралася з раннього ранку, аби Маринці день зіпсувати. Відомо, за ким вона сохне з першого класу.

– За ким? – я сьогодні проспала, поспішала до школи, тому не відразу була готова засвоїти інформацію. Поставивши шкільний рюкзак, взялася діставати підручники.

– Так по Фролову ж, по цьому бабієві! Дінка повідомила, що в п'ятницю Лєнка була на вечірці – у Фрола вдома, й цілувалася з ним, а Маринка ну ревіти. Ну, хіба не дурепа? Можна подумати, що павич, подібний цьому, здатний на почуття! Подумаєш, спортзал!

Вислизнувши, підручник голосно впав на підлогу. Нахилившись, я не змогла його підняти, бо рука раптово ослабла.

– Ось побачиш, не буде він з Полозовою зустрічатися. І з Маринкою не буде. Мені Петька говорив, що Фрол і Воропаєв із хлопцями з універу труться, а в тих дівчата цікавіші за наших. От що, Насте, я б Маринці навіть поспівчувала, чесне слово, якби вона добрішою була. А так, анітрохи не жаль. Коли в дев'ятому класі Борька Брагін подарував коробку цукерок на Восьме березня, для неї то була червива фігня за три копійки. Висипала у відро для сміття. А про те, що Борька, на противагу нам, найрозумніший, живе удвох з мамою і все життя списувати дає, вона чомусь забула.

Нарешті, я підняла з підлоги підручник і сіла за парту. Неслухняними руками дістала з сумки зошит і ручку. Розкрила книгу на потрібній сторінці і, поки в клас не зайшов учитель, збиралася ще раз пробігтися очима по пройденому параграфу.

«Він бабій», – сказала Дашка, але це слово мені мало про що говорило. Не зі мною Стас привселюдно цілувався в спортзалі й не мене запрошував до вечірки. Але, на відміну від тієї дівчини з 11-го «В», й на відміну від Маринки, зведений брат моїм ніколи не був. То чому ж я щосили стримую хвилювання й готова розревтися? Може, тому, що й досі місце на шиї, що Стас торкав губами, все ще горіло, а в серці оселилася незрозуміла туга?

«Я ненавиджу тебе, скелетино. Ненавиджу! Завжди пам'ятай про це ».

Йому не варто було попереджати мене запискою. Я б і так нікому не наважилась розповісти про те, що трапилося. Що стосувалося лише нас двох і чого ми обоє, мабуть, не могли пояснити.

– Мені здається, Борька дуже добра людина, – відповіла подрузі, відчуваючи, як холодіють пальці, а букви зливаються в нерозбірливий рядок. – Йому, напевно, було так само боляче, як зараз Маринці. Я б ніколи не змогла так з ним вчинити.

– Ось і я про те! – Дашка влаштувалася поруч і завозилася з рюкзаком, поглядаючи на вхідні двері в очікуванні Петьки Збруєва. Зі сварки з ним починався кожен її день. – Торжество справедливості повною мірою! То чого ж ревти?

– Кажу тобі, Насте: війна тільки починається, – продовжила розмову пізніше, по дорозі в їдальню. – Попереду голосування і «Зимовий бал», торішня королева Воропаєвій так просто корону не віддасть, і боротьба за павича – товстий натяк блідої немочі триматися подалі. А що королем знову виберуть Фролова, я й не сумніваюся! Коли пригадати, як минулого року Фрол з друзями швидко змилися з заходу, – йому наші шкільні ігри до лампочки! Краще б уже Борьку Брагіна королем обрали, чесне слово! Він на міських олімпіадах, за честь школи, мізки надриває, це не просто пустоголовий красунчик, як дехто!

Із розмови з Галиною Юріївною я дізналася, що з навчанням у Стаса все в порядку, і що між сином і матір'ю існував негласний договір щодо особистого простору, грошей та іншого, тому обережно заперечила подрузі:

– Фролов гарно вчиться. Я чула, як тренер з баскетболу про це говорив.

І почервоніла під зацікавленим поглядом подруги.

– Ну, не знаю, – повела плечем Дашка. – Може, й гарно. Та, все одно, олень! – зітхнувши, резюмувала вона й кинулася до нашого столика.

В їдальні було гамірно і пахло їжею. А Петька Збруєв проспав, прийшовши до школи на другий урок, і йому добряче дісталося від викладача. За запізнення хлопцеві належало прибрати за однокласниками на столах, і Петька відверто сумував, вислуховуючи дружні насмішки і терплячи кпини. Сьогодні він не обзивав білкою свою подругу Кузнецову, просячи дати йому горішків. Лиш мовчки переглядався з нею, жуючи відбивну та запиваючи компотом.

– Подумаєш, стіл ганчіркою витерти. Що тут такого? – обурювалася Дашка. – А Петька дурень, якщо цього не розуміє.

Справді, нічого такого. В моїй колишній школі ми так і робили, чергуючи класами. Але це нова школа, платна, зі своїми правилами, тут вистачало працівників для обслуговування дітей з багатих родин. Я тільки-но хотіла запропонувати Дашці залишитися й допомогти Петькові з прибиранням, як відчула на собі чиїсь важкі очі. Не піднімаючи голови, знала, чиї вони.

Секунда оглушливої тиші, за яку я встигла повернутися в той вечір, коли зведений брат знайшов мене, і серце забилося знову.

Стас увійшов до їдальні не один. Сів з друзями за столик, з’явою змусивши залу помітно вщухнути. Одна з старшокласниць, красива чорнява дівчина – та сама Лєнка з вечірки, зрозуміла я, – поставивши піднос на стіл, опустилася поруч зі Стасом, і він тут же впевненим ледачим жестом обійняв її, хихотливу й задоволену, за плечі. Продовжуючи дивитися мені в очі, схилив до неї голову й поцілував у шию ...

Ось бачиш, ти така ж, як усі. Дурна зведена сестра.

Мою свідомість освітив спалах болю і сорому. Я спізнала почуття, що вкололо серце, і злякалася. Я не мала відчувати ревнощі, я не мала ніякого права на це доросле почуття, і все ж зараз, у цій їдальні, не тільки Маринці коштувало зусиль не показати хвилювання і не дати волю сльозам. Сховавши очі в тарілку, я відчайдушно намагалася впоратись із собою, мріючи осліпнути і оглухнути, лиш би не бачити зведеного брата й не чути дзвінкий дівочий голос, що вкотре повторює його ім'я.

– То не образишся, Насте, якщо я сама?

– Що? – здається, я не розчула слова Дашки. Подруга виглядала трохи збентеженою, і я підняла неуважно очі. – Що ти сама, Дашо?

– Ну, залишуся допомогти Петькові з прибиранням? – сказала вона якось ніяково. – Не образишся?

Ні, я не образилася. Зараз я тільки рада втекти з їдальні, або й зовсім зі школи, якби могла. Можливо, я б так і зробила, квапливо йдучи по довгому коридору, спускаючись по сходах, коли б чиясь рука несподівано не зупинила мене.

– Настя? Привіт!

Це був Сергій Воропаєв, друг Стаса і брат Маринки. Я здивовано дивилася на блондина.

– П-привіт.

Він широко посміхнувся, оголивши ряд білих зубів. Притулився до стіни, стоячи на сходинку нижче, перегороджуючи мені шлях.

– Куди біжиш? Чи від кого? – запитав, немов у воду дивився. – Часом не мене шукаєш?

– Ні, не тебе, – відповіла я і раптом зрозуміла, що він просто жартує. Зніяковівши, постаралася усміхнутися у відповідь. – Просто хотіла спуститися в хол, дещо забула в роздягальні. Вибач ...

Зробила крок в сторону, збираючись його обійти, аж тут пальці Сергія знову обхопили моє зап'ястя.

– Послухай, Насте...

– Так.

Хлопець прогнав з обличчя посмішку і тепер дивився на мене серйозно.

– Ти коли-небудь буваєш одна? В сенсі... погуляти по місту, сходити в кіно? Батько ж тобі не забороняє?

Остання моя прогулянка по місту закінчилася не надто добре, і я навіть насупилася, згадуючи пізній зимовий вечір, холод і паніку, що охопила мене, коли я зрозуміла, що загубилася.

– Не забороняє. Але мені не дуже подобається гуляти. Я ще місто не дуже знаю.

– Жаль, – сумно відповів блондин. – Жаль, що не подобається. Якщо хочеш, я показав би тобі парочку цікавих місць. Тут, поблизу, є каток і кінотеатр. Я почекаю тебе після уроків, можна? Ми могли б сходити у кіно.

Симпатичний хлопець, і з настроєм все гаразд, та хіба це мені допоможе. І пальці, що не відпускали руку, м'яко погладжуючи зап'ястя, дивно напружували. Так само, як і блакитні очі, що дивилися на мене. Вони були такі ж сміливі й недобрі, як у мого зведеного брата.

На мить здалося, що бачу холодні й сірі очі Стаса. Темні, як вир, і так самонебезпечно ваблять.

– Н-ні, не впевнена, що хочу, Сергію. Вибач.

– Жаль, – хлопець невесело смикнув куточком губ. Озирнувшись, запустив п’ятірню у своє біляве волосся, відкидаючи пасма з чола. Цей простий рух – трохи засмиканий і нерішучий – знову нагадав про зведеного брата, і я мимоволі відступила. Останнім часом я дуже багато про нього думала. Воропаєв щодо цього озвучив здогад. – Це через Стаса, так? Через нього не йдеш зі мною на прогулянку? Ми не скажемо Фролу, він і не знатиме… Насте, я ж не так багато прошу. Всього лише прогулянка до кіно двох друзів, і більше нічого.

Блондин Воропаєв дивився на мене, продовжуючи вивчати обличчя й бентежачи пильним поглядом. Після сказаного посміхнувся, впевнений, що не відмовлю. Тримав моє зап'ястя в долоні, не маючи наміру відпускати, знаючи, що цим непроханим дотиком тривожить мене. Я вже встигла зрозуміти, що в цій школі серед дівчат не прийнято відмовляти таким, як він. Мій друг Єгор сказав би, що Сергій мажор, пихатий, самовдоволений індик, і я б з ним погодилася. Хоча значення слова «мажор» змогла усвідомити тільки зараз.

Я не хотіла йти з ним з багатьох причин. Я погано його знала, до того ж він був кращим другом зведеного брата й міг просто потішатися з мене. Я його бачила в частих обіймах інших дівчат і не почувалася впевнено, перебуваючи поруч. Ні, мені безумовно варто триматися від Сергія Воропаєва подалі.

Продзвенів дзвінок, і я озирнулася. Хотіла втекти, зрадівши, що можу тепер обірвати розмову, але хлопець знову не відпустив мене. Несподівано я усвідомила, що на сходах ми залишились удвох.

– Насте? Я досі чекаю.

Серце калатало переляканою птахою: було страшно запізнитись на урок, і страшно залишитися. Я постаралася взяти себе в руки і відповісти якомога спокійніше.

– Я не знаю, чи є Стасу до цього справа. Думаю, ні. Але я точно знаю, що йому не сподобається, якщо стану спілкуватися з його кращим другом. І... я зовсім тебе не знаю, Сергію.

– А що, я такий страшний? Несимпатичний? Чи не подобаюся тобі? – блондин грайливо повів темною бровою.

– Н-не впевнена, – хитнула я головою.

– Зовсім-зовсім не подобаюся?

Мені не хотілося жартувати з ним і дуже не подобалося перебувати наодинці.

– Будь ласка, відпусти. Мені потрібно на урок.

– Нічого. Скажеш, що ходила до медсестри. У вас, у дівчат, бувають же ці, як їх… важкі дні, – знайшовся Сергій. – Ніхто тобі й слова не скаже, можеш повірити, доведено досвідом.

Це було занадто, і щоки стали червоними. Ніколи, з жодним із хлопчаків я не торкалася, так запросто, подібної теми в розмові.

Здається, Воропаєв зрозумів, що перегнув з порадою. Розгублено закопиливши губу, зігнав з обличчя посмішку.

– Ну, вибач, Насте, невдалий вийшов жарт. Я теж хвилююся, можеш повірити. Не щодня ж стою тут, призначаючи побачення, мов дурень. Не бійся, відпущу тебе, просто зрозуміти хочу.

– Що саме? – це було непросто, але я намагалася дивитися йому в очі. – Ти ж мене майже не знаєш!

– Не знаю, і що? Ти мені подобаєшся, і цього достатньо. Дивно інше: чому подобаєшся? Що в тобі є такого особливого, Насте? Я ж бачив тебе в перший день, ну, тоді, коли ви удвох з батьком приїхали в будинок мачухи. Я пам'ятаю, якою заляканою і жалюгідною ти була, у своєму смішному вбранні ... Здогадався, наскільки Стасу твій приїзд поперек горла, бо він мій кращий друг ...

Я більше не могла на нього дивитися й опустила очі, відчуваючи, як тремтіння підбирається до губів. Боячись розплакатися, закусила їх сильно-сильно.

Сергій якийсь час мовчав, як і я, але відпускати мене, як і раніше, не поспішав.

– Я тобі зовсім не подобаюся, так, провінційна дівчинко? – запитав, і на його обличчі з'явилася недобра посмішка. – А я ж міг запросити будь-яку іншу, не тебе? Невже мій вибір тобі ні про що не говорить?

Не говорить. Не може сказати. Я просто не розуміла цього хлопця.

– Будь ласка, в мене урок ...

– Я чекатиму на тебе після уроків за школою, біля перехрестя. Пообіцяй, що прийдеш.

– Я не знаю ... не зможу. Мені треба додому.

– Тоді і я не знаю, чи мовчатиму про те, яка ти. Хто ти і звідки взялася!

Я зиркнула на нього, й він замовк. Заковтнувши комок, ніби знічев’я, закінчив розмову:

– Маринка не скаже, поки цього хотітиме Фрол, вона схиблена на ньому, а ось я ... Упс, можу і проговоритися. Й тоді, повір, твоє спокійне шкільне життя тут же закінчиться. Дівчата не пробачать бідності й того, що ти спиш в кімнаті Стаса. Надто коли дізнаються, як він тебе ненавидить. Так, я знаю, що це так, чув від нього.

Спочатку зведений брат, тепер його кращий друг. Цей світ, в якому жив мій батько, в якому жили обидва хлопці, продовжував дивувати жорстокістю. Які ігри будуть вигадані завтра? Й наскільки болючіше в цьому завтра вони мене поранять?

Звичайно, я не сподівалася, що Стас приховає від друга своє ставлення до зведеної сестри, що склалося з нашої першої зустрічі. Та тепер я й на йоту не збиралась вірити Сергію. Не знаю, хто йому насправді подобався, але точно не я. А ще ... В мене є Дашка, а разом з нею й Петька Збруєв. Хотілося б вірити, що нові друзі не відвернуться, навіть дізнавшись, в яких смішних пальті й шапці я з’явилась у їхньому гарному й великому місті.

Мені все-таки вдалося звільнити руку. Я притиснула її до себе, опустивши погляд на груди хлопця. Не хотілося на нього дивитися.

– Роби, як хочеш, Сергію.

– Насте ...

Та я вже позадкувала, піднявшись на одну сходинку.

– Мені все одно. Так, Стас ненавидить мене, твоя сестра ненавидить мене, мабуть, ти теж ненавидиш, якщо тобі подобається зі мною гратися. Не піду я з тобою в кіно, бо ми не друзі й ніколи не будемо: друзів не висміюють і не принижують. Хоч усьому світу можеш розповісти, якою жалюгідною я була. Я не знаю це місто і не хочу знати! Я дуже сподіваюся, що коли-небудь покину його!

Я повернулася, аби втекти, а він легко скочив на сходовий майданчикі загородив шлях, але за руку не взяв.

– Насте, не втікай! – сказав якось хрипло, і ця зупинка стала останньою краплею. Ревнощі, біль, образа – всього цього сьогодні виявилося занадто багато для п'ятнадцятирічної провінційної дівчини. Закривши обличчя долонями, я заплющилась, марно намагаючись стримати сльози. Ось тепер я насправді була жалюгідною.

– Будь ласка, будь ласка, Сергію, йди.

Не знаю, скільки я так простояла, але коли зважилася розплющити очі – Воропаєвв вже не було. На сходах тихо, урок давно почався ... Я не могла в сльозах повернутися в клас.

– Вибачте, можна я у вас посиджу? – спустившись в хол, запитала немолоду жінку-гардеробницю. Зупинилась поруч з її диваном, і та розуміюче кивнула:

– Що, дитино, з уроку вигнали, так? За поведінку? Ну, посидь. Все ж краще, ніж на вулиці курилками шастати.

Вона тримала в руках в'язання і, рахуючи петлі, дивилася в журнал. Я тут же згадала бабусю. Як же мені зараз її не вистачало!

Дашці довелося сказати, що урок провела в медпункті. В прогул подруга не повірила, тому на ходу з'явилася історія про головний біль і нудоту. І диво-таблетку… Як добре, що Кузнецовій зараз не до цього, я б і сама собі не повірила, настільки непереконливо все прозвучало. Петька Збруєв, за допомогу в їдальні, пообіцяв їй дати подивитись якийсь новий фільм, і Дашка весь день без угаву торохтіла, що не терпить бойової фантастики, та коли справа торкнулася принципу, візьме й подивиться. Дарма вона прибиралася, чи що? Тим більше, Петька (по великому секрету) цієї неділі обіцяв прийти до неї додому, щоб налаштувати на комп'ютері якісь нові відео-кодеки. І навіть погрожував запитати на це дозволу її мами: хіба не дурень?

– І, загалом, мені здається, не такий він і бабуїн, яким хоче видаватися. Знаєш, Насте, є в ньому щось людське.

Безумовно, в Петьці багато людського – в цьому легкому, веселому хлопцю, який вибачає подрузі які завгодно колючки. Все це я слухала неуважно, погоджуючись із Дашкою, та думаючи про своє – про те, що трапилося сьогодні в їдальні і там, на сходах. Чому я виявилася слабкою? Чому не могла захиститися? Чому моє серце, що раніше не давалося знати, тепер зажило власним життям, не бажаючи вірити тому, що бачать очі, чують вуха? Як я могла подумати, що в цьому багатолюдному місті буде так само легко, як удома – в тій школі, де є друзі дитинства? Як могла повірити, що зведений брат, за бажанням батька, прийме мене за справжню сестру?.. По приїзді сюди, з усіх моїх очікувань виправдалося лише одне, на яке я не сміла й сподіватися: мачуха тепло прийняла в своєму домі – мене, худу самотню дівчину. Навіть шапка і стоптані чоботи не стали на заваді. І вже точно вона не думала наді мною насміхатися.

Я не могла сьогодні залишитися на тренування по чирлідингу, то ж сказала тренеру, що почуваюся зле і хочу додому. Здається, під кінець уроків так і було. Дашка, пирхнувши в кислі обличчя однокласниць, потопала слідом за мною, навіть не придумавши нічого на своє виправдання. Біля роздягальні я помітила Стаса з найкращим другом та його сестрою, і знову розчервонілась від хвилювання (от тільки не стала дивитися в очі й опускати голову вниз). Я нічого не могла з собою вдіяти: відчувши зведеного брата поруч, моє серце тут же по-зрадницькому забилося: біль у грудях і не думав ущухати.

– Чогось павич посмутнів. Полозова його кинула, чи що? – зауважила подруга. – Оце був би знатний ржач! Зате Маринка Воропаєва, мов китайська ялинка: сяє дешево і яскраво. Якби Фролов зараз дав добро, вже б висіла на ньому зіркою! От цікаво, – Кузнецова задумливо скосила погляд на трійцю, – чим би жила школа, якби не наші олені з мавпами? Скисли б усі від нудьги!.. Гаразд, бувай, Матвєєва, до завтра!

– До завтра, Дашо!

– І скажи вже батькові, нехай купить доньці нормальний телефон. Що він, як жмот! Бо тобі дзвонити – як у рейсу. Так само глухо! І дивись, не розхворійся всерйоз, бо підведемо Альбіночку! У нас виступ на носі, і Зимовий бал!

Мій телефон, і правда, працював ніяк, іноді й відключався, та я нічого не збиралася просити в батька. Без власного комп'ютера, акаунту в соціальних мережах і «Айфона» я здавалася Дашці печерною людиною, що не заважало їй зі мною дружити.

Я сподівалася, що слова Дашки Стас не почув. Я була більш ніж задоволена тим, що маю, й не хотіла нікому нічого доводити й нічого змінювати.

Я натягла шапку, рюкзак, одягла рукавички і вийшла зі школи. Побрела центральною алеєю до проспекту й далі, до зупинки, озираючись навсібіч. У місто повільно, але настирно наближався Новий рік, грудень ставав суворішим, і сніг тепер падав на землю лапатий, важкий, заносячи узбіччя не сніжною колючою крупою, а справжніми м'якими заметами.

Взяти б і очистити серце від важкого смутку, аби стало таким же чистим, світлим і легким, як цей сніг!

Я зупинилася і набрала снігу в долоні. На сонці він іскрився і засліплював білизною. Задерши руки, підкинула пухнастий оберемок, спостерігаючи, якою красивою метелицею сніг опускається під ноги. Поруч засміялися якісь школярі, і я, знітившись, обтрусивши руки, поспішила до автобуса. Ще трохи, й можна буде заховати смуток від усіх у своїй кімнаті!

За день рекламники обклеїли зупинку новорічними афішами, і тепер вона рясніла яскравими запрошеннями на святкові вистави та концерти. Я ледь затрималася біля афіш і, вже сидячи в автобусі, з подивом побачила на зупинці зведеного брата. Стас ніколи не приїздив додому так рано, я знала, що у нього щоденні тренування з баскетболу і, як бурчала мачуха, невідомі справи з друзями. Він майже завжди повертався додому не раніше шести годин вечора ... Я мимоволі затримала на ньому очі, спостерігаючи, як зведений брат входить на задню площадку, кидає сумку на сидіння, опираючись об поручень. Запустивши пальці в засніжені темні пасма, приймає з чола довгий чубчик і дивиться у вікно.

Звичайно, він не підійшов до мене й не гукнув. Ми завжди на людях вели себе так, ніби незнайомі. Ось і зараз, в цьому автобусі, ми знову були чужими – так, наче ніколи не дивилися одне одному в очі, ніколи не торкалися руками й ніколи не відчували тепла наших тіл. Наче в морозний п'ятничний вечір не поспішали знайти одне одного.

Але автобус зупинився в Черехиному, й ми зійшли, все ще залишаючись для інших незнайомцями. Стас всю дорогу до будинку йшов позаду, змушуючи відчувати, як від його погляду в мене слабшають ноги і горить потилиця. І лише біля воріт відібрав ключі з моїх неслухняних рук:

– Давай я сам, скелетино. Вовтузишся тут, неумійко...

Наші руки доторкнулися, і пальці обпекло струмом. Не одразу я побачила ключі, що впали в сніг, а він не одразу їх підібрав. Спочатку були обличчя, погляди й сірий вир очей. Пронизливо гострий, ніби сталь, і в той же час темний, кипучий на дні, немов у тому вирі, глибоко-глибоко, хлюпав біль. Раптом здалося, що йому зараз так само погано, як і мені.

– Настя? Стас? – мачуха щиро здивувалася, побачивши нас на порозі будинку. Вона виглянула з кухні, витираючи руки об фартух, і посміхнулася. Сьогодні батьки приїхали рано, і в будинку смачно пахло: їм подобалося готувати вдвох. – Як чудово, діти, що ви повернулися. І як несподівано, що разом. Батьку, діти вдома, став чайник! – крикнула чоловікові через плече й зауважила синові, що знімав взуття: – Стасько, я давно кажу, щоб ти проводжав Настю зі школи, нема чого з друзями до вечора вештатися. Дивись, яка вона в нас тростиночка-незабудка, ще хто образить…

Ми мовчки роздягалися. Стас більше не дивився на мене, та я могла бачити його плечі: на мить вони завмерли від материнських слів.

– Краще б телефон нормальний купила. Що ви жметеся? Можна подумати, живете з трьох копійок.

Слава богу, що, на відміну від мене, мачуха не зрозуміла, про кого він говорить. Зникла слідом за сином на кухні, торкнувшись губами його холодної з морозу щоки. Відкрила шафу, виставляючи на стіл кухонні прилади.

– Нічого, зі старим походиш. Ще не доріс чужі копійки рахувати. Ось заробиш на новий – купиш, а до тих пір і не мрій!

– М-м-м ... Що тут у вас із батею? Пахне смачно.

– У нас тут печеня і шоколадно-ванільний кекс з мигдалем. Пробуємо в домашніх умовах рецепт нашої пекарні. Насте, дівчинко, чого стоїш? – гукнула мене мачуха, помітивши, що я забарилася в передпокої. – Мій руки, обідати будемо! Потім переодягнешся, охолоне все!

Це було запрошення, і я не змогла відмовитися. Хоч наша сім'я й не була великою, ми рідко обідали разом. Залишивши сумку в холі, вимила руки і приєдналася до батьків. Сіла на своє місце біля зведеного брата, відчуваючи, як від його близькості горять щоки. Вони й зовсім спалахнули вогнем, коли він уточнив, ліниво потягнувшись до тарілки з хлібом:

– До речі, ма, щодо телефону. Я не про себе говорив. Ходить, як старчиха, за тебе соромно.

– А про кого ж? – та мачуха вже й сама здогадалася. Розгублено зім'яла серветку, піднімаючи на мене очі. – Дитинко, як же так? Справді, ми лишили це поза увагою... Гришо, ну, хоч би ти сказав, що доньці потрібно, чесне слово! – зауважила чоловікові з докором.

Батько закашлявся, а я зніяковіла. Боялася подібних розмов і не любила їх. Галина Юріївна й так мене не ображала, а в батька вистачало своїх турбот: мені не хотілося бути для них ще більшим тягарем, ставши причиною сварки.

Я постаралася сказати переконливо, але голос, все одно, пролунав тихо й невпевнено.

– Що ви, Галино Юріївно! Не треба... Мені й дзвонити нікому, хіба що бабусі, але ми з татом часто її відвідуємо. Я все про неї знаю.

Повисла незручна пауза, під час якої я мріяла стиснутися в сліпу грудку й закотитися під стіл. Спасибі батькові, який спробував розбавити паузу несподівано бадьорими словами:

– До речі, дочко! До розмови про телефони... Мені ж сьогодні зранку твій Єгор дзвонив, тебе питав!

На секунду я забула про все на світі й потягнулася поглядом до батька.

– Єгор?

– Єгор, – кивнув той з усмішкою. – Він і раніше дзвонив, у своєї матері телефон дізнався, та я все забував сказати. Незручно вийшло. Мені здається, він хороший хлопець.

– Так, дуже!

Ось тепер я теж усміхалася, забувши про їжу. Я дуже скучила за другом, дуже. Й мені хотілося почути про нього якомога більше.

– А... а що він говорив?

– Та так, тобою, в основному, цікавився. Як ти тут живеш, з ким дружиш. Привіт передавав. Говорив, що дуже сумує. Ображається, що не дзвониш, але тут моя вина, дочко, я винен. Сьогодні ж удвох зателефонуємо йому, поговорите. Сама все про себе й розкажеш.

Так, розповім! Неодмінно розповім! І про бабусю, і про місто, і про нову школу! І навіть про Дашку!

– Дякую, тату!

Коли кухонні двері голосно грюкнули, я немов прокинулася. Здригнувшись, подивилася услід зведеному брату, який вийшов з кухні. Не розуміла, що сталося. Чим раптом змогла скривдити Стаса.

– Галю, я щось не те сказав? – батько теж здивовано підняв брови, але мачуха лише відмахнулася.

– Пусте, Гришо, – несподівано розсміявшись, відвернулася до вікна. Продовжувала посміхатися своїм думкам – тихо, по-доброму, й довго та неуважно дивилась сніг, що падав за вікном. А ми з батьком, боячись її потривожити, мовчки закінчували обідати. – Оце так-так...

З’ясувалося, у Єгора все добре. Ми були сусідами, дружили з дитинства й розуміли одне одного з півслова. З батьківського телефону я проторохтіла з ним майже годину. Зачинившись у своїй кімнаті й розповідаючи про своє життя, не думала, що мене можуть почути крізь стіни. Він знав про мене все, а хотів знати ще більше.

Так, до мене добре ставляться. Так, у батька гарна сім'я, робота і великий будинок. У місті – нова школа, і в мене з'явилися друзі. Звісно, бабуся почувається значно краще! Єгор знав, що у мене є зведений брат, запитав про нього, і я знову відповіла, що все чудово і ми дружимо. Це було вперше, коли я не змогла сказати правду, а, може, просто не захотіла. Я ще багато чому не могла дати назву.

Я теж знала про Єгора все. Які він любить фільми, марки машин, які дівчата йому подобаються і кого б він хотів запросити на перше побачення. Він був старший за мене на рік, і коли закохався в Сонечку Лапіну, гарненьку дочку вчителя фізики зі своєї паралелі, ми навіть репетирували з ним похід у кіно. Він так залицявся, наче, справді, мій хлопець. Ми довго сміялися, коли я не дозволила себе поцілувати.

Єгор сказав, що навіть його собака сумує за нашим прогулянкам, і я повірила. Колись, ще дітьми, ми знайшли Муху біля продуктового магазину. Щеня скавуліло від холоду і Єгор забрав його собі, погрожуючи виростити із пса «справжню людину». Людини з Мухи, звичайно, не вийшло, зате щеня виявилося міцною дворовою вівчаркою і через рік перетворилося в грізного Мухтара, якого ми обоє любили.

Мій друг не хотів, аби я їхала, та заборонити не міг.

Я пообіцяла йому, що обов'язково телефонуватиму й обов'язково повернуся. Пообіцяла, а за хвилину по тому вже стояла біля вікна й дивилась на засніжені ворота. На те місце, де ми зупинилися зі Стасом, упустивши ключі. Де я відчула, як сильно може обпалювати пальці випадковий дотик і як сильно може битися серце – під пильним поглядом сірих очей.

Але ... хіба будеш так дивитися, коли ненавидиш? Коли інші дівчата здаються кращими і красивішими? Коли я для нього ніхто?

У зведеному братові було стільки загадок, і жодну з них я не могла розгадати.

Я повернула телефон батькові й за вечірнім чаєм затрималася з мачухою на кухні. Розповіла про бабусю, Єгора, про майбутній Зимовий бал. Галина Юріївна вже чула про новомодні шкільні традиції, то ж пообіцяла купити мені гарну сукню. І, звичайно ж, обов'язково прийти на бал, щоб подивитися на мене. Питання тільки в часі, точніше, в його дефіциті (я знала, що батьки до Нового року в центрі міста планують відкрити велике сімейне кафе-кондитерську, тому зайняті цим проєктом під зав'язку). Мачуха всерйоз обдумувала можливості приділення мені уваги.

– Гаразд, Насте, ближче до свята придумаємо, як бути. Думаю, Стасько не прийде в захват, дізнавшись, що ми з Грицем стирчатимемо в шкільних дверях, але сина я беру на себе.

Тут я подумала про те, що в школі не знають, хто мої батьки і ким мені доводиться Стас Фролов, але сказати про це мачусі не наважилася.

– Яка ж ти в нас худенька, Настуню, мов гілочка, – зітхнула жінка. – Зовсім не моя кістка. І кров не моя. Ось дивлюся на тебе й розумію: як була я продавщицею пиріжків, так нею й залишилася. І Гришу свого розумію ще дужче. Ти не ображайся на нього. Це важко, дитинко, дуже важко так любити. Тішить, що в тебе добре, незіпсоване серце. Ось у цьому я ніколи не помиляюся, повір. До всього була готова, а ти виявилася ось такою ...

Якою, я не зрозуміла, але за Галину Юріївну стало прикро. Мені вона видавалася дуже красивою і сильною жінкою. І дуже доброю. Мені подобалося перебувати з нею поруч.

З’явився батько, і я пішла, побажавши «добраніч». Зачинившись у ванній кімнаті, довго стояла під душем, уважно розглядаючи себе в дзеркало, мовчки нарікаючи на те, що мачуха мала рацію: я, справді, надто худа. І груди у мене невелика, нехай тонка талія і стрункі ноги. І волосся я даремно обрізала. Зовсім не схожа на дівчат, які подобалися Стасу. Чомусь від останньої думки стало особливо боляче.

В сусідній спальні грала музика: я навіть не помітила, коли зведений брат ввімкнув її. Він часто слухав рок, залишаючи його тихим фоном звучати далеко за північ, і я звикла засинати під ці звуки. Думаю, і батьки перестали звертати на них увагу. Ось і зараз, перевдягнувшись у нічну сорочку і висушивши волосся, я залізла в ліжко, втупилась сумним поглядом у вікно, за яким продовжував тихо падати сніг ...

... І фарбуватися зовсім не вмію.

... А зачіска у Маринки сьогодні була красива.

... Та й у тієї дівчини з їдальні – також.

... Цікаво, чи хтось колись поцілує мене – так само відкрито, при всіх? Чи посоромиться?

... І чому цей Воропаєв надумав насміхатися наді мною? Невже я здаюся такою дурною?

... Дурний жалюгідний Ельф, ось я хто.

Стас прийшов, коли в домі вже всі спали, а кімнату навскіс освітлював промінь вуличного ліхтаря, і в нічне вікно лилося сніжне світло… Після випадку з вечіркою він не заходив до мене. Я майже спала, тому й не почула кроків, а лиш помітила в темряві – його, навислого над моїм ліжком.

Він був роздягнений, в одних штанях, стояв і дивився на мене, вимальовуючись на тлі вікна темною, широкоплечою тінню.

– Стас? – від несподіванки я сіла, підтягнувши ковдру до грудей. – Ти?

Зазвичай, коли він заходив в свою спальню, роблячи вигляд, що мене для нього не існує, я ніколи не починала розмову першою. Мовчки сідав за комп'ютер або брав речі. Та зараз виглядав так, немов я таки існую. Неначе на мені зосередилися всі його думки. Мені здалося, що Стас напружений і злий. Відчувши вимушеність у його високій фігурі, я не змогла, як раніше, просто заплющитись.

– Хто він тобі?

– Хто?

– Єгор. Хто він тобі? – зведений брат запитав це хрипко, з натиском, незвично впалим голосом.

Я з подивом пробурмотіла:

– Друг, – до цього моменту Стаса ніколи не цікавили мої друзі, як і я сама – зі своїм минулим життям. Було дивно почути його запитання про Єгора.

– І все?

В тихому голосі дзвеніло незрозуміле очікування. Я відвела від обличчя волосся, що впало на щоки сплутаними пасмами, й задерла підборіддя.

– Я не розумію…

Руки Стаса раптом виявилися на моїх зап'ястях і різко підкинули мене вгору. Мить, і я вже стояла на колінах, опустивши ковдру, дивлячись йому в обличчя широко відкритими очима.

– Скелетино, я запитав: хто він тобі? Чому дзвонить? Чому за тобою нудьгує?

Від Стаса йшов вологий жар розпаленого тіла й пахло свіжістю морозної хвої. Темне волосся мокрими пасмами падало на лоб... В його новій спальні, на відміну від моєї, не було ванної кімнати, і я подумала, що він, напевно, спускався вниз, щоб прийняти душ. Дивна думка, недоречна, та чомусь саме в ній було щось заборонене і хвилююче. Таке ж гостре, незнайоме, як близькість зведеного брата. Таке ж приємне, як його запах, що проник під шкіру з моєї першої ночі в цій кімнаті.

Ще недавно в їдальні Стас не помічав мене, а зараз міцно тримав у руках, дивився в обличчя, і хоч наші погляди приховувала ніч, я відчувала злі очі, що шукають мене.

– Ти кохаєш його? Кохаєш, скелетино ?! Скажи!

Звичайно, я любила Єгора. Він все життя був моїм найкращим другом! Але Стас запитав про кохання: я відчувала, що це дещо інше, тому не могла швидко знайти відповідь. Мабуть, він розцінив моє мовчання як згоду.

– Я не хочу, чуєш! Не хочу, щоб ти ... Щоб ти з ним ... – але що «не хоче», не доказав. Стиснувши зап'ястя сильними пальцями, потяг мене на себе і раптом завмер, кинувши погляд на моє оголене плече.

Нічна сорочка Галини Юріївни була красивою і теплою, з довгими рукавами, от тільки зовсім не за розміром пасербиці. Через те, що Стас тримав мене за руки, тонкі зав'язки біля шиї розтягнулися й горловина сповзла. Я раптом зніяковіла. В сутінках ночі моя шкіра здалася мені надто блідою, а плече худим. Легко звільнивши руки з ослаблих пальців зведеного брата, я ніяково прикрилась, не знаючи, куди заховати очі. Хотіла б і я зараз дивитись на Стаса – так само сміливо й відкрито, як та незнайома дівчина зі школи, але не могла. Я все ще пам'ятала про його слова.

Він теж мовчав. Продовжуючи дивитися на мене, відпустив мої руки, але не відійшов. Я повільно сповзла з ліжка і потягла на груди ковдру. Навіть у темряві було ніяково почуватися худою й тендітною – поруч з високою і міцною фігурою брата. Незграбною зведеною сестрою. Напевно, він завтра згадає про це і ще посміється наді мною. Над тим, в якому балахоні сплю.

Раптом я здивовано підняла очі, помітивши, як рука Стаса піднялася і зависла в повітрі, немов він хотів і разом з тим боявся торкнутися мене. Серце шалено закалатало, у вухах зашуміло, а в грудях боляче защемило очікування – млосно-солодке і незнайоме. Мені раптом відчайдушно захотілося, щоб це сталося. Щоб він так само, як тоді на кухні, доторкнувся до мене. Зігрів. Виявився ближчим, ніж я сміла сподіватися, хоч на кілька хвилин змусивши мене думати, що комусь потрібна.

Адже мені не наснився той пізній вечір, не наснився. Тоді він абсолютно точно не ненавидів мене.

Я затамувала подих в очікуванні його доторку, і це сталося. Торкнувшись шиї, він заліз пальцями під тканину нічної сорочки й несміливо оголив плече, ніби боячись того, що робить. Крізь напіввідкриті вуста вдихнув гучно, уривчасто, немов його легені обпекло морозним повітрям. Здалося, серед холоду лиш одна його долоня зберігала тепло, аби зігріти мене. Він обережно погладив мою шкіру.

– Ельф, – сказав так тихо й так несподівано лагідно, що захотілося відповісти йому.

– Так.

– Тобі холодно?

– Ні.

– Ти тремтиш.

Тепер ми обоє стояли навпроти вікна, і я могла бачити його обличчя. Зараз він виглядав серйозним і зосередженим, ніби намагався щось приборкати в собі. Будинок спав, спали батьки, і знову здавалося, що ми на цілому світі зовсім одні.

– Скажи мені, Ельф. Скажи, що він для тебе ніхто. Скажи.

Я зрозуміла без слів. Та якби й хотіла, не змогла б йому збрехати. Єгор був частиною мого життя, добрим сусідом і хорошим хлопчиною, я не могла зрадити його.

– Єгор мій друг, і я його люблю.

Не знаю, навіщо це сказала – краще б і промовчала, та Стас уже відсахнувся від мене, відсмикнув руку від плеча, наче обпікся об шкіру. Я тут же підтягла нічну сорочку до горла, відчувши холод там, де мить тому були його пальці. Сором і збентеження запаморочили голову, примусивши щоки паленіти. Я не могла помилитися: ненависть знову була тут, поміж нами. Горіла в серці зведеного брата їдким полум'ям, спотворюючи його вродливе обличчя. Мої слова, ненавмисно, з вуглинки розпалили ціле багаття.

– Скелетино ... Я ненавиджу тебе. Ненавиджу! Навіщо ти сюди приїхала? Чого ти від мене хочеш?! Любиш, так забирайся! Забирайся з мого будинку і мого життя! Я не можу ось так більше ... Не хочу!

Я знову плакала, дивлячись на зачинені двері, не розуміючи, що з нами відбувається. Стас пішов, і знову стало самотньо і холодно.