Глава 18

POV Стас

Рудий з Шибуєвим іржали, як коні, перекрикуючи гучну музику в салоні автомобіля. Ще б пак: тачка, в якій вони підвезли мене до школи, належала прадіду Андрюхи – дідугану-професору, медичному світилові, вихованому на радянських ідеях, і була такою ж іржавою розвалюхою, як її вісімдесятирічний господар, чого не скажеш про начинку. Наразі, побачивши старий, раритетний «Москвич», що підкотив до моєї хати замість «мерса» батька Рудого, я помітно повеселішав. Настрій після розмови з Батею був гірше нікуди, то ж дружній жарт хлопців обіцяв якнайкраще позначитись на моєму настрої.

В'їжджаючи в знайомі ворота навчального закладу, ми гучним сміхом зустріли здивування на обличчі охоронця найпрестижнішої школи міста. Той змушений був пропустити машину на паркування, поставити її в преміум-ряд «Лексусів», «Мерседесів» і «Ауді», що виблискували у світлі ліхтарів. Друзі не збиралися чекати тут закінчення вечора, пообіцявши заїхати за мною пізніше, але зараз пафосно козирнути «модною» тачкою перед елітою своєї колишньої школи – не відмовилися.

– Гаразд, Фрол, туши димілку! – Рудий потягнувся, щоб забрати В мене з рота сигарету. Сунувши її, ледь запалену мною, собі в зуби, вишкірився. Затягнувся смачно, випускаючи дим у стелю. – Ти все-таки у нас іще школяр. То ж давай, салабон, вали на свій бал! І будь мужиком! – сказав повчально, опускаючи лікоть на спинку крісла. Мружачи від диму хитрі очі. – Шкільне життя гріх не урізноманітнити приємним. Та ще й у такий вечір. Правду я кажу, Андрюхо? Типу, щоб було про що згадати.

– А то! – кивнув чорнявий хлопець за кермом «Москвича». Обернувшись до керма, він жбурнув через плече на мої коліна пачку презервативів. – Тримай, школяр! – дотягнувшись рукою, поплескав по маківці. Я тут же вилаявся, бо чубчик впав на очі. Відбив ще один випад, повернувши Шибуєву запотиличник. – Привіт від МОЗ! Кульки новорічні під ялинкою надуєш, дівчаток порадувати!

Друзі знову дружно заіржали, і я, вибираючись з машини, мусив голосно послати їх на хрін, Грюкнувши дверима, усміхаючись, показав їм середній палець.

– Та пішли ви, виродки стурбовані!

Бокове скло зі скрипом зісковзнуло вниз.

– Я все чув, Фрол, – визвірився Рудий. – Хто з нас ще стурбований і незадоволений, малюк? – знову затягнувся моєї сигаретою. – Нагадаєш про це, коли втомишся вхолосту дрочити й захочеш Соньчин номерок телефону. А я, так і бути, пригадаю.

Поруч, у десяти кроках, біля дутого «бумера», стояли чиїсь батьки, і я спішно присів, зануривши руки в сніг. Набравши сніжку в долоні, запустив ним у вікно тачки, бажаючи заткнути пельку другові.

– Твою мать.., – тепер черга сміятися нам з Андрюхою: реготали, привертаючи до себе увагу старшокласників і батьків. Тим часом, Рудий, вивалившись із дверей «Москвича» і струшуючи сніг з грудей і шиї, матюкався й обіцяв відкрутити мені яйця.

– До вечора! – крикнув я друзям, пообіцяв передати Гнату з Білим привіт і попрямував до школи, поправляючи на плечах розхристану куртку.

Судячи з того, що деякі батьки покинули школу і тепер тупцювали біля своїх машин, – захід уже почався. Принаймні, урочиста частина, куди йти не було ніякого бажання, вже точно закінчилася, а отже, я вчасно приїхав. Зійшовши на ґанок, озирнувся і пройшов у хол повз викладачів у дверях, навіть не думаючи показати запрошення.

– Фролов, ну хоч би сорочку білу надів, свято ж! – почув за спиною засмучений голос класного керівника і заради пристойності знизав плечима, відповідаючи жінці:

– Наступного разу обов'язково, Стелло Володимирівно! А сьогодні в мене настрій графа Дракули. Так і хочеться кого-небудь покусати! Тут, бува, не Хеллоуїн святкують? Можу поділитися свіжою кров'ю.

– Фролов! Знімай куртку і йди вже, заради бога, в зал, від очей моїх подалі! Скоро почнеться концерт, перед цим повинні озвучити результати шкільного голосування, а ти все ще тут!

Тільки наша Стелла, любителька органної музики і балету, могла обізвати виступ поп-рок-гурту Гната «концертом», і я криво посміхнувся її очікуванням. Поки що вечір складався, на подив, приємно.

– А я тут до чого?

Але ми обидва знали «до чого».

Школа потрудилася, не пошкодувавши батьківських грошей, і за ніч і ранок, що минули з часу баскетбольних змагань, вона змінилася до невпізнання. Зараз хол був чистий і натертий, прибраний новорічною мішурою і атласним серпантином, уздовж коридору під стелею висіли паперові сніжинки, а перед входом у спортзал високою аркою стояла пишна хвойна гірлянда, запрошуючи учасників Зимового балу увійти в широкі двері святково прибраного залу.

Оце розмах! Сцена, ялинка, хвойні підвіски з мішурою, світлодіодна ілюмінація уздовж стін і підлоги, повітряні кульки на вікнах, все в синьо-срібних, перламутрових, холодних фарбах зими. Дзеркальна сфера під стелею і спрямований на неї прожектор. Встановлені по кутах значні за розмірами лазерні стробоскопи ... Столики – на шість персон кожен – широким півколом від сцени... Увійшовши до зали, я здивувався, пам'ятаючи торішній бал, наскільки щедро нині батьки відсипали зі своїх кишень улюбленим чадам. Жаль, скелетина це свято не побачить. Напевно, їй би тут сподобалося. І начхати на дитячі рюші чи чого там їй мати накупила. Я вже знав, що моїй зведеній сестрі дуже мало потрібно для щастя.

Подумавши про Ельфа, напружився. Зупинився, втупивши погляд у натовп дівчат, які, хихочучи, обступили блондинку в довгому блакитному платті, що так пасувало атмосфері вечора і, напевно, її очам. Напевно, пасувало, якби мені не було до них байдуже.

Я пам'ятав Марину примхливою дівчинкою, яка все хникала, щось вимагаючи від свого брата й матері. Вічно тинялася за мною слідом. Я не любив її, просто не помічав, але справжню, мабуть, побачив тільки вчора ...

Я знову згадав, як упала скелетина. Сором'язливо охнувши, піднялася, маючи намір закінчити танець, і не змогла. З яким подивом вона дивилася на ту, що зараз посміхалась мені так само задоволено, як учора – своєму вчинку. Не думаючи про біль, який заподіяла, не шкодуючи. І не збираючись приховувати радість від чужих очей.

У відповідь на мій погляд Марина кокетливо засміялася, щось відповідаючи подружкам. Провела долонею по відкритому плечу, відвернулася, щоб знову підняти голову і зустрітися очима. Поправила у шиї волосся ... Даремно. Її гра не вабила мене. З таким же інтересом я міг дивитися крізь блондинку на Новорічний стенд. Все, що я бачив у своїй уяві з учорашнього дня, – це голі ноги Ельфа. Стрункі коліна, вузькі ступні і ніжні пальці. Відчував під своєю рукою прохолодну шкіру скелетини. Я хотів торкатися її до нескінченності, вивчаючи і привласнюючи, навіть знаючи, що не можна. Не можна ...

– Стас, привіт! А я вже думала, ти не прийдеш! На урочистому відкритті Зимового балу тебе не було, на дзвінки не відповідаєш. Ти що, так з вечірки й не пробачив мене? Ну, випили, посварилися, з ким не буває!

Лєнка Полозова. Чудово. Вона була саме тією людиною, хяка маже виявитися корисною. Тепер уже для моєї гри. У нас чудово виходило розважати одне одного.

– Ну що ти, дитинко. Не вигадуй. Просто не люблю тріпатися даремно, – я оцінив сміливий, яскраво-червоний Лєнчин наряд і підбори. Криво посміхнувшись, притягнув її до себе, замість вітання прошепотів на вухо якусь вульгарщину. Міцно притиснув до свого боку, дозволяючи відчути близькість наших тел. Грайливо вкусив за вилицю – я ніколи й нікому не збирався обіцяти свою відданість.

Полозова засміялася. Обвела впевненим поглядом зал, демонструючи моє до неї розташування, ковзнула рукою по моєму плечу. Молодець. Блондинка, яка спостерігала за нами, тут же скисла, ставши блідою і сумною сестрою Воропаєва, а отже, можна було на деякий час про неї забути.

– Ну все, Лєнко, досить! – я грайливо відштовхнув дівчину. – Не висни, сорочку помнешь! Все одно не привласниш, ти ж знаєш.

– Даремно ти так, Стас. Я сумувала.

– Так побачимося, вечір довгий. В нас, у кожного, ще стільки справ.

– Ти підійдеш до мене? Не ображаєшся?

– Ну, звісно, – я легко залишав подругу позаду, відповідаючи помахом руки на короткий свист Савельєва, який стояв під сценою й помітив мене першим. – Ми ж ніби як друзі. Ось і відзначимо наближення Нового року по-дружньому.

– Я голосувала за тебе!

– Правда? Ну, дякую!

Хоча кому ця коронація на хрін потрібна? Дитячий садок…

Гнат Савін з хлопцями зі своєї музичної групи вже встановили апаратуру й тепер стояли біля невеликої сцени в торці великого спортзалу, перевіряючи на старшокласницях власний градус харизми й чарівності: дівчата яскравими зграйками вилися навколо музикантів – в очікуванні обіцяного шкільною дирекцією «концерту». Коли я підійшов привітатися, Гнат з Білим якраз розписувалися на зап'ястях двох випускниць з паралельного класу, витріщаючись на них, як березневі коти.

– Тримай! Ось мій телефон, малятко. Підростеш, телефонуй, люблю руденьких! Попросиш, я тобі ще де-небудь скрипковий ключ намалюю, з автографом! Може, навіть язиком.

Дівчат, наче вітром здуло – в бік директорки, яка вешталася в залі, а хлопці розсміялися. Біля чотирьох музикантів групи стояли мої однокласники – Савельєв з Метельським і Воропаєвим, і мені довелося знехотя привітатися з останнім.

– Обережно, Гнат. Залиш наших дівчат у спокої, інакше ризикуєш нарватися на неприємності.

З гумором у хлопців було все в порядку, так само, як і з зовнішністю. Савіна і Білого я знав як друзів і колишніх однокласників Рудого. Ми завжди непогано ладнали, хоча останнім часом майже не бачилися.

– Та кому вони, нерозпечатані, потрібні у великому житті, юнго? – здивувався Гнат. – Там, де все серйозно, по-дорослому і без зобов'язань? Охолонь. Бачив я, як ти сам загорівся з порога. Твоя дівчина? – кивнув головою в бік Полозової. – Або просто твоє его і аби щось почухати?

– Або так, – мені подобалося, що ми з півслова розуміли один одного.

– Ясно.

Обмін рукостисканнями відбувся, і голос директорки, що пролунав у мікрофон услід за світлом, що спалахнуло, запросив хлопців піднятися на сцену. Оголосив гучно:

– Увага! Дорогі учні, які зібралися зараз в цьому святковому залі! Наші випускники і старшокласники! Перш, ніж ми з вами дізнаємося результати голосування і коронуємо нових короля і королеву школи, за вже сформованою традицією хочу відкрити музичну частину вечора виступом запрошених гостей! Зустрічайте, гості Зимового балу, обіцяний вам сюрприз. Наші колишні випускники, а зараз студенти університету, поп-рок-група з похмурою назвою «Suspense»! Прошу любити й жалувати!

Ось це вже можна було вважати справжнім святом, а не просто шкільною тусовкою! Я бачив хлопців у справі, в клубі, слухав у запису... Дирекція школи точно ризикнула, запросивши їх, але я знав напевне, що мені сподобається.

Народ скупчився біля сцени, і відразу ж стало зрозуміло, як багато нас сьогодні в цьому залі.

– Дивись, Фрол, навіть Марк Степанович прийшов оцінити: чи він правий був щодо Білого чи ні, – штовхнув мене в бік Савельєв. – Пам'ятаєш, як він ганяв Біленка за дреди, аж поки той їх не зістриг? Ото вже хто кого терпіти не міг, так це вони. А вчорашнє він тобі точно простить, ось побачиш.

– Потім, Саню. Все потім. Чхати на Марка!

А потім була пісня, ще і ще. Сумочка Лєнки Полозової, і пляшка горілки, непомітно пронесена нею в спортзал, вкупі з Метельським. Горілку вилили у графин з коктейлем на одному з дівчачих столиків, далі всіх занапастила жага.

Знову ввімкнули верхнє світло. На сцену піднялася президент школи Ніка Крапівіна, зашарілась від хвилювання й колективної уваги. В руках тримала результати голосування.

– Вітаю! Королем і королевою нашої школи цього року оголошуються: Стас Фролов і Марина Воропаєва! На загальну думку, це найпопулярніші учні. Ура!

І дві корони, майже як у дешевому американському фільмі про тінейджерів. Ні вже, дудки, я гідно оцінив жарт, але не збирався надягати позолочену бутафорську штуку на голову. А ось Маринці надів. Обняв блондинку при всіх, прошепотів у вухо, торкаючись його губами:

– Я знав, Ангел, що це будеш саме ти, – назвав дівчину домашнім прізвиськом, що так подобалося її матері і, напевно, їй також.

Тільки-но ведучий вечора оголосив наш танець, я запитав Марину, вживаючись у роль коронованого монарха:

– Можна запросити королеву на танець, якщо вже народ чекає?

І отримав абсолютно щасливе:

– Звичайно, Стас!

Я й не зрозумів, коли танець припинився, а може, він і не розпочинався. Тому що зачинені двері залу, що відрізали все звуки свята від інших приміщень, несподівано розчахнулися і я побачив її – свого тендітного, казкового Ельфа. Худеньку синьооку дівчинку в повітряній ніжно-рожевій сукні, що відкриває поглядам плечі і стрункі ноги. Вона зупинилась на порозі залу, щоб із захопленням зустріти новорічне диво Зимового балу, що розкинулося перед нею.

Пальці Марини лещатами зімкнулися на зап'ясті, приводячи мене до тями. Нігті боляче вп'ялися у мою шкіру, а очі дивилися гостро і з викликом. Ця мить вибила грунт з-під моїх ніг, і я геть забув про те, що збирався зробити.

POV Настя

Батько поїхав з нами. Побачивши мене з мачухою в передпокої, накинув на плечі куртку, взувся і вийшов за двері, повідомивши, що сам поведе машину. Весь шлях до міста мовчав, дивився перед собою на дорогу, примушуючи дружину хмуритися, та я й не думала ображатися: він ніколи й не був надто балакучим зі мною.

– Біжи, Настуню! Гарного вечора! – побажала мачуха мені вслід. Я вже піднялася на широкий ґанок школи, ледве дихаючи від передчуття свята і зустрічі з друзями, забувши про хвору ногу, про Марину, про все на світі. Мачуха попередила: – Ми з Гришею повечеряємо в ресторані, а може, й у кіно сходимо – сто років нікуди не вибиралися – та й повернемося за тобою.

Я обернулася і з усмішкою махнула рукою, як могла б махнути зараз бабусі чи мамі, всім серцем відчуваючи вдячність і тепло до цієї жінки.

– Добре, Галино Юріївно! Спасибі вам!

– Нема за що, дівчинко!

– Будь ласка, ваше запрошення ...

Школа змінилася. Дивно, минув всього лиш день з моменту занять, а свято вже непомітно прийшло, пролетіло сяючим чистотою холом, порожніми коридорами, залишивши за собою морозне, новорічне дихання, прикрасивши приміщення мішурою і ялиновим настроєм. Як красиво!

Скрізь було тихо, кабінети спали... і все ж, десь у глибині цієї великої, нової будівлі відчувався рух, особлива енергетика сердець, що б'є в унісон, пульсує гулом у ногах, живе в стінах. Енергетика вабила до себе солодким запахом події, безпомилково вказуючи шлях.

Я йшла холом, а потім паркетом коридору, стукаючи підборами, й досі не вірячи в чудо, нехай тимчасового, але зцілення. Почуваючись надзвичайно легко в своєму красивому платті, я так хотіла усміхатися. Так хотіла порадувати Дашку і сказати, як я щаслива бути тут, поруч з нею в цей дивовижний вечір Зимового балу, як приємно побачити святково вбраними своїх однокласників. Я знала, що подруга щиро мені зрадіє.

Зупинившись під великою хвойною аркою, глибоко зітхнула. Притиснувши руки до грудей, видихнула і розчахнула двері. Переступила поріг, так і лишивши двері відчиненими, не в силі відвести очей від великої, ще вчора спортивної, зали, світлого приміщення, що сьогодні перетворилося у справжню, затишну казку. З ялинкою, кульками, гірляндами й тисячею неонових сніжинок, що літали по підлозі і стінах, з розсіяним світлом блискучих сфер, підвішених під стелею. Так ось він який – Зимовий бал!

Музика стишилась і змовкла, і голос директорки, який пролунав у мікрофон, ще раз привітав шкільних короля з королевою, що зараз стояли перед усіма, тримаючись за руки, з перемогою і загальною симпатією. Подякував за танець. Ніби відчувши на собі мій погляд, Стас обернувся. Зустрівшись з сірими очима зведеного брата, я відчула, як серце болючим уколом заштрикнув смуток: він знайшов свою королеву, не дарма ж так поспішав до неї.

Я не стала на них дивитися.

– А ось і наша запізніла Попелюшка! Все в кращих традиціях новорічного вечора! – засміялася Ніка Крапівіна, отримавши з рук директорки мікрофон, і я почула радісний вигук Дашки, а за нею й вигук Ані Скворцової. Зніяковівши, поспішила пройти до подруг. Тим часом, президент школи оголошувала виступ музичної групи, перекрикуючи радісний свист і вереск дівчат, які побачили високих хлопців-музикантів, і запрошуючи всіх до танцю.

– Насте! Як чудово, що ти змогла прийти! – заволала Дашка, обіймаючи мене. – Я вже думала: ти пропустиш усе найцікавіше – через ту підлу гадюку! А ти взяла й утерла їй ніс! От молодчина! Правда ж, Анько?

– Ага! – з готовністю відгукнулася Скворцова. – Ніколи б не подумала, Насте, що Маринка може бути такою підлою!.. Матвєєва... – тут же забула про Воропаєву однокласниця, вражено роздивляючись мене. – З глузду з'їхати можна! Яка ж ти сьогодні гарна, мов принцеса ...

Я засміялася. Радісно почути це в такий вечір.

– Дякую, дівчатка, ви теж дуже гарно вбрані!

Плаття на Дашці аж сяяло, і раптом я помітила неподалік Петьку Збруєв в строгому костюмі. Побачивши мене, він підняв догори великий палець і підморгнув.

– Слухай, а як же нога? – підозріло насупилася Кузнецова, і я поспішила пояснити.

– Не полегшало. Але лікар зробив тимчасову протибольову блокаду, то ж, як бачиш, ходити можу, – щиро усміхнулась я подругам.

І все ж, танцювати я не могла, ще й трохи ніяковіла. Я досі почувалася незручно – поруч з цією, впевненою в собі, молоддю великого міста, тому, поки грала швидка музика, просто стояла біля столиків і слухала. Підбадьорливо посміхалася дівчатам, а вони, пустотливі, симпатичні й веселі, поруч з хлопцями, старанно рухалися під ритмічну мелодію, підхоплюючи вголос приспів знайомої пісні. Я не відразу помітила Стаса, який стояв по інший бік залу, та ось, поступово, мелькання фігур поміж нами злилося в неяскравий туман, і крізь нього проступили сірі очі зведеного брата, що впилися в мене...

Не знаю, скільки ми так простояли, дивлячись одне на одного. Чому я не думала про Маринку? Чому серце знову билося, як божевільне, збиваючи моє дихання? Здавалося, ніби він поруч і його руки тримають мене. Чому я хотіла, щоб він був поруч, найближче за всіх інших людей? Хай буде так близько, щоб можна було підняти голову і заглянути в очі, торкнутися пальцями міцних плечей, як тоді, в роздягальні, і не відкидати від нього долоні. Чому я відвернулася, коли його шию обвила рука вродливої дівчини в червоній сукні? І то неважливо, що він, здається, навряд чи помітив її дотик.

– Привіт, Насте. Чудово виглядаєш!

Здригнулася й підняла очі, біля мене стояв Сергій Воропаєв і привітно посміхався. Пам'ятаючи про нашу останню зустріч, я зам'ялася.

– Здрастуй, Сергію. Дякую.

– З прийдешнім, Попелюшко! – хлопець жартівливо схилився до мене. – Так тебе тепер слід називати?

– Думаю, Ніка просто пожартувала через моє запізнення, то ж не варто, – постаралася відповісти ввічливо.

– Шкода́, – засмутився блондин. – Є в тобі щось таке – незвичайне, те, що притягує, і хочеться зробити якусь дурницю.

– Яку? – я з подивом дивилася на нього, не знаючи, чого очікувати.

– Ну, – Сергій грайливо підняв брову, – наприклад, підійти ближче. Виділити з натовпу і запросити на танець. Ти потанцюєш зі мною, Насте? – він простягнув руку і обхопив моє зап'ястя. Цього разу обережно, даючи мені можливість відступити. – Дивись, усі розбиваються на парочки, саме час для повільного танцю.

У залі, дійсно звучала спокійна мелодія, по підлозі ковзали різнокольорові відблиски світла ...

– Ні! – я сама не очікувала, що відповідь прозвучить так упевнено, але хлопець чомусь не зніяковів.

– Чому ні, Насте? Я не прошу тебе стати моєю дівчиною, – коротко реготнув від подібного припущення. – Було б цікаво обіходити таку боягузку, як ти. Але ж можна спробувати стати друзями?

Мабуть, я чимось видала себе. Можливо, глянула в бік Стаса, який стояв зараз посеред залу, наче вбитий в землю клин, і дивився на нас. Або занадто довго зволікала з відповіддю, але Воропаєв раптом зауважив серйозно і тихо, опинившись біля мене ще ближче:

– Він ніколи не запросить тебе, не сподівайся. Ніколи. Ти так і будеш одна, завжди.

– Чому? – музика заливала приміщення, та й запитала я тихо, але хлопець мене почув.

– Ти сама знаєш чому. Він ненавидить тебе від першого дня. А ще... Він уже вибрав свою королеву.

Це була правда, я сама бачила, як Стас обіймав Марину, як посміхався їй, і зробила невпевнений крок до хлопця. Він тут же торкнувся долонею талії.

– Або, взагалі, посміється. Ти будеш далеко не першою за цей довгий вечір. Ти ж знаєш, що таке парі?

– Що?

– Коли хлопці ставлять дівчину на кон?

– Ні.

– Ото краще й не знай. Твій зведений брат із тих, хто б’ється об заклад, Насте, навіть не сумнівайся.

– Я й не знаю, чи вийде танцювати. У мене хвора нога ...

– Пам'ятаю, ми обережно.

Я не дуже вміло танцювала і весь час чекала від Сергія підступу, але він поводився, як добрий друг. Тільки в фіналі нахилився до обличчя, торкнувся носом волосся біля скроні, аби прошепотіти:

– Ти добре пахнеш, я запам'ятаю.

Я зніяковіла, і відповідь вийшла незграбною:

– Спасибі, Сергію. Вибач, я хочу підійти до друзів.

Він легко погодився, відпускаючи мене:

– Звичайно, йди. Ти вже переконалася, що я не монстр?

Друг Стаса поводився дуже привітно, і я посміхнулася. Сьогодні було свято, і сваритися або згадувати колишні образи, справді, не хотілося.

– Переконалася.

Дашка все-таки потанцювала з Петькою і тепер сиділа за столиком червона, як рак, але дивно щаслива. Ми зі Скворцовою перезирнулися.

– Ти ж казала, що сама запросиш Збруєва, а вийшло, що він, – зауважила Аня. – Даш, а як же емансипація жінок і все таке?

– А що я, винна, що Петька перший підійшов? Ну, не відмовлятися ж ...

– І як? – це знову запитала Скворцова. – Не бабуїн?

Подруга знизала плечима.

– Не знаю, не зрозуміла. Здається, ми обидва перехвилювалися.

Це прозвучало смішно, то ж ми розсміялися. Точніше, дівчата сміялися, а я вкотре обвела очима зал, що без зведеного брата здавався дивно порожнім. Королеви вечора теж ніде не було видно, а це могло означати, що Сергій мав рацію. Десь в світі існувало місце, де їм, напевно, удвох цікавіше.