Глава 24

POV Настя

Вдома. Я вдома. Потрібно звикнути до цієї думки. Мачуха висловила її досить ясно, не полінувалася повторити, аби я прийняла цей факт як належний і заспокоїлася.

Я, дійсно вдома.

– Ти, Стася, спочатку обживись, відпочинь, почни навчальний рік по-людськи, а потім уже й про квартиру подумаємо. Скільки можна – на відстані та на відстані. Хочу довше побути поруч з тобою, адже ти мені не чужа. Ну, розповідай! Як жила-була? Що бачила?

І я розповідаю своїй названої матері про версальську школу, про успіх архітектурного проєкту, про Фаб'єна і Марселу, про Арно... Вона хоче знати все! Сидить за столом, уважно слухає, а сама задирає підборіддя від гордості й радості, коли я усміхаюсь і зізнаюся, що в мене все виходить. Я знаю цей її жест.

– От і добре, моя дівчинко. От і добре.

Батько заварює чай, але я прошу кави. Він дивно дивиться на мене, а мачуха сміється.

– Чому ти дивуєшся, Гришо? Любов до печива та чаю давно залишилася в Дальньому Ярі. Я знала, що цей хлопчисько-танцюрист зробить з нашої дівчинки справжню француженку! Стривай, ось побачиш: вранці прийде черга круасанів і сирних грінок!

Це правда. Жоден поважаючий себе француз з ранку не зробить зайвого руху, заздалегідь не випивши чашечку кави, а то й не одну. А вже міцного чи ні – неважливо. Любов Арно до м'якої «арабіки», чорного шоколаду і вишневого бісквіту за два спільно проведених літа давно передалася мені.

– Насте, а може, не треба, – невпевнено заперечує батько. – Ти ж не заснеш.

– Засну, татку. Ще й як засну. Ми з Арно весь минулий день прибирали квартиру, а вночі з друзями відзначали успішно завершений курс і мій від'їзд із Франції, то ж я ледь тримаюся на ногах. Хочеться побути з вами, ось тому без кави й не обійтися.

Коли минає час і я все ж починаю позіхати, мачуха залишає батька й сама проводжає мене на другий поверх. Побачивши дорожню сумку, нарікає мені, що не купила для себе досить одягу в Парижі. Купила, звісно, купила, навіть дещо для неї, але моя відповідь: «Занадто дорого, мамо Галю», – все одно не вражає жінку. Вона ніколи не ущільнювала мене в коштах і зараз наполягає, аби я неодмінно, завтра ж, поповнила свій гардероб новим одягом та всім необхідним для навчання в університеті.

– Хочу, щоб ти в мене була кращою за всіх! – ось так просто заявляє, змусивши мене розсміятися і розцілувати її в обидві щоки.

– Ну, навіщо мені ...

Але я знаю, що зроблю так, як вона хоче. Стану кращою, якщо тільки це принесе радість моїй названій мамі.

– Стасю ... – ми піднімаємося сходами й зупиняємося в холі другого поверху. Я помічаю, як погляд мачухи раптом напружується, хоча вона намагається сказати невимушено: – Не знаю, дівчинко, коли повернеться Стас і як пройде ваша зустріч. Він часто повертається пізно, а то й під ранок, не посвячуючи нас із Грицем у свої справи, але повинна тебе попередити, що так і не повідомила синові ...

– Ми вже бачились, мам.

Моя відповідь дивує мачуху. Вона тут же стурбовано запитує:

– Сьогодні?

– Так.

– Коли це?

– Як тільки я приїхала.

– І що ж? – дивиться насторожено. – Як він тебе зустрів? Чи не грубіянив?

– Ні, що ти! – поспішаю її заспокоїти. – Звичайно, ні! Не маленькі ж уже.

– Ось і я сподіваюся, що обидва подорослішали.

– Він був тут з дівчиною, незручно вийшло. Сама розумієш, вони не чекали мене. Здається, я обох збентежила.

– От тільки не Стаська! – гмикає мачуха. – Його сам дідько голою дупою не збентежить! Я давно на нього махнула рукою, хоча він при нас нічого такого собі не дозволяє. Втім, це я винна, дівчинко, не попередила про твій приїзд. Не хотіла, щоб він знав, не заслужив.

Побачивши спальню для гостей, зім'яті простирадла на двоспальному ліжку і скинуту на підлогу подушку, хмуриться.

– От же засранець! Я цю кімнату тільки вчора для тебе приготувала.

– Нічого, мамо Галю, посплю в іншому місці.

Вона киває і відводить мене в кімнату, де колись жив Стас, а тепер прийшла черга розташуватися мені. Знову один від одного через стінку. Як і раніше.

– Переночуєш сьогодні тут, а завтра я його примушу за собою прибрати. Взяв моду – дівок по кімнатах водити! Начебто в нього своєї спальні немає! Пора це припиняти.

– Стасю, – затримується на порозі, перш ніж піти. Гладить мене по плечах, голові. Голубить, лагідніючи в погляді, так, як справжня мати могла б пестити свою дитину. – Якщо тобі щось не сподобається в цьому домі, відразу говори мені. Не мовчи, чуєш?

І я поспішаю її заспокоїти:

– Не переживай, мамо Галю. Я вже виросла і встигла тебе полюбити. Навряд чи сьогодні мене злякають слова твого сина про ненависть.

– От і добре! Нехай знає, що у мене не один. Тепер відчує на власній шкурі.

Ми бажаємо одна одній: «Добраніч». І я знову залишаюся в цьому домі за зачиненими дверима, як уже траплялося одного разу. Дивлюся на ліжко, де спав Стас, де сама колись лежала, і відчуваю, що, незалежно від того, спав він тут з кимось чи ні, я таки засну без задніх ніг.

POV Стас

Не пам'ятаю, коли настав вечір. Фонтани замовкли, набережна спорожніла. В сутінках спалахнули ліхтарі, освітивши компанію молодих людей на пристані, самотні парочки біля парапету й кілька річкових кафешок неподалік, що заклично мигали неоновою рекламою. Рідкісний момент тиші. Зовсім скоро тут почнеться нічне життя.

– Гей, красунчику, ти там не заснув? Почастуй дівчаток сигаретою!

У приспущене бічне скло автомобіля стукають, я відкриваю очі, розуміючи, що надовго відключився від світу, залишившись наодинці з думками. Опустивши підйомник скла, з п'ятірнею у волоссі, посміхаюся двом незнайомкам і вмикаю двигун.

– Не палю, дівчата, і вам не раджу.

Від мого, ще вологого, одягу пахне тванню й рікою, я раптом відчуваю гостру необхідність опинитися вдома.

– Ого, хлопче, а ти, дійсно, симпатичний! – тут же зауважує одна з дівчат. Клацнувши запальничкою, прикурює сигарету, що опинилася в її руці. – Часом, не самотній? А то зустріти багатого, та ще й самотнього, зараз така рідкість.

– А я, значить, багатий?

– Ну, судячи з тачки, не бідуєш, – хихикає власній здогадці. – Нова іграшка, відразу видно, і дорога. Може, підеш з нами в клуб за компанію? Зараз якраз «Парадиз-бар» відкриється. Буде весело. Заодно й коктейлем почастуєш, якщо не жлоб. А хочеш, покатаємося?

– Ну, припустимо, не жлоб. А що далі, дівчатка? – задаю нескромне питання, розглядаючи нічних акул, що з настанням темряви вже вийшли на полювання. – Які перспективи?

Дівчата переглядаються. Буркотливе, пропахле теплою шкірою нутро «Мазди» вабить не менше, ніж гаманець, що лежить на сусідньому сидінні, обіцяючи ненудну ніч.

– Все залежить від твоїх можливостей, красунчику.

Це правильно. Чесна відповідь. Цілком прийнятна для світу, де все продається й купується. Ось тільки мені хочеться почути зовсім інше.

– А по любові, значить, ні?.. Я хочу по любові. Давно хочу. То як щодо почуттів?

Мене самого дивують слова, що злетіли з губ. Не дивно, що незнайомки спантеличено супляться.

– Ти що, божевільний, чи що? – невпевнено переминаються, стоячи на каблуках, не розуміючи глибини жарту, підозріло схожого на правду, і я поспішаю погодитися, згадавши худеньку п'ятнадцятирічну дівчину в смішному пальті й шапці, яка одного разу увійшла в моє життя.

– Мабуть, так. Доброго вечора, дівчата, – бажаю на прощання, вмикаю фари і, нарешті, зриваю «Мазду» з місця. – І щедрих вам клієнтів.

Мати не спить. Сидить у вітальні перед телевізором, що тихо, в порожнечу, бубонить вечірніми новинами. Читає, закинувши ноги на крісло, поклавши голову на високу диванну подушку. Побачивши, як я перетинаю хол їй назустріч, здіймає брови й відкладає книгу на коліна.

– Ти що, сину, під дощ потрапив і не просох? Так погода, начебто, вогкості не обіцяла. Що трапилося?

– Ні. У річці скупався, так вийшло. Де Настя?

Пані директорка навіть не вдає, що здивована.

– Ось відразу з порога: де Настя? Що ти ще хочеш знати?

– Ма, не дратуй.

– Навіть і не думала.

Ми говоримо тихо, вітчима у вітальні немає, і материнські очі швидше засуджують, ніж по-справжньому сердиті. Звісно, їй усе відомо, та я все одно відчуваю, що повинен сказати:

– Я не очікував, що вона приїде, інакше нікого б сюди не привів. Ти знаєш.

Так, знає. Я не приховував від матері свій біль. Вона пам'ятає, чого їй коштувало протверезити мене після від'їзду Ельфа і як довго гоїлися порізи на зап'ястях, які я повільно, знову й знову, з кожним разом все глибше, наносив собі лезом, уперто стиснувши рот і відмовившись з ким би то не було говорити.

– Ну, вибач, Стасько, що соломку під сідниці не підстелила й передок білої манишкою не прикрила. Може, й на краще, що Настя побачила все на власні очі. Те, як саме ти живеш. Адже це правда.

– До біса, Ма, – я зупиняюся й дивлюся в дорогі серцю очі. Яким, хоч би й хотів – не збрехати. – Ти ж усе розумієш!

– Я так. А ти? Що розумієш ти?

– Нічого не змінилося. З тієї самої останньої хвилини – нічого.

– І скільки тобі знадобилося часу, щоб це зрозуміти?

– Я завжди це знав. Тільки не кажи, що так не буває.

Мати довго мовчить, розглядаючи мене. Встає з дивана, відкладає книгу в бік, аби знову повернутися й подивитися в обличчя. Відповісти спокійно, з твердою впевненістю, що її почують.

– Для тебе, можливо, й не змінилося, Стасько, але не для Насті. У неї тепер своє життя, свої друзі і своя територія, незалежно від того, де вона живе. Я хочу, сину, щоб ти з цим рахувався. Гарний ти в мене хлопець, гарячий і, сподіваюся, не дурень. Не натвори дурниць, бо шансу вже більше не буде. Так чи інакше, я все одно прийму будь-який вибір Насті.

Мати бажає мені «добраніч» і йде, дорікнувши на прощання за кімнату й невідому подружку. З материнською гіркотою в очах теребить мою маківку, коли я нахиляюся, аби поцілувати її в щоку. Я знаю: вона звикла вставати рано, щоб утримати під жорстким контролем холдинг, що розростається з кожним днем. Сьогоднішній день давно підійшов до кінця, й почуття провини за те, що змусив себе чекати, знаходить гіркий відгомін у моїй душі.

Скільки разів я випробовував її нерви на міцність, коли днями не приходив додому, не давав про себе знати? П'яним заявлявся з дружками, а то й в обнімку з черговою дівчиною, на яку вранці не міг дивитися?.. Тих разів не злічити. Пора б уже дати Галині Фроловій можливість видихнути. Чи до дідькової матері забратися з її очей, разом зі своїми проблемами!

Звісно, Ельф так і не ввійшла в мою кімнату, вирішивши розташуватися в сусідній. Не варто було й сподіватися, що після всього вона легко прийме від зведеного брата таку щедрість. Напевно, моя пропозиція, після всієї тієї ненависті, що я колись вилив на неї, здалося їй дурним жартом. Злим жартом, якщо вже бути до кінця чесним.

Я підходжу до дверей спальні, за якими вона спить, і притуляюся плечем до стіни. Руки самі тягнуться до кишень у пошуках пачки сигарет, і не знайшовши її там, стискаються в кулаки. Я кинув курити рік тому, та зараз, чуючи в тиші холу власне гарячкове серцебиття, хочу вгамувати його парою міцних затяжок. Продерти гірким димом пересохле горло й знову, як п'ять років тому, хрипко повторити її ім'я. Тихо, в ніч, як повторював сотні разів тієї зими, не в силах себе пробачити.

Вона поїхала, мати раз і назавжди заборонила питати про Настю, і я не питав, знаючи, що не маю на це права. Та не було дня, коли б не згадував свого ніжного Ельфа. Те, як обережно торкався її, в рідкісні миті сміливості відпускаючи на волю свої почуття.

Долоня лягає на дверну ручку, собачка замка, відкриваючись, м'яко клацає, і я заходжу в спальню перш, ніж встигаю дати оцінку тому, що роблю.