Глава 29

Вже північ, батьки сплять. Завтра складний день, я сиджу над конкурсним проєктом, працюю над візуалізацією обраної теми і відчайдушно прислухаюся до кроків у холі ... Тихо. Знову тихо. Ну, коли вже я почую хоч щось? Хоч якийсь шум, скрип, будь-яку дію! Це нестерпно – чекати стільки часу. І звинувачувати себе, знову звинувачувати себе, дивлячись у сумні очі мачухи.

Де ж ти, Стас?

Я відкладаю олівець і піднімаюся з-за столу. Виходжу з кімнати, йду холом, аби зупинитися на порозі чужої спальні. Моєї спальні. Куди двері не зачинені, а увійти не можу. Навіть простягнути руку і ввімкнути світло – здається мені вторгненням у чуже життя, в незабуте мною минуле, і я стою, вдивляючись у темряву.

«Не смій, чуєш! Не смій!"

Не доторкнувся до мене. Та де б ми зараз були, якби я дозволила? Дозволила б собі згадати наш поцілунок. Той перший, справжній і злий відчай, повний невисловленого почуття, залишений на моїх губах.

До біса всі думки! Вони не приносять полегшення! Зараз я хочу, аби Стас просто опинився вдома. Тоді я знову зможу спокійно жити й дивитися мачусі в очі. Спати, малювати, існувати. Адже зможу?

Рука сама тягнеться до телефону – неслухняна, боягузлива, й неважливо, що саме я збираюся сказати, адже довгі гудки, все одно, залишаються без відповіді.

– Можна таксі в Черехине? Зараз. Дякую. Куди? Клуб «Бампер і Ко».

Я швидко вдягаюся, не даючи собі передумати. Сумніви можуть зітерти рішучість, а страх перед ніччю всоте нагадає, що я з’їхала з глузду. Встрибую в джинси, футболку, балетки, кидаю в сумочку гроші й телефон, вислизаю у двір і далі, за ворота, не подумавши при цьому, що ніч холодна, волосся розпущене та скуйовджене – отже, для дорогого молодіжного клубу маю відверто непоказний вигляд. Сідаю в таксі і дорогою до клубу мовчу, боязко витріщившись у вікно, й жахаюся разом з водієм, коли на в'їзді в місто повз нас на шаленій швидкості проносяться мотоцикли. Багато мотоциклів.

– От згадаєте мої слова, дівчино. Одного разу хтось із них обов'язково зламає шию чи покалічиться! Влаштували тут гонки, виродки сопливі. Щоночі одне й те ж, управи на них немає ...

POV Стас

Савельєв нервує. Даремно. Що він може мені сказати? Все вже вирішено, й ніч триває.

– Фрол, забий! Ти свої гроші зняв, а під інтерес одні ідіоти з малолітками куражаться.

– Саню, стули писок.

– Але в місті? Розіб'єтеся ж обидва к бісовій матері! Яка різниця, хто кращий! Учора він, сьогодні ти. Ви з Ломом варті один одного!

– Савельєв, відвали! Що ти голосиш, як мати над дівкою на виданні. Проїдемо і розійдемося.

– На порожній трасі, Фрол, може, й розійдетеся. А як щодо машин? .. І потім, Бампер же сказав ...

Сьогодні чудова ніч. На узбіччі Черехинської траси народу зібралося чимало, і в світлі фар, то тут, то там, різноманітні спортбайки відсвічують сталевим хромом та дорогою пластиковою обшивкою. Багато прав віддав я Сані, то ж тепер, коли він клопочеться наді мною, мов стара буркотлива квочка, вкотре доводиться перервати грубим:

– Рудому знати не обов'язково, вгамуйся! Наш спір його не стосується! Ти фіксуєш проїзд – я тобі плачу, всі зайняті та задоволені.

Будуть задоволені, якщо я обійду Лома. Наше суперництво затягнулося, саме час поставити в цій суперечці жирну крапку. Вдарити по руках чи набити морду – і те, й інше пахне життям. «Все відносно» – краще втерти це комусь іншому, а не мені. Якщо вже випробовувати себе, то по максимуму!

Я озираюся й бачу міцного хлопця. Лом викочує на дорогу – на рівне бетонне покриття нової траси – жовтий спортбайк, такий же потужний, як і мій чорний «японець», хижою посмішкою зустрічаючи мій пильний погляд. Я відповідаю таким же кривим оскалом. Натягую шолом, рукавички й, позначивши кивком початок спору, знімаю спортбайк з підніжки та роблю ривок назад ...

Зараз я потрібен тільки цій чортовій дорозі.

POV Настя

– Дівчино, приїхали,! Клуб «Бампер і Ко», як і замовляли.

Таксі зупиняється біля краю тротуару, в сорока кроках від входу в приземисту широку будівлю з неоновою вивіскою на фасаді, що затесалася між двома високими офісними центрами. У цей нічний час місце для паркування перед клубом забите автомобілями й мотоциклами, скрізь стоять групки людей, окремі парочки ... Я розраховуюся з водієм і прошу:

– Вибачте, ви не могли б мене почекати? Хвилин п'ять-десять, не більше. Дуже вас прошу.

– Тільки якщо не передбачається бійка і за умови завдатку. Самі розумієте: ніч, клуб, дівчатка ... Хтось може попросити про послуги.

Водій сміється, але в мене зараз не той настрій, аби відгукнутися посмішкою на його анітрохи не смішний гумор. Я дякую чоловікові, даю гроші і йду до входу, не звертаючи уваги на хлопців і дівчат, які вийшли на вулицю покурити чи подихати свіжим повітрям. Не зважаю й на відлуння музики та глухий шум танцполу, що долітають сюди з глибини закладу.

– Візьміть, – простягаю «вишибалі» купюру, але він, все одно, зупиняє мене.

– Ти точно цієї ночі тут щось забула, дитинко? – з висоти свого немаленького зросту оглядає з голови до ніг, весело цокаючи язиком. – Такі домашні дівчатка, як ти, в цю пору сплять і бачать сни. Паспорт?

– Будь ласка.

– О’кей, дорогенька. Не маю нічого проти. Гарного вечора!

Чесне слово, варто було повозитися з документами, аби охоронець так красиво відчинив переді мною вхідні двері, проводжаючи недовірливою посмішкою ... Я озираюся, вже шкодуючи, що не спитала його про Стаса. Спускаюся сходами в зал, шукаючи поглядом знайому фігуру ...

В приміщенні велелюдно й несподівано прохолодно, попри атмосферу вечора, що аж бринить почуттями, й попри те, що на танцполі вигинаються розігріті тіла. Ніч у самому розпалі, а за столиком, де ми з Дашкою сиділи тиждень тому, тепер розташувалася нова компанія ... Не поспішаючи, я обходжу залу, намагаючись не привертати до себе увагу, але Стаса ніде не видно. З надією прямую до бару, досі забороняючи собі думати, що саме я йому скажу, якщо знайду,.

Якщо знайду. А раптом він буде не сам?

Пізно. Я вже розписалась у власному божевіллі.

Бармен зустрічає привітним кивком і, піймавши на собі мій погляд, звертається першим:

– Привіт! Я тебе пам'ятаю, лялечко. Такі очі не забудеш. Знову заглянула до нас випити «Мохіто»? Чи цього разу бажаєш щось міцніше?

– Привіт, – я підходжу ближче до стійки. – Ні. Сьогодні нічого не потрібно, дякую.

– Сумно, – відповідає хлопець. Втім, він зовсім не сумує. Протираючи келих, кладе лікоть на стільницю. – Сподіваюся, за півгодини передумаєш. Пам'ятай, я весь до твоїх послуг і готовий допомогти. Костя.

Він простягає мені руку, і я легко тисну її.

– Настя.

– Приємно познайомитися. То чого ж ти хочеш, Насте? Не повіриш, але я можу спеціально для тебе приготувати молочний коктейль. Тут, бувало, пурхала вагітна пташка Ілюхи Люкова, то він завжди був напоготові – з цим коктейлем. Сподіваюся, Бампер з Коломбіною теж від друзів не відстануть, і молочна штуковина для коктейлів ще стане в нагоді.

– О, ні, дякую! – я здивовано сміюся, не розуміючи, про кого він говорить. Та навіть у французьких клубах не доводилося пити нічого подібного. – Мені потрібен Стас. Ти, випадково, не бачив його?

– Який саме Стас? – посміхається Костя. – Я знаю як мінімум чотирьох. А якщо гарненько подумати, то ...

– Фролов. Ти точно його знаєш.

У хлопця на обличчі проявляється співчуття. Відставивши келих, нахиляється до мене.

– Давай начистоту, Насте, – напускає серйозності, – хороша ти дівчинка, відразу видно. Кинь! Не ти перша, зрозуміла? Просто прийми це: він не з тих, хто повертається. Ти розумієш, про що я?

– Здається, так.

– От і добре! Забудь і живи далі! Тобі що, хлопців мало? Ти ж до біса симпатична! Чесне слово, сам би при нагоді підкотив! Чи знаю я Фрола? Звичайно! Чи потрібен він такій, як ти? .. Впевнений, лялечко, над відповіддю тобі слід гарненько подумати. Ну то як? Будемо шукати Стаса?

Я бачу в очах хлопця розчарування, та мені байдуже.

– Будемо, Костя. Я саме за цим сюди прийшла.

Бармен зітхає й відходить. Приймає в якихось дівчат замовлення на коктейль, посміхається їм, струшує шейкер, поки я терпляче чекаю на його слова, забувши про таксиста.

– Наскільки я знаю, Фрол знову випробовує долю, – Костя, нарешті, знаходить за потрібне мені відповісти. – В цьому сенсі він одержима людина. Або буде першим, або інших варіантів немає. Колись тільки Люк зміг вправити йому мізки, а сьогодні він сам собі господар, аби щось вирішувати.

Хлопець похмуро поглядає на мене.

– Він бере участь у гонках, і йому, Насте, зараз точно не до тебе. То ж даремно ти сюди прийшла.

– Т-тобто? – видихаю я, холодіючи серцем. Злі слова Воропаєва самі собою спливають у пам'яті. – Яких гонках? Мотоцикли ?!

– Так, – киває бармен. – Сьогодні район Черехине, наскільки я знаю. Там нова траса ... Гей, Насте! Стривай! Ти куди?

Та я вже йду до виходу, відчайдушно розштовхуючи людей на своєму шляху. Не розуміючи, як же відразу не здогадалася? Зачепилася не за ті слова! Не відчула, проїжджаючи мимо!

***

– Костя, я поїхав. Залишаю клуб на вас із Максом. Завтра вийдеш на зміну – підготуй тижневий звіт і нову заявку по спиртному. Буде Кіра, їй усе на руки й віддаси. Ну, бувай!

– Вітю, постривай!

– Що?

– Тут якась дівчина шукала Фрола. Щойно.

– І що з того? Я Стасу не звідник – амурні справи вирішувати. Багато їх тут, нудьгуючих.

– Нова. Настею звуть. Я подумав: раптом ти знаєш. Чого мовчиш?

– Стас же додому поїхав начебто? Хіба ні?

– Який там! Знову з Ломом зчепилися тут, у мене. Півгодини тому пішли.

– Опиши дівчину.

– Чорнява, очі красиві. Якщо чесно, такі, як вона, не для Фрола.

– Що ти їй сказав?

– Як на духу.

– Трясця, Костян!

– Сам знаю, Бампер, що дурень.

***

Таксі немає! Я кидаюся до дороги й зупиняюся, озираючись на всі боки. Біжу вздовж парковки, сподіваючись, що водій просто поставив автомобіль в інше місце. Не міг же він так скоро поїхати? Я ж просила ...

– Дівчино, ви когось загубили? Часом, не мене? Особисто я вас уже знайшов.

Компанія хлопців відвалюється від стіни, перегороджуючи мені шлях.

– Та кому ти, на хрін, потрібен, Жоро! Іди проспися! Це до мене! У мене стояк на таких полохливих ціпочок. Ну, дівчинко, чого задкуєш? Ти ж сюди за пригодами прийшла, хіба ні? А чому одна? Від мами з татом утекла?

І звідки вони взялися? Навіть не помітила, як підійшла до підхмеленої компанії. Розвернулася, щоб піти, та знову зіткнулася з широкоплечою фігурою.

Та що ж це таке!

– У-у, Бампер, – засмучено протягнули ззаду. – Зараз скаже, що вона з ним. А як вдало все починалося.

– Зі мною, пацан, – відповідь спокійна, але жорстка. – Відвали!

Коротка фраза змусила незнайомців тут же втратити до мене інтерес.

Цей хлопець – Стасів друг. Власник клубу і той, хто одного разу вночі вже повертав мене додому. Він з'явився несподівано й дуже вчасно. Я піднімаю на нього очі, зустрічаю вивчаючий погляд – так, ніби він роздумує, з чого почати розмову.

– Здрастуй, Насте. Я друг Стаса. Віктор. Можливо, ти пам'ятаєш мене.

– Здрастуй. Так, пам'ятаю.

Мені нема чого тут кола виписувати, час не жде, і я кажу про те, що зараз найбільше мене хвилює.

– Мені потрібен Стас. Я повинна його знайти.

Я сподіваюся, так, я сподіваюся, що цей високий і міцний хлопець допоможе мені. Не даремно він тут з’явився. Якщо ж це не так, хвилини біжать марно. Але він говорить зовсім не те, що я очікую почути.

– Фролова немає в клубі, і навряд чи він сьогодні з'явиться. Я відвезу тебе додому.

Сказав чесно. І майже так само сухо й твердо, як казав незнайомим хлопцям. Цей Віктор – справжній друг Стаса, то ж не скаже, де він. Хто я така, аби переді мною розшаркувалися? Я розвертаюся й поспішаю до проїжджої частини вулиці, залишаючи Бампера за спиною. Мені більше нема про що з ним говорити. Знаю, попутка не найкращий вихід, але бездіяльність – то ще гірше.

– Насте, почекай ...

– Не треба, Вікторе, я поїду. Й цього разу не загублюся.

– Стій!

Та я вже голосую на дорозі, не звертаючи на хлопця уваги.

– Дідько! Ну, ти упертюха… Гаразд, їдемо! Зрештою, цей дурень сам винен!

Ми йдемо до дорогого «БМВ», й коли хлопець відчиняє переді мною задні двері салону, я бачу незнайому в кріслі водія. Коротко озирнувшись, вона похмуро поглянула на Бампера.

– Рудий, це що за сюрприз? Робочі моменти? Ми так не домовлялись.

– Коломбіно, не починай. Ти ж знаєш, що я навічно твій з усіма тельбухами.

Ось тепер у голосі Віктора чується м'якість і непідробна ніжність до дівчини, яку він цілує в губи.

– Це Настя. Дівчина Фрола. Рицинко, нам потрібно його знайти.

Я не дівчина Стаса, але зайве це пояснювати, тим більше, справді поставила Бампера в незручне становище. Втім, його подруга не з надто цікавих, хоча й не вважає за потрібне стримати недовірливу посмішку.

– Дівчина Фрола? – заводить мотор, акуратно рушаючи з місця. – Рудий, ти серйозно? А він сам про це в курсі?

Не в курсі, та мені зараз байдуже.

– Танько, це не наша справа, – бурчить її Рудий, а мені відповідь і так відома. – Насте, познайомся. Таня. Моя дружина. Вона не завжди зла й колюча, тільки коли голодна, так що не слухай її. Насправді вона добра дівчина.

Мені не до знайомств, але я вірю хлопцеві на слово і киваю, обмінявшись з дівчиною стриманою посмішкою. Зараз вона за кермом, і мені доводиться звернутися саме до неї.

– Таню, мені потрібно в район Черехинської траси. Швидше, будь ласка! Ти знаєш, де проходять гонки на мотоциклах?

Виїжджаючи на дорогу й набираючи швидкість, уважно поглядає на мене у дзеркало заднього виду. Судячи з паузи й здивованого погляду – відповідь вона знає. Але вертається до чоловіка:

– Вітю, ти впевнений? Я бачила сьогодні Стаса. Він був на межі, весь час до когось задирався. Не хотілося б, аби Настя під руку йому попалася. Надто коли він, дійсно, не в курсі ... ну, ти розумієш. Я не забула, яким Фролов буває грубіяном.

Доводиться настояти на своєму (й неважливо, як Стас мене зустріне), аби у відповідь отримати жіночий погляд, повний похмурого співчуття.

– Ну, дивись, як собі знаєш. А швидше їхати – так це будь ласка!

Дружині Бампера впору самій брати участь у гонках. У мене перехоплює дух від її їзди й від того, як уміло вона завертає автомобіль на узбіччя. Заглушивши мотор, знімає блокування замка, каже: «Приїхали», та я вже сама вибираюся з машини, озираючись на всі боки.

Я ніколи не була на вуличних гонках. Звичайно, бачила щось схоже в кіно, і все одно, кількість народу мене дивує. Зараз, глухої ночі, тут зібралося чоловік шістдесят, не менше. На узбіччі тихої траси, поблизу швидкісного покажчика, стоїть з десяток машин із ввімкненими фарами й чи не вдвічі більше мотоциклів ... Звідусіль чути розмову, дівоче хихикання і хрипкий сміх. Хтось із хлопців, впізнавши Віктора, гукає його ... Та я ніде не бачу Стаса ... Знову його не знаходжу.

– Дівчата зі мною.

– Гаразд, зрозумів. От і тримай при собі.

– Де Фрол?

– А що, дуже потрібен?

– Потрібен, Захаре.

– Пішов на друге коло. Бетон плюс грунтівка, все по-чесному. З підніманням на Кузнецький розвал і проспект Фадєєва. Якщо що, я тут ні до чого. Хлопці самі так вирішили. Ваш Савельєв свідок.

– А скільки всього кіл?

– Три.

– Вони що, трясця, з глузду з'їхали, Резанов! Ти куди дивився?

– А ти сам, Артем'єв, Фролу це й скажи! Я йому не мамка!

Я оглядаюся і бачу, як нас обступають незнайомі хлопці. У темних мотоциклетних куртках і шкіряних штанах. Вітаються за руку з Бампером, кивають Тані, що притулилася до його грудей, і поглядають на мене. Мабуть, тут немає місця чужим, всі один одного знають, і нове обличчя викликає інтерес. Мені незатишно під вивчаючими поглядами, я раптово розумію, що це відчайдушна дурість – сподіватися приїхати сюди поодинці, в цей небезпечний, гострий на відчуття світ нічних гонок. Мені абсолютно точно не сховатися за широкою спиною Віктора, то ж я намагаюся на них не дивитися. І все ж упізнаю в одному з хлопців колишнього Стасового однокласника, коли той підходить ближче, натикаючись на закид Бампера.

– Саня! Савельєв! Ми ж з тобою говорили ...

– А що я міг зробити, Вітьок? Фролов з Ломом як два чорти! То один виграє, то інший. Ці ігри не я вигадав і не ти. Хочуть вати, хто кращий? Сьогодні з’ясують. Може, вгамуються трохи, якщо не покалічаться. Ґрунтова дорога тут, на відміну від траси, – лайно! Після дощу бруду навернуло й висохло. То ж маршрут пробігу – точно не моя ідея. Захар чув. Як на мене, краще б уже погнали по трасі.

– Так, Бампер, все правильно. Хлопці самі зважилися, під інтерес. Народ, до речі, все одно, непогано скинувся на переможця... То ж у разі чого на пластир і зеленку вистачить...

Незнайомець сміється, а я, забувши про все, вдивляюся в дорогу, звідки стрімко наближалися дві яскраві точки.

– Дивися, йдуть! Саню, фіксуй час на третє коло! Ну!

Рев потужних двигунів крає тишу, натовп замовкає, мотоциклісти пролітають повз так швидко, що я не встигаю зрозуміти, хто є хто. Це позамежна швидкість, неможлива, сліпа. Вся дія і близько не схожа на змагання, скоріше виглядає як загравання зі смертю і безглуздий кураж. Водій таксі мав рацію. Колись комусь подібна безглузда нічна розвага коштуватиме життя.

Ні, ну, вони точно втратили розум – всі ці хлопці ... Стас збожеволів ... Бідна мама Галя! Я відступаю на узбіччя, не в силі повірити в те, що відбувається і не в силі на це дивитися. Тільки-но мотоцикли зникли з поля зору, я знову виступаю вперед, на дорогу, щоб завмерти в очікуванні того, через кого я тут.

– Бідолаха Рудий, – лунає поряд голос Тані. – І що? Ти теж отак завжди, еге ж? Коли я на треку? Як оце зараз Настя?

– Гірше, Колючко, в сотню разів гірше.

Та я могла б з ним посперечатися. Навіть, напевно, могла. Якби знайшлися сили, аби втілити звуки в слова, а злу рішучість – у дію. Бо їх немає, сил немає зовсім. За якісь частки секунди все зжер липкий страх. Не підсвідомий, а колючий, ясний, настільки щільний і крижаний, що важко дихати через його холод.

Стаса немає хвилин двадцять, і весь цей час з мене витікає життя. Мені так погано, що я ледве контролюю власне задерев'яніле тіло. Воно відмовляється відгукуватися на звуки чужих голосів і дотику до плечей. На дурне загравання незнайомих хлопців, таке недоречне зараз, що здається осілим пилом. Тіло не відгукується навіть на звук власного імені.

– Вітько, даремно ти її сюди привіз. Я й не думала, настільки все серйозно. Клянуся, якщо твій Фролов прийде до фінішу цілим і неушкодженим, я все одно його покалічу!

Стас приходить неушкодженим, розірвавши тишу ночі ревом спортбайка. Він іде зі своїм суперником ніздря до ніздрі, й мені не одразу зрозуміло, хто з них переможець. Та це й неважливо. Два мотоциклісти помчали вдалину, й коли вони неспішно повертаються на лінію фінішу, їх обступає радісна й галаслива юрба ...

– Фрол! Молодець, Фрол! Ну ти даєш! .. Лом, без образ! За тобою реванш!

...Якась дівчина вітає хлопця в чорно-білому шоломі і чорній шкіряній куртці, на темному спортбайку, і я відразу впізнаю його. Я завжди впізнаю його. Це як стрілка компаса всередині мене, що завжди вкаже вірний напрям.

Він відставляє підніжку і встає з мотоцикла. Знімає шолом, запускаючи пальці в довгий чубчик. Посміхається своєю красивою посмішкою, не маючи нічого проти, коли йому на шию з вереском стрибають незнайомі дівчата ...

Хтось із хлопців поплескує Стаса по плечах, хтось тисне руку ... я не дивлюся навколо. Я відчуваю, як мої ноги прийшли в рух і розпочали шлях. До нього.

– Насте, я з тобою! – відгукується Таня, та мені не потрібна її допомога. Зараз ні. Рівно за секунду він помітить мене.

Помітив. Не знаю, що побачив у моїх очах, але посмішка сповзає з його обличчя, а руки відштовхують тих, хто опинився між нами.

– Стас! Ти чуєш, Стас! Лом вже хоче відповідь! На будь-якій трасі! Тільки скажи, коли будеш готовий!

Не чує. Зараз він дивиться, як я повільно наближаюся до нього, не звертаючи ні на кого уваги. Не помічаючи, як його мовчання і моє наближення змушують всіх розступитися.

Я завжди відчувала, що у нас є свій час, особливий, коли ми залишимося одні в цілому світі. І неважливо, хто поруч і бачить нас. Важливим є те, що ми хочемо сказати. І зараз, коли, нарешті, бачу його, я хочу сказати так багато й не можу. Слова вкриті інеєм у грудях.

Я підходжу близько й піднімаю голову. Знову знаходжу поглядом його очі – темні, палаючі золотом у відблисках ночі, неспокійні, що вдивляються в мене з жадібним очікуванням…

– Насте ...

Ляпас дзвенить разом зі звуком мого імені. Хльосткий і дзвінкий.

– Насте ...

Я б'ю, не шкодуючи ні його, ні своїх рук.

– Насте ...

Дивлюся на тремтячі пальці, не вірячи тому, що я тільки-но зробила, і закриваю обличчя долонями. Жахаюся вчинку, тим почуттям, що заполонили мене.

Він живий, тут, поруч – після тижневої туги. Страх знайшов вихід, і холод вересневої ночі миттєво опускається на плечі. Навряд чи я здатна зараз самостійно зробити хоча б крок. Але сказати виходить – сухим горлом, зламано й глухо:

– Я тебе ненавиджу! Ну чому, чому з тобою так боляче!

– …Оце так поворот!

– Хто це? Вона що, з глузду з'їхала? Це ж Фрол!

– Схоже, його дівчина.

– Швидше ревнива подружка. Вперше чую, що в нього хтось є.

Сторонні голоси, незнайомі люди ... Мені байдуже, що вони говорять, що про мене думають. Наш час пішов, і світ знову знайшов свої звуки. У цих звуках немає мене, як немає мені місця в чужому натовпі. Якби я могла, то зараз би просто зникла.

Я не можу бачити, але знаю, що це Стас. Куртка з його плечей ще гаряча, коли він накидає її на мене, притягаючи до своїх грудей.

– Ельф, прости, я дурень, – говорить мені у маківку, обіймаючи міцніше. Дозволяючи його відчути. – Їдьмо додому. Давай поїдемо звідси, чуєш?

– Я б тобі, Фрол, ще й не так врізав. То ж ти, вважай, легко відбувся.

– Рудий, не зараз.

– Насте, ми з Танею відвеземо тебе додому. Тільки скажи.

– Я ж просив, Рудий, не лізь!..

– Стас, не дуркуй! Тут недалеко, а дівча замерзло. Твій спортбайк – не найкраще рішення.

– ... Якщо не хочеш, аби я перестав вважати тебе другом. Вітько, відвали!

Руки Стаса так міцно обіймають мене, що я мимоволі притискаюся щокою до твердих грудей. Чую його запах, відчуваю тепло гарячого тіла. Його серце б'ється так само сильно, як і моє ... Я гублю на його тілі свої долоні, не тямлячи, як я раптом виявилася в небезпечній близькості від нього.

– Насте, я буду обережний, обіцяю. Як ніколи обережний. Будь ласка, Ельф, вір мені! Я не зможу тебе відпустити, коли знайшов. Коли ти знайшла мене.

Він не відпустить. Я відчуваю силу в його руках. Знову дивуюся: скільки її в ньому – прихованої, непокірної. Вона майже зримо огортає мене, підпорядковуючи волі хлопця. Але я й сама не можу від нього піти. Не зараз, коли знайшла. Не можу, хоча все ще пам'ятаю самовпевнену посмішку, щедро відмірену іншим, і дівчаток, які повисли на його шиї. Пам'ятаю. Та під волею теплих рук не хочу думати: чи насправді йому важливо, щоб залишилася з ним саме я, а не інша.

Я виплеснула емоції, цікаві погляди пропалюють наскрізь ... Почуття душевного спустошення не дозволяє чинити опір, коли Стас застібає на мені куртку і надягає шолом. Це здається дивним: бачити себе ніби збоку і усвідомлювати, що якоїсь миті ти стаєш мало на що здатна. Голос і сили повернуться, звичайно ж, тільки не зараз.

– Ні ... – все ж пробую протестувати, розуміючи, що він залишився без захисту. Зі скуйовдженим волоссям на шаленій голові, в одній тонкій чорній футболці, що обліпила міцні груди: всього секунду тому торкалася її щокою.

– Не сперечайся! І пам'ятай: я обіцяв.

Він схиляє голову, обхоплює долонями шолом і піднімає моє обличчя назустріч своєму погляду. Каже так, щоб я почула. Не соромлячись чужих вух.

– Нумо, Ельф! Я скучив за домом, де живеш ти, чесне слово! Давай повернемося додому.

Стас сідає на мотоцикл і озирається, упертий чубчик падає на очі ... Зараз він так схожий на себе колишнього. Напружує руки на кермі в очікуванні мого рішення, і я можу бачити кожен м'яз, що проступив на його сильних передпліччях. Киває Тані, яка допомагає мені зорієнтуватися й сісти на байк, і просить, вмикаючи запалювання і стартер:

– Просто тримайся за мене.

Просто триматись за нього. Я повторюю про себе ці слова й розумію, що сьогодні абсолютно точно збожеволіла, якщо сама прийшла до того, від чого тікала. Натовп цікавих, що оточили спортбайк, розступається, і я обережно опускаю руки Стасові на талію ...

Мій дотик – легкий і невпевнений, але він завмирає під ним. Кілька секунд не діє, дивлячись перед собою в ніч. Потім охоплює мої долоні і змушує зімкнуться на своєму животі. Я мало не відсмикую їх, коли він з силою вивільняє з-під них футболку, залишаючи мої пальці лежати на голій шкірі. Гарячій шкірі, що обпалює, під якою скорочуються м'язи твердого пресу, такій ж нетерпимо-привабливій, як і сам дотик наших рук.

– Так тобі, Ельф, буде набагато тепліше.

І все. Мене більше не треба підганяти і слова не потрібні. Він має рацію, так мені набагато тепліше. І це тепло буквально втікає в мене крізь пальці, змушуючи серце битися, як шалене. Я спираюся на спину Стаса і заплющую очі, дозволяючи собі просто відчувати його. Злого хлопчика, який колись подарував мені мій перший поцілунок. Божевільний поцілунок, повний болю й почуття. Юнака, який хоч і перетворився на чоловіка та, як і раніше, роздаровував себе багатьом. Який так легко забув моє освідчення.

Чому він? Чому завжди тільки він? Ось уже п'ять років: у снах, у думках і спогадах. Чому не Єгор, Фаб'єн або інші? Чому зведений брат? Що ж буде, якщо я не зможу його відпустити?

Стас тримає слово і їде обережно – це й близько не схоже на його божевільний пробіг. Ми майже в Черехиному. В'їжджає на вулицю, відчиняє ворота. Заглушивши мотор, зупиняє мотоцикл у дворі будинку ... і раптом, опустивши голову, знову накриває мої долоні своїми.

Сьогодні та ніч, коли словам немає місця, і я сиджу тихо, як миша, дозволяючи йому гладити мої пальці.

– Настя? Стас ?!

Батьки виходять на ганок і окликають нас. На мачусі нічна сорочка, батько в штанях і з голим торсом... Вони давно не сплять, їм здалося, що втратили своїх дурних дітей, це чутно з хвилювання в голосі і миттєво протвережує.

– Насте, доню, твій телефон не відповідав. Я переживав, що щось трапилося!

– Стасько ... Синку ...

Я забираю руки і встаю з мотоцикла, знімаю шолом, куртку. Залишаю все на колінах Стаса, так і не знайшовши в собі сміливості поглянути йому в очі. Йду до будинку, піднімаюся на ганок, аби на порозі зупинитися на секунду.

– Вибач, мамо Галю, тату, так вийшло. Все добре, ми вдома. Лягайте спати, холодно тут стояти.

Цілую мачуху в щоку і чую тихе:

– Дякую, Стасю.

Заходжу в дім, і чим ближче наближаюся до своєї кімнати, тим впевненіше крокую.

– Насте, стій!

Але я вже біжу в спальню і грюкаю дверима. Рішуче зачиняю їх на замок, вганяю пальці в волосся і повільно, вздовж дверей, осідаю на підлогу.

Тільки б не постукав, а то ж відкрию. І що далі? Що буде з нами далі?

Не постукав, але довго стояв в холі. Здається, навіть тоді, коли я, нарешті, лягла спати.