Глава 4

— Та ви що?! — я вразилася. — А чому підозрілими?

— Так різні вони на вигляд. Один молодий, високий, а інший — низький, йому в батьки годиться. В одного очі «во», як у совеняти, — бабуся-двірник піднесла до очей пальці й округлила їх. — А в іншого щілинками, хитренькі! — розтягнула очі за зовнішні куточки, зробивши їх вузькими. — І, хоча хлопець видний із себе, а весь час кепку на лоб насував. А другий — говорив з акцентом.

Орловський і кореєць, точно!

— Так що вони говорили-то?! — поквапила я стареньку з розповіддю, знову опустившись на лавку поруч із котом.

Від переживання погладила тваринку по м’якій шерстці, пробачивши йому стягнутий сніданок. Сама рот роззявила, а кіт ні в чому не винен!

— А все! — поважно кивнула співрозмовниця, рішуче махнувши перед своїм обличчям рукою. — І що вискочка ти й задавака. І що взялася не зрозуміло звідки. Язик у тебе, як жало, а ніс — як у гуски!

— У мене?! — я поспішила помацала свій ніс, а раптом він і справді за ніч подовжився. Зараз я і такій обставині б не здивувалася.

— Та ні, від гордині догори задертий, — пояснила двірник.

— А-а…

— І каже той, який молодий і видний: Ви на зовнішність її не дивіться, шановний, нічого вона собою не являє. Жадібна й заздрісна абищиця! А в рекламі так взагалі нічого не розуміє! І якщо зв’яжетеся з такою — стовідсотково запоре вам весь проєкт. Плакали тоді ваші гроші! Мовляв, не можна їй довіряти серйозну справу.

— Так і сказав?! — я ахнула. Моєму здивуванню й обуренню не було меж.

— Слово в слово! — підтакнула старенька. — Але, слухай, я тут подумала, а може, це він не про тебе? — вона задумливо підняла підведену олівцем брову.

— А хлопець такий симпатичний, із хвостиком?

— Дуже симпатичний! Очі розумні, а на щоках ямочки, як в актора. Ой, а плечі-то які широкі в нього! Як у мого благовірного в молодості. Бувало, притиснуся до нього, і так тепло, так добре відразу на душі стає… Це якщо помиримося. А якщо ні, — вона насупилася, — то я його паразита так по лісу мітлою ганяла… До третіх півнів! Осички від жалості плакали!

— Перестаньте! — я повернула стареньку зі спогадів у реальність. — Цей не такий, як ваш! — впевнено заявила. — Цьому до благовірного ще далі, ніж вашій мітлі до місяця! І не широкі в нього плечі, звичайні. І сам він неприємний тип! А ямочками своїми тільки дівчатам голови морочить! Хобі в нього таке — щотижня нову пасію заводити, щоби попередній не прикро було!.. Ні, це він про мене корейцеві говорив. Я точно знаю!

— Ну, раз знаєш…

— Та Орловський мене терпіти не може! Ми з ним перші конкуренти у всій «Галактиці»… — протараторила і схаменулася. Подавшись назад, зітхнула. — Були… до сьогодні.

Але двірник уже й сама закивала, примружуючи очі.

— Ось-ось! Я так і запідозрила. Некомпетентна, ненадійна вона марнотратка, каже. У моді нічого не розуміє і смаку немає! Не зв’язуйтеся з нею. Ось побачите, її взагалі скоро звільнять! За цю, як її… профнепридатність!

Я ахнула і схопилася з лавки, забувши про ногу.

— От га-ад! — обурено протягнула. — Це я-то профнепридатна? Я — некомпетентна?!

— Ну, а хто? — знизала плечима старенька. — Ти ж грошима корейців збиралася розпоряджатися?

— Взагалі-то не зовсім, але я завжди суворо стежу за кошторисом проєктів. Точніше, стежила, тому що… Неважливо чому! Повірити не можу, — вбито промовила, — що Максим Орловський на таке здатний. А ще? Він говорив що-небудь тій людині — яка нижча?

— Та загалом небагато, — старенька старанно згадувала, намагаючись допомогти. — Мені алейку мести потрібно було, тож не стала я далі слухати. Начебто пообіцяв зробити йому рекламу, якої світ не бачив, а про тебе радив забути. Ах, згадала! — ляснула вона себе по лобі. — Він секретарку зібрався собі знайти підходящу, а то важко йому, бідоласі, справлятися з колективом одному… 

***

Коли дівчина зникла з поля зору, і ворони злетілися на звичне місце, кіт зістрибнув із лавки й з докором глянув на свою супутницю. Та саме діставала з портсигара курильний мундштук.

— Оце так… Наплела ти, Ядвіго, зо три короби. Як у тебе тільки язик не відсох. Договір був іншим — на судженого дівиці вказати. Доріжки сплести. А тепер що робити… мр-мяу… будемо?

Ядвіга, яку рідко хто з друзів називав повним ім’ям, вставила в губи мундштук, чиркнула нігтем, висікаючи іскру на цигарку, і із задоволенням затягнулася.

Закинувши ногу на ногу, вона випустила дим і розважливо відповіла:

— Не знаєш ти жінок, Баюн. Її до хлопця спочатку притягнути треба, а далі їм серця підкажуть, що робити. А з мене старої баби що взяти? Я тільки небилиці плести й умію.

— Оце так, — зітхнула вона через хвилину, посміхаючись своїм думкам. — І начебто доросла дівчина, а не знає, що бабки в парку надвоє говорять…