Глава 12

За будь-яких інших обставин такий хлопець, як Горобчик, запросто збентежив би мене цими словами, але не сьогодні. Це через мене зіпсувалося його побачення, я знала про його плани, тому лише глухо видихнула в кухоль:

– М-да вже.

– Про наше знайомство в нічному клубі – це я теж занадто загнув?

Я підняла вії й усміхнулася хлопцеві кутиками губ.

– І це ще м’яко сказати, – зізналася. – Я там жодного разу не була. Ніколи. Це було навіть більше, ніж занадто! Для батьків, мабуть, справжнє одкровення.

– Серйозно? Ти знову мене дивуєш, дівчинко.

Другий ковток молока здався ще смачнішим за перший. І солодшим. Напевно тому я облизала губи.

– Найголовніше, що не переконую. Тобі ж це не важливо?

– Ні. Мені абсолютно байдуже.

– Ну ось. Тому я кажу, як є. І танцюю я дуже посередньо – зазвичай, коли ніхто не бачить, а ти сказав «класно». Тепер почуваюся людиною, яка живе у двох паралельних Всесвітах, двері між якими раптом відчинилися. Залишилося придумати, як пояснити рідним, де ж я справжня. Хочеш правду?

Горобчик відпив молока й залишив кухоль у руці.

– Давай.

– Якби ми зустрілися в клубі, я б не погодилася, щоб ти проводив мене додому. Навіть якби помітив. Тільки не питай чому. Тобі ж байдуже.

Данил подумав і кивнув:

– Окей, приймаю. Тоді спитаю інше.

Я опустила свій кухоль на коліно, і він продовжив:

– Якщо тут я, Ромашко, то де ж твій справжній хлопець? Той, який серйозний і діловий. Як будете з ним викручуватися завтра? На мене не розраховуй, я нічого спростовувати не стану. Розійшлися й забули, це ясно, але мені б не сподобалися такі ігри, будь я на його місці.

– Які?

– Те, що мене легко замінили іншим. Ти замінила.

Горобчик знову пив молоко, а я зрозуміла, що залишитися з ним у спальні було поганою ідеєю.

Підвівшись із ліжка, заправила за вухо пасмо волосся й повернулася в бік дверей.

– Гаразд, на добраніч, Даню. Я краще піду, не буду тобі заважати.

Але, зробивши лише кілька кроків, почула за спиною тихий смішок:

– Злякалася, Попелюшко? А мені здалося, ти не з тих, хто легко здається. Чи все-таки здалося? Це ж ти загубила туфельку біля машини, коли поспішала мені допомогти?

Так, я. Тільки яка йому різниця, де мій хлопець, якщо ми більше не побачимось? Вже завтра забудемо одне одного й повернемося кожен у своє життя. Навіщо йому знати?

– Дивись, не загуби капця, бігунко. Вдруге я на твої сірі очі не куплюсь!

Думаю, саме остання обіцянка мене й зупинила. Зрештою, це я сьогодні позбавила хлопця побачення, а тепер хочу позбавити ще й спілкування. Що, як йому просто ніяково перебувати в чужому домі, от і питає з цікавості, аби не мовчати. Все одно в кімнаті, крім мене, нікого немає.

Я зупинилася й обернулася. Обійняла однією рукою себе за плече, а в другій стиснула кухоль. Молоко в ньому все ще було гарячим і приємно зігрівало пальці. Мені нічого не вартувало залишитися в спальні ще трохи, тому, піднявши очі, відповіла:

– Я сама викручуватимусь завтра. І післязавтра – теж. Тому що його немає – хлопця.

– Зовсім? – здається, я знову здивувала Горобчика. Та так, що й ухмилочка з обличчя зникла.

– Зовсім. Я його вигадала, – сміливо зізналася.

– Навіщо?

– Тобі не казали, Даню, що ти надто допитливий?

– Постійно! – і не подумав відступити хлопець. – Особливо в дитинстві бабуся бурчала. Коли я пхав носа в її миски з тістом, вона весь час повторювала: ах ти, удав ненажерливий, ну до чого ж допитливий! Могла й качалкою огріти, але не боляче. Я був її улюбленцем.

«Улюбленець» неквапливо допив молоко і відставив кухоль. Піднявши брову, повернув на привабливе обличчя усмішку, чекаючи моєї відповіді. А я впіймала себе на думці, що звикаю до його міміки.

– То навіщо вигадала, Ромашко?.. Ну ти даєш!

– А навіщо тобі спати з дівчиною, якщо вона – твоя подруга? – парирувала я. – Чи в тебе комплекс щодо жінок? Може, ти боїшся їм не сподобатися і спочатку заручаєшся дружбою?

Мені хотілося вколоти хлопця у відповідь на його допитливість, а вийшло все навпаки.

Горобчик раптом тихо розсміявся, на секунду прикривши очі, і показав свій ідеальний оскал.

– У мене немає комплексів із жінками. Жодних! – легко визнав очевидне. – Але я тебе зрозумів, Рито… – він азартно куснув губи, складаючи руки на грудях. О ні! Я знову моргнула, задивившись на його гладкі біцепси та плечі. – Ти зараз хотіла сказати, що я не подобаюся тобі, так?

– Т-так. Анітрохи, – я слухняно кивнула, але тут же схаменулася. – Тобто я зовсім не це хотіла сказати!

– Ромашко, ми можемо гадати цілу вічність, що саме ти хотіла сказати, але щоб знати напевно, пропоную нам зіграти в гру. Правда у відповідь на правду, йде?

Я примружилася, з недовірою дивлячись на хлопця.

– Тобто на будь-яке своє запитання ти хочеш отримати чесну відповідь? – здогадалася. – А я теж можу тебе спитати про все?

– Абсолютно! – підтвердив Горобчик мою здогадку, але уточнив: – Якщо тобі вистачить сміливості, звісно. Завжди цікаво дізнатися щось таємне про людину, яку більше ніколи не побачиш. А ще хочу переконатися в правдивості слуху: чи правду кажуть, що з незнайомцями ми набагато відвертіші, ніж із друзями.

Мені це теж було цікаво. Сам того не очікуючи, хлопець зміг мене зачепити, і я обережно запитала, вже розуміючи, що потрапила на його гачок:

– І якою ж буде умова цієї гри?

– Звичайною. Якщо я спіймаю тебе на брехні, ти повинна виконати будь-яке моє бажання.

– Що?!

– Наприклад, тричі прокукарікати з балкона. І зауваж, це я виріс! Коли мені було чотирнадцять, я підбивав дівчат на значно цікавіші речі.

– Ти з глузду з’їхав? – здивувалася я, на мить уявивши таке. – Нізащо!

– Або принести мені гарячий бутерброд, – ліниво продовжив Горобчик. – Я можу їсти у будь-який час доби, Ромашко. Впевнений, ти програєш і зможеш у цьому переконатися. Ну, або змусиш переконатися мене – якщо я програю і виконаю твоє бажання.

Не знаю, на що ми зараз обоє підписувалися – досі я не мала досвіду таких одкровень, але, подумавши, ризикнула погодитися:

– Ну… добре. Тільки я перша.

– Домовилися. Питай.

Вікна в місті поступово гасли, ніч вступала у свої права, і під її покровом було простіше здаватися сміливою.

Я повільно відпила кілька ковтків молока, облизнула губи й подивилася хлопцеві в очі – темні та уважні в неяскравому світлі спальні.

– Своє питання я тобі вже поставила. То чому брюнетку з машини ти назвав подругою? І чому не відповідаєш їй, якщо вона тобі близька? Це ж її дзвінки ти весь час скидаєш на телефоні? Невже тобі байдуже?

У синьоокого навіть вії не здригнулися, хоча я запитала про особисте. Ну чому мені ніяк не вдається його збентежити?

– Це не одне питання, Ромашко, а цілих три.

– Але про одне й те саме, тож враховується! – затялася я.

– Гаразд, – не став сперечатися Данил. – Відповім на всі. Тому що назвати дівчину, з якою в тебе кілька разів був цілком непоганий секс, просто знайомою – не зовсім справедливо. Під словом «подруга» ми маємо на увазі різне, Рито. Я не дружу з дівчатами, мені це не потрібно. Але ми з Альбіною іноді зустрічаємось заради задоволення. А не відповідаю я їй тому, що сьогодні вона свій вибір зробила, а я зробив свій. Не думаю, що захочу побачити її знову або сумуватиму за нею.

– Але це звучить цинічно, тобі не здається?

– Зате чесно. Нас ніколи не пов’язували почуття, щоб про щось шкодувати. А тим більше – обіцянки. Вона не залишиться сама, не хвилюйся.

Я не хвилювалася, мене дивувало зовсім інше.