Глава 14

«А вранці вони прокинулися».

Класична фраза, і якщо закінчити її словами: «І жахнулися тому, що накоїли», – то це буде якраз про нас.

Ну, добре. Може, й не про Горобчика, але абсолютно точно про мене!

Ми прокинулися на світанку, щойно за шторами забриніло світло, і я насилу викрутилася з тісних обіймів хлопця. А згадавши все, що сталося між нами кілька годин тому, звалилася з ліжка й зблідла.

Який жах!

Ні, усе було чудово. Правда! Мабуть, навіть краще, ніж це буває в інших – я чула, дівчата розповідали. Так от, у моєму випадку – з усією увагою й майже не боляче. І вночі я не заперечувала, втративши голову від хлопця й власної сміливості. Він так солодко шепотів моє ім’я біля самого вуха, наче Змій-спокусник. І в мене ніколи не було таких запаморочливих поцілунків.

Але, Господи… Що на мене найшло? Та я збожеволіла, не інакше!

Попили молока, називається!

Знайшовши на підлозі халат, я схопилася на ноги й стала його на себе натягувати, продовжуючи дивуватися й шукаючи неслухняними пальцями кінці паска. На Данила не дивилася – не могла, хоча й помітила краєм ока, що він теж сів у ліжку й звісив ноги на підлогу. Натягнув шорти, а слідом футболку, перш ніж встати.

– Рито?

Я нарешті запахнула халат на талії й зав’язала пояс. Заправила сплутане волосся за вухо, ховаючи погляд. Тихо прошепотіла:

– Тобі час, Даню.

– М-так. Але я хотів спитати…

– Все чудово. Все добре.

– Точно?

Ні, не точно, але якої відповіді він від мене чекає? Що я маю сказати?

Вже ранок, марення минуло, і я прекрасно пам’ятала нашу вчорашню розмову та його слова. Ще не встигне закінчитися новий день, як він уже про мене не згадає. Це мені доведеться впоратися з усвідомленням власного вчинку, прийняти його й жити далі, а для Горобчика я – лише новий епізод стосунків, пережив і забув.

І я ж його анітрохи не звинувачую, сама винна! Мені просто треба прийти до тями. А ще осмислити те, що я зовсім не холодна, як виявилося, і синьоокий довів усе, що хотів.

– Так, я в порядку. Не хвилюйся.

– Твої батьки… хочеш, щоб я їм все пояснив?

Ще чого бракувало!

Я все ж повернулася й кинула на хлопця швидкий погляд. Заперечно хитнула головою. Ще сонний і трохи скуйовджений, він спантеличено дивився на мене. Та я й сама виглядала такою ж розгубленою.

– Ні, звісно! Навіщо? Думаю… думаю буде краще, якщо ти просто підеш, поки всі сплять. Я сама поясню їм… Придумаю причину.

Мені здалося, що Горобчик хоче щось сказати, але я відвела погляд, і він промовчав. Підійшовши до мого письмового столу, взяв ручку й написав на блокноті, що лежав там, свій номер телефону.

– Подзвониш?

– Угу.

– Ну… бувай?

– Бувай.

Ми тихо вийшли в коридор і пройшли до передпокою. Я принесла йому одяг, і Горобчик взувся. Взявши куртку, подивився на мене, переступив поріг квартири… і пішов.

Зачинивши за ним двері, я провернула замок і привалилася чолом до дубової обшивки. Заплющила очі.

Ну от і все. Історія з Розбійником закінчилася. У мене було ще кілька годин, щоб привести себе до ладу й придумати відмовку для батьків. Тому що…

Тому що ми обоє ще вчора знали: ніхто нікому не подзвонить.

Даня

Три тижні потому…

Набережна. Субота.

Композицію Емінема «Till I Collapse» у навушниках змінила рокова «Out of The Black» групи «Royal Blood», коли я завершив останнє коло щоденної пробіжки й вимкнув плейлист. Цифри на сенсорному екрані наручного годинника показували позначку в дванадцять кілометрів, я стягнув із голови спортивну шапку-біні, витер нею мокру шию й засунув у кишеню.

Цього пізнього квітневого ранку накрапував дрібний дощ, і на центральній набережній було малолюдно, зате вдалося подумки від усього відключитися, зосередившись на бігу й тренуванні. Я перебував у чудовій фізичній формі, а концентрація волі, сил і звичний режим продовжували жорстко тримати мене на обраній прямій, яка неухильно вела до мети.

Обігнувши парочку велосипедистів, що зупинилися, я звернув із набережної до пішохідної розмітки й, поступово сповільнюючись, рушив додому, де останні чверть години на мене чекав гість, який застав мене на пробіжці.

Ванька, а це був саме він, зателефонував і сказав, що вони з дівчиною повернулися до міста, тож я не здивувався, коли, піднявшись на свій поверх, знайшов двері квартири незамкненими.

Штовхнувши їх, увійшов до передпокою й одразу побачив знайомий вишкір.

Мій молодший брат-близнюк стояв тут-таки й, радісно скалячись, спритно обхопив мою шию рукою. Я навіть не встиг ще зачинити двері, як замість привітання отримав від нього братній потиличник.

– Привіт, Клон! Не чекав?

– Обережно, Птицю, напросишся! – сміючись, чесно попередив брата, пхнувши його ліктем під ребра. – Дурню, я мокрий, відвали!

Але замість «відвалити» отримав від брата в лоба щигля, і довелося вгамувати Ваньку, затиснувши його голову в себе під пахвою.

– Думаєш, ти сильніший? – пропихтів він. – Зате я спритний! – викрутившись, спіймав каптур моєї спортивної кофти й натягнув мені на обличчя. – Отримуй!

Скільки разів ми це вже проходили. Ми обидва давно виросли, але звичні вітальні стусани досі залишалися частиною наших братніх стосунків, і я сподівався, що так буде й надалі.

Ми не бачилися з Іваном кілька місяців, а для близнюків, які звикли відчувати один одного практично ментально – це був величезний термін. Я встиг скучити за ним і, відсміявшись, відпустив. Ми нарешті обнялися й поплескали один одного по спинах.

– Давно повернулися? Чому не написав, я б вас зустрів. І де Катя?

– Вранці. Не переймайся, ще побачиш її сьогодні! Я відвіз Катю до батьків, а сам приїхав сюди. Вона не ризикнула їхати зі мною без попередження, знаючи тебе. Та я й сам думав, що ти мене розігруєш, коли сказав, що ночуєш один і я можу залишитися у тебе на кілька днів.

Він міг залишитися тут і довше й чудово це знав. Як я знав те, що Ванька без своєї Умки довго не витримає і незабаром утече. Або з’їду я, щоб залишити їм квартиру, втомившись дивитися, як вони затискаються по кутках.

Іван пройшов у вітальню й озирнувся, поки я роззувався й стягував із себе кофту, а за нею й мокру від поту футболку. У передпокої стояла сумка брата, і я підхопив її, щоб занести до кімнати.

– Слухай, Клон, ну й безлад у тебе, – хмикнув Ванька, оглядаючись довкола. – Як у наші найкращі часи. І купа посуду немитого, – щиро здивувався. – Раніше ти чудово вирішував цю проблему за допомогою дівчат. То що змінилося тепер?

Нічого. Крім того, що мені раптом сподобалося бути самому.

– Мені просто не до них. Чи ти забув, навіщо я приїхав і перервав роботу з тренером? Час закрити питання з дипломом і навчанням.

Обернувшись, Іван глянув на мене, оцінив мій торс і присвиснув:

– Ого, чувак, а ти часу дарма не гаяв. Ти став схожий на Рембо! Скоро у тебе з Люком буде більше спільного, ніж зі мною!

Він змусив мене вискалитися, і моя крива посмішка, один в один як у брата, довела йому, що він помиляється. Або, швидше, не до кінця має рацію.

– І не мрій… танцюристе!

Я справді всю юність мріяв стати схожим на Іллю, чоловіка нашої старшої сестри, але тепер уже йшов власним шляхом. Хоча Ілля, як і раніше, залишався для нас з Іваном незаперечним авторитетом. Але мій клон поспішив засумніватися в іншому: