Розділ 2

Мами є у всіх — мають бути. Ось і в Георгія Лібермана вона була — міцна, висока жінка, на ім'я Ізольда Мойсеївна, шістдесяти двох років від народження. Чіпка, як павучиха, і така ж вольова, як засланий на острів Наполеон. До всього іншого ще й дуже ревнива.

Свого батька Жорик не пам’ятав, але, за словами його мами, він усім пішов у нього. Й ось останньому я схильна вірити, інакше не сподівалася б побудувати своє щастя з боязким, інтелігентним хлопцем.

Жора Ліберман був худим та високим. У неповні тридцять років на його маківці вже намітилася лисина, зате худі груди заросли темною поростю просто дико! Далеко не красень, але чуйний і уважний лікар, а в житті – тихий і скромний хлопець. Гарна людина, за великим рахунком. А за рахунком його мами — так просто виняткова! Занадто інтелігентний та вихований хлопчик, щоби зв’язатися з такою дівчиною, як я. Яка змінює колір волосся, як рукавички, працює, не червоніючи, на чоловіка нетрадиційної орієнтації, і до того ж не вміє готувати мацу.

У мої двадцять, а в його двадцять п’ять — Георгій виявився не схожим на моїх розбитних залицяльників, і коли одного разу зголосився проводити мене додому, я дуже здивувалася, але пропозицію прийняла.

Я потрапила до нього на лікарський прийом випадково — з моторошним флюсом і температурою, що піднялася надвечір. Того дня я працювала в салоні до останнього клієнта, щоку на той час здорово рознесло, і Гера виявився першим, хто погодився мене прийняти. А потім провів. Я тоді ще подумала, що він це зі співчуття та жалю зголосився. Що йому, можливо, просто дорогою. Тієї зими стояли холодні дні, і в хлопця, що крокував поруч, відчайдушно мерз ніс.

Це Жорик уже потім зізнався, що він тоді дуже хвилювався і бентежився. Що йому вперше в житті так сподобалася дівчина, і він зважився на знак уваги. Що вдома на нього чекала владна мати, і йому довелося вигадати для неї цілу історію, чому ж він запізнився до вечері.

Того вечора ми проговорили допізна й розлучилися, але нічого не закінчилося. Через кілька днів я знову прийшла до стоматологічної клініки, і Жора знову мене провів. Було холодно, у нього знову мерз ніс, але наші руки горіли. Мене тоді вразило, як зворушливо й ніжно він тримав у долоні мої пальці, як тактовно говорив, як дивився волово-карими очима, немов у цьому світі я для нього виявилася єдиною.

І йому знову довелося видумати для мами історію, чому він запізнився на вечерю.

Жора вигадував три роки. Викручувався, як міг. Я познайомила його з батьками за два тижні з моменту нашого знайомства, а ось він не поспішав вводити мене до своєї сім’ї або запрошувати в гості. Минуло два місяці — і знову не поспішав. І наступного разу знову не запросив. Він белькотів, збивався й зітхав. Червонів і відмовлявся. Згодом зізнався, що все дуже серйозно. Що в його мами хворе серце, печінка, нерви та селезінка. Що вона — самотня, слабка жінка, яка повністю присвятила життя синові. Що вона так його любить і не звикла ні з ким ділити, що просто не перенесе, якщо дізнається про дівчину, яка з’явилася в його житті.

Несподівано, правда? От і я не хотіла вірити. У моїй сім’ї ніколи не виникало таких проблем. Я поважала думку своїх близьких, а вони завжди зважали на мою. Я звикла до того, що ділитися радістю із рідними — це нормально! А тут… Мені залишалося тільки дивуватися примхам чужої матері, яка настільки ревно опікується дорослим сином, що йому траплялося вигадувати собі робочі зміни, аби вирватися до мене на побачення.

Що вже казати про те, щоби провести разом ніч.

Це було прикро, але я прив’язалася до Жорика. Він присягався, що любить, просив зрозуміти, почекати… і я погоджувалася.

Однак будь-які секрети мають свій строк, от і наш якось добіг кінця.

Хтось нас бачив разом, хтось розповів про мене Крокодилівні… Ми були з нею різними людьми й не могли зійтися характерами й, звичайно, не зійшлися, якось зіткнувшись, як дві хвилі. І на подив останньої, я виявилася міцним горішком і не дала себе образити.

А далі…

А далі було багато чого, все-таки п’ять років минуло. Ми з Жориком сварилися та мирилися. Він йшов від мами до мене, йшов від мене до мами, але завжди знову повертався з палкими зізнаннями й новими вмовляннями.

Були моменти, коли у нас виходило. Коли Жора твердо казав матері, що любить мене й хоче жити своїм життям. Рішуче зібравши речі, переїжджав до мене з валізою… Але минало три дні, і все починалося знову — дзвінки, сльози та звинувачення.

Я прозвала Ізольду Мойсеївну Сльозою Крокодилівною за те, що вона обрала найпідліший спосіб тиску на сина. Замість того, щоби радіти його щастю, вважала за краще егоїстично грати на синових почуттях та совісті, змушуючи його метатися між нами.

Чим міцніше Жорик прив’язувався до мене, чим рішучіше рвався на волю, тим болючіше вона вмирала. З нею траплявся десятий інфаркт, її розбивав параліч, мучили кошмари, тиск, гикавка та пронос. Її рятували бригади швидкої допомоги… Але варто було тільки засоромленому у своїй черствості Жорику повернутися в материнські обійми, як здоров’я чудесним чином до Крокодилівні поверталося.

Я поставила крапку першою. Мені просто набридло.

Мені хотілося сім’ю, дітей та чоловіка в необмежене користування. Нормальних, здорових стосунків із батьками. Спокійних вечорів біля телевізора та спільних планів на майбутнє. Я ж булочка домашня, мені потрібен затишок і тепло — не так багато насправді!

Якоїсь миті я втомилася чути, що знову не час. Що треба ще зачекати. Зовсім небагато, можливо рік чи два.

Так більше не могло продовжуватись. Та хай Крокодилівна сто років живе! Але вже без мене.

Гадаю, що в останнє наше розлучення Жорик і сам усе зрозумів. Напевно, тому, коли зателефонувала Крокодилівна й натякнула, що в сина є інша — стало імовірніше гірко, ніж боляче. Я ж знала, що не міг Жорик так вчинити за раптовим коханням. Що якщо й наважився на стосунки, то тільки щоби мене відпустити.

Рішення прийшло спонтанно, як і все, що спадає на мою голову. Я просто не вмію жити думками та сумнівами. Опинившись перед зачиненими дверима, мені треба або їх відчинити й увійти, або пройти повз і забути. Не шкодувати й не сумніватися, така вже я. І найголовніша частина мене раптом вирішила круто змінити своє життя. Так, почати все заново, та й нехай! Але дати собі шанс перевернути сторінку та йти далі.

В ці морозні передноворічні ночі зірки світили, немов казкові, сяяли на чорному небосхилі яскравими, великими іскрами. Розмова з Крокодилівною вийшла короткою, на душі стало гірко, і все ж таки новина мене придушила. Я вийшла на балкон, чи сплакнути про своє невдале кохання, чи подихати свіжим повітрям, але, відчинивши вікно, раптом застигла, приголомшена тихою красою нічного неба.

Ви колись бачили зірку, що падає ? Ось і я ні. А тут дивлюсь і очам не вірю. Щойно висіла… і раптом бац! Летить зірочка! Зірвалася й помчала косим розчерком до горизонту — смілива і яскрава, як вогник!

Я навіть рота розкрила від такої несподіванки. Висунулась у вікно й давай дивитися. А потім мене нездогадливу, наче хтось по потилиці стукнув. Бажання, Булочко, загадай! Адже проґавиш щастя!

Ну, я й загадала. Довго мені, чи що? Полюбити так, щоби до таких самих зірок в очах! А потім схаменулась. Це що ж виходить — я ж полюблю, а мене хто?

Ну ні. На таке я не згодна. Хочу, щоб і мене покохали! І щоби любов у нас трапилася — яскрава, сильна та справжня! Божевільна! І щоби жодних підводних крокодилів!

А ще… щоб одразу дім та діти. І чоловік із характером, але при цьому добрий і в міру симпатичний. Хоча-а, ліпше все ж таки симпатичніше! Ось хочу і все, адже моя зірка! Ні, ну а що? Якщо мріяти, то про принца! Якщо вже черпати щастя, то відром! Я ж, зрештою, не грошей прошу, то чого дрібнитись?

Зірочка блиснула… і зникла. А я зітхнула. Ну й дуринда ти, Наталко.

Тобі двадцять п’ять років, а ти, так само як у дитинстві, віриш у казки.