Глава 3

Мчу вперед по А-35,
Надзвукове прискорення,
Мчу вперед по А-35,
Залишаючи позаду день і ніч

The Black Angels

— Ну все, Лялько! Ти догралася, клянуся! Я тебе вб’ю!

Я намагалася, я чесно намагалася все обміркувати, але музика за стіною заважала зосередитися й постраждати як слід. І навіть вушні заглушки не рятували — вібрація від звукових хвиль із новенької аудіосистеми сестри проникала в тіло й розбурхувала до самих кінчиків пальців, відволікаючи на себе увагу.

Довелося застрибнути на диван і стукнути кулаком у стіну — дуже гнівно!

— Востаннє прошу, Людинко! Зроби музику тихіше! У тебе що, у плеєрі нормальні треки закінчилися?! Чи кнопка гучності заїла?

Безрезультатно. З-за стіни пролунало ревіння мотоцикла й фатальне виття «Чорних ангелів», яке третій день поспіль зводило з розуму всю сім’ю.

І це називається гот?! Ну хто з готів слухає пристойний рок? А як же лютні чи орган? Бринчалки-сопілки різні? Вони з Коте́ взагалі в готичній естетиці хоч що-небудь тямлять? Де містичний рок і холодна електроніка? Профани! Усе-таки має рацію Свєтка, коли каже, що з нашою Лялькою не все втрачено.

Чесне слово, краще б батьки моїй молодшій сестрі на сімнадцятиріччя пігулки здорового глузду подарували! Або срібні кулі, для відстрілу друзів-вампірів. Ну або живих кажанів. Щоб смуток у голові… тьху!.. на горищі порожніх думок розганяти! Користі від подарунка було б набагато більше!

Я зістрибнула з дивана, схопила подушку й вибігла в коридор. Двері в сусідню спальню виявилися замкненими, і я затрясла ручку.

— Лялько, відкрий! Кому кажу! Зараз же!

Музика гриміла, трек «Чорних ангелів» удесяте пішов на повтор, і з кімнати долинуло:

— Нічого не чую! Мій склеп зачинено!

За дверима сестра була не одна, а зі своїм хлопцем — прищавим і вухатим Костею Сердюкіним, таким самим неформалом-готом, якого вона тягала за собою з другого класу, як особистого хом’ячка, і я зажадала:

— Костику, я знаю, що ти мене чуєш! Будь людиною! Я чекаю!

Але з-за дверей знову відгукнулася Лялька:

— У Коте глибоке занурення в себе. Він розмовляє з духами. Іди в морок, породження хаосу! Ми вимагаємо спокою!

Що-о? Я навіть рота відкрила від такого нахабства. Вони? Вимагають? Спокою?!

А як же я?!

— Ну все, Сердюкін! І щоб більше не звертався до мене по допомогу! Фіг тобі, а не реферат з англійської! Усе одно в потойбічному світі він вам не знадобиться!

Почулися кроки, і двері одразу ж відчинилися.

От так би відразу! Розуміючи, що я змету його зі шляху, довгий і худорлявий Сердюкін розпластався по стінці й затих. Я вдерлася в кімнату, висмикнула з розетки шнур аудіосистеми і як слід тріснула сестру подушкою по голові. По не дуже кмітливій (на наш сімейний жаль), але гарненькій голівці.

— Ой! — обурено ойкнула Лялька, одразу згадавши, як мене звати. — Катько, тебе що, шиза вкусила? З глузду з’їхала!

Подушка була м’якою і більше спрацювала у виховних цілях. Довелося додати ще разок: а я попереджала!

— Гей, — долинуло ззаду від Костика, — лежачого не б’ють!

— Ти теж хочеш? — я войовничо стиснула знаряддя помсти в руці й, не втримавшись, жбурнула подушкою в хлопця. Подивилася на парочку. — Зізнавайтеся: хто взяв мої Push-навушники?! Чому я маю слухати вашу безглузду музику, коли в мене є своя, ще гірша?!

Передбачалося, що із цих двох — чорних, волохатих і нафарбованих істот із густо підведеними чорним очима, нігтями й губами — чоловік усе-таки Костик, бо саме він ризикнув відповісти.

— Ми медитували, і нам був потрібен особливий стан тиші.

— Правда? — я вдавано здивувалася. — Медитували під рок, надівши навушники?

Зашибісь логіка! Помітили?

— Під «Чорних ангелів», — уточнив Костик і потиснув біля стінки плечима, ніби це все пояснювало. — А що тут такого? Перший раз, чи що? Ти чого розлютилася саме сьогодні?

Ні, не перший. Але!

— Та тому що саме сьогодні в моєму житті дещо сталося! І я, як будь-яка нормальна людина, розраховувала, що прийду додому, засмучуся, позлюся на самоті, а ви зі своїм роком мені навіть впитися трагедією не дали! Взяли й усе зіпсували!

— Трагедією?! — Очі Ляльки захоплено розширилися, і вона «повстала з труни». Тобто піднялася зі свого ліжка, обшитого атласними малиново-чорними рюшами, які сама ж і пристібала (та так невдало, що все це відривалося й бовталося на нитках), як панночка у Вії опівнічної години. — Катько, повтори, що ти сказала?

От шкода, що я вже запустила подушкою в її Коте. Так і захотілося знову шмякнути молодшій по чорній голові. Але замість цього я сказала Ляльці: «Посунься!» і сіла поряд на ліжко. Чомусь варто було лише згадати університет, образливі слова дівчат і предмет суперечки — Івана Горобчика, як усю злість із душі вітром видуло. Залишилася тільки печаль і порожнеча.

Е-ех, а як же добре сьогодні все починалося!

Мабуть, на моєму обличчі відбився незвичний для мене спектр почуттів, бо Лялька несподівано спустила ноги з ліжка й присунулася ближче, полоскотавши моє плече довгими чорними пасмами. На тонкій шиї задзвеніли металеві ланцюжки з підвісками у формі кажанів. У вухах теж захиталися срібні сережки-миші.

Я раптом із заздрістю подивилася на шипований браслет і дюжину каблучок, що прикрашали довгі пальці молодшої сестри. Ех, краса! Нафарбував нігті, підвів очі, начепив напульсники, шкіряні берці, і ось ти вже особливий, не такий, як усі, і весь світ тобі винен. А я, щоб бути не такою, як усі, старалася все своє життя, і до чого в підсумку прийшла?

Та ж сіра миша. Щоправда не летюча й не в субкультурі, але все одно малопривабливе створіння, та ще й в окулярах. Плоске страшило, якому в особистому житті нічого не світить. У Ляльки он хоч брязкальця є і вірний капловухий Коте (сьогодні гот, а завтра, якщо Ляльці заманеться, — байкер або скаут), а в мене що? Тільки книжки.

Я обвела поглядом спальню сестри, суцільно заповнену готичною атрибутикою. Від постерів героїв «Сімейки Адамсів» (я їх, до речі, теж люблю) до Мериліна Менсона й героя фільму «Ворон». Темних, задрапірованих штор, кельтських символів на предметах меблів і сумок-скриньок зі срібними пряжками.

Ну й де справедливість?!

Обурений голосок, що належав совісті, обережно нагадав про домашню бібліотеку, яка займала широку стіну центрального залу нашої великої квартири, і була багатою в найпрямішому значенні цього слова — дякую татові, постарався. Італійські меблі із червоного дерева, а в ній — знамениті імена в найкращому папері та друці. Рідкісні колекційні видання, особливі книжки, товстелезні словники, наукові праці та популярна література. Художні каталоги. Ось тільки оцінити це багатство було під силу не кожному. Ольці (тобто Ляльці, як називали сестру домашні) на ці книжки було глибоко начхати!

— Катю, — молодша присунулася ближче. — Так що трапилося? Розкажеш?

Я зітхнула. Ну, напевно, можна.

— Твою сестру сьогодні обізвали не дуже розумною з погляду життєвої позиції, і вона дуже засмутилася, — сумно зізналася.

Блакитні очі Ляльки розкрилися.

— Свєтку, чи що? Так я давно знала, що вона в нас того, з привітом. Подумаєш!

Я напружилася.

— Ні, не Свєтку.

— А кого? — Лялька нерозуміло втупилася на мене.

Хм-м. Дивне запитання, не знаходите? Особливо якщо врахувати, що досі нас у батьків було троє.

У мене навіть плечі опустилися, й очі заплющилися від секундного бажання продемонструвати наочний фейспалм. Утім, час від часу в спілкуванні з Лялькою це бажання виникало в усіх домашніх.

Довелося повторити слова, які з дитинства вганяли сестру в ступор.

— А ти подумай.

Іноді мені насилу віриться, що в нас з Олькою всього лише рік різниці, спільні батьки, і що ми з нею рідні сестри, настільки багато в нас відмінностей. Якщо я в чотири роки вже побіжно читала, то вона в шість ще не могла запам’ятати літери. Якщо я обожнювала книжки з картинками й тремтіла над ними, як Кощій над златом, то Олька їх терпіти не могла й закидала під диван. Якщо мене до кольок доводили жарти сімейної гумористки Свєтки, то її навпаки — злили до сліз. Загалом, зараз, коли я навчалася на четвертому курсі університету й збиралася влітку вступати до магістратури, Олька тільки закінчувала випускний клас і навчалася, м’яко скажемо, геть з рук погано, доводячи батьків і репетиторів до тихої істерики.

Зате із самого дитинства була до неможливого гарненькою, за що її і прозвали Лялькою. А ще напрочуд чіпкою, і якщо вже вирішила, що якась річ чи людина належатиме їй, то трималася за це «своє» зубами.

Але, слава богу, жадібною Лялька не була, хіба що підозрілою і вкрай образливою.

Ось і зараз її нижня губа раптом підібгалася й затремтіла.

— М-м-мене?

Що?! Я моргнула. А втім… Куточок рота криво піднявся.

— Оль, а видно, що ти засмутилася? Хоч із якогось приводу? Я ж сказала, що сестра дуже засмутилася.

Лялька задумалася й кивнула.

— Уже так, засмутилася.

Ми разом із нею подивилися на Костика. Костик ніяково почухав лоб і відвів очі.

Ох, здається, моя проблема — така дурниця!

Я встала з ліжка й потягнулася за подушкою. Запхала її під пахву, взяла свої навушники й попрямувала до дверей. Ех, раз у житті захотілося поскаржитися по-людськи, і то не судилося!

— Гаразд, піду я, — сказала, беручись за ручку. — Але попереджаю: увімкнете своїх ангелів — вирублю автомати на лічильнику! Хоч до посиніння тоді медитуйте!

— Кать! — зупинила мене молодша на порозі. — То що за трагедія-то? Ти так і не сказала.

Я знизала плечима, настрій був нижче плінтуса. Лялька в передчутті історії кровожерливо облизнулася. Довелося викручуватися.

— Розумієш, х-м-м, баріонна матерія[1] із Всесвіту зникла. Не вся, звісно, але з кінцями! Треба терміново шукати. А де шукати й куди пропала — незрозуміло. І це так прикро, ось прямо ревіти хочеться! — і очі зробила за окулярами сумні-сумні.

— А-а-а-а… Ну-у, знайдеться, я гадаю, — відповіла співчутливо Лялька й повернулася до Костика. — Правда, Коте? Десь же вона є!

Я зітхнула, повернулася й вийшла.

— Ох, це точно!

[1] Баріонна матерія — звичайна матерія (атоми, молекули), з якої складається наша та інші планети. Але заковика в тому, що майже половини цієї матерії немає там, де вона, ймовірно, має бути у Всесвіті. Над тим, куди поділася баріонна матерія, посилено розмірковують вчені всього світу.