Глава 11

Три тижні потому…

— Аліса Сніжна?

— Так, це я.

— Ось, дівчино, візьміть видрук вашого обстеження з печаткою лікаря. Наступний візит до гінеколога рекомендований за місяць. Усього доброго!

— С-спасибі.

Я вже все почула в платному кабінеті ультразвукової діагностики, але однаково виходжу на вулицю й ще раз перечитую результати обстеження, немов хочу переконатися в тому, що мені нічого не наснилося.

Вагітність чотири з половиною тижні, м’які тканини в нормі, патологій не виявлено. І доданий до обстеження 3-Д знімок, на якому, як пояснив лікар, видно плодовий мішок. Маленький чорний кружечок кілька міліметрів у діаметрі, моя майбутня дитина, в якої вже за тиждень можна буде почути серцевий ритм.

Я дивлюся на цей знімок і не розумію, навіщо лікар мені його дав? Навіщо розповів?

І що мені тепер із ним робити?

Я чомусь до останнього думала, що мої передчуття помилка, що здалося. Навіть коли купувала в аптеці свій перший у житті тест, довго стояла біля прилавка, не наважуючись підійти до каси. Чомусь можлива вагітність здавалася майже нереальною. Як кіно чи сон.

Невже мій організм на таке здатен?

І я знову спробувала себе переконати в тому, що затримка місячних пов’язана з анемією або холодною порою року. З душевними переживаннями, з якими я жила останні тижні — Рибалко ніяк не хотів заспокоюватися, а Руслан зник. Адже таке вже траплялося зі мною одного разу, якраз перед тим, як я дізналася про свій діагноз.

Щоправда, нудоти тоді не було й не було ось цього дивного відчуття, ніби в мені щось змінилося. Немов генний код перебудувався. Тоді я запам’ятала, як лікар сказав, що в майбутньому вагітність може стати для мене проблемою. Якщо вже взагалі настане, бо мій організм може й не допустити такого дива. І я мушу обмірковувати кожен свій крок, щоб не наразити серце на ризик.

Мушу, але все, про що я можу думати сьогодні, це не розуміти: як я змогла завагітніти з першого разу? Ні, неможливо. Це просто нав’язливі думки!

Але перший же тест виявився позитивним. І другий теж.

А тепер ось і обстеження підтвердило.

Так що ж мені робити?

Я мучуся думками тиждень, благо сесію я здала й зараз у мене канікули. Беру більше роботи й просиджую за ноутбуком допізна, щоб відвернути увагу. Поводжуся, як равлик у раковині, прекрасно усвідомлюючи, що проблема не вирішиться сама собою. І з усім тим я не уявляю, як розповісти про все батькам. У який бік зробити крок? Що відповісти на запитання Ромки: «Алісо, з тобою все добре? Якась ти бліда й засмучена. Сестро, ти не захворіла? Ну досить уже на мене дутися! Треба буде, я і вдруге Марджанову по пиці з’їжджу!»…

… І як прийняти цю новину самій.

Знімок з УЗД-принтера лежить у товстому робочому словнику, як закладка, і я знову й знову дивлюся на нього.

П’ятий тиждень життя ембріона. Це вже не міліметри, це апельсинове зернятко. Невже в нього б’ється серце? Здорове сердечко, нехай і крихітне. У мені?

З глузду з’їхати. Для природи нічого нового, а для мене — цілий розлом мого звичного Всесвіту! Я відчуваю, як цей розлом стає більшим і зростає страх: що ж буде завтра? Невже я так і сидітиму й лічитиму дні невідомості, чи все ж таки наважуся розповісти Руслану?

І зміню його життя?

Про інший варіант я думати боюся. Після того, як лікар показав мені знімок, я просто не зможу на це зважитися!

І не уявляю, як розповім про все Марджанову.

А нудота, немов відчуваючи мій страх, відступає, і я тягну ще день… і ще… продовжуючи не вірити очевидному.

***

Увечері Ромка приходить додому злий, із синцем під оком і розбитим носом. І я відразу ж здогадуюся, чиїх це рук справа.

— Що трапилося? — запитую в брата, вийшовши зі своєї кімнати, коли чую, як у передпокої голосно грюкають двері та лунає лайка.

Характер у Сніжного не подарунок, і взуття звично розлітається на всі боки, але я не збираюся його збирати. Я дивлюся на Ромку, який різко знімає із себе куртку і йде у ванну кімнату. Відкривши кран із холодною водою, вмивається й прикладає до носа рушник, намагаючись зупинити кров.

— Придурок! Чортів гад Марджанов! Ненавиджу!

— Руслан був тут?

— Був… сволота! Але я сказав йому, що він для тебе не існує! Нехай забирається!

— Навіщо? — холодно дивуюся я. — Хіба я тебе про це просила?

— Ще скажи, Аліско, що ти за ним скучила!.. — брат сердито поглядає на мене здоровим оком. — Може, йому підказати, щоб наступного разу квіточки прихопив?! Залицяльник хріновий!

Цього разу я із шумом зачиняю двері у ванну кімнату і йду до себе.

— Чорт, Алісо… я не хотів! — чую за спиною одночасно зле й винувате, але відповісти на це нічого, окрім:

— Іди в дупу, Ромко!

Час на годиннику — пів на восьму вечора. Уже не рано й за вікном встигло стемніти, але ще й не надто пізно, щоб доки я не охолола й не передумала, вийти на вулицю.

Я розчісую волосся, зав’язую його в недбалий хвіст, надягаю шапку, черевики й пуховик, беру телефон, який мені залишив Руслан, і виходжу з дому. Я вставила в стільниковий нову картку, вирішивши не відновлювати стару, щоб уникнути дзвінків Влада, але не знаю номера Марджанова, а в брата питати не хочу. Почекавши на розі будинку, усе ж таки наважуюся і йду пішки в бік сусіднього району, вирішивши поговорити з хлопцем.

Однаково нам цієї розмови не уникнути.

Сьогодні дорога до нової висотки здається набагато довшою, ніж минулого разу, коли ми йшли з Маринкою на вечірку. І холоднішою через хвилювання. Я легко знаходжу потрібний будинок, він тут найвищий, і якийсь час стою внизу, сподіваючись побачити Руслана у дворі. Але його немає, а отже, мені доведеться піднятися до нього самій і, можливо, зустрітися з його батьками віч-на-віч.

Не найкраща перспектива. Ольга Станіславівна, напевно, вважатиме мене брехухою, адже я сказала їй, що не вагітна. І сміливості для цієї зустрічі в мені не так уже й багато. Тому я намагаюся про це не думати, коли заходжу в під’їзд слідом за незнайомою парою, повідомляю консьєржу прізвище відомих йому мешканців і піднімаюся нагору в ліфті.

Вийшовши на потрібному поверсі, підходжу до вже знайомих дверей і раптом опускаю руку, так і не наважившись натиснути на кнопку дзвінка.

Що я йому зараз скажу — Руслану, якщо побачу? Як поясню, чому прийшла? Тому що в мене для нього є новина? Чи тому, що Ромка сказав неправду й насправді я про нього жодного дня не забувала?

Господи, здається, це нерозумно…

Але раптово двері відчиняються самі, і я бачу Руслана.

На ньому чорна футболка, чубчик скуйовджений, а під очима залягли темні кола, через що вилиці й погляд виглядають різкішими. Але слідів бійки на обличчі немає, а отже, сьогодні перепало моєму братові.

— Ти?

— Привіт, Руслане. Я.

— Що ти тут робиш, Алісо? — звучить найбезглуздіше запитання, яке він міг поставити.

І тон голосу такий, що я відразу ж розумію: мене не чекали, і я небажана гостя. Та й по обличчю хлопця видно, що він мені не радий.

— Прийшла з тобою поговорити.

— Тільки зараз? — Руслан жорстко хмикає, сунувши руку в кишеню штанів, що низько сидять на стегнах.

— Це ти пішов, пам’ятаєш? Я думала, ти не хочеш мене бачити.

— Будь упевнена, більше не хочу!

Це зізнання, як ляпас, якого я не чекаю, і мені доводиться кілька хвилин помовчати, дивлячись на хлопця, перш ніж видихнути:

— Чому?

— І ти ще питаєш? Чорт, Сніжна! Це я маю запитати, якого біса ти тут робиш, коли мусиш цілуватися засмоктом зі своєю тупою рибиною! Могла б одразу сказати, що я був потрібен тобі тільки щоб йому помститися! А не вигадувати казки, яка ти благодійниця й про мене дбаєш — типу моєї матусі!

Я хмурюся, не розуміючи, чому він злий і що відбувається.

— Поясни, Руслане. Я не розумію, про що ти говориш?

— Про те, що там на лавці, ти мені брехала! Ти ніколи й не сприймала мене серйозно, тому відшила!

— Це неправда!

— Правда. Твій Рибалко усім розповідає, що на Новий рік зробив тобі пропозицію й у вас весілля! Ось чому ти не з’являлася вдома — ви були разом! А я, як останній ідіот, на тебе чекав. А тепер ти прийшла мені про це сказати?.. Пізно, Сніг, мені начхати!

Рот Руслана сердито підтискається, плечі напружені, а очі виблискують злістю. Мені раптом здається, що ми живемо в паралельних Всесвітах, і в моєму Всесвіті явно відчувається нестача повітря й правди.

— Яке весілля, Руслане? — здивовано видихаю. — Я відмовила Владу й не знаю, кому й що він розповідає. Ми з ним давно розлучилися й більше не разом. І я ніколи тобі не брехала…

Двері відчиняються, і з квартири визирає дівчина. Та сама, яка була з ним, а точніше, висіла на ньому у вечір пам’ятної вечірки — гарненька шатенка з ефектними грудьми, які ледве прикриває низький топ, і крутими стегнами під короткою спідницею, яка не приховує її голі ноги.

Побачивши мене, вона підходить до Руслана й грайливо прогинається, пригорнувшись до боку хлопця. Запускає руки під його широку футболку, притискаючись тісніше й показуючи, що сьогодні він належить їй. А в мені ніби разом застигає кров, обертаючись крижаними кристалами.

Вони пронизують моє тіло гострими й колючими гранями, ранять так, що боляче дихати й немає сил зійти з місця.

Моя реальність, як і раніше, холодна, мов Антарктида. І так само зимна, як мій погляд, що зупинився.

— Русику, ти чого з мене схопився? — запитує дівчисько примхливо, але водночас весело. Її життя кипить, і їй це подобається. — Пішов кудись… Хто це?.. А втім, мені фіолетово!.. Господи, — хихикає в шию Марджанова, обвиваючи його руками, — я ледве знайшла свої трусики, щоб вийти до тебе…

Я роблю крок назад, ще крок… Розвертаюся і йду до сходового прольоту. Спускаюся сходами швидше… ще швидше…

— Машко, дурепо, відпусти!

…біжу вниз сходами так швидко, як тільки можу, нічого не бачачи перед собою через сльози, що застлали очі.

Вниз. Вниз. Якнайдалі від того, що щойно побачила!

Вибігаю з дому, але сил мчати вперед немає, і я пірнаю в тінь біля ґанку. Вдаряюся спиною об стіну й сповзаю донизу, закриваючи обличчя руками й давлячи в долонях відчайдушний схлип.

Десь зовсім поруч відчиняються двері, і чути голос Руслана, що вирвався на вулицю:

— Алісо, стій! Алісо!.. Сніг, де ти?!

Цей голос луною розчиняється в морозному й темному вечорі, віддаляючись далі й залишаючи мене саму:

— Алісо, почекай! Алісо!

Я б залишилася так сидіти й далі, перетворившись на справжній сніг, але телефон у кишені наполегливо дзвонить і дзвонить. Я дістаю його неслухняними руками й відповідаю абонентові, який єдиний, що б не відбувалося і якими б дурними ми обоє не були, ніколи мене не зрадить:

— Ромко, будь ласка… допоможи.