Глава 10 (частина 1)

Коні, люди та хвости

Музика стихла, оператори опустили камери, і режисерка оголосила перерву.

– Кава-тайм, двадцять хвилин! Видихаємо, приводимо себе до ладу і збираємося на новий квест. Друзі, прошу всіх, – помахала вона рукою, – перевірте взуття: шнурки, застібки, нічого не має бовтатися! І загляньте до стилістів! «Паркова прогулянка» стартує біля «Мисливської алеї»! І, будь ласка, пам’ятайте про сценарій і завдання для пари – жодних других дублів не буде!

Асистенти вже винесли на центр майданчика столик із термосами, сендвічами та паперовими стаканчиками. Стільці теж піднесли й поставили півколом – організувавши на майданчику імпровізовану релакс-зону. От тільки спільної злагодженості між учасниками не спостерігалося, і тренер Влад опинився біля столика першим. Випивши залпом еспресо, схопив другий стаканчик, нагреб з таці три бутерброди і байдуже пройшов повз Марго. Та демонстративно фиркнула і закотила очі. Схопивши під руку Іветту, потягла подругу до столика з перекусом, з нещирим сміхом коментуючи те, що відбувається.

Мені теж хотілося кави… до нестями! Але спершу не завадило витерти з обличчя борошно, віддихатися та зібрати залишки самовладання.

Повз вихором промчала Рита з телесуфлером під пахвою і стаканчиком лате в руці. Помітивши мене, вона різко зупинилася, сунула мені в пальці теплий стаканчик і швидко проговорила:

– Тримай! Із корицею, Гриня передав. Для хоробрості! А потім миттю до нього! І не здумай зникати, у мене за сценарієм нове бліцопитування героїнь перед прогулянкою! І не губися ти так перед камерою, усе окей!

Зникати я нікуди не збиралася – особливо після підписаного з телекомпанією контракту та присутності у проєкті Астралії. Але мені одночасно хотілося випити кави, тріснути Демонця по лобі (щоб знав, як псувати мій зовнішній вигляд) і спокійно посидіти в релакс-зоні хоча б кілька хвилин. Залишилося вирішити, з чого почати, і як уникнути другого пункту. Інакше до наступного квесту ми вийдемо з ним, як два гладіатори на поле бою, що навряд чи сподобається глядачам.

Денис тим часом намагався струсити борошно з волосся і стерти з гольфу слід моєї помади. Однак борошно злітало хмаркою і вперто осідало на хлопцеві, а помада не витиралася. Треба ж, яка невдача! Я витерла губи серветкою й подумки посміхнулася. Ніколи з таким задоволенням не позбувалася макіяжу. І нехай мені теж дісталося, але з цього раунду «ревнива невдаха» Демонець вийшов із більшим мінусом!

Але ж ми начебто пара на романтичному шоу і для інших учасників зараз – успішні суперники. А отже, подобається мені чи ні, а треба грати роль «дівчини-мрії», навіть коли камери вимкнені.

Тяжко зітхнувши, я підійшла ближче й простягла своєму ворогу пачку вологих серветок. Після чого відвернулася і зробила вигляд, що п’ю каву.

Демонець підняв голову – повільно, як ображений хижак, якому замість м’яса на кістці простягли рулон туалетного паперу, – і підозріло напружився:

– Що це? Білий прапор? Не рано здаєшся, кішко?

– Помрій. Усього лише гуманітарна допомога під назвою «будь людиною».

– Ясно. – Навіть перемазаний борошном, Демонець примудрився цинічно, але чарівно посміхнутися. – Жест співчуття на публіку? Для тих, хто спостерігає з кущів?

Я не стала заперечувати й знизала плечима:

– Типу того. Але не хочеш, не бери.

Демонець вихопив серветки, поки я не передумала, і почав відтирати обличчя.

– Ти мене підставила, – холодно промовив не без образи. – Таке не пробачається.

– Я б сказала, що відстояла межі неприпустимого хамства, а це різні речі, - теж холодно відповіла.

– Що ти тут робиш, Кошкіна, на шоу – тільки чесно?

– А ти?

Але дізнатися, відповість мені Демонець чесно чи ні, я не встигла, бо цієї ж хвилини до нього підбігла повненька дівчина-стилістка – у чорному капелюшку, з чорними кучерями та в куртці з помаранчевими квітами, і відразу почала його обходжувати величезною пуховкою – почавши просто з носа:

– Денисе, о боже! – скрикнула вона. – Як ти примудрився втрапити в найдурнішу пастку? Хто тебе обманув – невже Дзеркало сумнівів?! Кажуть, що це найпідступніша частина лабіринту! Але не хвилюйся, зараз ми все почистимо і будеш, як новенький!

Тепер настала черга Дениса відпльовуватися:

– Тьху… Та зачекайте ви… в рот не тикайте! Хто-хто, ну не моя ж пара! У тієї голос був такий противний. Бррр. Як у голодної еротоманки. А Діана, вона така турботлива і чесна. Ось, каву мені принесла… переживає, як за рідного. Дякую, сонце!

І р-раз! Довгою рукою запросто в мене мій стаканчик вихопив.

– М-м, коричка… – задоволено примружився, відпивши лате, поки стилістка ніжно тріпотіла над ним, розгладжуючи гольф долонями й обтрушуючи плечі, наче він був пораненим герцогом у вікторіанській драмі, а не найбільш нахабним на світі хлопцем. – Терпіти її не можу! – Демонець скривився і простягнув мені стаканчик назад. – Будеш? Присягаюся, я в нього не плював.

У мене в очах умить потемніло. А Демонець нічого, посвіжішав без борошна, і раптом зіщулився.

– Слухай, ти мені куртку не принесеш – у рамках гуманітарної допомоги? Щось холодно стало після адреналіну.

Від такої нахабності в мене голос пропав, і я прошепотіла самими губами:

– Серйозно?

Демонець підняв брову – наче дивуючись тому, чому я ще стою, а не біжу, спотикаючись, виконувати його герцогську примху.

– Звісно. Ти ж у нас «дівчина-мрія». Чи ні?

Стилістка погоджено закивала, продовжуючи професійно струшувати з нього білі пластівці.

– Так-так, Діано! Підтримка пари – це дуже важливо! – проспівала авторитетно. – Глядачі таке обожнюють!

Я повільно втягнула повітря, відчуваючи, як усередині все кипить, пузириться і прагне вибухнути.

Ну вже ні, на таку самовіддачу я навіть заради шоу не здатна!

Плавно ступивши до хлопця, я підвелася навшпиньки і майже лагідно прошипіла йому в обличчя:

– Знаєш що? Замерзай. Кристалізуйся. Стань бурулькою року! Але не чекай, що я бігатиму за твоїми забаганками. Ніколи!

Після чого гордо розвернулася і… залишилася стояти на місці, бо гад Демонець запросто втримав мене за пояс, смикнувши до себе.

– Куртку, – промовив в обличчя крижаним шепотом, коли я з обуренням обернулася, схопившись за його плече. – Або в наступному квесті, кішко, ти дізнаєшся про мої межі. Обіцяю!

Коли п’ять хвилин по тому, червона й зла, як фурія, я мчала до фургона-гримерки, я могла думати тільки про те, як же сильно я терпіти не можу Демонця! Як кулька – повітря! Як дроти – напругу! ААА! До місяця й назад!

***

Гриня зустрів мене біля фургона зі схрещеними на грудях руками і виразом обличчя «я все бачив, але мовчу». От і добре, я не могла говорити, мені просто необхідна була пауза! У наступні п’ять хвилин він повернув моєму зовнішньому вигляду колишній вигляд: поправив стрілки, підфарбував губи, припудрив ніс і на сходах фургона суворо нагадав, пригладжуючи гребінцем хвіст:

– Дихай глибоко й рівно, Ді. Конкуренти не сплять, далі буде тільки складніше. Що б не сталося, ти королева ситуації, а не навпаки. Запам’ятала?

Запам’ятати було легко, складніше – втілити пораду в дію. Особливо після того, як мені при всіх довелося шукати й нести куртку одному демону, поки він з усмішкою пив мою каву. Але я кивнула, подякувала Грині й повернулася на майданчик… де, звичайно ж, мене вже чекав Демонець. Причому він знову виглядав так, ніби його почистили пилососом на максимальній потужності – весь із себе привабливий темноволосий тип нахабної зовнішності. Ну точно демон!

Дівчина-режисерка, яка на секунду здалася мені смутно знайомою, вийшла вперед, підняла мегафон і гучно оголосила:

– Учасники, до збору! За кілька хвилин починаємо новий квест! Усі готові?

Усі виявилися готові. І музикант Марк, а з ним ще один хлопець (майбутній юрист Богдан), голосно про це прокричали. А за хвилину всі парами рушили через доглянутий парк у бік «Мисливської алеї».

Узяти Демонця під руку гордість не дозволила, а коли він непомітно для інших зловив моє зап’ястя і сам сунув собі під лікоть – прибрати руку вже не дозволив здоровий глузд. Ну, не влаштовувати ж при всіх концерт ображенки? Так і пішла поруч із нечистю, розглядаючи гарний парк – живуть же люди! Аж поки збоку біля дороги не з’явилася дерев’яна стійка в старому стилі з написом «Конюшня Плезенвіля», а над нею усміхнена кінська морда з підписом: «Не нервувати – кусаюся!».

Усередині в мене все похололо, а ноги раптово почали самі собою заплітатися.

– О господи, тільки цього не вистачало, – пролепетала я, разом з іншими парами заходячи у внутрішній двір конюшні через невелику хвіртку, де повітря відразу зустріло незвичними запахами.

Пахло сіном, яблуками й чимось… тривожно-копитним, що ворушилося, похропувало і косилося в наш бік цікавими мигдалевими очима. Рівний ряд стійл тягнувся вздовж огорожі, а в них стояли пів дюжини коней. Глянцевих, високих, гладко причесаних і, як на мій непрофесійний погляд – підозріло недружніх!

Мамо рідна, куди я потрапила?!

Один із коней – білий, зі сріблястою гривою, прямо як із реклами шампуню – витягнув шию й фиркнув у мій бік, через що я підстрибнула і міцніше вчепилася в лікоть Демонця.

– Розслабся, ти його нервуєш, – тихо сказав Денис, не поспішаючи лякатися. – Вони відчувають страх.

– Чудово, – видихнула я, намагаючись заглушити внутрішній дзвіночок паніки. – А в мене таке відчуття, що закуску!

Широкі ворота здригнулися, повільно відчинилися, і в них увійшов Валентин – як завжди сліпуче усміхаючись, у капелюсі та з тростиною. Окинувши поглядом усіх учасників, підняв підборіддя й промовив приємним оксамитовим голосом із театральною експресією:

– Леді та джентльмени! А також наші дорогі глядачі! Палацовий квест триває, і я з величезним задоволенням запрошую вас на другий етап романтичного побачення – «Паркову прогулянку»!

Музика злетіла легкою фанфарою, і одразу дві камери на стрілах одночасно ковзнули в різних напрямках. Одна вздовж ряду коней, а друга – вздовж ряду учасників, немов перевіряючи, у кого з нас сильніше тремтять коліна.

Я стояла рівно й не ворушилася, але тільки тому, що мої коліна в цей момент заціпеніли!

Валентин поправив капелюх і змахнув перед собою тростиною.

– Перед вами шість чудових коней із конюшні барона Плезенвіля! Усі вони готові допомогти вам виграти це випробування, але в кожної з них свій характер і норов. Шановні пари, ваше завдання самостійно обрати собі партнера для прогулянки, знайти з ним спільну мову, дійти до «Статуї Мисливця» і привезти три символи сумісності. Але шлях ваш проляже через ще одне випробування – «Перехрестя рішень». І моя вам порада: не сподівайтеся на легкий вибір, покладіться на серце.

Збоку від мене Влад фиркнув так голосно: «Оце так квест, я розумію – для справжніх чоловіків, а не для якихось гобітів!», що найближчий кінь одразу ж заіржав у відповідь.

Валентин тим часом відступив назад і зробив запрошувальний жест рукою:

– Прошу учасників підійти до коней і зробити свій вибір! Увага, головна умова квесту: під час «Паркової прогулянки» кінь не повинен іти без вершника. У сідлі обов’язково має перебувати один учасник пари. Допускається, щоб їхали обоє, якщо почуваєтеся впевнено. Але! – Валентин підняв палець. – Кінь, що йде без вершника, вважається таким, що вибув із квесту. Порожнє сідло – порожні бали! Отже, робіть вибір!

Вибір? Я затулила рот, який сам собою прочинився від жаху, і подивилася в бік стійл. Підходити туди мені зовсім не хотілося! А, судячи з того, як поруч розчаровано ахнула Марго: «Кошмар. Хто придумав ці конкурси?» – не тільки мені. Тож багато хто з учасників затопталися на місці.

П.С. Далі зараз ще додаю продовження главки.👉