Глава 14, частина 2

Увага! Додала дві главки. Ця - друга! Початок у попередній! 🤗
👈
Арман Нудний навчався в паралельній групі, і ми регулярно перетиналися з ним у головному корпусі. Він не раз підкочував до мене з якимись жартами, але я не звертала на нього уваги… аж поки одного разу не сходила з ним у кіно. І це «одного разу» стало чистісінькою формою самокатування.

Погодилася я тоді виключно й тільки тому, що хотіла довести світові й собі, що я соціально адаптована доросла дівчина й не жахаюся хлопців. Що зі мною все гаразд. Ну і ще… зовсім трохи… тому що в той момент у коридорі Демонець щосили люб’язничав із якоюсь ефектною дівчиною, обіймаючи її за талію. Я просто не могла виглядати «синьою панчохою», коли Арман підійшов із запрошенням і застав мене зненацька.

Хлопець він був, об'єктивно кажучи, симпатичний, але прізвище Нудний виявилося не просто спадком, а його життєвим кредо. Принаймні я не могла позбутися цієї думки все побачення, яке перетворилося на дві години тортур і одну гігантську склянку коли на двох, яку він тримав так, ніби збирався запропонувати мені руку і серце.

У підсумку я втекла одразу, щойно на екрані з'явилися титри, а рука Армана лягла на моє плече, пославшись на раптовий напад… усього одразу. Кашель, забула вимкнути праску, мама зателефонувала — повний комплект. І, мабуть, причина моєї втечі здалася хлопцеві незрозумілою, бо відтоді Нудний устиг позустрічатися ще з парою дівчат, але вперто продовжував мене «помічати».

І ось зараз він ішов до нас, лавіруючи між студентами й сяючи, як начищений чайник.

— Діано! Привіт! — махнувши рукою, зупинився перед нашою трійцею, перегородивши прохід до верхніх рядів, і простодушно зізнався: — Я тобі дзвонив усі вихідні. У тебе що, телефон зламався? Чи в «чорний список» мене випадково закинула?

Я нервово озирнулася по сторонах й натягнуто усміхнулася хлопцю, гарячково міркуючи, як би від нього злиняти.

— Е-е, привіт, Армане. Та ні, просто була зайнята. Дуже.

— Я помітив! — Нудний самовдоволено хмикнув. — Ти на мій мем в Інстаграм відповіла лайком, от я й подумав: це знак! Може, сходимо куди-небудь? Вип'ємо кави, без кіно! Мені той фільм теж не сподобався, — він скривився. — З таким бюджетом могли б і кращу франшизу зняти, а сценарій взагалі фуфло, я ще з перших кадрів тобі сказав.

«Мемом» Нудного була картинка з сумним хом’яком — ну чим ще я могла відповісти на це з ввічливості?! Ну не факом же й прямим текстом «відчепись».

Дівчата не підвели й залишилися стояти поруч. Віка з показним інтересом розглядала верхні ряди аудиторії, а Дашка демонстративно вткнулася в телефон, тож незадоволений погляд хлопця обидві проігнорували.

— Вибач, не вийде, — я стерла з обличчя усмішку й спробувала боком просунутися між Арманом і найближчою партою. — У мене завал по навчанню, кіт у депресії, а в брата перехідний вік. І взагалі… я зараз не в тому стані, щоб пити каву.

Точніше, саме в тому, але не з ним!

— А що зі станом? Ти захворіла? Дай лоба поміряти! — пожвавився Нудний, удаючи занепокоєння, і тут його погляд упав на мою біні. — О, це та шапка, яку ти в'язала і через це не могла зі мною розмовляти? — майже ображено здогадався він, простягаючи руки.

Так, та сама. Тоді він так дістав мене своєю увагою, що я втомилася вигадувати відмазки й сказала, як є. Що в'яжу шапку. Чому це взагалі має бути соромно?!

— Що? Ні, Армане! Не чіпай шапку! — попереджувально скрикнула я… але було пізно.

Край шапки зачепився за дурну пафосну каблучку на пальці Нудного, і шапка злетіла з мене слідом за його рукою.

— Ого… — протягнув Арман, дивлячись на мій «ефект кульбабки» і настовбурчені біля коренів пасма. — Діан, ти що, в розетку пальці совала? Що з тобою?

— Нічого! — встряла Віка, не витримавши й ступивши вперед. — Провела бурхливу ніч у сексуальних утіхах, — ляпнула. — Має повне право!

У Нудного повільно відвисла щелепа й піднялися брови.

— Що-о?

— А то! — подруга по-хазяйськи забрала в нього мою шапку й всунула мені в руки. — Дай людині видихнути після ночі розпусти й диких оргій. Які меми, Нудний? Думати треба!

— Пішли, дівчата! — Дашка потягнула нас за руки. — Нас чекає макроекономіка.

Ми почали швидко підніматися проходом, залишаючи Армана перетравлювати інформацію.

— Журавська, ти з глузду з'їхала?! — прошипіла я, намагаючись на ходу заправити за вуха вперті пасма, що вибилися з коси. — Які ще «оргії»? А якщо він по факультету рознесе?

— А чого він лізе? — Віка пирхнула. — Він тільки минулого тижня ходив в обнімку з Каринкою Полоцькою, з паралельного потоку. А тепер що, стара любов не іржавіє? Хай помучиться, уявляючи твої «втіхи». Тобі корисно в чоловічих очах змінити імідж «бабусі зі спицями» на «фатальну жінку».

— Ой, не можу, дівчата! — захихикала Дашка. — Ді, всі нудні люди — страшенно цікаві! Він же тебе тепер засипле повідомленнями!

Я вже хотіла огризнутися, що саме так і буде, але раптом прикусила язика, помітивши попереду Демонця.

Денис сидів на самому краєчку середнього ряду, яким ми піднімалися, і щось ліниво креслив у зошиті. На ньому була проста чорна толстовка з відкинутим капюшоном і джинси. Поруч сиділа темноволоса дівчина, я знала, що її звати Крістіна. Вона звично хіхікала, відкидаючи волосся з плеча, нахилялася до хлопця, щось нашіптуючи, але він її немов не помічав. Демонець не сміявся, не травив анекдоти й не валяв дурня зі своєю свитою, як робив це зазвичай. Він сидів, відкинувшись на спинку лави, і вигляд у нього був задумливий.

Може, й справді захворів після вчорашнього? Іншим разом він би обов'язково кинув якусь дошкульну репліку про мою зачіску — він завжди першим помічав мене в аудиторії, — але сьогодні виглядав незвично серйозним.

Я забарилася на сходинці, і в цю мить він підвів голову. Наші погляди зустрілися… і жодної нахабної усмішки не послідувало. Ніякого уїдливого Демонця. Просто важкий і довгий погляд людини, яка знає про тебе трохи більше, ніж інші. Серйозно?

— Діано, ти чого гальмуєш? — підштовхнула мене в спину Дашка. — Дзвінок за хвилину! Он там є місця, ходімо швидше, поки декан не прийшов!

Пізно було натягувати шапку назад й рятувати становище. Все виявилося навіть гірше, ніж я уявляла. Я швидко відвела погляд і пішла повз хлопця, відчуваючи, як серце раптом збилося зі звичного ритму і спалахнули щоки. Дівчата теж заквапилися. Ми піднялися на самий верх і впали на лаву.

— Слухай, Діанко, — Віка підозріло примружилася, дістаючи зошит. — Мені ж не здалося? Що це зараз було?

— У сенсі? — я вткнулася в сумку, удаючи, що шукаю ручку.

— У прямому. Чому Демонець промовчав? Ти пройшла повз нього з хаосом на голові, а він навіть рота не розкрив? Я таке вперше за три роки спостерігаю. У нього що, зір відмовив? Чи він підхопив вірус, що вбиває в ньому троля?

— Дівчата, а може, він просто не в гуморі? — вставила Даша, поглядаючи вниз. — Дивіться, сусідка Демонця скоро зі шкіри вистрибне, щоб привернути його увагу, а в нього нуль реакції. Певно, з ним щось не так.

— А може, він просто закохався, — ляпнула я, невідомо навіщо. — Сидить тепер, страждає про вічне. А тут я кудлата. Навіщо йому псувати собі меланхолію якоюсь Кошкіною?

Дівчата захіхікали, а я раптом осіклася й замовкла, побачивши, що Демонець повільно повернув голову й подивився на мене, наче розчув кожне слово. Довелося терміново ввімкнути режим «гордої та незалежної», вткнутися в зошит і вдати, що я його впритул не помічаю. Ну хоч щось звичне в цьому дні!

Лекція тяглася катастрофічно повільно. Викладач показував слайди, хтось позіхав, хтось гортав стрічку в телефоні під партою. Я знову намагалася слухати й конспектувати, але погляд раз у раз зісковзував на п'ятий ряд, де сидів Демонець. І затримувався на його руці з розбитими кісточками, а думки не давали зосередитися на навчанні.

Адже він і справді міг зірватися з тієї обледенілої стіни, хоча програти було зовсім не соромно — усі хлопці провалили випробування. То невже йому так важлива перемога? Навіщо?

Цікаво, що в нього з цією Крістіною? Просто дружба, флірт чи щось більше? Хоча… яка в Демонця може бути дружба з симпатичною брюнеткою, тричі ха-ха. Про які дурниці я думаю. Дівчата або самі вішаються йому на шию, або він чіпляє їх за талію. Іншого формату стосунків я в його виконанні не пам'ятаю. Але навіть якщо там щось серйозне, то сьогодні він, схоже, цю Крістіну ігнорує — вона навіть перестала локон накручувати на палець і понуро вткнулася в конспект, а отже…

Нічого не отже! Коли за тиждень із невеликим шоу вийде в ефір… уявляю, яким шоком для всіх в університеті стане наша «пара». І що тоді? Переводитися на заочне? В інший виш? Їхати з міста? Куди мені втекти, щоб до вічних насмішок Демонця не додалися колючі погляди його подруг?

Ох, може, й справді сходити в кафе з Нудним? Просто для того, щоб у день прем'єри в мене було офіційне алібі у вигляді іншого хлопця? Це ж не вважатиметься порушенням правил контракту?..

 Я повернула голову й подивилася на Армана. Він якраз зосереджено чухав лоба кінчиком автоматичної ручки, відкривши рот від старанності. З такою ж старанністю на побаченні він мені розповідав про поганий сценарій та своє відчуття прекрасного, не давши нормально подивитися фільм.

Ой, та ні. За жодні гроші! Навіть заради власної гордості я не готова на такі жертви.

Неймовірно, скільки складнощів у життя самотньої дівчини може принести одне романтичне шоу!

Дзвінок пролунав як сигнал до звільнення. Аудиторія миттєво наповнилася гуркотом лав, шумом голосів, і Демонець підвівся з місця одним із перших. Накинувши рюкзак на одне плече, не озираючись, попрямував до виходу, швидко змішуючись із потоком студентів із перших рядів.

Я теж встала і сховала зошит у сумку. Одягла шапку, приймаючи раптове рішення прогуляти останню пару.

Дашка вже стояла в проході, підганяючи нас із Вікою.

— Дівчата, у нас вікно, ходімо в буфет, поки там усе не розхватали. Ця нудна лекція розбудила в мені вовчий апетит. Ді, ти йдеш?

— Пташки, йдіть без мене, — я понуро усміхнулася подругам. — Щось голова розболілася. Поїду краще додому, схоже, я сьогодні не у формі.

— Ну ти даєш, — Віка співчутливо похитала головою, помацавши мій лоб. — Ще захворієш з тими квестами. Спиці тобі в руки, бабусю, і чай із малиною. Напиши нам потім, як ти, добре?

— Добре, — пообіцяла я і вперше за довгий час без докорів сумління втекла з навчання додому.

 
Удома було напрочуд тихо. Мама за зачиненими дверима спальні вела таро-сеанс із черговою клієнткою, тато, приготувавши пиріг, борщ і насмаживши котлет, посапував перед телевізором у кімнаті Стаса, поки брат десь пропадав із друзями… Я зайшла в передпокій, роздяглася й опустилася на пуфик. Стягнувши з голови біні, вставилася на себе в дзеркало.

Ну й красуня – упасти й не встати. Волосся остаточно розкуйовдилося, про макіяж за весь день навіть не згадала, а проблему «нових стосунків» із Демонцем — і поготів не вирішила.

— День минув жахливо, — вголос констатувала я і зморщилася. — Ідіотка, — прошепотіла своєму відображенню. — «Закохався»… Знайшла що ляпнути. Тепер переживай: почув він мою маячню чи ні? І взагалі, відколи це я будую теорії про його особисте життя?

Краще б він, як зазвичай, викинув коника. Сміявся, язвів, сипав шпильками й доводив мене до сказу. З таким Денисом я знала, як поводитися. Я б теж пирхнула і вдала, що посилаю його за тридев'ять земель і взагалі не помічаю. Але серйозний і задумливий Демонець із розбитими руками й прямим поглядом викликав у душі дивне сум'яття, якому я не могла підібрати назви.

Занепокоєння? Певно, що так. Тільки от про що?

Ми з ним не близькі люди, але й не чужі. У нас обох за плечима два шалених дні — ось і весь секрет. Швидше за все, він просто не може перетравити мою участь у шоу. Я викликаю в нього неприємні асоціації як партнерка… так, саме так. Тому й втік з аудиторії першим, щоб мене не бачити. А завтра ми обоє видихнемо — і все повернеться до звичних словесних перепалок.

— Наче я можу його бачити! — Я нахмурилася, згадавши сусідку Демонця та її шепотіння. — Бабій! Навіщо я взагалі про нього думаю?

Я пройшла на кухню, вимила руки й зварила собі каву. Відрізавши шматок татового пирога, з’їла його, стоячи біля вікна й дивлячись на місто, що потопало в ранніх сутінках.

Троянда в моїй кімнаті не зів'яла — навіть дивно. Сірий піджак зрісся з кріслом, як рідний, і більше не дратував погляд. На месенджер упало повідомлення від Нудного: «Діано, у тебе хтось є? Треба поговорити!».

Кому і з ким? Навіщо? Дивні створіння — хлопці. Невже не ясно, що нам не по дорозі?

Настрою не було навіть на те, щоб закотити очі. Цього разу лайк не поставила і не відповіла. Просто закрила повідомлення. Нехай думає, що хоче!

Уже пізніше, вкладаючись у ліжко, збиралася вирішити, якої стратегії дотримуватися в університеті завтра. Але сон прийшов так швидко, накривши важкою ковдрою, що придумати не встигла. Щока торкнулася подушки, і організм просто вимкнувся, вирішивши, що мій ліміт стресу на сьогодні повністю вичерпаний.

Ну й нехай. Головне — виспатися!

Глава 15

Ранок вівторка почався не з криків будильника, а з тиші й чіткого плану дій. Проспати вдруге? Ні за що! Цього разу я встала на годину раніше, умилася і розібралася з волоссям за допомогою вирівнювача, привівши його до ідеально гладкого стану. І навіть устигла нанести легкий макіяж. Жодних шапок і светрів оверсайз одягати не стала. Сьогодні до університету йшла Діана Кошкіна, у якої все під контролем (принаймні зовні). І, одягаючи улюблений тонкий джемпер кольору морської хвилі та обтислі джинси, я кинула погляд у дзеркало.

— Сьогодні ніякої рефлексії, Діано, — впевнено повторила своєму відображенню. — Просто навчання і просто життя! А ще сходи успіху, якими треба підійматися впевнено, якщо не хочеш злетіти прямісінько в обійми перездачі. Зберися!