Глава 15

Я прокинулася рано. У старенькому батьківському телефоні будильник працював справно – у мене ще залишалося небагато часу, щоб перед школою і відповідальним днем ​​змагань привести себе до ладу. Прийнявши душ, нашвидку висушила волосся феном, одяглася і спустилася до їдальні, маючи надію піти з дому раніше за зведеного брата. Втекти, як тікала завжди. Та Стас уже сидів за кухонним столом поруч з батьком, а Галина Юріївна метушилася біля плити, за щось сердито вичитуючи сина.

Всього на секунду, перш ніж я відвернулася, ми зустрілися зі Стасом поглядами.

– Доброго ранку.

– О! Доброго, Настуню! Ось і ти прокинулась, – заясніло обличчя мачухи. – Проходь, дівчинко, сідай, – запросила по-хазяйськи. – А я тут з ранку млинцями зайнялася. Така робота у нас із Грицем неспокійна – колись своїх дітей і побалувати по-людськи. Добре, хоч сьогодні поснідаємо всі разом, як нормальна сім'я. А то тільки й бачимося, що вечорами.

Чайник якраз засвистів, і я пройшла до плити, щоб розлити всім чай, – в цій родині рідко пили каву. Поставила паруючі горнята перед зведеним братом і батьком, дістала з холодильника малиновий джем, сметану, додала до столу серветки й сіла, намагаючись не показати господині дому, як невпевнено я почувалася цього ранку поруч з її сином. Що б не трапилося між нами зі Стасом, засмучувати Галину Юріївну мені ніяк не хотілося. Надто після того, якою доброю до мене вона була вчора.

– Ну як, Насте, готова до виступу? – звернулася до мене мачуха, зайнявши стілець біля чоловіка. – Мені тут Віра три тижні тому всі вуха продзижчала – цим новомодним чирлідингом. Умовила батьківський комітет костюми для дівчаток замовити, щоб не гірше було, як у закордонних, і викладача знайти. Сподіваюся, не прогадали з підготовкою і школа покаже себе на рівні? Підтримаєте своїх хлопчаків?

– Звичайно, – я не могла не усміхнутися. Кивнула, погоджуючись: – Не прогадали, Галино Юріївно. Альбіна Павлівна – здібний і вимогливий тренер, дівчатка її слухаються. А номер наш дуже красивий, і музика хороша. В моїй старій школі не було нічого подібного, тільки гурток танців для молодших класів. Коли була маленькою, ми часто виступали на ранках.

– То тобі подобається?

– Так, дуже.

– От і славно! – простягнувши руку, мачуха стиснула мої пальці, що зім'яли на столі серветку. – Ми з Грицем тільки раді. Шкода, не зможемо приїхати подивитися на вас зі Стаськом – у нас італійці на порядку денному, контракт новий підписуємо, напевно, з юристами пробудемо на роботі аж до вечора. Та подумки обіцяємо бути з вами!

– Так, шкода, – і я сказала це чесно. Мені, справді, хотілося побачити дружину батька серед гостей школи.

– Ну, нічого, Насте, не переживай, в кінці кінців, у тебе є зведений брат, ось і пригляне за тобою. До речі, Стасько, – звернулася мачуха до сина, – цей спортивний захід, змагання ваші, на котру годину призначено?

– На три години, – ліниво відповів Стас, глянувши на матір. Зараз його чубчик був відкинутий з обличчя, і він виглядав незвично серйозним. Мою увагу привернули довгі пальці зі збитими в кров кісточками, що напружено обхопили чашку.

– Значить, закінчиться не раніше п'яти-шести?

– Значить.

– Ось і проведеш опісля Настю додому. Привезеш в Черехине, а потім чеши гуляти, куди хочеш. Але щоб дівчинка була в мене ввечері вдома, ясно?

Я напружилася. Слова мачухи здивували, і я була більш ніж упевнена, що Стас відмовиться. Нагрубить або просто піде. Вчора він чітко дав зрозуміти, наскільки худа скелетина йому смішна і байдужа, – мені зовсім не хотілося себе нав'язувати.

– Не треба, Галино Юріївно, – спробувала боязко заперечити, – я сама, ще не пізно ...

– Помовч, дівчинко. Стас?

Не відмовився. Буркнув байдуже, витираючи руки:

– Угу.

– І щоб більше ніяких бійок мені в школі, покараю!

Він пішов раніше, залишивши ворота відкритими. Я дуже старалася відстати, разом з тим не запізнившись на урок, і з полегшенням видихнула, коли опинилась на зупинці одна. А опісля, зістрибнувши з автобуса, разом з учнями, що запізнювалися, квапливо побігла до школи.

– Не допоможе.

– А я кажу, допоможе.

– Нісенітниця якась.

– Багато ти тямиш, Матвєєва, в карма-пхалі, фортуні й індуїзмі! Треба просто схрестити пальці, ось так, перед лицем, плюнути на них три рази – тьху, тьху, тьху! Уявити ауру сяючою білою кулею, й тоді точно все вийде! Щаслива карма зафіксується, й везіння нам забезпечено!

Я розсміялася. Це було зовсім не схоже на Дашку, але та сьогодні так хвилювалася перед майбутнім виступом, що цілий день несла нісенітницю. Ось і зараз ображено стиснула губи.

– І нічого не смішно!

– Ще й як смішно, Даш! Добре, що мама тебе не чує, інакше точно провела б з тобою оздоровчу бесіду. Де ти подібне вичитала? В інтернеті?

– А хоч би й там. Що, думаєш, дурість?

– Впевнена!

– Слухай, Насте, – важко видихнувши, здалася подруга. Відкривши шкільну сумку, опустилася на стілець. Кинула зошит і щоденник на парту. – Я, правда, хвилююся й нічого не можу з собою вдіяти. Ну, навіщо, навіщо наша Стелла Володимирівна записала мене в чирлідерші? Я найтовстіша і незграбна. Тільки це між нами! – насупивши брови, тут же строго наставила на мене палець. – А на змаганнях будуть гості з інших шкіл і навіть дорослі хлопці з ліцею. Та мені прекрасно жилося без усього цього!

Сьогодні був важкий і хвилюючий останній день шкільних занять. Попереду чекав баскетбольний матч, наш виступ і підготовка до завтрашнього Зимового балу, то ж зовсім не дивно, що Дашка нервувала. Я й сама почувалася не дуже впевнено. Особливо під косими поглядами і незрозумілими смішками Маринки та її подруг, що супроводжували мене весь день. І все ж, слова Дашки щиро обурили.

– Що ти таке кажеш, Кузнецова? З глузду з'їхала? От уже не подумала б, що почую від тебе подібну нісенітницю. Дашо, зберися, чуєш? Все буде добре, ось побачиш!

Я сіла за парту поряд з подругою і погладила її по руці. Хто б міг подумати, що ця сильна дівчинка виявиться такою боягузкою.

– Гаразд, Матвєєва, умовила, – Дашка нарешті посміхнулася. Рішуче здмухнула з очей чубчик. – Так і бути, клятвено обіцяю, що стійко переживу свою ганьбу і більше не кавкну, бо саму від себе нудить. Краще скажи, чого це Воропаєва на тебе сьогодні так дивно реагує? Ти що, нашій крижинці у волосся жуйну гумку запхала? Чи останній дієтичний крекер відібрала? Чого вона з самого ранку на тебе вирячилась? Дограється, що я їй дулю під ніс засуну, просто не хочеться собі день псувати.

Маринка з подругами в черговий раз голосно розсміялася, і я розповіла Даші про вчорашню поїздку з мачухою в торговий центр, про нашу зустріч з Воропаєвою.

– От жаба заздрісна, я так і думала, що тут без якоїсь історії не обійшлося. А твоя мачуха – молодець! Правильно зробила, що в’їла пихатих зазнайок! Є на світі справедливість! А ці дурепи – Губенко з Філімоновою – поводяться, як тупі курки. Б’ємось об заклад, що якщо Маринці закортить висякатися, вони покірно долоньки підставлять.

Сперечатися з подругою я не стала, а вирішила, як і раніше, просто не звертати уваги. Дочка Віри Олександрівни від початку незлюбила мене, її сьогоднішня поведінка не виявилося несподіваним проявом антипатії. Я щиро сподівалася, що коли-небудь їй набридне. На завтрашньому святі Марині випадає стати королевою балу – про це пліткували всі, кому не лінь, як і про короля Фролова, то ж я не могла зрозуміти, чим можу бути їй аж такою цікавою.

Костюми для нашої групи підтримки пошили біло-червоні, красиві, зі шкільною емблемою на грудях. Після уроків ми з дівчатами вирушили у спортивну роздягальню, відчуваючи страх, нетерплячість і азарт перед виступом, що настане вже ось-ось. Для моїх нових однокласниць, як і для мене, це було вперше, і тренер по чирлідингу, Альбіна Павлівна, снуючи між нами, суворо стежила за тим, щоб всі привели себе до ладу – відповідно до її вимог.

Старанно розгладивши праскою для волосся синє пасмо біля скроні, Дашка зайнялася моїм хвостом, випрасувавши його до блиску.

– Ви б хоч нафарбувалися, чи що? – відгукнулась Воропаєва, зиркнувши на нас від дзеркала, біля якого, разом з подружками, підводила очі й губи. – А то соромно за команду, їй-богу. Чи в селі досі не знають, що таке макіяж? Так у кирзаках до ведмедів і ходять?

Це був перший випад Марини в мій бік. Перше зауваження класної прими новенькій учениці, що одного разу зійшла з поїзда в смішному одязі і стоптаних чобітках, заявившись в дім друзів її батьків прямо з північного містечка. Ще ніколи Марина не відгукувалася про мене в подібному тоні, не виказувала нашого знайомства, і я з тривогою глянула на Дашку: чи не здогадалась вона, в чий саме город прилетів камінь.

Здається, здогадалася, бо скалитися Дашка вміла дужче за всіх подружок Воропаєвої, разом узятих. За словом в кишеню не лізла й, на відміну від мене, була однокласницям просто не по зубах.

– А навіщо? – розвернулася до блондинки, розтягши губи в тонкій посмішці. Здивувалася щиро. – Я і без бойової розмальовки себе від стіни відрізнити зможу, не те що деякі немочі бліді. Особливо міські. Харчуюся нормально, дихаю свіжим повітрям. Загалом, не скаржуся! А в Насті вії такі, що твоєму фан-клубу обзаздритися і здохнути! Та не хвилюйся, Воропаєва. Якщо бурячком щічки натреш, ботокс у губки «курячою дупкою» вколеш, теж за селючку зійдеш. Правду я кажу, Діночко? Ой! Бачу, ти, Губенко, свої вже натерла!

– Чия б корова мукала ... – невдоволено відповіла дівчина, але на рожен не полізла. З Дашкою, коли вона зла, зв'язуватися було небезпечно, а її загострене почуття справедливості зараз явно вимагало ступити на стежку війни. – Теж мені, захисниця сірих і убогих знайшлася.

– Тебе забула запитати! Ну, чого стала, Воропаєва? Не заздри і топай у салон, такі, як у Матвєєвої, в тебе, все одно, не виростуть, скільки не витріщайся. Мейкап тобі на допомогу!

– Ну, знаєш, Кузнецова! – ще дужче блідніючи, розлютилася Маринка. Відійшовши від дзеркала, кинула косметичку в сумку. – Здається, ти, товстухо, вкрай оборзіла!

– Не оборзіла, а справедливо зацінила на предмет краси Вашу майбутню Величність. А знаю я багато. Добалакаєшся, що й далі за адресою пошлю, я багато цікавих маршрутів знаю. То ж не дякуй і краще стули писок щодо села, втямила? А товстуху я тобі ще пригадаю.

Маринка заткнулася, але косо дивитися не перестала. Голосно розсміялася разом з подругами, коли Кузнєцова зауважила, як мені пасує високий хвіст.

– Дашо, не треба. Мені все одно, що вона говорить. Подумаєш.

– А мені ні, Насте. Терпіти цю вискочку не можу ще з дитячого садка! Завжди такою дурною була!

Зазирнула Альбіночка й наказала готуватися до виходу, – через п'ять хвилин наш танець відкривав змагання. Пробігши роздягальнею, ще раз перевірила кожну дівчинку, хто як одягнувся, причесався, й помчала до імпровізованого столу шкільного діджея, щоб віддати останні настанови щодо музики. В її відсутність все відразу ж схвильовано затихли.

Між жіночою роздягальнею і спортзалом перебувала ще й чоловіча роздягальня, та все одно було чути, як гуде велике приміщення спортивного залу, наповнюючись школярами, батьками та гостями змагань. Слідом за іншими дівчатами ми з Дашкою також виглянули в коридор, щоб побачити все на власні очі – хотілося знати вже зараз, до чого ми два тижні так ретельно готувалися.

Людей і справді виявилося багато. На невисоких пересувних трибунах і балконі другого поверху майорів народ, біля входу все ще юрмилися цікаві, що організовано, клином, розходились під пильною увагою директора та завуча – я вкотре переконалася, що ця школа недарма вважається кращою в місті.

– Насть, а твій батько буде? Моя мама обіцяла прийти разом із пацієнткою. Уявляєш, жінці тридцять два роки, а в неї, ще зі школи, боязнь соціальних контактів на рівні сліпої паніки. Будуть проходити тест на успішність лікування. Блін, я так хвилююся!

– Ні, в тата робота. Та й у мачухи теж.

– Шкода. Я б хотіла, щоб всі наші були тут.

– Так, шкода.

Я обернулася до Дашки, аби заспокоїти подругу, відчуваючи, як міцно вчепилися її пальці в мій лікоть, і раптом побачила Стаса. Він стояв біля вікна в спортивній формі разом з Сергієм Воропаєвим, і обидва дивилися на мене. Я відчула цю мовчанку, що повисла між ними. Раптом здалося, що вони говорять про мене.

Господи! Це було так недоречно – зловити на собі погляди хлопців, що так бентежать, і це перед моїм першим виступом у новій школі, то ж я поспішила відвернутися. Не дала собі права ганебно втекти. Утримала спину натягнуто-прямою, згадавши при цьому, якою дурепою вони обидва вважали мене, і як легко сміялися над провінційною дівчинкою. Зараз я не хотіла бачити жодного з них.

– Матвєєва, ти в порядку? Що з тобою? – тут же нахмурила брови уважна Дашка, і я поспішила посміхнутися подрузі.

– Все гаразд, просто хвилююся.

Пролунав свисток тренера, і обидва хлопці увійшли в спортзал. Уважна Альбіночка тут же дала нам команду готуватися.

Мені, справді, подобався танець. Подобалися костюми, музика і те, як красиво і злагоджено виглядали з боку наші рухи. Про гостей і глядачів я намагалася не думати. За все змагання ми повинні були виступити тричі, лише трохи змінивши фігури й ускладнивши номер груповим стантом. З першим танцем всі впоралися на відмінно. Правда, Аня Скворцова в кінці, в останній пробіжці полем, втратила помпон, а Дашка під час піруету випадково наступила на ногу Дінці Губенко, але, здається, цього ніхто не помітив. Принаймні, наша Альбіна Павлівна точно видихнула, почувши оплески, а разом з нею і ми.

Я не дуже добре розбиралася в баскетболі, але разом з усіма залишилася стежити за ходом гри команд, слухаючи суддівські свистки та радісні або засмучені крики уболівальників. А ще спостерігала за зведеним братом, втім, як і добра половина дівчат школи. Красивий і спортивний Стас вигідно відрізнявся на тлі інших хлопців і двічі вигравав для своєї команди стартове вкидання, а потім легко переміщався по полю, заробляючи очки і схвалення тренера, весь час залишаючись провідним гравцем. Забувши про свою образу, я не могла ним не милуватися. Зараз він знову мене вабив, як вогонь дурного метелика, одного разу завороженого грою палаючого полум'я.

Коли команда Стаса перемогла в черговий раз, я раділа разом з усіма! Плескаючи в долоні, піймала на собі його погляд, повний незрозумілого очікування. Начебто він сумнівався, чи щирою є моя радість. Зате посмішка, звернена до дівчат, виявилася широкою й зухвалою. І такою ж привабливою і, разом з тим, байдужою, як байдужим залишався й сам хлопець, що так легко подарував її.

– Маринко, б’ємось об заклад, що Фрол на завтрашньому балу запропонує тобі зустрічатися! Він на тебе давно запав, точно кажу! – почула я ліворуч від себе захоплений голос Наді Ковальової і повернула голову. – Лєнці Полозовій із Фроловим більше ловити нічого. Сама винна, не треба було тріпатися на кожному розі, що зустрічалася з третьокурсником! Ось Стас і перевірив, правду про неї говорять чи ні.

Несподівано для себе, я чекала на відповідь із завмиранням серця, але Воропаєва мовчала. Дивилася перед собою на поле, немов не чуючи подруг.

– Що це з нею? – пхнула мене в бік Дашка. – Наче в нашої примочки живіт скрутило. Може, і правда, недобре?

Марина потім сказала, що їй було погано, душно і закрутилась голова, але я знала, що це не так. Вона відповідала за мене в нашій найскладнішій постановочній фігурі, не повинна була штовхнути, але штовхнула. Не знаю, чи помітив цей момент хтось іще, але мені було досить того, що відчула сама.

Марина не відійшла, як ми й репетирували, не дала мені м'яко зійти з рук, щоб опинитися в центрі зімкнутого кола, і я впала спиною вперед, боляче вдарившись стегном і п'ятою. Так сильно, що ледь піднявшись, злякалася: чи зможу встати на ногу і закінчити танець. Не змогла. Так і пострибала до лавки, приголомшена тим, що сталося, накульгуючи на одну ногу, ніяковіючи під поглядами глядачів і школярів. Намагаючись не заплакати від болю та сорому. Відчуваючи себе відповідальною за провал Альбіночки в очах дирекції школи.

І все ж я обернулася. Не могла не обернутися – те, що сталося, було знаходилося за межею мого розуміння. З подивом глянула на Маринку, яка продовжувала, як так і треба, танцювати з дівчатами, з посмішкою на обличчі виконуючи стрибки і махи ногами в такт музиці. Продовжувала залишатися милою і привабливою школяркою в очах інших, так просто й невигадливо позбувшись новенької. Ось тільки навіщо? Де я перейшла їй дорогу? Адже ж не могла покупка сукні, нехай і дуже красивої, послужити справжньою причиною образи?

Навпроти мене, через поле, біля лавки гравців стояв Стас і теж дивився на Воропаєву. Його шию міцно, по-дружньому охоплював лікоть Сергія, та й сам хлопець майже висів на зведеному братові, щось тихо нашіптуючи йому у вухо. Немов утримуючи друга від того, аби той втрутився в танець симпатичних дівчат, яким ще недавно так широко посміхався. Зараз цим двом хлопцям точно не було ніякого діла до мене, і до мого «випадкового» падіння – також. До хлопців, які встали з лавки, біг тренер, і я не стала на них дивитися, знову відчувши себе в цьому місці чужою і непотрібною.

– Настя! Матвєєва! – підбігаючи, крикнула хореограф, і почала з занепокоєнням мене обмацувати. – Як ти себе почуваєш? Спину не забила? А куприк? Голова не крутиться? Не нудить? Йти зможеш? Хтось із рідних присутній у залі? Ох, як же ти мене налякала!

– Мабуть, зможу. Вибачте, Альбіно Павлівно.

– Та облиш, Матвєєва, скажеш таке…

Було відчутно, що цій дівчині за моє падіння образливо і прикро. На останніх хвилинах танцю я постаралася самостійно ступити до лавки, але, голосно ойкнувши, затиснула собі рот долонею, злякавшись власного крику.

– У медпункт, швидко! Не дай Бог перелом, мені ваша батьківська гільдія голову з плечей знесе – без права на помилування! Господи, я так і знала, що обов'язково щось та й трапиться! Все-таки, мені страшенно не щастить! Настуню, дівчинко, давай разом видихнемо і спробуємо спокійно вийти, не надто лякаючи людей. А то мені каюк! Просто зіприся на мене, гаразд?

Медпункт був зовсім поруч, на першому поверсі, відразу біля входу в коридор, що веде до роздягалень і спортзалу, але я, все одно, не уявляла, як самостійно до нього доберуся. Кивнувши Альбіночці, постаралася поставити ногу на підлогу, але хтось уже підхопив мене на руки і підняв до грудей. Серце тут же здригнулося від жаху, адже це знову міг бути Сергій Воропаєв, і, згадавши попередження Стаса, я стиснулася в клубок, приготувавшись протестувати.

– Я віднесу, Альбіно Павлівно! Настя легка!

Слава богу, не Воропаєв. Петька Збруєв. Я з полегшенням, крізь сльози, посміхнулася однокласникові.

– Дякую, Петю.

– Збруєв, довідаєшся, що та як, і відразу ж, миттю, до мене! Насте, ти так і не сказала щодо сім'ї. Тут є кому про тебе подбати?

Навіть розгубившись від запитання, я, все одно, відповіла «так», хоч це й було напівправдою. Мені було так незручно перед не на жарт засмученою дівчиною-хореографом.

– Гаразд! Ви в медпункт, а я дівчат тримаю до кінця змагань, щоб не розбіглися! У нас іще ж парадна пробіжка та нагородження!

Петька ніс мене на руках дуже обережно, боячись упустити, і все ніяк не міг зрозуміти, як так сталося, що я впала.

– Ні, ну, хай би хтось інший, у нас незграбних повно, але ж, Насте, я особисто бачив на тренуваннях, як легко в тебе виходила вправа! Мов у справжньої гімнастки! Тобі прикро, еге ж?

– Так, дуже. Тільки, Петю, як же змагання? Наш клас грає…

– Та нічого! Ми швидко! Я ж все одно в ряду запасних, мені футбол ближче. Як на мене, краще вганяти м'яч у ворота, ніж у кошик.

Медсестра подивилася ногу, ознак перелому не знайшла, але, поойкавши, все одно, порадила звернутися до травматолога за місцем проживання, щоб зробити рентген ступні.

– І якомога швидше! Тут і тріщина може бути, і прихований перелом! Не пощастило тобі з виступом, дитинко. Добре, хоч не вбилася! Придумали, теж мені, ігри! Ні, щоб пісню спортивну заспівати чи вірш розповісти! Конче треба в повітрі перевертатися?

Пообіцявши жінці прикладати до ноги лід, опершись на лікоть Збруєва, я сяк-так дострибала до роздягальні. Озирнулася в дверях:

– Петю, йди до хлопців, я сама впораюся. Мені вже легше, правда.

– Бачу, як тобі легше, Матвєєва. Чого тоді ногу підгинаєш, мов чапля?

– Мені б одягнутися, ти ж розумієш?

– А ти сама впораєшся?

– Спробую.

Стегно теж боліло, не так сильно, як відбита п'ята, але через нього нила вся нога. Я проплигала через кімнату і, потираючи шкіру, важко опустилася на лаву. Розшнурувала кросівок, поставила поруч зі знятим у медпункті, стягнула шкарпетки і витягла перед собою голі ноги. Було боляче і прикро, та все ж я, немов повітря, потребувала хвилину самотності, аби впустити в напружене тіло ледь стримуване тремтіння, викликане шоком. Я все ще не розуміла ...

Без азарту виступу, що так захоплював душу, футболка з короткою юбкою більше не гріли, я починала мерзнути і хотіла одягтися. Залишалося встати, натягнути на ноги теплі колготи, шкільну форму і чоботи. Піти зі школи раніше, поки ніхто не повернувся, поки знову не довелося поглянути в холодне обличчя Марини – в пошуках відповіді. Все одно, на сьогодні спортивне свято для мене вже закінчилося. Тепер, не поспішаючи, йти до зупинки, а потім, зійшовши з автобуса, повільно брести додому: тоді батьки, можливо, й не дізнаються, що я зізналася хореографу щодо свого родича – Стаса. І мачуха не перейматиметься, що так необачно купила падчерці бальне плаття.

Двері в роздягальню стрімко розчинилися, і я побачила на порозі зведеного брата: той міцною рукою, на грудях мого однокласника, скрутив тонку футболку у вузол.

– Відвали, Збруєв, кому сказав!

– Чого це?

– Не твоя справа.

– Ще й як моя! Ти що, Фрол, зовсім здурів? Роздягальні переплутав? Куди преш, придурку, чи не бачиш, що тут дівчата?

Петька Збруєв не з боягузів, тому, похмуро насупивши брови, впевнено перегородив старшокласникові дорогу. Тільки поглянувши на Стаса, я зрозуміла, що зараз Петькові дістанеться – я вже знала цей його злий, крижаний погляд. Але в останню мить зведений брат все ж кулак розтиснув. Сказав твердо, дивлячись мені в обличчя:

– Краще хай піде, Ельф, не те я йому зуби виб'ю. Не хочеться засмучувати твою подружку.

Слова прозвучали грубо, Збруєв тут же викотив груди колесом, і не подумавши відійти в сторону.

– Що-що? – кинув сердито. – Тільки спробуй, Фролов! Хто кому ще виб'є! Ти за мене не вирішуй, зрозумів?

Було видно: ще трохи, і хлопці поб'ються. Рішучість Стаса увійти в роздягальню легко читалася на обличчі, неважливо, навіщо він до мене прийшов. Навіть якби Петька й хотів, то не міг би зупинити його: я добре пам'ятала недавню бійку з незнайомцями в автобусі, й тодішню Стасову злість, що так легко у ньому скипіла. Саме вона змусила чужих хлопців відступити.

Побачивши, як напружилися обличчя Стаса і Збруєва, відчувши поміж ними небезпечну напругу, я поспішила сказати:

– Петю, не треба.

– Але ж, Насте! Що йому від тебе потрібно? Нехай валить на всі чотири сторони! Чого приперся?!

– Будь ласка.

– І не подумаю! Тобі й так тільки-но в спортзалі дісталося, так хай ще й цей ... цей тут з візитами дістає! Ти, Фрол, здається, помилився дівчиськом!

Я знала, що не можна, що Стасу, напевно, не сподобається моє зізнання, але Петька був хорошим хлопцем, і я не хотіла, щоб він постраждав через мене.

– Ні, Петю. Він... Стас – мій зведений брат. Він відвезе мене додому.

Я постаралася не дивитися в красиве сірооке обличчя з твердою лінією рота, що, напевно, зараз насупилося.

– Мабуть, брат, – додала невпевнено, відводячи в бік очі.

Збруєв продовжував пручатися, хоч і зам'явся, почувши мої слова.

– Це правда? – обернувся до Стаса, однак той не збирався нічого пояснювати.

– Відвали, – тільки й сказав, легко відтіснивши хлопця плечем в сторону, і увійшовши в роздягальню, зачинив за собою двері. Пройшов вузькою кімнатою, зупинившись переді мною. Повільно розтиснув свої долоні.

Він дивився на мене, я це відчувала, і мені довелося підняти обличчя. Голі ноги заховати не вийшло – лава була занадто низькою й широкою. Незважаючи на виступ перед сотнями очей, тут і зараз, перед зведеним братом, без кросівок і шкарпеток, з витягнутими ногами, я відчувала себе майже роздягненою. Потягнувши за край шкільний жакет, що лежав на лавці, прикрила ним коліна, притиснувши колготи до грудей.

– Болить?

Він запитав це різко, з глухою хрипотою в голосі й тут же гучно видихнув, ніби боровся з роздратуванням. Присів навпочіпки, не відводячи очей, раптово витіснивши собою весь довколишній простір.

– Трохи. Я випадково.

– Ну, так. Іншим розповідай, скелетино, як випадково. Бачив я, не сліпий. Покажи! – його погляд опустився, а руки простяглися до ноги.

Я напружилась. У цій кімнаті ми були одні, і він знову поводився дивно.

– Стас, не треба ...

Але пальці зведеного брата вже торкнулися моєї стопи. Так само дбайливо й обережно, як минулого разу – щоки. Обхопивши щиколотку, ковзнули по шкірі вгору ... вниз ... ніби він боявся зробити мені боляче. Трохи здавив п'яту.

В очах знову виступили сльози, але мені вдалося не пролити їх. А ось стримати тихий зойк – ні.

– Ай!

Я й не помітила, як подалася вперед і, впустивши одяг, уперлася долонями в голі плечі Стаса – несподівано міцні й гарячі під моїми руками, перехоплені вузькими шлейками спортивної майки. По-чоловічому розгорнуті, рельєфні – не такі, як я пам'ятала, були у Єгора. Не знаю, чому я раптом згадала про свого друга.

Стас завмер. Опинившись віч-на-віч, повільно підняв голову, поглянув на мене крізь чубчик, що впав йому на очі. Смикнув губами, немов збираючись щось сказати ... Нога боліла, але я не могла відірватися від його очей. Зараз, опинившись так близько, позбавлені крижаної кірки, вони дивилися якось по-особливому.

Згадавши про попередження Стаса не торкатися його, я тут же відвела руки.

– Вибач. Я не хотіла.

Знову здригнулася, відчувши гарячі пальці під коліном, що зігрівали литку. Голос зведеного брата прозвучав задавленим напівшепотом.

– Ти замерзла і знову тремтиш, Ельф. Тобі потрібно одягнутися.

Я й сама це знала.

– Так, – потягнулася рукою до одягу, але Стас уже встав і підняв з підлоги колготи, миттєво загнавши мене в жах.

– Як ця хрінь одягається? – запитав, і слава Богу що відповісти я не встигла. Навіть думати не хотіла про те, що він збирався зробити. В цю хвилину двері роздягальні з гуркотом вдарилася об стіну, й увійшов тренер.

– Фролов! Твою дивізію в зад! Ти що тут робиш? Чому я тебе по всій школі маю шукати?! У нас змагання, фінальний матч року, а він тут розвів «ромеоджульетту», розумієш! Дівчинка жива, здорова, зараз батьки підійдуть – марш на поле! Весь зал одного тебе чекає!

Тренер з баскетболу у хлопчиків спокійним характером не відрізнявся. Репетируючи з Альбіною Павлівною танці у спортзалі, я встигла помітити, як суворо він розмовляє з хлопцями і взагалі суворо веде тренування, а зараз Марко Степанович виглядав – ну, просто вкрай розлюченим.

Чоловік розвернувся, маючи намір вийти, впевнений в тому, що Стас піде за ним, але той залишився стояти, продовжуючи дивитися на мене.

– Фролов! – гукнув учня з коридору, але, так і не дочекавшись, знову повернувся, щільно причинивши за собою двері. Підійшов до зведеного брата впритул, щоб розвернути його до себе за плече. – Ти що твориш, сучий сину! – червоніючи, зазирнув в обличчя. – Знайшов час характер показувати! Я тебе що, даремно чотири роки виховував? Навантажував тренуваннями, щоб ти мені тут соплі в жіночій роздягальні жував ?! Марш до хлопців у спортзал! Жваво! Бо з директоркою будеш говорити! При всіх! Нехай сама з тобою розбирається! Ну ?!

Я не могла повірити. Стас виглядав так, немов сумнівався, йти йому на поле чи ні, і це не на жарт обурювало чоловіка. У спортивному залі було чотири сотні народу, важливі гості з університету, шкільне обласне керівництво... Я розуміла, наскільки сьогоднішній турнір з баскетболу відповідальний для всіх.

Відвернувшись від тренера, простягнула руку, щоб забрати у хлопця свій одяг. Попросила якомога впевненіше:

– Іди. Будь ласка, Стас, іди. Я сама одягнуся, все буде добре.

– Ну, я чекаю, – тут же відгукнувся тренер, і зведений брат відступив. Розвернувся до виходу, навіть не глянувши на нього.

– Дідько! Та ходімо вже! А ти чекай тут, зрозуміла?

– Фролов, ти як зі мною розмовляєш ...

Остання фраза Марка Степановича пролунала вже за дверима в коридорі – у відповідь на неповажну репліку свого учня, і, залишившись одна, я поспішила одягтися. Заплющившись, важко видихнула. Це було непросто – терпіти біль, скоро повинні були повернутися дівчата – мені не хотілося при Маринці говорити їм, чому я виявилася такою незграбною й підвела їх. Тільки не при Воропаєвій, знаючи, що не зможу при всіх звинуватити її. Розуміючи, наскільки моя біда їй байдужа.

Переодягши форму, обережно засунула хвору ногу в чобіт і встала. Піднявши рюкзак на плече, спробувала йти ... У відкриті двері роздягальні відразу увірвався шум і багатоголосся залу. Гучна репліка судді, який зарахував команді Стаса три чергових очки.

– Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка, – пішла, припадаючи на ногу, в сторону вбиральні й далі на вулицю, думаючи про те, що мені дуже, дуже потрібно дійти до зупинки ...

Він наздогнав мене на повороті до проспекту, в кінці шкільної алеї: я присіла на край лавки і міцно заплющила очі, щоб не дати собі пролити сльози. Вони з'явилися в очах – великі, солоні від образи – кілька хвилин тому, коли я зрозуміла, що більше не можу йти. Виріс переді мною, як завжди, похмурий і злий, в розхристаній куртці, поривчасто дихаючи від бігу.

– Я ж просив почекати мене! Ти повинна була почути!

– Я не хотіла, щоб хтось дізнався, що ти мій зведений брат. Тобі б це не сподобалося.

– Дурепа ти, скелетино. Дурочка, яких пошукати. І звідки тільки взялася на мою голову!

Він сказав це не зло, скоріше, з досадою. Відвернувшись, з роздратуванням штовхнув ногою сніг на узбіччі тротуару, неголосно вилаявшись. Відійшовши на кілька кроків, дістав з кишені телефон і набрав номер. Я подумала, що зараз Стас подзвонить батькові і напевно відірве мачуху від роботи. І ще більше засмутилася від власної непотрібності і безпорадності. Від того, що знову людям через мене стільки клопоту.

Машина приїхала швидко, хвилин за п'ять. В ці хвилини очікування я сиділа, а Стас мовчки стояв поруч. Я вже бачила це авто раніше, то ж одразу його впізнала, як і водія –симпатичного рудоволосого хлопця з хитрою усмішкою в блакитних очах. Грюкнувши дверима, він вийшов з автомобіля й голосно присвиснув, втупившись у нас.

– Фрол, я правильно почув, ти сказав терміново? Оппочки! Що за сюрприз? Зведена сестра знову загубилася і її необхідно доставити додому?

– Рудий, давай не зараз.

– А мені що. Скажи спасибі, що я якраз при колесах виявився, а то ж міг і не приїхати. Привіт, Насте! – звернувся до мене як до давньої знайомої. – Чого така похмура? Двійку отримала? Чи хлопчаки за коси посмикали?

– Замовкни, бовдуре!

– Від бовдура чую. Ще й малолітнього. І все ж?

Але за мене знову відповів Стас.

– Ногу в спортзалі забила. Йти не може. Все? На всі питання відповів?

– Гаразд, – став серйознішим хлопець. – І куди тепер?

Я навіть не встигла запротестувати. Взагалі нічого не встигла сказати, все ще дивилася на незнайомого, дорослого друга зведеного брата, одягненого зі смаком та впевненого в собі, коли Стас, відібравши мій рюкзак, закинув собі на плече й, легко відірвавши мене від лавки, взяв на руки. Попрямував до машини твердою ходою, ніби не вперше ніс цю дівчину. Не був у кроці надто обережним, як той Петько, й не бентежився під поглядами сторонніх очей. І це також не було на нього схоже.

– В лікарню!

– Чорт, Фролов, клянусь, це щось новеньке ...