Розділ 12

«Я голодна, — буркнула Ісабель, вдивляючись у вивіски кав’ярень. — Але зараз не час для латте й круасанів. Потрібно знайти Калеба й розповісти йому про все. Він же повинен знати? Правда?»

«Запитуєш у мене поради? Навіщо? Якщо ти вже сама все вирішила!» — спокійно вигукнув Баргрим і, виляючи хвостом, пішов уперед.

Ісабель зітхнула й, насупившись, попрямувала за кудлатим другом.

Повітря було просочене ароматами кави, спецій і морського бризу. Ліхтарі жовтим світлом торкалися бруківки, яка була злегка вогка від нічної вологи. З балконів із кованими перилами звисали зелені плющі та ліхтарики з кольорового скла. Жінки в шовкових халатах обперлися на поруччя, курили й перемовлялися, кидаючи вниз байдужі погляди. З одного вікна линуло піаніно, з іншого — сміх. На перехресті старий саксофоніст грав щось повільне й тягуче, наче саме місто співало спогадами.

Баргрим, оминаючи скупчення туристів біля бару, на мить оглянувся, відчуваю, що за ними хтось спостерігає в тіні.

«Не думала, що Новий Орлеан так сильно затягне нас у свої тенета таємничості. І здається, що я насправді не готова до всього цього, — емоційно промовила Ісабель й почала жестикулювати руками, не звертаючи увагу на те, як на неї скоса споглядали перехожі. — Ще потрібно навідати мадам Жозефін у лікарні. І також дізнатися більше про біологічного батька. Але перед цим… потрібно врятувати Нессу, незнайому відьму й коханого Амари».

«Дівчинко, у мене таке відчуття, що тебе зараз накриє істерика!»

«Знайди Калеба», — склавши руки в кишені, спохмурніла.

«Прогулянка з пунктом призначення, — фиркнув Баргрим, принюхуючись. — Перевертень Калеб. Гаряча кров, суміш хижака й мускатного парфуму. Оце дожився, вже розрізняю запахи парфумів. Знайшов. Ходімо».

Він рушив уперед, ведучи її крізь мозаїку нічного міста, повз запітнілі вікна барів, гудячі кондиціонери та вицвілі афіші на стінах і зупинився біля двоповерхового будинку з відкритим ґанком і приглушеним світлом у вікнах. Він виглядав доглянутим, хоч і трохи втомленим від вологого клімату, запахом кави зсередини й легким шумом телевізора, який долинав зсередини.     

Ісабель відчинила двері, і Баргрим впевнено побіг сходами, які рипіли під кожним кроком. Вона мовчки пішла слідом, тримаючись за поручень. Пес зупинився біля одних із дверей і не зволікаючи промовив:

«Тут. Твій вовк живе тут. А я піду на вулицю. Залишу вас удвох для важливої розмови».

Ісабель глибоко вдихнула, підняла руку й постукала. Раз. Два. Пауза. Вона вже хотіла постукати ще раз, коли почувся звук кроків за дверима.

Клямка клацнула, і двері прочинилися. На порозі стояв Калеб — босий, у темних штанах, із рушником у руці. Його тіло було міцним, із рельєфними м’язами, ще вологими після душу. Вода стікала з мокрого волосся й капала на груди. На передпліччі правої руки темніло татуювання — голова вовка з гострим поглядом і розкритою пащею, ніби застигла в рику. Ісабель мимоволі провела очима по його тілу. Швидко моргнувши, вона вловила його погляд.

— А ти… гарний! — схилила голову набік і широко усміхнулася.

Калеб ледь помітно сіпнув кутиком губ і вигнув брову.

— Сподіваюся, що це був комплімент, — промовив він низьким голосом, намагаючись приховати легке нерозуміння.

— Так, це був комплімент. А що, це могло бути щось інше?! — Ісабель промовила це легко, проте відчула, як її серце забилося швидше, ніж звичайно.

Калеб, учувши, як пришвидшилося її серцебиття, усміхнувся й схилився боком об одвірок дверей.

— От кого я не думав побачити на своєму порозі, так це тебе.

«Гей, досить там фліртувати!» — пролунав віддалений і грізний голос Баргрима.

Ісабель вдихнула й зробила крок назад, наче намагаючись заховатися від своєї неочікуваної реакції на Калеба. Вона відкашлялася й швидко промовила:

— Не думала, що самостійно прийду до тебе. Однак є термінова справа.

— Гм… і яка ж? — закинувши рушник на плече, чоловік зробив крок до неї і на кілька секунд затримав погляд на її вустах.

— Амара вдома?                              

— Відпочиває. Так чому ти прийшла?

Ісабель схопила його за руку й потягнула до себе. Калеб здивувався, утім пішов за нею.

Вони спустилися на перший поверх. Ісабель, не відпускаючи його руку, обернулася й швидко почала розповідати про розмову з Мойрою. Калеб мовчав і, коли мова дійшла про жертвоприношення й Джордана, нахмурився.

— Ти серйозно? — захитав головою, не вірячи в те, що тільки що почув. — Ми обшукали з Тайроном весь Новий Орлеан і передмістя. І маєток Лавуар — це розвалений будинок, який ми також перевіряли.

— На жаль, це все правда.

— Так як ти змусила її розповісти правду? — його плечі злегка здригнулися, а погляд став пильним і зосередженим.

Ісабель все ще тримала руку Калеба й не хотіла відпускати. Її пальці затремтіли, і вона відповіла:

— А ось це вже довга історія. І вона пов’язана не з моєю людською стороною.

Калеб, дивлячись на дівчину, примружився.

— Тоді я з тобою. Але ти мені все розкажеш. І про свою нелюдську сторону в тому числі.

Ісабель знизала плечима. Калеб, опустивши погляд, додав:

— Можливо, відпустиш мене? Чи підеш зі мною, щоб я переодягнувся? — легко усміхнувся.

Ісабель кивнула й миттєво розтиснула пальці.

— Ох, пробач. Я щось…

Ісабель не договорила, як почулися кроки, і вони обоє піднялися голови. Сходами неквапливо спускалися дві дівчини в облягаючих футболках, із розпатланим волоссям і надто щасливими посмішками. Вони глянули на Калеба, а потім — на Ісабель. Одна підморгнула, друга зухвало облизала губу.

— Привіт, Калебе! — одночасно промовили.

— Привіт, — кивнув.

Ісабель зробила крок назад, зиркнула на дівчат і скривилась.

— Гм… цікаво живеш, — пробурмотіла тихо, не стільки йому, скільки сама собі.

Калеб хмикнув і, поглянувши на Ісабель із-під чола, промовив:

— Вони просто… сусідки. Іноді приходять на каву.

— Ага. Кава, — прошипіла Ісабель, але тут же вгамувала тон. — Я зачекаю біля будинку. І думаю, що Амарі доки не потрібно про це знати.

Калеб, почувши важке дихання та кроки, підняв голову. Амара стояла на сходах — насуплена, з роздратованим блиском в очах, які метали погляд то на нього, то на Ісабель.

— Я чула вашу розмову! — буркнула вона, застібаючи куртку. — І я поїду з вами.

— Ти ж казав, що вона відпочиває… — прошепотіла Ісабель і зиркнула на Калеба.

— Ти нікуди не поїдеш, — суворо промовив він.

— Це не тобі вирішувати! — нахмурилася Амара й, поклавши руки на поручні, стиснула їх, і з пальців з’явилися довгі кігті.

Калеб піднявся й поклав руки на плече сестри.

— Зараз не час для сварок, — захитав головою. — Ми самі поїдемо і…

— І що? — перебила його Амара, скинувши його руки. — Ти гадаєш, я просто сидітиму тут, поки Джордан у небезпеці? Ти мене не зупиниш!

— Амаро, вгамуйся, будь ласка, і повертайся у квартиру.

— Досить мені вказувати! — гнівно промовила й відштовхнула Калеба. — Я сама буду вирішувати!

Ісабель перехрестила руки на грудях, спостерігаючи за сценою. Ставши на одну сходинку вверх, промовила:

— Та нехай їде з нами, — Калеб скосив на неї погляд. — Якщо вона так хоче врятувати Джордана, що навіть байдуже на свого малюка й не думає головою, — то нехай їде. Помахається кулаками. Кілька разів рикне. І всі демоняки та фанатики одразу розбіжаться. А що, буде дуже весело.

Амара ще більше розлютилася. Її зіниці спалахнули яскраво-жовтим світлом, і вона ступила вперед. Калеб миттєво схопив її за талію і відтягнув від сходів.

— Ти… ти бездушна! — закричала Амара.

— Зараз не до емоцій. Якщо ти чула всю розмову, то знаєш, що в небезпеці не лише твій коханий. Якщо не розумієш всю небезпеку, тоді ти дурепа. Утім… — Ісабель розвела руками, — вирішувати тобі.

Двері сусідньої квартири прочинилися, і з темряви виглянула розпатлана жіночка.

— Ну скільки можна! Люди спати хочуть, а ви тут театр розвели!

— Пробачте, мадам, за нашу невиховану поведінку, — швидко відповіла Ісабель.

— Амаро, — тихо озвався Калеб, коли двері зачинилися. — Ще раз повторюю, це може бути небезпечно. Ми самі все перевіримо.

— Чекатиму на вулиці, — буркнула Ісабель і пішла вниз, не обертаючись.

— Я їй не довіряю, — прошепотіла Амара. — Ми шукали Джордана тижнями, і тут з’являється вона, мовби з повітря, і одразу знаходить зачіпку?

— Але ж ти сама говорила, що вона тобі подобається.

— Я не знаю, — зітхнула Амара. — Усе складно… Батьки, вагітність, зникнення Джордана… Мене покинули навіть ті, кого я вважала друзями.

Калеб мовчки підійшов ближче й обійняв сестру.

— Я завжди поруч. Я не просто брат — я твій найкращий друг. І думаю насамперед про тебе. А Джордан… він би теж хотів, щоб ти залишилася в безпеці.

Амара злегка кивнула, притискаючи руки до живота.

— Пробач, — схлипнула.

— Ходімо. Я ж не можу поїхати отак, — розвів руками Калеб й усміхнувся.

Амара крізь сльози усміхнулася й кивнула.

Ісабель вибігла на вулицю, ніби ошпарена. Глибоко вдихнувши, схилила голову й почала тупотіти ногою. Баргрим наблизився й став поруч, мовчазний і зосереджений на темній вулиці, де час від часу миготіли тіні.

«Ти все вірно сказала Амарі», — нарешті озвався він і перевів погляд на Ісабель.

«Можливо», — почала нервово стискати пальці.          

За кілька хвилин двері під’їзду рипнули, і Калеб вийшов на вулицю. Він був одягнутий у чорну футболу, темну куртку й чорні джинси, а волосся ще не встигло висохнути й спадало вологими пасмами на лоб. Він кинув різкий погляд у бік Баргрима.

— Він також із нами їде?

«Скажи йому, що він мені теж не подобається», — Баргрим показав ікла.

Ісабель зітхнула й натомість запитала в Калеба:

— Амара… заспокоїлася?

— Вона не з тих, хто швидко заспокоюється. Однак сподіваюся, що не буде робити непередбачуваних дій.

— Я не хотіла її образити.

— Можливо, і так, — Калеб кивнув і попрямував до автівки.

Ісабель і Баргрим рушили за ним. Дівчина, обіймаючи себе за плечі від легкої нічної прохолоди, кинула погляд у вікно найближчої кав’ярні й пробурмотіла:

— І я голодна… Це так невчасно.

Баргрим лише зітхнув, а Калеб хмикнув.

— Чекай біля машини, — кинув коротко й не обертаючись зайшов до кав’ярні.

«Ну, і куди він пішов?» — розвела руками Ісабель.

«Можливо, до дівок своїх. Як думаєш?» — присів на задні лапи й вдарив хвостом об бруківку.

Ісабель не прокоментувала слова Баргрима й, стиснувши вуста, відвернулася.

«Гей, ти чого? — ткнувся носом об її ногу. — Це ж був жарт!»

«Я так і зрозуміла, що ти пожартував!» — обурено відказала Ісабель, стримуючи бажання тупнути ногою.

«Деколи людські емоції тобі заважають розважливо думати. Він точно не пішов до тих двох дівок».

Ісабель закотила очі, а Баргрим повів носом у повітрі.

«Вчуваю запах їди!»

Вже за кілька секунд Калеб повернувся, тримаючи в руках невеликий паперовий пакет. Ісабель підняла брову.

— Що це?

— Пой-бой із креветками, — відповів Калеб і простягнув їй. — Місцева класика. Жирна, солона, смачна. Як твої жарти.

Ісабель прийняла пакет, мов трофей. Хрустка булка з кукурудзяного борошна, гострим соусом, креветками й кілька шматками салату.

— Ну, — усміхнулася, відкушуючи перший шматок, — заради такого можна й трохи пожити.

Баргрим ззаду скосив на неї погляд і глузливо вигукнув:

«Якщо не помреш від холестерину раніше, ніж від демонів».

«Ну ти й буркотун. Однак все одно я тебе люблю», — жуючи, подумки відповіла.

Калеб вийняв ключі, натиснув на сигнал, і машина коротко блимнула фарами. Він відчинив задні дверцята, і Баргрим, не чекаючи запрошення, стрімко стрибнув усередину й демонстративно розлігся. Ісабель мовчки вмостилася на передньому сидінні, ще до того, як Калеб сів за кермо.

— Твоєму псу я нічого не купив, — хмикнув він, заводячи двигун. — Бо не знаю його гастрономічних вподобань.

«От гуморист року! Однак головне, що він знову потурбувався про тебе!», — хмикнув Баргрим подумки ззаду, злегка повернувши голову, але не видаючи й звуку.

— Баргрим нічого не їсть, — спокійно промовила Ісабель, доїдаючи свій пой-бой, а соус на пальцях злизувала, не поспішаючи.

— Взагалі? — Калеб скосив погляд у дзеркало заднього виду.

Баргрим розлігся з величною байдужістю, наче належав до якогось королівського роду.

— Угу, — кивнула Ісабель, відчуваючи, як гострота соусу гріє зсередини. — Баргрим особливий.

«Нарешті ти визнала, що я для тебе особливий», — легко вдарив хвостом об сидіння.

Калеб скептично фиркнув і натиснув на газ, виводячи машину з темного провулку. Ісабель, не знаючи, куди подіти пакет, трохи нервово покрутилася на сидінні.

— Давай, — не відводячи погляду від дороги, простягнув до неї руку.

Вона передала йому пакет, мимохіть провівши великим пальцем по його долоні. Калеб скосив на неї погляд і гучно ковтнув. Не сказавши ні слова, він сунув пакет у кишеню на дверцятах і знову обхопив кермо обома руками, ніби йому треба було втриматися за щось більш міцне, ніж власне самовладання.

— Що тобі відомо про маєток Лавуар? — повернулася боком до Калеба.

— Маєтком Лавуар лякали батьки неслухняних дітей. Міські легенди гласять, що колись це місце належало багатій родині плантаторів. Ходили чутки, що вони поклонялися різним темним богам. Приносили жертви. Тримали слуг у підвалах.

— Гм… а тебе лякали батьки тим маєтком?

Калеб хмикнув і кивнув.

— Я був розбишакою. І коли у віці тринадцяти років вперше перетворився, то згодом взагалі став неконтрольованим. Утім зараз все минуло. А тепер твоя черга розповідати. Як ти переконала Мойру розповісти можливу правду?

— Можливу правду? — вигнула брову Ісабель. — Це і є правда. Подобається вона тобі чи ні.

— Я вже говорив, що ми шукали Джордана повсюди.

— Деякі речі залишаються незримими. І, мабуть, деякі таємниці також повинні бути нерозгаданими.

— Це ти про себе й свого пса?

Ісабель зітхнула й відвернулася.

— Я маю деякі особливі сили. І Мойра під натиском розповіла все.

— Тобто, ти можеш керувати чужою свідомістю? — Калеб стиснув кермо й вивернув його убік лісу.

— Можу не лише це робити. Утім деколи приходиться стримувати себе, щоб не наробити лиха. І тому фактично мені самій ще невідомо, на що я здатна. І це буває… навіть страшно.

Калеб нічого не відповів. Місто залишилось позаду. Машина більше не могла проїхати: колеса ковзали у твані, і кожен новий метр здавався пасткою. Шлях до маєтку Лавуар пролягав уздовж звивистої ґрунтової дороги, що дедалі глибше вела в дику глушину.

— Далі пішки, — промовив Калеб і заглушив двигун.

Ісабель поправила куртку, і вони з Калебом вийшли з автівки.

— Сподіваюся, ми не даремно сюди приїхали! — вдивляючись у темряву, промовив Калеб.

«Гей, Ісабель! — гаркнув Баргрим. — А мене не хочете випустити?»

— Ти забув про Баргрима, — легко штовхнула Калеба в бік.

— О, та невже? — хмикнув він і відчинив дверцята.

Баргрим вистрибнув із салону й, поглянувши на Калеба, рикнув.

— Досить любуватися один одним! — оглянулася Ісабель. — Ходімо!

Калеб пішов уперед, і ліс огорнув їх зловісною тишею.

За кілька хвилин вони вийшли до болота. Калеб повернув на іншу стежку й, оглянувшись, сказав не відставати. Дійшовши до галявини, Беккер оглянувся.

— Що за… Я ж не міг заблукати!

«Чудово. Тепер ми ще й заблукали. Просто шикарний провідник!» — пробурмотів Баргрим.

Ісабель захитала головою і також оглянулася. Невидима сила стискала повітря довкола, змушуючи її серце битися швидше.

«Ні, Баргриме. Він якраз привів нас у потрібне місце!»