Розділ 26

Ісабель не зводила погляду. Її груди здіймалися, серце билося з шаленою силою, магія нуртувала в жилах. Тіло раптом спалахнуло зсередини, і позаду неї здійнялися напівпрозорі вогняні крила. Повітря довкола загуло, земля під ногами затремтіла.

— Шагарте! Зупинись! — її голос прогримів із силою, яку не могла зупинити жодна демонічна воля. Це був не лише наказ — це був вогонь істини, який не підлягав сумніву.

Шагарт застиг. Його паща ще була роззявлена, кігті затрималися у повітрі за мить до удару по Гріму. Ліліт стиснула вуста. Її обличчя залишалося непроникним, але очі… очі видали більше, ніж вона хотіла. Там з’явилася легка тінь подиву. А тоді вона… усміхнулася.

— Моє творіння сильніше, ніж я, — прошепотіла Ліліт, і її голос був тихим, але в ньому відчувалася розщеплена гордість, змішана зі страхом.

Ісабель повільно опустила руки. Вогонь навколо згасав, крила розсипалися на іскри й танули у повітрі. Її ноги затремтіли, і вона впала на коліна, повернувшись у свою звичайну, людську подобу. З грудей вирвався важкий, тремтячий подих.

До неї підбіг Грім, поранений, змучений, але живий. Його срібляста шерсть була вкрита попелом і ранами, але очі світилися турботою. Він ніжно облизав її обличчя, м’яко ткнувся носом у щоку.

Ліліт дивилася на них. Вона стояла, мов статуя, з ідеальною поставою, байдужим обличчям і холодним поглядом.

— Обережно, Ісабель. Занадто близько до світла, і згориш, — прошепотіла вона, — Однак для тебе… я дещо зроблю. Виконаю твоє прохання. І вважай, що це буде наше маленьке примирення.

І її постать розтанула в повітрі, і слідом за нею зникнув і Шагарт.

«Що далі?» — запитав Грім.

Вона обернулася до нього й відповіла:

«Сподіваюся, вона не обманить. Ти як, друже?» — обійняла Гріма.

«Що це у тебе за нові здібності?» — пирхнув кудлатий і втомлено ліг на землю.

«Коли ти врятував мене від списа, — зітхнула Ісабель, — до мене навідався нефілім. Вилікував мене своєю кров’ю та благодаттю дружини».

«Ого. Нефіліми — це вже мега-круто. Адже їхні патрони — архангели».

Ісабель підвелася, і Грім одразу слідом. Він обтрусився, і його шерсть знову стала чорною.

«Пам’ятаєш отця Мікаеля? Ми його врятували від демонів. Так ось, я впевнена, що він архангел Михаїл».

«Так, я щось тоді відчув, — буркнув Грім. — Але пекельний вогонь Ліліт блокував мою справжню натуру».

Він поглянув на Ісабель і додав:

«Там твій Калеб ще казав про якусь вечірку. Я б не проти повеселитися! Ходімо звідси вже».

«Тоді потрібно купити мені… новий одяг. Готовий походити по магазинам? — обтрусила попіл з одягу. — І здається, мені вже час начаклувати противогняний одяг».

«А це цікаво?»                                               

«Можливо, тобі й сподобається», — засміялась Ісабель.

Новий Орлеан палав кольорами, звуками й пристрастю. Марді-Гра вирувало на повну силу, вулиці наповнювалися натовпами людей у масках, з блискітками на шкірі, з віялом пір’я й шелестом. Повітря тремтіло від ритму джазу, який лився з усіх боків, змішуючись із ароматами спецій, алкоголю й чогось стародавнього, магічного.

Ісабель ішла крізь натовп, мов крізь сновидіння. Вона була одягнута у червону атласну сукню, а спина була майже оголена. Волосся хвилями спадало по спині, а на обличчя вона одягнула червону маску, розписану золотом. І дівчина здавалася примарою карнавалу — зухвалою, загадковою, небезпечною. Поряд із нею крокував Грім і не міг втриматися від коментарів.

«Оце так гулянка! Такого я ще не бачив!»

— Думав, що ти не встигнеш, — почувши голос Калеба, Ісабель зупинилася й оглянулася.

Він теж був у костюмі: чорна сорочка, маска з темного металу, яка наполовину прикривала його обличчя, і блакитні очі, які притягували, мов магніт.

— А я повертаюся завжди. Особливо тоді, коли варто, — відповіла Ісабель й всміхнулася.

Музика змінилася, повільний, пульсуючий блюз змінив бурхливий марш. Люди розступилися, утворюючи простір, і Калеб, не чекаючи, простяг руку.

— Потанцюєш?

— І це також мій перший танець, — усміхнулася.

Калеб обгорнув її талію, і вони закружляли серед юрби, які перетворилась на розмитий калейдоскоп кольорів. Його дотик був впевненим, але бережним. Вона заплющила очі на мить, просто щоб відчути, як серце б’ється в унісон із ритмом, як дихання Калеба торкається її шиї.

— Скажи мені, що цього разу ти не зникнеш, — прошепотів він.

— Не зникну. Але це не означає, що все буде просто.

Тим часом Грім, помітивши вовчицю, наблизився до неї. Поряд з Амарою побачив якогось чоловіка й вишкірився.

— Баргриме! — вигукнула Амара. — Ой, пробач, Гріме! — вона схилилася й провела рукою по шерсті. — З поверненням, красеню.

— Це що за… дивний пес? — запитав Джордан, і Грім тихо рикнув.

— Гріме, це мій коханий чоловік Джордан! Ти його врятував!

Пес повільно наблизився й, обнюхавши Джордана, подумав:

«Ще один закоханий перевертень».

Ісабель, відчувши чиїсь пильний погляд, оглянулася. На краю площі, серед строкатого натовпу, стояв чоловік. Високий, у сірому пальті. Без маски. І в цю мить Ісабель зрозуміла, що вже бачила цей погляд у дзеркалі. Вуличне світло ламалося на його обличчі, малюючи зморшки й тінь у кутиках вуст.

Її батько.           

Ісабель вивільнилася з обіймів Калеба.

— Це він, — прошепотіла. — У сірому пальті без маски. Мій батько.

Їхні погляди зустрілись. У ньому не було нічого демонічного. Лише чоловік, втомлений, стриманий, самотній. Його очі були теплі, і в них не було тієї темряви, яку вона бачила в собі щодня у дзеркалі. У ньому не було Ліліт. Не було Пекла.

І саме тому вона не мала права зламати це.

Він заслуговував на спокій. На незнання.

Ісабель стояла, мовчки вдивляючись в риси його обличчя, ніби намагаючись запам’ятати їх на все життя: тонка сивина в скронях, зморшки біля очей, блакитні очі, високий, статний.

Він для неї — цілий всесвіт.

І водночас — закрита брама.

«Я не можу сказати тобі, хто я насправді. Не можу розповісти про демонів. Про кров. Про те, що я народжена Ліліт. Ти не витримаєш цієї істини. Просто знай, що я вдячна. За те, що ти є. За те, що живеш. І за те, що хоча б сьогодні я можу бути поруч».

Коли вона озирнулася, Калеб уже чекав на неї, притримуючи маску в руці. Ісабель глибоко вдихнула. Її сукня розвівалася вітром, мов полум’я, а серце стискалося, не від болю, а від гіркого, але зрілого усвідомлення.

Правда — це не завжди добро.

Іноді наймилосердніше — залишити все невисловленим.

Кінець

04 листопада 2025 року

Автор Ірина Кузьменко

«Іскра Пітьми» — це історія про силу вибору, біль і прощення. Книга про почуття, емоції, дружбу та магію. Книга змусить вас вірити у диво, навіть коли навколо панує темрява.

«У серці містичного Нового Орлеана «Іскра Пітьми» не згасає — вона лише розгоряється сильніше».

Будь-яке копіювання, передрук чи використання частин цього твору без мого письмового дозволу заборонено та розцінюється як порушення авторських прав згідно з чинним законодавством.