Пролог

Ніхто нічого не почув.

Вона кричала. З останніх сил кликала на допомогу, та шум дощу поглинав звуки. У вузькому провулку не було ні душі, крім злочинця і жертви.

Здоровенний тип рвав на ній одяг. Холодні краплі дощу стікали обличчям, змішувалися зі сльозами. На більше вже не вистачало сил. Тіло палало від численних саден, а в скронях жаром пульсував страх.

Перед очима блиснуло широке лезо. Вона безпорадно притислася до цегляної стіни. Швидко й легко ніж увійшов у її груди. Мить — і лезо знову зблиснуло в жовтому світлі самотнього ліхтаря, але тепер із нього спадали в’язкі краплі. Вона відчула, як тепла кров просочила залишки мокрого одягу. Лише потім прийшов біль — настільки сильний, що дівчина вже не могла кричати і, знесилена, сповзла по стіні на асфальт. Злочинець переможно вишкірився.

І тут монотонний дріб дощу розітнув короткий свист.

Убивця обернувся, вдивляючись уздовж темного провулка. Порожньо…

Та щойно він схилився над здригаючою жертвою й торкнувся вістрям ножа вцілілої білизни, як відчув різкий біль у спині. Опустив очі й одразу зігнувся навпіл, хапаючись за зазубрений стрижень, що наскрізь пробив низ живота. Страх липким потом розлився тілом, несучи з собою холод. У паніці злочинець спробував витягти гострий стрижень, але стало тільки гірше. Тіло ніби скувала колюча проволока.

У слабкому світлі ліхтаря з’явилася тінь, що повільно й невблаганно наближалася до нього.

У ці миті злочинець відчув те, що ще кілька хвилин тому відчувала беззахисна дівчинка в його руках — безпорадність і безвихідь.

Тепер він став жертвою…

Біль посилювався. Ноги не слухалися. Він упав на коліна, стримуючи придушений крик.

Тінь стала виразнішою, і злочинець розгледів високу істоту в чорному плащі з капюшоном на голові, що повністю закривав обличчя. За її спиною височіли розкриті крила, чи то на вітрі розвівався темний плащ — убивця не розрізняв. Мружачись, він вдивлявся в розмиті обриси. Намагаючись розгледіти, хто ховається під безформною хламидою. Чоловік чи жінка? Людина чи?..

Стрілець зупинився біля зіщуленої в калюжі людини й, відламавши наконечник, витяг із обм’якшого тіла захололу стрілу. На якусь мить злочинцеві здалося, що біль відступив, і він спробував підвестися, але не зміг.

Вигнувся дугою й захрипів. Кров просочила одяг, змішалася з брудом. З рота потекла піна. Дихати ставало дедалі важче.

Він спробував не ворушитися, але це виявилося неможливим — рухи вже не підкорялися. У грудях палала невидима пожежа, а руки з останніх сил чіплялися за полу вологого плаща, мов за єдиний порятунок.

А стрілець, як і раніше, височів над злочинцем, байдуже спостерігаючи за його муками. Щось зловісне було в цьому ожилому фантомі. Щось дике, але людське. І це стало останнім, що запам’ятав злочинець перед тим, як серце зупинилося. Він востаннє вдихнув і затих.

Стрілець ще трохи постояв над мертвим тілом, стираючи зі стріли залишки крові. Гримаса презирства перекосила колись вродливе обличчя.

Засунувши білооперену стрілу в сагайдак за спиною, він наблизився до непритомної дівчини.

Одяг розірваний, мокре тіло вкривали свіжі садна, на грудях кровоточила глибока рана, але дівчина дихала.

Жива…

Стрілець стягнув рукавички й трохи підняв її, закутав у свій плащ. Яскраве світло на мить осяяло юне обличчя, а коли згасло — ран не залишилося. Вона здригнулася й застогнала…

Посадивши її біля мокрої стіни, стрілець розчинився в мороці порожнього провулка.

Ніхто нічого не почув…